Острів Смерті

А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…

— Пробачте, що змусила вас так довго чекати.

— Та нічого, спасибі.

— Про щось думали?

— Так, думав. І не про когось чи про щось, а про тебе.

— Справді? Не обманюєте? А може, хтось інший, кращий, був у вас на думці?

— Ні, тільки ти. Тобі не місце в такій маленькій кав'ярні.

— Ви справді так вважаєте? Признаюсь, у мене є маленька честолюбна мрія. Хочете знати, яка?

— Хочу.

— Я влаштувалася в трупу європейської драми „Молоде листя”, а тут лише підробляю. Маю надію одержати колись гарну роль. Наша трупа…

Така історія мене не цікавить. Я — людина вибаглива й не люблю виступати вдруге у вже зіграній ролі. Драматургом я виставляв себе перед Місао. Це мені вдавалося дуже легко: я нахапався сяких-таких відомостей про сучасну драму, а тому вона повірила, що я -автор п'єс, який ще не встиг прославитись, тому не дошукувалася правди. Вона навіть не знала, де міститься керівництво нашої трупи, лише нестямно ревнувала мене до неіснуючих актрис. Я так вжився тоді у своє амплуа, що ніхто й не здогадувався про моє справжнє обличчя, а тому підчепити тебе на гачок — раз плюнути. Досить сказати, що я маю зв'язки, що пишу п'єсу. Або, мовляв, трупу „Молоде листя” знаю, але вважаю, що легше зробити кар'єру деінде. Тим паче, що мій товариш скаржився, буцімто вони не можуть знайти дівчат на жіночі ролі. Словом, досить тобі щось пообіцяти — і ти прибіжиш до мене з блискучими від надії очима…

— Вам нецікаво?

— Та ні, річ не в тому. Просто стати актрисою дуже важко.

— Звідки ви знаєте?

— Здогадуюсь. Правда, в тебе є перевага — ти вродлива.

— Та де там! Якби це було так, то я шукала б щастя не в сучасній драмі, а в кіно.

Якщо ти така скромна, то це похвально. А може, ти просто не помічаєш своєї краси? В о н а була набагато гарніша за тебе, але трохи старша. Та все одно твердо вірила, що в ній нема нічого красивого, і це мене дивувало, бо такої самокритичної жінки я ще не бачив. Здебільшого красунь я уникаю. Вони ласі на похвалу, а через те нікому не довіряють, їм не дає спокою думка, що хтось інший міг би кохати їх ще дужче. А от невродливі легко клюють на будь-яку приманку й не сумніваються у вашій щирості, бо нечасто перед ними розсипаються в компліментах. Щоправда, до н є ї я не підлещувався, не хитрував, а просто сказав: „Ви красиві”. Та якою несподіваною була її реакція! В о н а зашарілась і, немов збираючись плакати, відповіла: „Таке скажете!” Я був приголомшений; видно, ніхто не казав їй компліментів, більше того, мабуть, вона не спілкувалася з чоловіками; певно, вирішила, що негарна з лиця, а тому не сприйняла всерйоз мої щирі слова. „Таке скажете! Насміхаєтеся!” Чого б це я мав насміхатися? Трапляються на світі й такі жінки. Вони ще більше ваблять тим, що не помічають своєї краси. І справа тут не в моїх уподобаннях, я маю безпомильне око. Я обирав собі жертву з-поміж так званих невродливих жінок, з комплексом неповноцінності, а тому з н е ю зазнав невдачі. Правду кажучи, від самої початку я був певен, що нічого путнього з цього не вийде; власний досвід застерігав мене: „Не зачіпай цієї дівчини!” Та щось штовхало мене ї й назустріч. Може, схожість її з Аа-тян? Я довго думав над цим і нарешті таки знайшов відповідь. Я б не наважився назвати малу Аа-тян красунею, та все-таки вона була досидь гарненька — пухленькі щічки й великі оченята. Коли вона дивилася на мене своїм пильним поглядом, я ладен був зробити для неї все, що було в моїх силах. У той час, коли я з матір'ю опинився на ласкавому хлібі священика, ми гралися з нею у просторому дворі буддійського храму: притискаючи до грудей ляльку, вона була мамою, а я — батьком. Але вже тоді я розумів, що для неї батько — це щось звичайне, природне, а для мене — неймовірне. Навіть тоді, коли Аа-тян, сидячи на ряднині, розставляла чашечки з рисом і червоною квасолею, я відчував фальшивість цієї гри. „У тебе нема батька, але є мати,— звучали в моїх вухах материні слова.— Усі чоловіки — негідники!” І все-таки я думав: „От було б чудово, якби я мав і батька! Якщо колись, у майбутньому ми з Аа-тян поженимося…” Ні, таких ілюзій я не плекав, бо був ще малим, а Аа-тян — просто гарненьким дівчам, і крім того, в мене не збереглося жодних згадок про батька, з дна моїх споминів виринає лише сумне материне обличчя. Та, мабуть, змалку я мріяв про життя в сімейному колі. Усі мої ровесники так жили, а я почувався серед них чужим, нерідко зчинював несамовиті бійки і за це здобув собі славу шибайголови; поступово друзі покинули мене, і тільки Аа-тян залишилася вірною мені, я ж люто кидався на зухвальців, навіть старших за мене, які посміли кривдити її. Та чим запальніше Аа-тян гралася в тата-маму, тим більше я втрачав спокій, поки нарешті порозкидав наїдки й зірвався на ноги, вигукуючи: „Перестань! Чуєш?!” Аа-тян широко відкрила свої допитливі великі очі й сумно дивилася на мене. В о н а теж поглядала на мене повними сліз очима, а я, здається, ловив себе на думці, що здатен лише доводити кохану жінку до розпачу.

