Острів Смерті

— Я? Дивлюся, як мете снігом.

— І вам не холодно? А в кухню задуває. Скупатися не хочете?

— Лінь іти в незнайому громадську лазню при такій погоді. А крім того, голод дає про себе знати, краще вечері почекаю.

— Я зараз приготую.

Коли навколо темніє й настає вечір, я почуваю дивний неспокій, хочеться, щоб швидше заходила ніч. Навесні й улітку в таку сутінкову пору, коли над землею пливе димчасте сяйво, мені здавалося, що на вулицях міста мене хтось переслідує, і я тішився приходом ночі — так ніби за мною раптом зачинялися двері, бо я, напевно, думав, що тоді всі мої гріхи потонуть у темряві й ніхто не вкаже на них пальцем, та надії мої не справджувалися: надходила ніч, безмісячна, беззоряна, а відчуття провини не зникало, хоч би як далеко я перебував від людської оселі і не бачив вогника в її вікнах. У пітьмі народжувалися нові помилки й муки, ховалися страшні химери. Денне світло не тільки освітлює наші обличчя, а й сліпить очі іншим людям, я ж спритно тікаю від жінок, непомітно-ні Кадзуко, ні Акімі, ні Місао, ні Савако, а тепер і Токіко навряд чи зможуть дізнатися, куди подівся такий пройдисвіт, як я, одним словом, я зникаю в пітьмі і, прикинувшись чужинцем, подумки повторюю: я в повній безпеці, та це не означає, що мої гріхи зникли, що я забув про них хоч на один день, навіть якщо обмануті жінки, точніше, їхні мстиві духи, не проклинають мене за завдану прикрість; дарма я переконую себе, що намагаюсь залишити про себе добру пам'ять, бо досить було мені опинитися в Юкіе, як я чиню вже нове зло. Мені здається, що цей світ — пекло, а я ще за життя став привидом, який блукає в темряві, і нема мені спасіння.

Ну й заметіль! Звичайно, коли мені вдавалося заховатись у нічній темряві, якийсь час я насолоджувався відпочинком, а тепер, коли на землю падає сніг і загладжує всі гріхи, як милосердний Будда, коли навколо темніє, але перед очима кружляють білі сніжинки й ця біла ніч доходить до самого серця, мені здається, що колишні провини ховаються під білим покровом, як гроби. Під час такого снігопаду шум у місті припиняється. Чути легкий дзенькіт посуду — це Юкіе порається на кухні. Маленький садок засипало снігом,— за мого дитинства його випадало набагато більше. Мати щось шила, а я прислухався, як тихо, тихіше, ніж зараз, спадали з неба лапаті сніжинки, як час від часу купки снігу зривалися з дерев і гупали на землю, в кабиці тлів жар, і мати підкидала хмизу, й він тріщав, наганяючи на мене журбу. „Мамо, мені сумно”,-пригадую, жалівся я. „Тобі нема чого журитися — з тобою твоя мати”,-відповідала вона, та все одно мені не ставало веселіше на душі в такі дні, вечори, коли надворі сніжило. Мабуть, і її щось гризло, бо час від часу, завмерши з голкою в руці, вона начебто намагалася почути якісь далекі звуки. Я не знаю, чи чоловік покинув її, чи рано помер, але тоді вона була ще молода, гарна й лагідна, у пошуках щастя мандрувала з провінції в провінцію, поки нарешті не потрапила в благодійний шпиталь і упокоїлась, уже постарівши на обличчі, хоча відтоді, як вона разом зі мною сиділа біля вогнища, минуло небагато років, тобто померла передчасно, ніколи їй не таланило, та ще й з таким тягарем на руках, як я; обдурена черговим чоловіком, вона хапала мене за руку, і ми крутилися по світу, як той обертовий ліхтар — так наче сенс життя у втечі. Може, якби ми залишилися в тому далекому, невеличкому, засипаному глибоким снігом селі — мені здається, що це моя батьківщина, хоча не можу пригадати, в якій вона префектурі, і в матері не розпитав,— то наше життя, мамине й моє, склалося б зовсім інакше. „Якби тебе не було…” — скаржилася пізніше мати, священик слухав ці слова і, всміхаючись, приказував: „Було б добре віддати таке чортеня кудись у підмайстри. Тоді б тобі жилося вільніше”,— а я від гніву ладен був накинутися на нього, як собака. Та я думаю, що єдиним щастям для матері було жити разом зі мною. „Мамо, чому падає стільки снігу. Це снігова королева сипле його?” — розтираючи сонні очі кулачками, питав я. „Ні, не королева. Вона тільки стукає у двері й краде маленьких дітей, які не слухаються мами й вискакують надвір. Ти зрозумів, що цього не можна робити?” — повчала вона. Я кивав головою, а сам думав: „Якщо снігова королева з'являється тільки сніжної ночі, то це означає, що саме вона сипле сніг. І, мабуть, робить це від гіркого почуття самотності. Живе одна в горах, сумує без діток, а тому засипає землю снігом і йде до села шукати їх”. Але ж діти сиділи з матерями, й ніхто їй дверей не відчиняв, а тому вона шкандибала, ледве волочачи ноги, від двору до двору. Не було матерів без дітей і дітей без матерів, саме тому вона, залишившись сиротою…

