Острів Смерті

„Щоб одружитися з Сома-саном?” — перепитала я, скрививши губи. „Мабуть, ні,— відповіла Ая-тян. — Та, зрештою, хай це вас не обходить. Мені нестерпно тяжко жити разом з вами й не знати, що діється у вас на душі. Щоправда, і я не зуміла стати вам подругою, з якою можна поділитися і радістю, і горем”. Я мовчала, а в глибині мого серця відлунювали, поступово затихаючи, слова „Я піду з дому”. Я пригадала собі дивовижну тишу в кімнаті після її попереднього зникнення. Пригадала, як гойдався тоді від протягу абажур над електричною лампочкою. Пригадала, як я дивилася на неї, аж поки в мене заболіли очі.

… Окремі зойки злилися в суцільний, як тиша, гомін, та навіть на його тлі вона виразно почула той слабий голос. Почути людський голос серед такої руїни — це було щось неймовірне. Він зворушував, бо нагадував про існування людей. „Пробач, але води тут нема”,— відповіла вона. Їй здалося, що завдяки цьому вибаченню вона знову стала людиною. Покалічений люд навколо неї, шукаючи порятунку й рідних, поволі вмирав. Час порушив свій рівномірний біг, і тому люди не просто поступово змінювалися — вони від самого початку були мертві і тепер ішли обпалені, вкриті шматками людської шкіри. Оглядаючись навколо (навіть крізь стулені повіки проникало в очі це жахливе видиво), вона розуміла, що заради себе і своїх близьких треба якомога швидше звідси тікати. Тікати, щоб не вмерти.

І вона поспішила, відчуваючи, як від тягаря мало не відриваються руки і тим самим вертають її до свідомості. А тим часом дівчинка тіпнулася і, відвернувши вбік личко, більше не ворушилася. „Що сталося?” — закричала вона і глянула на її мертве обличчя.

Вона відчула сором за те, що надумала тікати, аби врятуватися. А разом з ним прийшов і страх. І відчуття самотності. „Чому я хотіла врятувати її?” — міркувала вона. Про що думала, докладаючи неймовірних зусиль, щоб витягти її з-під руїн заваленого будинку? Жаліла? Жахалася? Ні, тоді їй здалося, ніби це вона сама стогне під балкою. „Це мене душить немилосердний тягар, а допомогти нікому”, — раптом подумала вона і кинулась до дитини, застогнавши від власного болю. А хіба це не вона сама просила води, але, не дочекавшись її, померла?

„Ні, я не померла”,— прошепотіла вона і встала. Оглянулась навколо. Була сама, як палець. Її охопило нестерпне відчуття самотності, властиве тільки людям…

„А куди ти підеш?” — запитала я. „Куди-небудь” ,— м'яко відповіла Ая-тян. „Тобі ж нема куди йти. Перестань думати про такі дурниці”.— „Ну що ж, хай буде по-вашому”.— „Це ж скандал, якби ти пішла з дому,— вела я сердито.— Тільки через те, що я замазала якусь там картину. Я ж можу намалювати іншу” .— „Це правда? — спитала Ая-тян, пильно вдивляючись мені в очі.— Якби ви стару картину знищили, а замість неї нову намалювали… Але ж ви так не думаєте. Ви закрили переді мною свою душу. Виходить, марно жили ми разом? Отже, не було в цьому жодного сенсу? Ось тому я й вирішила піти з дому. Досі ви мені допомагали, а тепер я сама даватиму собі раду”.