Аа-тян була сумна — я ніколи не чув її сміху,— спокійна, не по-дитячому поважна, добра дівчинка. До яких тільки хитрощів я вдавався, щоб розвеселити її, та вона хіба що легка всміхалася.

В о н а сміялася, але теж була сумна. Така молода, а зазнала стільки лиха після розриву зі мною; мабуть, гірке відчуття обману зістарило її. А може, й ні; я побачив її постать проти світла, схожу на привид, і не все зміг розібрати, але вона здалася мені ще молодшою, ще вродливішою, справжньою богинею щастя Кітідзьотен. А може все це гра уваги, бо звідки ж у мене таке враження, якщо вона зроду була сумна?

І на моїй матері лежала печать нещастя — я пригадую її сердите, суворе, заплакане обличчя; а проте, здається, і вона іноді радісно сміялася, ба навіть надсадно реготала — тоді з нею був священик або якийсь інший чоловік, а мене виганяли з кімнати.

Тож і не диво, що з такою матір'ю, а згодом без неї я не міг почуватися щасливим. Та щоб вижити в цьому світі, я вперто боровся, і то досить успішно, зі смутком — отож ця боротьба стала змістом мого життя; без потреби я не виставляв його напоказ, та й у душі не дуже йому віддавався, бо не бачив у цьому користі. І лише ось у таку, як ця, годину перепочинку, коли переходжу від однієї жінки до іншої, за чашкою кави я дозволяю собі трохи розслабитися й показати своє справжнє, не загримоване обличчя. Як тільки задзеленчить дзвоник і скінчиться антракт, розпочнеться нова дія: я займу своє місце на сцені, і разом з Юкіе ми зіграємо імпровізовану виставу. А все-таки цікаво було б знати, коли я живу по-справжньому: коли піднімається завіса і я пускаю в хід свої акторські здібності чи коли насолоджуюся коротким, як цей, антрактом? Ось зараз я увесь мов на долоні — сиджу собі в кав'ярні і, жартуючи з офіціанткою, спроквола перебираю одну думку за одною, честолюбні плани мене не мучать, хитрощі не хвилюють, а тому я не бачу різниці між сном і дійсністю, та хочеться думати, що реальною є саме ця хвилина, коли не кривлю душею, а все, що настане пізніше,— сон. Якщо вірити монахам, то наше життя — примарне, як сон, скороминуще, як шумовиння на воді, і людині залишається тільки одне — блукати в морі темряви. Такі, як я, не мають надії на звільнення від кайданів гріховного світу й на потойбічне життя, та байдуже. Мені досить того, що я ось зараз, у цю мить, живу, поринувши в задуму. В таку ось хвилину дозвілля, коли начебто не відчуваєш ні радості, ні щастя — нічого, властивого людям, уявлення про рай і пекло, про попереднє життя та перевтілення[32] душі зливаються воєдино, а тому такий нероба, як я, згоден був би наймати десь квартиру, поки вистачить грошей, варити собі їсти, нічого не жадати, але й не ошукувати й не доводити до плачу жінок, а відтак і не боятися несподіваного викриття. Я — не лиходій, а просто ледар, нікчемне, дурнувате створіння, нездатне на щось мужнє. Якби ж це був сон! А то ж ні. Я скоро вийду з цієї кав'ярні й подамся до Юкіе. А чому? Чому я маю йти до жінки, яка мені не дуже подобається? До обіду я був у Токіко, а пополудні опинюся в Юкіе. Цікаво, чому в моєму театрі партнеркам відведено певний час, як за розкладом? Я й сам не збагну, чому. Здається, я