— Ой, ви ще не зачинили вікна?

— Милуюся снігом.

— І вам не холодно? Але ж уже темно.

— Ні, не холодно.

— Ну й сніг! Сядьте біля котацу. Скоро будемо вечеряти.

— Поспішай.

Біля котацу таки тепло, видно, я довгенько споглядав засніжений садок, якщо руки й ноги так заклякли, та навіть і тут, коли заплющу очі, немов наяву бачу снігову завісу; в тому селі снігу випадало набагато більше — здавалось, сніжинки обступали нас з усіх боків і проникали в наші тіла. „Тобто у вас з матір'ю” — питала в о н а. „Так, нас було двоє”.— „А батька не було?” — „Я його не пам'ятаю”,— відповідав я. „Хоч вас відгороджували від світу снігові кучугури, ви, мабуть, не почувалися самотніми з матір'ю”,— проказала в о н а. Чому я розповів їй правду? Адже моїм ремеслом було годувати жінок вигадками, я жодного разу не відкрив нікому свого серця, не розповів про своє дитинство, а от для неї зробив виняток — може, тому, що вона всміхнулася до мене такою сумною усмішкою. „Вам пощастило, у вас була мати”,— сказала вона. „А хіба в тебе не було?” — спитав я. „Рідної матері не пригадую. Відколи себе пам'ятаю, в домі жила мачуха. Я відразу зрозуміла — ніхто мені цього не підказував,— що вона мені чужа. А тому я не могла звикнути до неї. Певно, і вона мене не злюбила».— „Значить, і ти настраждалася?” — сказав я. „Щоб дуже, то ні. Я не можу сказати, що мачуха знущалася з мене, ні, такого не було, ми жили, як усі люди, задля прожитку не доводилось надриватися, та мені не вистачало материнської любові, навіть батько мене сторонився і в усьому здавався на мачуху, а тому я почувалася самотньою”,— розповідала вона. „Моя мати теж була нещасна. Коли я бачив, як у зимовий день вона схилялась над шитвом, то хотів швидше вирости і зробити щось таке, щоб на її вустах з'явилася світла, радісна усмішка”,— згадував я. „А я пам'ятаю, як мене несли на спині, та не можу сказати, хто — рідна мати чи мачуха. Лише в одному я певна: хтось із них. Я так раділа, так вовтузилась, а запам'ятався мені той день незвичайним снігопадом”,— розповідала в о н а про той день, як про щось дороге, примруживши очі. „Правда, сніг викликає якесь особливе почуття?” — допитувався я. „Правда. Мені навіть здається, що я воліла б померти тоді, коли з неба сіятиметься снігова пороша”,— відповіла в о н а. „Бачу, ти романтична особа”,— сказав я. В о н а всміхнулася. „То, може, як буде погода, підемо милуватися сніговим краєвидом?” — запропонував я. В о н а розгубилася, в її усміху наче застиг смуток. Узагалі всі жінки схильні до туги. Серед моїх знайомих наймужніше й найстриманіше поводилася сварлива Савако, але вона на перегляді одного кінофільму несподівано розплакалася: у перерву я оглянувся й побачив жалюгідне видовище — у залі сиділи самі жінки й утирали сльози, а з ними й Савако. Мабуть, розчулилася. „Ну чого ти сюди прийшла фільм дивитися чи хлипати?” — поглузував я. Вона мені цього не забула і вже надворі як накинеться на мене: „З такого, як ви, ледацюги й сльози не виб'єш! Ну хіба це не природно, якщо людина сплакне, коли на душі їй стане тяжко?” — „Не бачу, чим цей фільм гарний? Сюжет наскрізь фальшивий, героїня плаксива, я не розумію, навіщо його дивитися, та ще й за гроші, хіба щоб поплакати”» — „Хм. Не заговорюйтесь,— зневажливо хихикнула Савако.— Хто ж квитки купував, як не я? Вам, твердошкірому, не збагнути душі отих жінок, що сиділи в кінозалі”. Мене втішило, що Савако так думає, бо якщо її до сліз зворушує перебування в такому задрипаному кінотеатрі, то обманути її — як раз плюнути. Я — твердошкірий? Мабуть, так воно й є, бо я ніколи жінкам не довірявся, для годиться казав, що вони мені подобаються, що я ними зачарований, а насправді я любив — так, саме любив — тільки ї ї, якщо це, звісно, можна назвати любов'ю, бо таке благородне почуття чуже мені, я все роблю з розрахунку, тож і вона, мабуть, не була винятком, любив я тільки матір, але це було дуже давно, любив також Аа-тян, щоправда по-дитячому. але того дитинства вже не повернути, тепер нам сліплять очі наші помилки й страждання і ми блукаємо в повній темряві.