Я слухала Ая-тян мовчки. Я могла б покепкувати: „Ну й придумала!” Могла б сказати: „І ти вважаєш, що розумієш інших людей?”. Або запитати: „А що значить прожити недарма?”. Але я промовчала. Жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо. Вихлюпнувшись з глибини мого єства, воно тепер збігалося з моїм образом у дзеркалі.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Небо було похмуре, як і настрій Канае. Тепер він йшов у зворотному напрямі до станції державної електрички тією ж дорогою, що й недавно на роботу. Людей було мало, а тим паче таких, що рухалися з ним у той самий бік. На головній вулиці мимо нього проїжджали на малій швидкості порожні таксі. Відчуваючи у ногах холод, він так поспішав, що, здавалось, і автомашиною його не здоженеш. „Телеграми бувають усілякі. Нема жодного сумніву, що телеграма від них. Щось сталося з ними. Щось трапилось з одною. Телеграму послала друга. Та що сталося? Може, їм забракло грошей на дальшу подорож? А може, хтось покалічився? Або…— Канае урвав свої здогади, та в його вухах усе ще звучав стривожений голос Нісімото.— Та, мабуть, нічого страшного,— переконував він себе.— І все-таки не можна гаяти жодної хвилини”. Канае зупинився і чомусь звів очі на захмарене небо. У його пам'яті виринуло розгублене обличчя Аяко Аймі. Раптом він щось вирішив й оглянувся назад. Як на зло, порожнього таксі не було видно. Канае переклав портфель у ліву руку, а праву підняв, очікуючи машини. „І, все-таки, що сталося? Нісімото-сан знала, що я по горло зайнятий і все одно сказала: „Приїжджайте скоріш!” Значить, справа непроста”. Наближалося таксі, і Канае замахав рукою.

— До Ікебукуро. Спочатку до Нісігуті, а далі я покажу. Тільки якнайшвидше, будь ласка,— попросив він, просунувши голову в машину.

Дверцята хряснули, і таксі зірвалося з місця, відкинувши Канае на спинку сидіння. Вмостившись зручніше, він поклав збоку портфель з верстками, які ще треба було доставити авторові — Сінсаку Йосіді. „Навіть Сімма, що не любить, коли плутають особисте із загальним, і той, мабуть, не дорікне мені, що я дозволив собі зайву розкіш — узяв таксі. Сімма не раз повчав, що так їздити в особистих справах — зухвальство. А тому редактори користуються цим транспортом у крайніх випадках. Тим більше, що з оплатою на відрядження завжди скрутно. Не кажучи вже про сьогодні, адже зарплата двадцять п'ятого. Мабуть, сьогодні у бухгалтерії перед Бісікі-саном буде довжелезна черга за авансом. Він зиритиме на кожного поверх окулярів, ніби питаючи, на що підуть ті гроші, і шморгатиме носом. І мені не завадило б дещо в нього випросити. Бо поки я уламаю Йосіду-сана на виправлення, надворі споночіє. Е ні, цього мені сьогодні не вдасться зробити”.

Ніби здригаючись від переляку, таксі обігнало іншу машину. „І чого це, коли спішиш (якби не спішив, то хіба сідав би в таксі?), у голову лізуть усякі дурниці? — міркував Канае, силкуючись забути і Бісікі-сана, і Йосіду.— З версткою можна почекати, найголовніше зараз — дізнатися, що в телеграмі. А втім, коли зміст її невідомий, то чого квапитися?” Канае обмацав кишені й вийняв пачку цигарок. Запалив одну. „О, що за день! Навіть якщо в цій телеграмі нема нічого страшного, то Йосіда жде”. Цигарка не смакувала. „Хто з них дав телеграму? Невже хтось захворів? Їх не було вдома ні вчора, ні позавчора. Позавчора вранці кудись вирушили. А мене не повідомили”. Канае погасив цигарку. На душі було прикро. „Невже вони вважали, що на мене не можна покластися? А я думав, що принаймні Аяко-сан мені довіряє”. Канае згадав її великі очі — такими вони були, коли вона скаржилася. І холодний, зневажливий погляд Мотоко.

— Їдьте цією вулицею,— звелів він шоферу, втупившись у переднє скло. Здавалось, місто задубіло від холоду. Незабаром таксі опинилось у провулку. Канае відчув, що йому почало забивати дух.

— Отут, коло бакалійної.