довго не всиджу тут, у цій кав'ярні, один. Коли я жив з Токіко, з Місао чи з Кадзуко, то гаяв час у місті — на велосипедних гонках, у патінко, в кінотеатрі або в барі — і ніколи не квапився додому; не мав я такої охоти і в кав'ярні за чашкою кави, а от зараз у мене зовсім інший настрій, бо я почуваюся самотнім і мені нема куди подітися. До Токіко вороття нема — я залишив їй листа, і більше ми не побачимося, але ж і до Юкіе я ще не добрався,— наче повис між небом і землею. Я боюся такого стану, коли відчуваєш себе покинутим, а тому мені страшно жити самому в квартирі. Про сімейне вогнище можна говорити тоді, коли твого повернення чекає жінка й накидається з лайкою, як Савако, або глузливо посміхається, як Місао, або плаче, як Кадзуко. Без цього я не міг би жити. Словом, найбільший мій ворог — самотність.

Я стояв у коридорі добродійної лікарні, оточений безликим рядом дверей, і бився головою, немов м'ячем, об дерев'яну стіну. Я здогадувався, що мати не довго ходитиме по цьому світу, що вона скоро помре, бо її перевели з великої палати в малу. Та найгіршим знаком було те, що вона осунулася, страшенно постаріла, її чоло зорали зморшки, очі світилися дивним тьмяним блиском, губи зблідли й пошерхли, а вилиці випнулися з-під шкіри. А вона ж ще не була похилого віку; відколи я себе пам'ятаю, вона здавалася мені найвродливішою з жінок, а от того дня важко було назвати її не те що красивою, але й взагалі жінкою, людиною. І хоча в той час я був ще малим, та вже не плакав, а тільки стояв у коридорі й бився головою об дерев'яну стіну, бо мені стало страшно. Під стіною того коридору стояло брудне відро, металевий таз, лежали коробки з-під мандаринів і якісь клунки, з кухні плив запах смаженого й печеного, снували няні з мішечками льоду, ніхто не звертав на мене уваги, а я знав, що в тісній кімнатці стогне моя мати, чув її тихий голос і, щоб забутися, бив головою об стіну, бо тільки мати пов'язувала мене з цим світом і мені здавалося, що саме завдяки цьому я існую. Існую… Такої складної речі не міг зрозуміти малюк, що не закінчив і початкової школи. А як же це краще сказати?.. Завдяки їй я відчував, що стою твердо на землі, дихаю повітрям, мене чують і бачать інші люди, а тому мене лякало передчуття непевності, яке мало настати з материною смертю. Надворі була гаряча літня пора, крізь відчинені вікна в коридор лилося проміння надвечірнього сонця, ніде ані шелесне. Повз мене, мов тінь, пройшла стара няня з подушкою, запах смаженого вже не збуджував апетиту, не чув я і безперервного співу чоловіка з найближчої палати. Вже тоді я відчував, що втрачу опору в житті, коли не стане матері. Те ж саме я почуваю тепер. Я постійно шукаю чогось надійного, що підтримало б моє існування, та не знаходжу, і тому перебігаю від одної жінки до іншої, нічого цим не досягаючи, хоча знаю, що десь із кимсь я міг би бути самим собою. Та після материної смерті мені не щастило — я помер разом з нею, забув, що таке справжнє життя, у пекло не попав, а блукаю, як душа перед новим перевтіленням, а тому не відрізняю сну від дійсності. Отже, я схожий на тінь. Мені іноді здається, ніби моє краще, людяніше „я” живе в іншому світі.