— Вибачте, що змусила вас так довго чекати. Ви задрімали?

— Ні, не задрімав.

— Так можна застудитися. Вибачте, що я загаялася. У таку заметіль і до рибної крамнички не швидко доберешся. Може, чарочку вип'єте?

— Дякую. А я й не знав, що ти вийшла. Невже так сильно замело?

— Страшний сніг. За останні роки такого світ не бачив. Машини тільки зрідка проїжджають, без ланцюгів їм тепер важко.

— Цікаво, що там з моїм таксистом? Він ручався, що

буде великий сніг, а ланцюгів, мабуть, не приготував. Значить, мене переконував, а своїм словам не вірив. Може, десь загруз, бідолаха.

— Який ви жалісливий! Турбуєтеся про зовсім незнайомого чоловіка.

— Таки жалісливий. Ти хіба тільки зараз помітила?

— Якщо ви такі жалісливі, то могли б трохи раніше прийти.

Юкіе найнялась на посаду розпорядниці невеличкого ресторану й добре навчилася прислуговувати гостям — це було видно по її рухах. Вона обкручувала чоловіків круг пальця, бо понад усе мріяла відкрити власну справу. А коли так, то не гріх ошукати й її.

— Який у тебе багатий стіл!

— По-правді, я збиралася підсмажити морського чорта, та не знайшла його в рибній крамничці. То вже даруйте. Я не розумію, як це так у крамниці не стало риби.

— А це нічого, що через мене ти не пішла на роботу?

— Нічого. В таку заметіль… Я переказала по телефону, щоб сьогодні раніше закрили. Якби не ви, я б дарма била ноги. Однаково в такий вечір клієнтів було б негусто.

— Можливо. Але ж прогуляти день… Хіба твій патрон не сердитиметься?

— Байдуже. А крім того, я ж вам пояснювала, що мій патрон — жінка. Ви ще сумніваєтесь?

— І не думаю. Якби я знав, що ти маєш покровителя, то сюди б не забрів. Ну то випий і ти.

— 3 радістю. Мені так приємно вас пригощати. Здається, ніби я бачу сон: мм сидимо з вами віч-на-віч і п'ємо за наше здоров'я, як молодята.

— Як Наодзіро з Мітітосе.

— Хазяйка ресторану, де я працюю, дуже добра жінка. Недарма я порвала з чоловіками і взялася за розум. Ресторан процвітає, і хазяйка мною задоволена.

— Мабуть, вона заповзятлива жінка, коли тримає ресторан. Це ж зовсім не жіноче діло.

— Можливо. Вона прискіплива, але добра. Що не кажіть, а я користуюся повним її довір'ям, тому мені легко порядкувати.

— Певно, й грошенят збила?

— Не дуже, але вистачить на ваше утримання. Таки дещо припасла. А вас звільнили з роботи?

— Хіба по мені видно?

— Авжеж. Бо хіба ви заглянули б сюди, якби не сіли на мілину?

— Ти про мене погано думаєш. Як же це ти порвала з чоловіками?

