Острів Смерті

„Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи, для цього були різні причини. Життя з тобою дало мені багато радості, але тепер я мушу пересидіти десь у глушині, тож нікому не признавайся, що я тут жив, а коли раптом у фірмі щось рознюхають і хтось питатиме про мене, то кажи: „Я його не знаю”. Можливо, ти звинуватиш мене в нещирості за таке раптове зникнення, та знай, що я не хочу завдавати тобі зайвого клопоту, а звірятися тобі в усьому — цього мені не дозволяє чоловіча гордість. І все-таки я тобі…” Мабуть, не варто писати, що я їй чимось зобов'язаний. Досить буде натякнути, що, мовляв, я допустився розтрати грошей на роботі і боюся, щоб мене не арештували, а тому вирішив переховуватися. Може, Токіко вистачить розуму, щоб зметикувати, що до чого. „Твоїх заощаджень не стало і вже давно мене — як би це краще сказати? -обсіли гіркі думи”. Ні, можна обійтися без такого липового пояснення. Найкраще — це говорити якомога простіше, реченнями, які б'ють просто в ціль. „Я нікчемна людина, і ти, Токіко-тян, може, так і думала про мене, але і в такої людини є совість”. Що, совість? Здається, я трохи перегнув. „Але ж і в нікчемної людини є…” Власне, що в неї є? Як казати правду, в мене є лише розрахунок. Нема ні честі, ні совісті, ні співчуття, а про любов і мови не може бути. Я таки нікчемна людина, але ж і ти, Токіко, не краща за мене: тебе дурили, виманювали в тебе гроші, розповідали тобі всілякі байки, а ти мала їх за правду і не здогадалася, що все це мої вигадки… Дурненька! „Колись ти, може, зрозумієш, як мені було тяжко і що я жив лише завдяки твоїй підтримці, твоїй любові. Жаль тільки, що все швидко минулося. Одного я не міг витримати: що звалив на тебе такий важкий тягар”. Стривай, куди це мене заносить? Таж це не має ніякого відношення до Токіко, а скоріше стосується Місао або Савако.

Щодо Місао, то їй листа я не залишив, а просто зник, і все. Та оскільки вона любила, щоб усе робилося врочисто, то я розіграв їй сцену розставання — нехай зостанеться в неї особливо приємний спогад про мене. Чим не добре діло? Місао сама зізналася, що хоче розлучитися зі мною, красиво, без гіркого присмаку, так, щоб лишилася на життя добра згадка. Щоправда, це я так напоумив її. „Скоро все між нами скінчиться,— сказала вона.— Куди годиться, щоб ми отак безперестанку сварилися!” — „Я не хочу сварки, ти перша на мене нападаєш із ревнощів. Я сумирний, як і личить у моєму становищі — ти ж мене годуєш і доглядаєш. Хіба я не роблю так, як ти велиш?” — „Пробачте,— сказала Місао.— Ох і погано, що я раз у раз прискіпаюся до вас! Я це розумію, але нічого не можу вдіяти з собою, як подумаю, що ви десь та з кимсь… Я не така молода, як ви, не вродлива та й не багата, а, крім того, я вам набридла. І чого це я з вами зв'язалася? Ні, я не каюся, але ж я від самого початку знала, що воно довго не протриває, то, може, настав час розлучитися, без сварки, весело, так, щоб нікому не було прикро?” — „Ну що ж, я згоден” ,— відповів я. Справді-бо Місао трохи мені надокучила, та я проти того, щоб зволікати, поки жінка зовсім обридне, бо тоді розлука ляже каменем на серці. Місао, пристрасна молода вдовичка, очевидно, не могла жити без чоловіка, а біля неї, послужливої, охочої до розваг, багатої й вільної, і я розкошував півроку, як у раю: жив безтурботно в ролі дармоїда, якому не треба було вдавати, що він ходить на роботу. Я міг напускати на себе вигляд пересиченого служителя мистецтва. Але вона мала одну ваду — безоглядну ревність, яку, однак, я терпів, бо переважувало в цій жінці те, що була вона майже по-материнські турботлива й не дуже докучлива. Вона навіть вірила, що я напишу колись геніальну п'єсу. У той час я грав роль драматурга, твори якого на сучасну тему ще не здобули популярності: іноді я виходив з дому то на репетицію, то на виставу, а куди — вона не знала, бо трупа, з якою я працював, мовляв, надто мала. Я приносив їй, бувало, яку-небудь театральну програмку й казав: „Бачиш ім'я цього автора? Це мій псевдонім. Я їх часто міняю” — і вона цим задовольнялася. Проте не раз вона знімала бучу, звинувачуючи мене у зв'язках з актрисочками, але завжди безпідставно: я й сам дивуюся, що, маючи вільний час і привід для того, щоб вибратися до міста, де стільки жінок потрапляло мені на очі, я з такою великопанською недбалістю поставився до свого наступного ходу. Я не знаю, чим це пояснити: може, тим, що я просто звик насолоджуватися свободою, яку давала мені Місао, а її ревнощі тільки забавляли мене, бо серйозних підстав для них вона не мала. Отож я творив одноактівку для себе й Місао, в якій третьому персонажеві не знаходилося місця, і хоча діалог у ній розвивався надзвичайно повільно, спокійно і без особливе тривог, то даючи задоволення, то наганяючи нудьгу, мене ошелешило, що Місао начебто готова до розлучення. Щоб жінка перехопила в мене ініціативу — такого раніше в моєму житті не було. Погане почалося з Місао.