Він розплатився і вийшов з машини. Під крамницею видніла телефонна будка, з якої, напевно, дзвонила Нісімото. Червоний колір будки чомусь навівав передчуття лиха. Канае наддав ходи. Навпроти показався знайомий дім Нісімото, схожий зараз на безлюдну руїну. Вікна другого поверху були запнуті. Канае відчинив хвіртку і за одним стрибком уже був на ґанку. Натиснув на кнопку дзвінка. Почувши всередині шерех, гарячково сповістив:

— Це я, Сома!

Двері відчинились, і показалася господиня. Було так темно, що її обличчя годі було розпізнати.

— Скажіть, що сталося?

— Як добре, що ви прийшли. Заходьте.

— Що за телеграма? По телефону я не дочув.

Поки гість роззувався, Нісімото зникла в їдальні, а коли підходив до порога, то вже чекала його. Канае помітив, що її рука, простягнута до нього з аркушем паперу, тремтіла.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

— Ще раз заглянули? — спитала Мотоко, і Канае трохи знітився.

— Я подумав, що в суботу пополудні обов'язково застану вас удома.

— У вас теж сьогодні короткий робочий день?

— У видавництві? Та начебто. Правда, коли роботи завал, то і в суботу доводиться працювати допізна. А буває, і в неділю.

— Видно, ви серйозний редактор.

Канае відчув у тих словах деяку іронію, але тепер Мотоко вже не здавалася йому такою неприступною, як першого разу.

— Аймі-сан нема?

— Мабуть, скоро прийде. Ви що, з нею хотіли зустрітися?

— Та ні. У мене до вас діло. Ще раз вирішив просити вас про ту обкладинку.

— Це що, примха? — спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.

Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” — і у відповідь почулося: „Просіть!” — йому уявлялося, що він застав обох подруг, а тому, піднявшись на другий поверх і побачивши в майстерні лише Мотоко, трохи розчарувався. Художниця говорила з ним, але пензля з рук не випускала, тож розгубленому гостеві не залишалося нічого іншого, як підійти до вікна й виглянути надвір.

Сад тонув у теплому промінні післяобіднього сонця, у вікно завівав свіжий легіт.

— Пахне весною,— не обертаючись, проказав Канае.

— Можливо. Та мені байдуже, яка погода.

— А хіба для малювання вам не треба сонячного світла? — повернувшись обличчям до Мотоко, запитав гість.

— Це імпресіоністи без нього не обходяться. А я волію працювати при запнутих вікнах та електричному світлі. Я б навіть сказала, що намальоване в темряві в мене виходить кращим.

— Отже, всі ваші картини — плід уяви?

— Майже всі. А що ви скажете про себе?

Раптове питання збентежило Канае. Він мало не відповів, що картин не пише, але потім збагнув, що Мотоко натякає на роман. І його втішило, що вона пам'ятає розмові про його заповітну мрію.

— Ви маєте на увазі роман?

— Звичайно.

— Напевне, він теж буде плодом уяви. Бо я не збираюся писати в стилі „сісьосецу” — роману про себе. Однак я ще нічого не написав, у мене є тільки план.

— А коли ж почнете?

— Ще задум не визрів.

— Он що.

Мотоко знову примовкла, а Канае виглянув надвір. „Якщо це правда, що Аяко от-от прийде, то звідси я найшвидше її побачу” ,— думав він.

— А що значить: „Задум не визрів?” Невже ви не можете починати, коли маєте під руками добрий матеріал?

— Цього не досить. Я повинен ясно уявляти, собі, що хочу написати, яка основна тема мого твору. Здається, я вже намацав її, але не знаю, як конкретно її втілити. Вона має умоглядний характер і тому мені невтямки, як до неї підступитися. Поки я не зрушив з місця, все переді мною — наче в тумані. А щоб запустити машину в рух, потрібен ключ запалювання, тобто в моєму випадку — сюжет, задум. Та от біда, я ніяк не можу знайти того ключа.

— Видно, це непросто. То, може, краще починати писати, і тоді все з'ясується?

— Е ні, так не піде. Це, можливо, в живописі форма визріває у процесі малювання, а от щоб писати роман потрібно конкретно уявляти зображуване. І тому так, як ви пропонуєте, нічого не напишеш, тим більше роману. Все це непросто робиться. А ви як гадаєте?