— Тепер уже все гаразд. Я довго працювала в поті чола, і Будда зглянувся на мої благання. Ви справді чуйна людина, якщо завітали такого сніжного дня. Я така рада.

От свята простота! Не знаю, що й подумати. Я так старанно готувався до розмови з Юкіе, навіть припас у портфелі три листи з кресленням — от, мовляв, тимчасово працюю у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна, але як тільки вона висловила припущення, що мене звільнено з роботи, я зрадів, бо ж краще видавати себе за простого безробітного, ніж хизуватися своїми вбогими знаннями торгового агента; я щоразу прибирав іншого вигляду, вживався в певний рід діяльності — до цього мене змушувало чисто професійне самолюбство,— а звичайним безробітним жив тільки в Токіко, жив просто, але й нецікаво; взагалі я люблю нап'ясти на себе чужу личину, в цьому я відчуваю, так би мовити, творче задоволення; та найуспішнішою була історія з Місао: я дав їй зрозуміти, що належу до складу невеликої театральної трупи сучасної драми — пишу для неї п'єси й сам їх ставлю на сцені — і вона, звісно, повірила; до речі, якби сьогодні я проговорився перед офіціанткою в ресторані, що я драматург, вона б теж, напевно, попалася на гачок; професія, як маска, накладає на людину свою печать, а тому, як тільки я уявляю себе службовцем фірми, університетським викладачем чи воєнним злочинцем, на моєму обличчі з'являється відповідний вираз, але справжнє моє лице — це лице слинька й нероби, чого від Савако я не приховував, і завдяки чому вона лаяла мене на всі заставки:”«Ви — покидьок, а не чоловік, ніщо ваших рук не тримається”,— а я тільки незворушно посміхався. Напевно, Савако відчувала самовдоволення від того, що утримувала такого нікчему, як я, а коли так, то, може, і Юкіе однакової з нею породи, адже недарма вона згадала про моє безробіття, в усякому разі, нема чого спішити з вирішенням цього питання, бо попереду в мене ще багато, дуже багато вільного часу.

— Як вам ця тріска? Смачна?

— Пальчики оближеш! Нема більшого щастя, як у такий зимовий вечір сидіти в теплі й попивати чарочку. Ти і в ресторані так гарно обслуговуєш?

— Та хіба це ресторан, коли в ньому лише один кухар? Часто самій доводиться допомагати. А сьогодні я таки постаралася вам догодити.

— Дякую. Я цього не забуду. Такий малий ресторан, мабуть, відвідують постійні гості? Я міг би переживати з цього приводу…

— І дарма. Бо це загалом порядні літні чоловіки. Ніхто з них до мене не в'язне.

Момоко теж служить у маленькому барі, вузенькому, як нора у вугра, крім неї й хазяйки, там є ще одна офіціантка,— здається, Сакура. Забагато обслуги як для такого закладу. Я забрів туди випадково, аби скоротати час, і коли сів коло стійки, та жінка (то була Момоко) глянула на мене так, ніби дивилася кудись далеко; у тому барі лише вона користується популярністю, та я не бачив, щоб вона комусь приязно всміхнулась або сказала тепле слово, видно, в її серці крижаною скалкою засіла печаль, а тому я тоді подумав, що при нагоді зможу душевною розмовою привернути її до себе. Звичайно в мої руки потрапляли пригнічені самотністю жінки, що, сподіваючись зустріти чоловіка, який би розтопив той їхній лід, вдавали, як Савако, байдужих до протилежної статі, або, як Місао, ситих нею по горло, або, як Токіко, охочих до неї за першим покликом. І лише в о н а одна з усіх моїх знайомих не ховалася зі своїм смутком, бо справді була самотньою, ще від народження, і така печаль ї ї обіймала, що ніякий чоловік не міг би її розвіяти, а тому, обманута мною, в о н а залишила мене й потяглася до іншої людини, з іншим тягарем на душі. Я дізнався про це понад тиждень тому, одного холодного похмурого вечора, коли, здавалось, от-от мав випасти сніг, але не випав. В о н а вибрала собі Момоко, щоб розділити з нею свою журбу. Я був приголомшений, коли, провівши Момоко додому, випадково наткнувся на н є ї, щоправда, в темряві вона, мабуть, не впізнала мене, хоча дивилася в мій бік своїми сліпучо-прекрасними очима. Цікаво, що звело докупи цих двох нещасних жінок — ї ї й Момоко? Невже вони гадають, що розженуть сум одна одній і будуть щасливі? Ні, це неможливо. Якщо жінкам удається зазнати щастя хоч на короткий час, то лише завдяки спільному життю з такими, як я. Тільки така людина, як я, що, блукаючи в темряві, насолоджується своєю самотністю і прикидається безтурботною, могла ощасливити Кадзуко, Місао, Акімі, Ясуко, Савако. А от в о н а думала по-іншому чи, може, я прорахувався і тому не зумів розтопити своїм коханням ї ї вродженої печалі. Коханням?.. Цього разу сталося щось незрозуміле: в о н а покинула мене. Доля розвела нас з Аа-тян ще в дитинстві, я навіть не пригадую, хто в цьому винен — чи мати разом зі мною залишила оселю священика при храмі, чи сім'я Аа-тян раніше кудись перебралася, проте не можу забути її зажурених очей, якими вона дивилась на мене, коли надвечір серед гри її кликали додому.