Ясна річ, нашу подорож у район Кансай[21] Місао вважала не весільною, а скоріше своєрідною прощальною церемонією. Протягом того часу наші стосунки були якнайкращими: жодного разу не доходило до сварки, рахунки я оплачував з переданих мені заздалегідь грошей, про розлучення ніхто з нас не згадував, словом, ми грали роль молодят, які після повернення до Токіо розпочнуть щасливе сімейне життя, навіть покоївки й коридорні в цьому не сумнівалися. Місао мала тоді трохи засмучений вигляд — мабуть, шкодувала, що кінчається остання церемонія. Ще перед від'їздом, непомітно для неї, я поскладав свої особисті речі, прихопив грошей (з ними ніде не пропадеш), — я й раніше заглядав у ощадну книжку Місао, а тепер цілком її обчистив, а тому не мав ніякої охоти повертатися до Токіо. Я навіть подумав, що цими грішми залишу після себе, так би мовити, незабутній спогад.

Прогулявшись по Кіото й Нара, ми прибули в Кобе. Назавтра планувався від'їзд експресом до Токіо, вже й квитки було куплено. Вечеряли ми в готельному ресторані, де за сусідніми столиками сиділи самі іноземці. За час подорожі Місао трохи змарніла, і рум'яна ховали під собою блідість її щік. Вона здавалася мені тоді такою вродливою! Мабуть, тому, що я думав: „Цього вечора я бачу її востаннє”. „Ти така гарна!” — признався я їй. Пам'ятаю, я так казав багатьом жінкам, та цього разу справді щиро. Нема нічого прикрішого за розлучення, і я навіть завагався: а може, все-таки повернутися до Токіо завтрашнім експресом разом з Місао? Її обличчя світилося приязною усмішкою, однак була в ній якась журба. „Мені здається, наче ти чимось засмучена” ,— поглузував я. „Пробачте,— відповіла вона й почала розповідати: — Спочатку мені чомусь здалося, ніби я не була раніше в цьому готелі, та потім згадала, що колись ночувала тут з чоловіком” . Почувши ці слова, я заспокоївся, бо мене мучила думка: може, вона засмутилася тому, що передчуває наближення розлуки? Невже мене мучила така думка? Хіба не краще було б, якби вона таки про все здогадалася? Нехай би вже це розставання було врочистим, як вона того хотіла. Тільки от я не мав бажання випускати з рук головну роль. „Зупинялися під час весільної подорожі?» — спитав я без тіні ревнощів. Вона зашарілася, а потім докладно розповіла, як приїжджала колись давно в Кобе з чоловіком. Слухаючи її, я відчував, що вона й зараз його любить. Хоч би як я їй подобався, та бачить вона не мене, а його. Тим часом і вона, певно, все зрозуміла. З мертвим я не міг змагатися, а тому мусив зійти зі сцени. Тієї ночі Місао була самою пристрастю,— здавалось, вона боролася з духом покійного чоловіка. Наступного ранку я вирішив залишити готель якомога швидше, пославшись на те, що хочу дещо купити на згадку. Квитки в нас були окремі, і я сказав Місао: „По дорозі до вокзалу куплю собі сувенірів” .— „Тільки не забаріться!” — попросила вона. Цікаво, чи вірила тоді Місао, що я прийду? Я пообіцяв не запізнитися, та, взявши валізу, добрався на таксі до пристані й гуляв там по бетонованій набережні доти, поки не від'їхав потяг, а тоді подався на вокзал. Я був певен, що Місао не пропустить потягу. І справді на вокзалі в Кобе її не було.