Що за малодушність! Що за нісенітниці! Адже я маю право жити по-своєму, а мінятися мені вже пізно…

— Ви йдете?

— Та вже час.

— Бачу, ви з валізкою. У подорож зібралися?

— Ага.

— На уїк-енд? Як вам добре! Я теж хотіла б кудись поїхати.

— Мені треба навідатись на батьківщину.

— Куди?

— Недалеко. В Уцуномію. Там живе моя мати. Начебто запрошує на оглядини. Та я маю намір відмовитися від запропонованої нареченої.

— Чому? Ви ж її ще не бачили. А що, коли вона виявиться гарною? І тоді відмовитеся?

— Думаю, що так.

— Дивно. Вона ж вам може сподобатися. В усякому разі, будьте обережні. Чогось погода псується.

— Мабуть, сніг випаде. Ну що ж, бувай!

— До скорого побачення!

До цієї кав'ярні я більше не зайду, та все одно, як кажуть, звичка — друга натура, і з моїх уст зривається натяк на те, що, може, колись ми ще зустрінемося. Цікаво, що вона сказала б, якби я повернувся й повідомив: оглядини мої розладналися, і я радий був би одружитися з тобою якщо, звісно, ти не проти?.. І наверзеться ж отаке! В таку погану погоду не хочеться і чути про якусь там подорож; може, хтось і збирається їхати на мінеральні джерела, або кататися на лижах, або в гості до матері на оглядини, але тільки не я. Мені ж стелеться дорога до Юкіе — починається наступна дія в моїй виставі. Якби в мене була батьківщина й мати, може, я так не поводився б. Та ні, річ не в тому, людині від самого малку призначена певна доля. Токіко казала, що не пам'ятає своєї матері, Кадзуко — що зненавиділа її і втекла з дому на власний хліб. Я не розумію, як це можна сваритися з матір'ю. Куди це годиться! „Я навіть уві сні сперечаюся з нею”,— розповідала Кадзуко. „Це просто означає, що ти любиш її”,— пояснював я. „Неправда! Дух матері переслідує мене уві сні за те, що я втекла з дому”,— заперечила вона й виклала всі подробиці тої суперечки. Як вона любила тлумачити сни! Доля таки покарала її, правда, моїми руками — я обманув її. Закінчується суботній день і незабаром на вулицю посуне лавою службовий люд. У таку холоднючу погоду, коли от-от піде сніг, навряд чи хто захоче безтурботно гуляти. В о н а сказала, що не має рідної матері, а коли згадувала про неї, то ї ї засмучене обличчя оживало. Тому я швидко знайшов з нею спільну мову, та коли навідався до н є ї додому, то ї ї мачуха не здалася мені такою вже поганою, ба навпаки — дбайливою, з почуттям обов'язку перед пасербицею. Та, як кажуть, чужа душа — темний ліс. Коли б мачуха справді любила ї ї, мов рідну дитину, то лише за підбурення ї ї до втечі я заслужив би вічної пекельної кари.