— Ви так підозріло замовкли. Невже каєтеся, що приїхали до мене?

— Пробач. їдою захопився. Та й чого б це я мав каятися? Я саме думав, що нема на світі більшого щастя для чоловіка й жінки, як жити разом під одним дахом.

— Можливо. Та от мені бракує впевненості.

Невже я сказав їй щось прикре? А може, образив мовчанням?

— Чого ти так вважаєш? Але ж щойно твоє лице світилося радістю.

— Я й зараз радію з вашого приїзду. Тільки от про спільне життя ще рано говорити, хто зна, як воно складеться. Крім того, згадалося минуле.

— Маєш на увазі чоловіка, з яким раніше жила? Розкажи про нього, я не ревную.

— Було б до кого! Такий грубіян. З вигляду добродушний, та як нап'ється, то такий бешкетник, скнара, хвалько і брехун, що страх! А який лицемірний! Був кухарем, але нікудишнім. Якби ви знали, скільки я наплакалася через його азартні ігри.

— Старомодна історія. Як у п'єсах Сіна Хасегави[39].

— Та як вам сказати?.. Я служила тоді офіціанткою у великому ресторані в Тіба. Хазяїн був добрий і допоміг мені розлучитися з моїм чоловіком. А то я мало не вилетіла з роботи.

— Тобі справді не пощастило. Ти після того зареклася мати справу з чоловіками?

— Ага. Я працювала, як віл, що було сили, аби тільки зникли з мого обличчя найменші сліди невпевненості.

В о н а теж походить з порядної сім'ї, тож неясно, чому їй заманулося жити з таким чоловіком, як я, щоправда, я не грубіянив, не бешкетував, не вихвалявся, в азартні ігри не грав, до плачу ї ї не доводив, був до н є ї завжди ласкавий. Та чи можу я поручитися, що в о н а не ридала, коли мене не було вдома? Здається, я так і не збагнув, чого вона хотіла від мене. Я вважав себе знавцем жінок, та виходить, що десь глибоко в їхніх серцях таїться щось таке, про що чоловіки не мають і уявлення.

— Зі мною ти будеш спокійна. Я тебе до плачу не до водитиму.

— Не сумніваюсь. Ви такі лагідні. Зрештою, я таки зазнала багато лиха й трохи навчилася розпізнавати чоловіків.

Але хіба Юкіе вистачить такого невеличкого життєвого випробування, щоб зрозуміти чоловічу натуру? Звідки їй знати, що кожен з них себелюбець і жевжик, впертий і короткозорий — живе сьогоднішнім днем, а з жінками безсердечний? Напевне, вона вирішила, що пережиті злигодні дають їй право вважати себе за мужню людину і, як Савако, діставати задоволення від того, що я корюся й намагаюсь догодити їй. Звісно, такими покірними легко керувати; Савако безперестанку обзивала мене бездарою, а себе вихваляла — от, мовляв, яка я розумна, яка заповзятлива, не те що ваш недолугий брат! Та де ж він, той розум, коли вона спромоглася стати лише власницею галантерейної крамнички на задвірках Гіндзи? Правда, я ніколи їй не перечив, а покірно схиливши голову, слухав її нарікання, що сипались на мене, як кульки в патінко.

— Начебто хтось топчеться під дверима.

— Навряд. Бо кому ж захочеться ходити в такий сніжний вечір? Це вам почулося.