Розлука завжди прикра, і коли надходить ця хвилина, то навіть такому, як я,— а на мою думку, жінки створені для того, щоб з ними розлучатися,— щось шкребе на серці. І все це, мабуть, через те, що десь у глибині душі я прагну, щоб розлука не завдала жінці глибокої рани. Однак я ненавиджу й сентиментальність: розійтися з жінкою — це все одно, що опустити завісу в театрі; хоч би там що, а це треба зробити і то, згідно з законами драматургії, так, щоб у жінки не залишилося неприємного враження. Після мого зникнення вона, мабуть, помітить, що на її банковому рахунку грошей поменшало, але це не повинно потьмарити спогадів про мене. Треба зупинитися на такій сумі, щоб жінка подумала: „Видно, бідолаха не мав іншої ради. І чого це він не взяв більше?” Її материнський інстинкт можна полоскотати ось якими словами: „Погано, що я позичив у тебе трохи грошей, та, сподіваюся, мені скоро поталанить і я віддячу тобі стократ”. Але все це лише припущення, бо звідки мені знати, що жінки думають про мене після розлучення чи то пак моєї втечі? Я ж з ними вдруге не зустрічаюся, та й навряд чи вони сподіваються, що я відплачу їм сторицею; однак якби я й повернувся до Місао з виразом вини на обличчі, то вона не виштовхнула б мене за двері, а якщо б навіть сердилася, то не довго і незабаром уже всміхалася б. Словом, у своїх стосунках з жінками я домагаюся такого ідеалу: одного дня зникаю, не з'являюся добу, дві, аж поки наше розставання нарешті не стане незаперечним фактом, але намагаюся робити це так, щоб у їхніх душах залишилася надія разом з найдорожчою часткою спогадів. Може, це зухвало, але я ніколи не повертався назад — ні до Місао, ні до Кадзуко, ні до Савако, ні до кого, коротше кажучи, я ніколи не повертався в минуле, мене цікавить лише майбутнє, цікавлять тільки ті жінки, з якими ще познайомлюся. А якщо говорити про винятки, то можу назвати лише один. Лише одну жінку я прагнув побачити ще раз, і вона таки з'явилася, наче привид, але я все-таки вивернувся й утік.

Чи то священик мені малому розповідав, чи то я, підрісши, в книжці вичитав, що в пеклі ростуть дерева з мечовидним листям. Коли грішники, переслідувані чудовиськами, забігають у той ліс, з вершин дерев до них озиваються ошатно вдягнені красуні: „Ходіть сюди! Нам доля веліла покохати вас!” Грішники, зваблені ними, дряпаються вгору, натикаючись на гостре, як меч, листя, та коли досягають вершини, то красуні раптом опиняються під деревом, і тоді бідолахам доводиться, ранячи тіло, спускатися вниз. І начебто так триває десятки тисяч років. Того вечора ця давно забута розповідь ураз спливла мені в пам'яті. „Що сталося? Чому так пізно?.. — озвалася напівсонна Токіко, але я не відповів.— Обніміть мене…” — попрохала вона, та я грубо відштовхнув її. Я прислухався до спокійного дихання Токіко, а в моїй уяві, наче привид, з'явився її образ і разом з тим згадалася легенда про красунь у пеклі, на вершинах дерев з мечовидним листям. І чого все це мені згадалося? Може, тому, що я думав: коли вже мені судилися муки пекельні, то я згоден, що б гостре, як меч, листя шматувало моє тіло, аби лиш я бачив кохану жінку і чув її голос. Десь тиждень тому у світлі електричної лампочки на ґанку я на мить побачив її силует, схожий на привид, але та мить здалася мені вічністю. Я навіть подумав, що за неї варто заплатити пекельними муками. Однак мить пройшла, і я дременув. Показатися їй на очі — такої ганьби я б не пережив. От які страшні випадки трапляються у житті!