То, може, податися в патінко?.. І лізе ж така дурниця в голову саме під час антракту між двома діями! Словом, я опинився на крутому повороті: щойно завіса опуститься, моє дотеперішнє „я” загине, а підніметься знову — я відроджуся, перевтілюся. Яким прикрим і злиденним видається життя, якщо, народившись лисицею або птахом, нарешті набираєш образу людини, але не маєш надії потрапити в рай; у попередньому житті ти міг бути ким завгодно, але усвідомлювати скороминущість усього сущого може тільки людський розум; хоча кожна істота бодай на мить з'являється на світ, та її не завжди помічають; протягом такого життя я не раз начебто вмирав і народжувався, але ніколи мене залишало відчуття, що я в пеклі, де стільки різних кіл; моє перевтілення — це перехід з одного пекельного кола до іншого, одноманітний, безкінечний, тяжкий, як каторга, та все одно я відчуваю насолоду, коли брешу, одурюю жінок і виграю в патінко, а значить, моє життя набагато цікавіше, захопленіше, ніж у звичайних людей, іншого мені й не треба, бо я ні на що інше не годжуся, жити інакше не вмію, я не просто гультяй — я байдужий до житейського успіху й політики, сенсу в житті не шукаю, я розгубив такі поняття, як „пристрасть”, „справедливість” та „ідеал”. Вам цікаво знати де? На стіні в коридорі добродійної лікарні, де витав різкий запах смаженого, на запліснявілих татамі в темному храмі, задимленому кадильними паличками, де священик неприємним голосом виголошував проповіді, на курній дорозі мимо полів, засіяних китайським астрагалом… Життя схоже на беззмістовне кружляння і стукіт металевої кульки об вузький диск грального автомату. „Ти справді ледащо”,— часто повторювала Савако, а я тут же виправдовувався: „Мені дуже незручно в цьому зізнаватися, але моїх рук ніщо не тримається”. Її підкуплювала щирість моєї відповіді, а крім того, як жінка сильної вдачі вона любила брати когось під свою опіку; я корився, і це її тішило, а тому в мене не було потреби вдаватися до хитрощів та брехні. Перед Місао я виставлявся драматургом, перед Кадзуко — службовцем відділення осакської фірми. Ким тільки я не був: і страховим агентом, і університетським викладачем, і воєнним злочинцем, переслідуваним американською військовою поліцією, і співробітником радіостанції. Кожного разу я підбирав собі відповідну професію, а от із Савако я був просто безробітним, і цього вистачало. „Хто прийме на роботу такого нездару? Якби я тебе не годувала, ти б з голоду помер і все”,— дорікала Савако. А насправді вона тішилася тим, що доглядає мене. Мабуть, і після моєї втечі з грішми вона шкодувала, що сказала зайве, бо зачепила чоловічу гордість. Такої злої на язик жінки я ще не бачив: вона накидалася на мене, як злий демон Яся, та іноді ладна була заплакати, не бракувало їй чуйності, отож я й досі згадую про неї без ненависті. Коли вже така вольова жінка, обливаючись сльозами, пожаліла, що своїм жорстоким ставленням зробила моє спільне життя з нею нестерпним, то що мені казати? Адже я ніколи не насолоджувався подібним привіллям, безтурботністю і спокоєм. То була заповзятлива особа, на задвірках Гіндзи[33] тримала галантерейну крамничку,— ні там, ні навіть поблизу я не був ніколи; чого вона тільки не робила: тканини фарбувала, бісером і кольоровими нитками вишивала, всі свої здібності вміла пустити в хід; я лежав на татамі і, покурюючи цигарку, спостерігав, з яким запалом вона віддається рукоділлям й не перестає говорити — слова з неї так і сипалися, часто зачіпаючи й мене, а тому, коли несила було терпіти, я швидко взував сандалії і виходив з дому, тим більше, що поряд на головній вулиці містилося патінко, де я був своєю людиною, бо ні разу не програвав, отож ноги самі несли мене туди. Та годі про це, а то запізнюся до Юкіе.