— Та хто його зна… „Це прийшов чоловік, щоб покарати невірну дружину…”

— Що ви таке кажете!

Справді, у двері наче хтось стукає й чути голос. Невже мені здалося? У такий зимовий вечір, коли з неба тихо падає сніг, може навідатися хіба що снігова королева.

— О, хтось таки прийшов! Краще вийди й подивися.

— Можливо. Але в таку пору? Дивно.

Якби я був сам, то стук у двері, напевне, злякав би мене, хоча я вже немалий; у дитинстві я теж боявся, але поряд була мати — вона сиділа в узголів'ї і щось шила, а тепер я один, як палець, і ніяка нова знайома не може дати мені повного заспокоєння. О, таки хтось прийшов!

— Юкіе-сан, надворі такий страшний сніг! Я сьогодні раніше зачинила свою крамницю на Гіндзі і, на щастя, піймала таксі, та поки доїхала до Сіндзюку, вулиці геть-начисто замело.

— Я теж недавно виходила з дому і здивувалася, бо такого снігопаду ще ніколи не бачила.

— Коли стемніло, сніг повалив ще дужче. Таксист не хотів їхати далі, але я його таки умовила довезти по шосе Косюкайдо хоч до Сасадзуки — мовляв, там живе моя приятелька. То я могла б у вас переночувати?

— Звичайно, я не можу вам відмовити, але в мене сьогодні гість…

— Який? Теж захоплений зненацька снігопадом?

Десь я вже начебто чув цей голос. Та ні, мабуть, це випадкова схожість. Гостя згадала про крамницю на Гіндзі, ні, краще було б, якби Юкіе її випровадила, але ж у таку заметіль вона, напевно, цього не зробить, у неї душа надто добра. Ні, це, мабуть, просто її товаришка.

— Ми саме вечеряли, а тому в кімнаті безлад. Гість у мене хороший, надзвичайно щирий.

— Юкіе-сан, то мені можна зайти? Я вже замерзаю. Буду вашим боржником.

— Прошу. Зігрійтеся біля котацу. Можете й повечеряти, якщо не гребуєте.

— Вибачте, що я завдала вам клопоту, але ви мене просто врятували. Це все одно, що зустріти в пеклі Будду.

Зустріти в пеклі Будду?.. Таки правда: куди не підеш, усюди пекло.

— Мене звати Савако… Цунеока Савако. Пробачте, що нагрянула так несподівано… Ой, та це ж…

— Савако-сан, що таке? Ви його знаєте?

— Це Кімура-сан?

— Ні. Танака-сан. Він працює у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна.

Чіпкого, недовірливого ока Савако не одурити, то, моя краще вдавати такого собі незнайка? Хто б міг подумав що Савако підтримує дружні стосунки з Юкіе? Виходить, одне й те ж може повторятися двічі, адже й в о н а з Момоко раптом виявилися подружками — так би мовити, свій свояка бачить здалека. Невже по-чоловічому заповзятливі жінки тягнуться одна до одної точнісінько так, як самотні?

— То що, машин на вулицях уже не видно? А ще недавно Танака-сан приїхав на таксі, і я бачила декілька, коли виходила надвір.

— Снігу нападало стільки, що можна ставати на лижі. Юкіе-сан, ви сьогодні раніше зачинили ресторан?

— Сьогодні я взагалі прогуляла. Вирішила, що все одно відвідувачів не буде. Пробачте.

— Та нічого. Ви маєте повне право робити так, як вам зручніше. Скажіть, може, це через Танаку-сана ви не пішли на роботу?

— Ой та що ви, Савако-сан!

— Гадаєте, Кімура-сан або, по-вашому, Танака-сан не здатний на щось погане?

Мене таки розкрито, в Савако метке око, і я від неї тепер уже не сховаюся — опинившись перед її носом, я вже не зможу сказати, що вона плутає мене з кимось.

— Савако-сан, як вас розуміти?

— Шкода, але вас ошукали. Ви точно знаєте, в якій фірмі працює Танака-сан?

— Не дуже, але… А що, може, він накинув вам щось фальшиве?

— Не в тому річ. Він сам наскрізь фальшивий. Я ручаюсь: до якої фірми ви не зверталися б, ніхто вам не підтвердить, що він займає в них посаду.

— Та його нібито звільнили з роботи. Правда, Танака-сан?