Ті дерева з мечовидним листям у пекельному лісі, певно, мають якийсь зв’язок із спогадами мого дитинства, коли я з матір'ю знайшов притулок при храмі, а поряд жила гарненька дівчинка на рік чи два старша за мене. Я часто грався з нею в маму й тата, у квача, в крем’яхи і бігав наввипередки. Дай боже пам'ять, як же її звали? Для мене вона була просто Аа-тян. Повнощока, ясноока, спокійна дівчинка. На просторому дворі храму росло чимало дерев, та виділялася з-поміж них густолиста павлонія під келіями. Була вже пізня осінь, бо, пам'ятаю, частина листя облетіла. Я сказав Аа-тян: „Давай поліземо удвох на це дерево”. Не наказував, а лише переконував, що з його вершини далеко видно. Аа-тян відповіла, що боїться. „Тоді я перший полізу”, — промовив я. Звиклий лазити по деревах, я швидко — з гілки на гілку— добрався майже до самої вершини і звідти подивився вниз на Аа-тян. Вона приклала долоню до чола, щоб захистити очі від сонця, і гукнула: „Зараз же мені спускайся вниз!” — „Краще ти дряпайся сюди!” — відповів я, махаючи ногами й поглядаючи на її звернуте догори безпорадне обличчя. Нарешті Аа-тян зважилась і вчепилася руками й ногами за стовбур, але крізь листя її не було видно. Я чека-чекав, а тоді розхвилювався. „Аа-тян!” — закричав я, та голосу вона не подавала. „Може, мені тільки здалося, що вона полізла на дерево, а насправді пішла кудись інде?” — подумав я. Від надмірного переживання мені перехопило подих, і я швидко поповз униз. Незабаром під собою я побачив, що розчервоніла Аа-тян прилипла до дерева, але ніяк не може видертися нагору. „Аа-тян!” — вигукнув я, та в наступну мить мої ноги ковзнули, а руки випустили гілку, і я каменем полетів на землю.

„Таке мале, а закохалося” ,— кепкувала мати. Священик зареготався — наче пекельне чудовисько. Лежачи на постелі, від болю й сорому (за що — я так і не знав) я заплющив очі, а в уяві все ще бачив звернуте догори чарівне обличчя Аа-тян і жовте листя павлонії навколо неї, що зі свистом падало вниз. „Ти таки потрапиш у пекло!” — прорік священик. Цікаво, саме тоді він розповів мені про пекельні дерева з гострим, як меч, листям чи ні? Більше нічого я не можу пригадати, бо все це було так давно, тоді я ще не відрізняв добра від зла, не знав, що таке гріх і кара. І тільки одне не забувається — як мати скаржилася мені: „Всі чоловіки погані. Всі вони негідники”. Тоді я, малий, думав собі: „Якщо всі чоловіки негідники, то і я поганий, бо я теж мужчина”. „Чоловіки негідники тому, що ошукують жінок”,— пояснювала мати. Бідолашна, це вона передбачила, що я стану таким же.

Аа-тян дивилася на мене своїми чарівними очима з-під дерева.

Вона пронизувала мене своїм поглядом, виступаючи силуетом на тлі електричного світла, та я стояв у темряві і вона не могла мене розгледіти.