Ого, який сніг пішов! Я думав, що погода не зміниться, а воно он що вийшло. Це просто чудово, коли спішиш до жінки, ніби Наодзіро до Мітітосе[34], тільки моя зустріч не буде такою пишною, як у театрі, а скоріше діловою. Коли випадає сніг, місто раптом змінює свій вигляд: усе грубе, гидке поволі зникає, стає до невпізнання білим-білісіньким. Я за те, щоб сніг не переставав, може, тоді й наше життя стало б чистішим. У дитячі роки в таку погоду я ладен був іти хоч на край світу, а тепер з такою валізкою це неможливо, треба якомога швидше знайти таксі.

— Підкинь по шосе Косюкайдо до Сасадзуки.

— Ох і сипле!

— А скільки ще сьогодні навалить!

— Кепська погода. Треба раніше закінчити роботу, а то в біду можна потрапити.

— Милуватися снігом зовсім не кортить, правда?

— Вважай, субота пропала. А звичайно в суботу від пасажирів нема відбою.

— Може, до ночі погода переміниться?

— Навпаки, ручуся: такий снігопад не припиниться. А от гідрометцентр сьогодні вранці обіцяв мінливу хмарність із проясненнями.

Пригадується тихий зимовий вечір мого дитинства; ще перед тим, як знайти притулок у священика, ми з матір'ю (батька я не пам'ятаю) жили в країні снігу, всюди були глибокі кучугури, а тому гуляти надворі я не міг, зате, як смеркалося, мати розповідала мені про снігову королеву. „Тук-тук-тук… Ти чуєш, ніби хтось стукає? Відчиняєш двері — аж перед тобою стоїть гарна жінка в білій киреї з білим каптуром. Вона каже, що заблукала, і проситься на нічліг. Якщо ти виявиш доброту і впустиш жінку до хати, то тебе чекає смерть, а тому ніколи не відчиняй дверей, тримай їх завжди на засуві, бо лихо буде”,— повчала мати. „Снігова королева справді гарна?” — питав я. „Не просто гарна, а чарівна”.— „Як ти, мамо?” — „Який же ти дурненький! Хіба можна порівнювати мене з нею?” — і мати засміялася. „А що вона потім робитиме?” — запитав я. „Обійде всі двори, і якщо ніхто не пустить до хати, то повернеться в гори”.— „Вона живе там сама?” — „Так, сама”. І тоді я засинав, а коли серед ночі злякано прокидався, то мені здавалось, ніби хтось стукає у двері: тук-тук, тук-тук…

Це добра прикмета, що я перебираюся до Юкіе саме сніжного дня, значить, житиму з нею довго в мирі та злагоді. Я сказав „житиму з нею довго” і згадав, що мені першому, а не жінкам, набридало сімейне щастя. Оскільки я надавав розлученню великого значення, то задумував його наперед, коли ще не зовсім охолов до своєї обраниці. Місао не дочекалася мене на вокзалі в Кобе, Савако й Кадзуко одержали листи, які, до речі, ставали щораз досконалішими, а тому сьогоднішній для Токіко я схильний вважати шедевром. Здебільшого я залишав своїх коханок, і лише один раз мене покинули. В о н а до всього ставилася серйозно й переоцінила мене — ї ї ідеал і мене розділяла прірва. Та, видно, я добряче напустив ї й туману в очі, якщо вона мене так високо ставила. Зрештою, це не дивно, бо я в такому ділі мастак. Я звів з пуття невинну дівчину, через мене в о н а залишила батьківський дім і коли нарешті збагнула, що я зроду неотесаний, то дуже переживала. Щоправда, ї й, наївній, було невтямки, що чесність для мене — пустий звук. Хоча я спритно обманув ї ї, та після ї ї втечі на душі в мене лишився неприємний присмак: я зітхнув з полегшенням і водночас шкодував за нею, причому з кожним днем щоразу дужче. Куди в о н а ділася? Я навіть розпитував ї ї батьків. Ще жодного разу я не переходив через такий хисткий місток. Я хотів дізнатися, куди в о н а подалася, та якби й дізнався, все одно не зміг би повернути ї ї до себе, бо не посмів би попросити ї ї про це. Вона ніколи не виходила мені з голови, хоч би з ким я був, я завжди згадував про неї й порівнював з нею свою нову знайому. І от нарешті мені пощастило натрапити на ї ї слід, але я злякався і зник у темряві.