— Ет, та що йому відповідати? Він уже давно мовчить, як води в рот набрав. Я вам за нього все поясню. Цей чоловік справді ніде не працює, зрештою, такого нікчему ніяка фірма не тримала б. Він тільки на словах такий гарний, а насправді його професія — обман жінок, шахрайство.

— Та що ви! Танака-сан — порядна людина. Ви його з кимось плутаєте.

— Плутаю? Кімура-сан, скажіть що-небудь. Я ж півроку з ним жила. Він жодних турбот не мав, цілими днями вештався по місту, випрошуючи в мене гроші то на кінні перегни, то на гру в патінко. Тратив мій заробіток, але зла проти нього я не почувала, бо мені було приємно утримувати чоловіка. Тільки одне мені не сподобалося, одного мені жаль…

Невже Савако розплачеться? Раніше я ніколи не бачив сліз у її очах. Невже так настраждалася, постаріла? Савако, не треба плакати. Я розумію, чому вона хоче виговоритися, дати вихід своєму гнівові. Я справді покидьок. Савако, ти ж не раз називала мене цим словом. Хіба від самого початку ти не знала, хто я такий? І все одно гордилася, що утримувала мене.

— Мені тільки жаль, що я повірила його лицемірству. Цей чоловік забрав з комода всі мої гроші й утік, залишивши мені листа. Того дня грошей я мала багатенько, бо збиралася здати їх уранці в банк. Він обрав добру нагоду

для крадіжки. Я ще й досі пам'ятаю, що він наостанок написав: „Ти мене жорстоко ображала, називала покидьком, але ж і я не без честі. Я за всяку ціну хочу спробувати щастя, а тому позич мені на деякий час свої гроші. Як тільки я поправлю своє становище, обов'язково поверну борг”. Написано так, що можна розімліти. І я, дурна, таки розплакалася. Хлипала й думала: „Кімура-сан, чого ви слухали мовчки мою лайку? Чому не обурилися? Якби ви сказали хоч слово, я б віддала вам усі свої заощадження. Я пішла б на все, аби лиш підтримати вашу честь”. Та минуло кілька днів, і я глянула на всю цю історію по-іншому. „Він наперед задумав одурити мене, тільки чекав нагоди, коли я принесу додому велику суму грошей, а після того накивав п'ятами”,— міркувала я. Коли б ви знали, як мене мучили сумніви щодо правдивості цих здогадів, та нарешті я вирішила, що йому таки вдалося мене ошукати, скориставшись моєю добросердістю. Мушу зізнатися, що навіть я, жінка з характером, попалася на гачок.

— Савако-сан, я вам не вірю.

— Він і вас скоро обдурить. Кажете, його звуть Танака-сан? Бачте, навіть прізвище змінив. Він збирається у вас жити?

— А хіба що?.. Танака-сан, скажіть що-небудь.

Ну що мені казати? Таки правда: небо карає повільно, але неминуче. Дивна історія, дуже дивна. Виходить, хазяйка ресторану — не хто інший, як Савако. Це вона заробила гроші на галантереї й купила ту халабуду. Що там казати про чоловічу честь, якщо все на світі летить шкереберть-Досі життя моє складалося надто добре, а от зараз найважливіше вчасно зійти зі сцени.

— Танака-сан, що з вами? Ви збираєтеся йти?

— Після всього цього мені нічого іншого не залишається.

— Що сказала Савако-сан — одне, а що я — зовсім інше. Куди ж ви підете в таку завірюху?

— Не затримуйте його. Нехай іде, куди очі дивляться. А якщо спустить дух де-небудь на дорозі, як собака — так йому й треба!

— Савако-сан, це вже занадто. Значить, ви його не любили по-справжньому. Бо інакше ви б не згадували ні про обман, ні про гроші.

— А що, ви, Юкіе-сан, щиро любите цього чоловіка?

— Люблю. І мені байдуже, що ви його паплюжите. Танака-сан, сидіть. Вам не можна йти в таку заметіль.

— А він нізащо й не піде. Якраз і розраховує на те, що ви його затримаєте.

— Нічого подібного. Навіть якщо ви, Савако-сан, сказали правду, все одно його не можна виганяти, бо це було б жорстоко.

— І ви, Юкіе-сан, добросерда? Я вже багато чого призабула, та оце як побачила його такого самовдоволеного біля котацу, то така мене злість узяла. Невже й ви повторите мою помилку? Хоче йти — пустіть його, хай іде.