Канае стояв спиною до вікна, зіпершись ліктями об підвіконня. Мотоко дивилася на нього, тримаючи в лівій руці палітру, а в правій — довгий пензель.

— Сідайте он на той стілець.

— Та я можу й постояти.

— Будьте як удома. Я теж присяду.

Канае підсунув до вікна старенький стілець, бо сподівався побачити звідси, як іде вулицею Аяко. Однак розмовляти з Мотоко й водночас дивитися надвір було неможливо. Поклавши палітру на стіл, а пензель усе ще тримаючи в руці, художниця сіла на низенький табурет і заклала ногу на ногу.

— У вас є що закурити?

Канае простяг їй пачку цигарок. Вона не ворушилася, коли він, нахилившись, підніс їй запаленого сірника, й очима показала на білу череп'яну мисочку — мовляв, туди киньте недопалок.

— А хіба не в цій мисочці ви розчиняєте фарби?

— Байдуже. Я її по-різному використовую. Ая-тян завжди сварить мене за це.

Все ще не випускаючи пензля з правої руки, а між пальцями лівої затиснувши цигарку, Мотоко усміхнулася на диво приязно й пустотливо.

— Отже, ви ледачі?

— Страшно. Мої цигарки в тій кімнаті, тому я у вас виканючувала. Будь ласка, підсуньтеся ближче.

Канае підтяг стільця ближче до Мотоко, і йому відкрилося полотно розпочатої картини. На темно-попелястому заґрунтованому тлі проступали легкі жовті лінії малюнку, що подекуди тонули під мазками темно-зеленої фарби. Було неясно, що збирається малювати Мотоко.

— У цьому начерку є якийсь задум?

Художниця мимоволі кинула очима на полотно.

— Звичайно, є.

— А ви можете сказати, який? Мабуть, це наївне питання, але я не розумію, що зображає ця картина.

Мотоко знову ледь-ледь усміхнулась і, роздушуючи недопалок, відповіла:

— Ну й добре, якщо в ній до самого завершення буде щось незрозуміле. Зате в моїй голові все ясно. А чи можна сказати те саме про роман?

— Та годі про нього. Я ще нічого не написав. Моегі-сан, ви малюєте без моделі? Тож і „Острів” і „Міський краєвид”, що я бачив на виставці, не списані з натури?

— Ні. Але ескізи я іноді роблю на природі, та коли хочу, можу творити цілком реалістичні речі… Між іншим, обкладинку ви хотіли б бачити виконаною саме в такій манері?

— Навпаки, я б волів щось символічне. Коли я побачив ваші картини на виставці, то подумав: це якраз те, що треба.

— Знаєте, я не можу похвалитися, що мені вдаються реалістичні картини.

У цих словах учувався жаль, і Канае мимохіть засміявся.

— Минулого разу, коли вас не було, онук господині показав мені альбом з малюнками. Цілий зоопарк. Хіба це не чудова робота?

— А-а, ви про альбом Ген-тяна? Але ж зображене там — це не звичайний реалізм. Я працюю в жіночій школі й мушу навчати дітей малювати по-реалістичному. Мені це важко.

— Певно, тому, що реальність — це не тільки те, що лежить на поверхні. Ваш „Острів” — шедевр. Мені здається, це найповніший узагальнений образ усіх можливих реальних островів, доведений до абстрактного поняття…

— Я вас не розумію. Що ви маєте на увазі?

Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.

— Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті[23], уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай — це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом — щось загальнолюдське, екзистенціальне.

— А хто такий Беклін? — запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель — як зброю для оборони.

— Беклін — це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.

— А я й не знала.

— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.

— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.

— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.

— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…

— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.

Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:

— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.

— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.

— Можливо.

— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.

— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.

— Звідки ви родом?

— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.

— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.

Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:

— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?

— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.

— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?

Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.

— І це взято до уваги,— зізнався Канае.

— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?

— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.

— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.

— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.

— А чому ви до мене звертаєтеся?

Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:

— Що ви маєте на увазі?

Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.

— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?

До Канае все ще не доходив зміст її запитання.

— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?

Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:

— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?

— Ні. А що таке? Хіба вас судили?

Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.

— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?

— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?

Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.

— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.

— Атомної бомби?..

Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.

— Так, я в той час була в Хіросімі.

— Невже? А я й не підозрював.

Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.

— Вибачте.

— От дивна людина! Та за що?

— Якось так з язика зірвалося.

Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.

— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.

Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.

— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.

— А не заважатиму?

— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.

Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:

— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.

Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.

— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.

— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.

— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.

— Чим це я вам не догодила?

— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.

— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.

— Ви про обкладинку? А невже вам горить?

— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.

— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?

— А дасте тоді послухати ваші платівки?

Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.

— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.

Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті

— Може, допомогти? — запитав Канае.

— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.

— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.

— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.

Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.

— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.

— Та…

— Що, полінувалися прибрати?

— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.

— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.

— Про це?

— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.

Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.

— Мотоко-сан, ідіть сюди.

Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:

„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”

В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:

„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.

Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.

— Сома-сан!

Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:

— Нічого страшного. Вони ж живі!

Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.

— Цього ще не вистачало…

У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.

— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?

— Гм, я…

— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…

— Поїдете?

— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?

— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.

— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?

— Є. Я маю їхню адресу.

— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.

Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.

— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.

— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…

— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.

— Ви так гадаєте?

Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.

— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.

— Ой, завдали вам такого клопоту…

Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.

— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.

І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.

УЧОРА

Подумки обзиваючи себе дурнем, Канае й того вечора навідався до Нісімото. Він не надавав особливого значення відсутності дівчат, а тому не переживав так, як учора, коли ще з провулка не побачив світла у вікнах другого поверху. „Якщо вони вирушили в подорож учора вранці, то повернуться не раніше, як післязавтра, в неділю” ,— подумав він.

— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.

— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.

Заходячи в їдальню, Канае запитав:

— А де Ген-тян?

— Уже спить.

— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.

Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.

— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.

— Орендую одну кімнату в великому будинку.

— А де харчуєтеся?

— В місті. А що таке?

— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.

— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?

— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.

— З Аяко-сан?

Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.

— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити одиначкою, а якщо Аяко-сан не вийде заміж, то змарнує своє життя. Бо що не кажіть, без пари жінка не може бути щасливою.

— А чого б вам не прочитати цю проповідь Аяко-сан? Ви трохи помилилися адресою.

— Так якби ви зацікавилися нею, вона відповіла б вам взаємністю.

Стара пророкувала з таким великим знанням справи, що Канае, розуміючи нездійсненність того пророцтва, аж стрепенувся. „Нісімото-сан багато чого не знає” ,— подумав він, а вголос проказав:

— У мене таке враження, що вони до смерті будуть разом.

Лагідна усмішка раптом щезла з обличчя господині, і воно спохмурніло.

— А все-таки куди вони подалися? Якби хоч це знати, то було б спокійніше на душі.

— Їхні кімнати ви оглядали?

— Ні.

— То, може, підемо нагору і я окину їх поглядом?

Канае легко встав і першим рушив сходами нагору. Повернувши два вимикачі в коридорі, відчинив двері в майстерню.

Освітлена яскравою електричною лампочкою майстерня здавалася дуже просторою. Цьому сприяло те, що всередині все було прибрано. „Небачений порядок” ,— здивувався Канае і зразу відчув, як по тілу пробіг холодок. Посередині майстерні завжди стояв мольберт, стіл і стілець, на підлозі валялися якісь речі, а зараз усе це розмістилося під стіною поряд з програвачем. „Усе це — робота Аяко-сан” ,— здогадався Канае. Впадали в око голі, брудні стіни, без картин. Полотна, одне на одному, стояли внизу на підлозі, обернуті лицем до стіни. Канае зиркнув на кілька з них — вони були замазані білою фарбою. Тепер холодок заповз у саме серце.