Саме така жінка, як Юкіе, мені найбільше підходить. Добродушна, покірна, але не дуже красива, вона проґавила нагоду раніше вийти заміж, однак від цього їй голова не болить, бо чоловіки її люблять і вона звикла до їхніх залицянь, щоправда вона радіє тоді, коли комусь з них допоможе матеріально. Я зустрічався з нею кілька разів, але на роботі, в ресторанчику, де вона працює розпорядницею, не бував. Я підозрював, що Юкіе має патрона, але на моє питання вона відповіла: „Вам кожен скаже, що не маю”. Мабуть, таки не має, бо сказала, що я міг би в неї переночувати. „А може, ваш опікун навідується тільки в певні дні?” — допитувався я. Юкіе споважніла й побожилася, що не має чоловіка. „Я мрію обзавестися власною справою і старанно працюю в ресторанчику, який належить жінці. Вона мене любить і в усьому довіряє”,— пояснила Юкіе. Звісно, я їй не повірив, але якщо їй байдуже до опікуна, то мені тим більше нема чого переживати. Тільки от виставлятися перед нею безробітним, як перед Савако, не годиться, та, зрештою, коли подумати, то сама доля послала мені таку жінку — чуйну, щедру, безтурботну, веселу, не таку серйозну, як в о н а, не сварливу, як Савако, не ревниву, як Місао, не прилипливу, як Токіко, словом, ідеальну здобич. Коли я повідомив по телефону, що прийду сьогодні, вона радісно відповіла: „Тоді я скажу, що захворіла, і не піду на роботу”.— „Але ж будь удома. Я обов'язково забіжу”,— нагадував я, а вона ще з більшою радістю в голосі запитала: „Ви справді так вирішили?” От дурненька!

Такий густий сніг пішов, що просто диво. Навряд чи він перестане. Виходить, я спішу на побачення, як той Наодзіро до Мітітосе?

— Слухай, зупинися на розі он тої вулиці.

Сніг іде й іде… валізка така тяженна… якби ж то не треба було спішити… мабуть, і Юкіе буде неприємно, що я пробивався крізь сніги. Ну от, скоро підніметься завіса, і почнеться нове життя або розверзнеться нове пекло.

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне,— подумала А.— Як у мертвої”. Зіпершись на столик у кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї таке суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її обличчі виділяються широкі, наче злякані очі. К. якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху у валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім…

ПОПОЛУДНІ

Канае перевів погляд з блокнота на двох молодиків, з вигляду банківських службовців, що сиділи навпроти. Один з них ще й досі переглядав журнал, другий дрімав, поклавши голову на плече товариша.

„Здається, цей розділ я читав зовсім недавно”,— міркував Канае. Перебігаючи по ньому очима, він силкувався пригадати, коли це було. І таки пригадав: сьогодні вранці, коли ще на світ не займалося. Прокинувшись від якогось незрозумілого сну, він засвітив торшер і, перегортаючи блокнот, натрапив на сцену втечі А. з рідного дому. Здається, цей розділ Канае написав у середині вересня після того, як до нього на квартиру навідалася Мотоко й розпитувала, чи не заходила Ая-тян. При цій нагоді він зацікавився минулим Аяко Аймі й придумав перший уривок „Зими кохання”.

Канае перевів погляд з молодиків на запітнілу шибку, вкриту краплями води знадвору. Дощ, а може, дощ зі снігом лив ще сильніше. Канае відклав блокнот, потягнувся й пішов до вмивальні. У вагоні панувала тиша, пасажирів було мало, електричні лампочки вже світилися, хоча до вечора було ще далеко. Повернувшись з умивальні, Канае розгорнув розклад руху поїздів і, глянувши на годинник, відзначив для себе: Хамамацу— 16.48. Отже, до Хамамацу лишилося небагато. А потім, о 18.33, буде Нагоя. Там можна сподіватися телеграми-відповіді від Нісімото.