— Ні, не пущу. В своєму домі я робитиму те, що мені довподоби.

Досить з мене, Юкіе, я не сподівався, що ти така м'якосерда. А може, просто хизуєшся перед Савако, та все одно я тобі вдячний. Зрештою, жінки схильні до марнославства і претензійності, але й чоловікам не чуже почуття власної гідності; тому-то, якщо я зазнав невдачі, треба змотувати вудки, час залишати сцену. Я не сумніваюсь, що як тільки я зникну за дверима, ти мирно розмовлятимеш з Савако й радітимеш. „Добре, що такий поганець не одурманив мене!” Навряд чи я тебе ще колись побачу, так само, як і Савако. Що ж, прощай! Ну й завірюха!

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

Знадвору шибки заліпило смужками снігу — так, наче хтось сипнув на них борошном, а зсередини вони спітніли від теплого повітря. „За цією непрозорою плівкою — незбагненна для людини ніч,— подумав Канае.— Я ніколи не заглядав у її глибини. Вважав, що ніч — це всього-на-всього темрява з білястим візерунком, що будь-який рухомий краєвид — це образ ночі. Краєвид?.. Ніякого краєвиду не видно. В цій нескінченній темряві не блимає жоден вогник. А в шибці проглядають тільки розпливчасті обриси мого обличчя, профілю дівчини з протилежного сидіння й сонного чоловіка з другого відділення. Я не можу заглянути не тільки в глибінь ночі, але й сумніваюся, чи взагалі є шибка і чи її зовнішня сторона, заліплена снігом, і внутрішня, перетворена в тьмяне дзеркало, чимось відрізняються між собою чи ні. Скоріше я схильний вважати ніччю саме це накладання двох образів і, певно, завдяки цьому оптичному обманові мені здається, ніби в моїй душі падає сніг, виписуючи вигадливі криві лінії, а освітлений електричним світлом вагон — галюцинація. Який зміст того, що я пережив? Невже воно таке ж оманливе, як образи в шибці? Навіть те, що я знав Мотоко Моегі та Аяко Аймі, здається неймовірним”.

Стиснутими кулаками Канае луснув себе по потилиці. Ні, він не дрімав. Та якось непомітно все потьмяніло, перемішалося і, наче потрапивши під владу кошмару, злилося з ніччю. Канае бив себе по голові й відчував, як відлунює у вухах. Поки він перечитував свій роман, дівчина навпроти розгорнула на колінах книжку, але зараз, видно, куняла. Канае ніяк не міг згадати, коли вона добула її з торбинки — після того, як потяг покинув Нагою чи Гіфу? Тим часом його погляд перескочив з вікна на дівчину, потім забігав по вагону. Більшість пасажирів клювала носом. Голоси притихли, шум пари наганяв дрімоту. І тільки він, Канае, не спав. Не міг заснути. Він закурив цигарку, випростав плечі.

Несподівано засвистів локомотив, швидкість потягу поволі зменшувалась, його колеса застукотіли на стрілках, і Канае затрясло. Він глянув у вікно. Потяг ще більше сповільнив свій біг, а з репродуктора сонний голос сповістив:

— Панове пасажири, поїзд прибуває в Майбару. Хто робить пересадку в сторону Цуруги…

Канае стежив за яскравими вогнями в просвітах обліпленої снігом шибки. Незабаром поїзд раптово зупинився.

— Ой, скільки снігу!

Канае обернувся на цей голос і зрозумів, що дівчина звертається до нього.

— Здається, сніг пішов невдовзі після того, як поїзд виїхав з Гіфу,— сказав він, але відчиняти вікно не спішив, бо знав, що тільки напустить холоду. Одного погляду було досить, щоб побачити, що дощ таки справді змінився снігом. Канае протер пальцями шибку — на платформі було важко що-небудь розрізнити, хіба що окремі людські постаті. З вагона зійшло кілька пасажирів, а не ввійшло жодного.

— Схоже на те, що і в Кіото випав сніг!

— Ви так думаєте?

Дівчина злегка нахмурилась і втупила очі в вікно, за яким майже нічого не було видно. Дзвінок сповістив про відправлення поїзда. Канае глянув на годинник: стрілки показували двадцяту двадцять три. Попереду ще була довга ніч.