Здається, я трохи задрімав; коли залізеш отак під теплу ковдру, то нічого більше не хочеться, і це найголовніше. Казати правду, мені жінка не потрібна, я міг би найняти окрему кімнату на чотири з половиною татамі в багатоквартирному будинку, спати, вставати, варити собі їсти й не мати зайвого клопоту, жити весело, як заманеться, і не вислуховувати чужих настирливих порад. Та нічого в мене не виходить. Чому? Річ у тім, що для такого чоловіка, як я, не здатного до чесної праці, жінка — засіб існування. Я живу тим, що обманом прибираю до рук її гроші. А так чим би я прогодувався? Та це не все. Є ще одна річ, яка кидає мене до жінок: самотність. Коли я залишаюся на самоті, мене відразу опановує нестерпне почуття самотності і тоді мені будь-що потрібна жінка; а що в неї можна поживитися, щось вихитрити — це приходить згодом, спочатку ж вона потрібна мені для того, щоб розігнати самотність, ось чому я біжу до одної, поживу з нею, а потім згідно з планом переходжу до іншої і навіть гадки не маю, щоб утішатися самотою. От, наприклад, сьогодні я добре висплюся до полудня, напишу листа Токіко і, взявши валізу, перейду до Юкіе. „Невже таки приїхали? Яке щастя! ..” — радітиме вона, кидаючись мені назустріч. Це, однак, не означає, що Юкіе подобається мені більше, ніж Токіко, що Токіко мені обридла й мені хочеться нової жінки. Ні, вони всі однакові — це зрозуміло, вони поступово входять у роль законної половини, доглядають мене, наче маленьку дитину і, хоч як це дивно, тим самим розганяють мою журбу. Коли я ловлю себе на думці, що залишився один-однісінький, то жахаюся, і тоді мені обов'язково потрібна жінка. Ось і зараз мене починає розбирати страх, клаустрофобія чи що; звичайно, я міг би змішатися з людською юрбою, піти в кіно або пограти в патінко[22], але найкраще — це побути з жінкою. Навіть у пеклі грішник не залишається на самоті: довкола нього шматують, печуть і смажать інших таких, як і він, і це його, мабуть, заспокоює. Якщо я мучитимусь оддалік від інших грішників, то зі мною хоч будуть пекельники, а це вже краще, ніж коли б їх не було. Іноді жінки так надокучать (гірше за пекельну сторожу), що хочеться негайно тікати, але поки не готове інше пристановище, я терплю і маю з того вигоду — не почуваю самотності. Певно, Савако й досі жалкує, що обзивала мене слиньком, ледацюгою і дармоїдом і тим самим віднадила мене від себе; то була шикарна, жвава молодичка, вольова, як ватажок банди, а тому при ній як прибитий. Зі свого боку я зіграв свою роль так, щоб вона каялася в жорстокості, що змусила мене дременути, прихопивши з собою її гроші, і тим самим зберегла про мене незабутній спомин. А насправді вона мною не попихала, і з нею я не почувався самотнім. Не те що моя мати. Я часто помічав, що вона плаче. „Хто довів її, сердешну, до сліз?” — думав я, малий, та якогось конкретного винуватця не знаходив. Може, виною цьому колишній її чоловік, або священик, або інші мужчини, або, абстрактно висловлюючись, доля? Перебираючись з одного місця на інше, вона тікала від одного смутку до іншого. „Ти — мій єдиний скарб. Ти — моя єдина опора” ,— промовляла вона, пригортаючи мене до себе, і тоді ми не почувалися безталанними. Вже тоді я вірив, що буду опорою лише для матері, і добре розумів, яка вона самотня.

Зрештою, всі жінки самотні, ось чому я так легко підчіплюю їх на гачок, але ніхто з них у цьому не признається й напускає на себе, щоправда ненадовго, зневажливу міну: мовляв, мужчини — брудні тварюки. Що ж до мене, то я входжу з ними в контакт безпомильно, але за певних умов: передусім моя обраниця повинна мати якісь заощадження, жити сама, без утриманців, а, крім того, вважатися старою дівкою, що все-таки прагне вийти заміж; випадок з молодою вдовичкою, такою, як Місао,— виняток з цього правила. І Токіко, і Кадзуко, певно, зраділи від моєї обіцянки колись одружитися з ними. Хоч і було їм далеко до вродливиць, та час від часу я знаходив у них щось гарне і хвалив на всі заставки. Самозакохані мене не цікавлять, проте я не обминаю жінок з комплексом, що усвідомлюють якусь ваду у своїй зовнішності — вони вважають себе розумними, а насправді це не так, і їх легко прибрати до своїх рук. Трапляються й такі, що з вигляду недотепи, а на ділі виявляються кмітливими — я їх остерігаюся, бо вони небезпечні. До недоладних зовні і небагатих на розум я байдужий — з них мені нема жодної користі. Словом, я ходжу хисткою кладкою, що тримається на двох опорах: зацікавленні й користі, а тому перебираю й зупиняю свою увагу здебільшого на самотніх жінках, що б'ються в лабетах смутку.