Він знову взяв у руки блокнот. Його погляд затримався на тому ж розділі „Зими кохання”. Канае намагався згадати, після якого сну вранці читав цю частину свого роману, та даремно. Невже ослабла пам'ять? Якщо він не може сказати нічого про сьогоднішні події, то що вже говорити про далеке минуле. Зрештою, пам'яті не накажеш. Канае глянув у блокнот. Сцена втечі А. з рідного дому. Мотоко проговорилася, що Аяко тікала з дому не раз. Цей факт повною мірою використовується в його романі. Раптом йому пригадався прохолодний вересневий вечір (тоді саме перестав лити дощ), коли через кілька днів після відвідин Мотоко до його на квартиру зайшла Аяко. Так само чотири дні тому приходила спочатку Мотоко, а наступного дня — Аяко. Враження таке, ніби відвідини піврічної давності були своєрідною репетицією. І тоді, наприкінці вересня, Аяко привело нього побоювання за стан старшої подруги. Той вечір сплив у його пам'яті несподівано яскраво. „Хіба можна забувати про такі важливі речі?” — подумав Канае.

Поїзд сповільнював свій рух і водночас з гучномовця сповіщали про наближення до Хамамацу. Молодик навпроти склав журнал і взявся немилосердно трясти свого заспаного супутника. У вагоні зашуміли, загомоніли пасажири. Та Канае сидів нерухомо й дивився у вікно.

ВОСЕНИ, СТО ШІСТНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Канае піднявся скрипучими сходами на другий поверх будинку, де він жив, і, природно, кинув погляд у коридор — спиною до нього там стояла дівчина з парасолькою в руці, та коли побачив, що вона зупинилася перед його дверима, то відразу зрозумів: це — Аяко Аймі. „Невже втекла з квартири Мотоко?” — такою була його перша психологічна реакція.

Взутий у дерев'яні сандалії, Канае навіть при бажанні не міг заглушити їхнього стуку, але дівчина не осмілювалась повернути голову, бо, видно, хотіла залишитися непоміченою. Його ж перша реакція несподівано змінилася веселим настроєм: вільною рукою він ляснув її по плечу — як у дитинстві, коли грався з товаришами в хованки.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Ой, ви мене так налякали!

Дівчина крутнулась і глянула на Канае широко відкритими очима.

— Куди ви ходили? Я думала, вас нема вдома, і збиралася вже йти.

— Ось бачите куди,— і Канае показав мильницю, загорнуту вогким рушником.— Дощ перестав, і я збігав у лазню.

— Я справді збиралася йти,— повторила гостя вже в кімнаті, але Канае не звертав на це уваги.

Повечерявши після роботи в міській їдальні, він прийшов додому, замів підлогу й подався у громадську лазню. Отож тепер у кімнаті було чисто, а коли він відчинив вікно, то стало навіть прохолодно. Повісивши мокрий рушник на гачок і подавши Аяко дзабутон, Канае вмостився сам на підвіконні, щоб трохи охолоти на вітру.

— Сома-сан, чого ви не сідаєте на татамі?

— Душно.

— Що ви, сьогодні зовсім прохолодно.

Осіння мжичка вщухла, і в кущах під вікном заскрекотали коники. За парканом раз по раз гуркотіли машини й лунали людські голоси. Після купання в лазні Канае завжди брався до роботи, та цього разу зустріч з Аяко не вважав марною тратою часу. Річ у тім, що з романом нічого не виходило, і Канае не уявляв собі, як далі розвивати сюжетні ходи, а тому сподівався, що розмова з дівчиною дасть новий поштовх його думкам. Та це була звичайна відмовка, бо насправді він просто зрадів, що Аяко Аймі завітала до нього в гості.

— Вгадайте, що я подумав, коли побачив вас, Аяко-сан, у коридорі?

Дівчина недовірливо підвела очі.

— Не знаю.

— А те, що ви втекли з квартири Мотоко-сан. Щоправда, з такою маленькою дамською сумочкою далеко не заїдеш.