Момоко з бару „Леда” — цікава жінка, такої самотньої я ще не зустрічав. Працює офіціанткою, а така холодна й непривітна, що далі нікуди, та в душі, напевно, жадає любові. До неї не підступишся,— здається, вона бачить тебе наскрізь; мабуть, розумна жінка, але, може, мені вдасться… тільки от…

Цікаво, чи все на світі має кінець? Навіть час перебування у пеклі, що вимірюється астрономічними цифрами, начебто не безмежний. Усі люди вмирають — це зрозуміло, але чи можна сказати, що поки ми живемо, якась річ зникає безслідно? Минуле не повернеться так само, як я до Місао, Савако, а від сьогодні й до Токіко, але чи можу я легковажно заявити, що все на цьому закінчилося? Моєї матері давно нема на цьому світі, та чи маю я право сказати, що вона для мене перестала існувати? Що Аа-тян дивилася на мене з-під павлонії — це вже належить минулому. Вона покинула мене — сталося й таке. Та чи справді все це не залишило по собі жодного сліду? Навіть якби мені й не судилося побачити її вдруге, все одно її силует в ореолі світла на ґанку ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Мабуть, ніщо в людському житті не пропадає, а то виринає, то пірнає в стрімкому потоці часу.

Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня — і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,— сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

В о н о завжди важило на мене. Як тільки я на мить розслаблялася, в о н о добувалося з глибин мого єства і ставало до невпізнання схожим на мене. Та хіба я могла й о м у опиратися, кажучи вголос, що в о н о мені осоружне? Якби в о н о з'явилося ззовні, то я напевно щось придумала б. Якби й о г о було видно або чути. А то ж в о н о вихлюпнулося непомітно зсередини — так само невблаганно, як після заходу сонця настає ніч, як од вітру шелестить листя на деревах, а все навколо біліє, коли падає сніг. Я нічого не помічала, коли раптом у моїй душі заходило сонце, знімався вітер і починав сипати сніг. Я сама ставала непроглядною ніччю. І саме тоді воно схопило мене у свої лабети.

Я перетворилась на н ь о г о, певно, тоді, коли праворуч від себе побачила згорблену постать заплаканої Ая-тян, а в дзеркалі — свій холодний, байдужий погляд. Та ні, я не бачила в дзеркалі одночасно заплаканої Ая-тян і себе, а лише своє зображення, що дивиться на Ая-тян і на мене. Переді мною було ще одне, інше, моє „я”. З глибин душі на обличчя тої жінки щось проступило, і вона обернулась у зовсім іншу, ніж була дотепер. Вона дивилася темними очима, в яких шелестіло листя від вітру і починав сипатися білий сніг, дивилася з дзеркала і на мене, і на нещасну Ая-тян. Та чи бачила вона бодай що-небудь? Вона дивилася, як Ая-тян плаче з властивим молодості (або загалом живій істоті) розпачем, із задзеркалля так, наче людське страждання застигло на тій мертвій скляній поверхні, та чи вона щось бачила? А може, перед її зором відкривалося щось інше? „Чого ти плачеш?” — запитала я Ая-тян.

…Усі відчуття покинули її, і вона знову перестала відрізняти себе від навколишнього світу. Такого плоского краєвиду, як теперішній, вона ще ніколи не бачила і не помічала різниці між собою й лавою дивовижних людських подоб. Мало того, що навколо здіймалося полум'я, так ще й сонце пекло немилосердно, хоча зовсім недавно небо вкривали чорні хмари й падав холоднючий дощ. Але вона не знала, чи вже випогодилося, чи зараз літо, чи зима і чи вона тут, а не десь-інде. Вона навіть не знала, хто вона, чого тут опинилася, чому оточує її цей краєвид. Ні, вони знала, хто вона. Знала й те, що крізь просвіти між хмарами пробивається сонячне проміння, що зараз літо, що якась страшна трагедія спіткала її й оці людські подоби і що це не сон, а жива дійсність; знала, що вона — це вона, та була наче скута сном, безсила, неспроможна ходити, дивитись і навіть заціпеніти на одному місці. Та відчуваючи, ніби цей краєвид розгортається в її душі і болить, вона не сумнівалася в його існуванні. В тому ж упевнювало її й відчуття ваги дитячого тіла на її руках. „Чого я тримаю це маля? Що це дасть?” — міркувала вона. Після того вибуху час перемішався, припинив свій розмірений біг. Тоді вона не розуміла, коли і як усе це сталося, стояла вона, лежала чи йшла, бачила чи осліпла. А тепер ледве сиділа навпочіпки (здавалось їй, що всі суглоби розійшлися) і пригортала до себе, щоб переконатися, що сама жива, дівчинку, схожу на розбиту ляльку, а та ніби розплющила оченята і прошепотіла:

— Води… Води…

Хоча це слово було вимовлене з такою мукою, що, здавалось, у ньому вмістилися б усі людські надії, якби зникли всі інші слова (а хіба таке страхіття могло не торкнутися їх?), вона тільки хитнула головою й оглянулась на цей вогненний краєвид, заповнений людськими подобами, бо знала: того, що просила дівчинка, ніде не було. „Пробач, але води тут нема. Може, десь вона й є, але… Та я таки піду пошукаю”. Хто зна, сказала вона так уголос чи тільки подумала, ворухнувши губами? Дівчинка ще міцніше притиснулась до неї. Вона навіть не була певна, чи це справді була дівчинка, чи ні. На її голові, наче наголо вибритій, не було й волосинки, обличчя розпухло так, що на ньому не можна було розрізнити ні очей, ні рота. З-під полущеної, тонкої, як папір, шкіри, виступало м'ясо. А проте ця дівчинка здавалася їй миловидою, як лялечка. Бо не була ні мертвим предметом, ні іграшкою, а живою істотою. Бо, відчуваючи, що сама залишилася жива, вона стискала своїми затерплими руками таке ж саме живе створіння. Навколо простягалася сіра земля, завалена уламками стін, обгорілими телеграфними стовпами, деревами та розбитими автомашинами. Крізь той каламутний світ чи то йшли, чи то повзли людські подоби — хто обдертий, хто напівголий з обсмаленою шкірою. Вони кричали нелюдськими голосами, стогнали і безперестанку чогось чи когось шукали очима, не схожими на очі. Чого й кого вони шукали? Може, рідних або коханих? На землі то тут, то там лежали мертві істоти — собаки, коні, люди. Як і купи теплого попелу, вони вже не могли нічого розповісти. Вона йшла, наче уві сні, крізь той світ, безгучно стогнучи. Їй здавалося, що й сама вона обернулася на купку попелу та злилася з навколишнім краєвидом, і тільки відчуття ваги дитячого тіла повернуло її до свідомості.

— Води…— простогнала дівчинка…

На моє запитання Ая-тян ще дужче захлипала, а я дивилася на неї як на щось неживе і більше не озивалася; то скоріше я була нежива, бо Ая-тян так ридала, що, здавалось, могла б зворушити навіть камінь і пробудити співчуття бездушної машини. У такі хвилини в моєму серці відкривалася якась щілина і крізь неї непомітно добувалося щось тепле, солодке та безформне — те, що я ще недавно намагалася в собі придушити. Розуміючи, що заговорити — означає видати свої приховані почуття, я все-таки нарешті запитала: „Чого ти плачеш? Тому, що я згадала про Сома-сана?” У ту мить жіноче зображення в дзеркалі, міцно стиснувши губи, глянуло на мене зневажливо. Ая-тян підвела голову і, все ще схлипуючи, відповіла: „Сома-сан тут нідочого”. Мене смішило, як з її очей скапують сльози, і я сказала: „То чого ж ти плачеш? Ти справді тонкосльоза”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі не спускало з мене зневажливого погляду). „Але ж…— ніби заперечуючи, Ая-тян зробила ще більші очі, і по її правій щоці покотилася остання велика сльоза. І знову мене це розсмішило, однак я подумала, що така моя реакція недоречна, бо ж вираз обличчя Ая-тян був серйозний і цим мені подобався.— Але ж ви, Мотоко-сан, нічого не розумієте. Ви зі злості кажете, що начебто Сома-сан радів”. — „Чому зі злості? — заперечила я.— Просто ти йому подобаєшся і він напевно радів з твого приходу”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Та річ не в тому. І я, і Сома-сан переживали за вас, а тому я ходила до нього за порадою. А коли вернулася, ви сиділи перед дзеркалом і кепкували з мене, бо не допускали думки, що я можу турбуватися про вас. Яка несправедливість!” — „І через таку дрібницю ти плачеш? — спитала я.— Дивно. А чого тобі про мене турбуватися? Що я такого зробила?” У цю мить я збагнула, що Ая-тян недарма плаче і що немало й я в цьому завинила. „Не треба цих відмовок, — Ая-тян знову схлипнула й підсунулася до мене ближче. — Мотоко-сан, ви так дивно поводитеся. Я просто нічого я розумію”.— „Цікаво, чим це я тебе дивую?” — „На роботу не ходите вже кілька днів і картини понищили. Скільки ж їх ще залишилося? Мабуть, і сьогодні не одну зіпсували. Що у вас на душі, не знаю, бо ви нічого не кажете. Через це мені так сумно”. — „Сумно?” — спитала я насмішкувато. Раптом у мене піднявся настрій і чужі переживання перестали мене зачіпати. (І цього разу жіноче зображенні в дзеркалі кинуло на мене зневажливий погляд). „А хіба мені не можна сумувати?” — відбивалася Ая-тян. Видно, швидко навчилася в мене так відповідати. Звісно, в неї може бути своя причина для смутку. „Чому ж ні? Будь-ласка, сумуй, скільки тобі заманеться! Тільки мене сюди не приплутуй. Не хочеться мені говорити — мовчу, картина не подобається — я нищу її. І ти мені тут не укажчик”. Я подумала, що після таких різких слів Ая-тян знову розплачеться, але вона раптом тільки зблідла й пильно гляну мені в очі. „Це серйозно?” — спитала вона через хвилину. „Цілком серйозно,— відповіла я.— Якщо тобі можна обмовляти мене, то мені можна комизитися і робити все, що забагнеться. А може, ти вважаєш, що я не маю права розпоряджатися своїми картинами? Хіба ти не нищила своїх, коли вони тобі не подобалися? Я гадаю, тобі не варто брати собі це близько до серця”. При цих словах я відчула, як щось лагідне струмує з моєї душі. У ту мить я ненавиділа себе за таку слабкість. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Брехня! — пролунав голос Ая-тян, але мене вразила його схожість з моїм. — Мотоко-сан, ви кажете неправду. Ви руйнуєте намальовані картини з примхи. І не відпирайтеся. Я все добре розумію. А ви гадаєте, що я нічого не підозрюю? Я б не хвилювалася, якби знала, що ви мовчите, бо поринули в роботу або сердитесь на мене. Так ні, ви щось задумали потай від мене.” — „Та хіба я можу щось приховати від тебе? Просто в мене настрій зіпсувався” ,— відповіла я. Невже людина здатна скрити те, що відбувається в її серці, так само, як ніч землю? В о н о непомітно проросло і розповзлося по моїй душі — мені навіть почало здаватися, ніби я чую, як в о н о шепоче: „Я тут, ось тут”. І тільки-но я захотіла приховати його, як мене охопила лють і я крикнула в вічі Ая-тян так, наче кидала виклик й о м у: „Ну що ж, звинувачуй мене в нещирості! Але знай, що я ні з чим від тебе не таюся. А якби й таїлася, то що в цьому поганого? Так у кожного ж є свої таємниці. Я — це я, а ти — це ти. Звичайно, можна було б відкритися… Але ж ти не признаєшся, що Сома-сан тобі до вподоби. Навпаки — з усіх сил намагаєшся це приховати. А чому? Можеш хоч зараз виходити за нього заміж. Скажи, що я тобі стою на перешкоді, і я зійду зі сцени. Ти — це ти, а я — це я. І не треба втручатися тобі в мої справи”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). Ая-тян слухала мене незворушно, але ставала дедалі блідіше. „Мотоко-сан, якщо ви говорите зі мною таким тоном, то я піду з дому” ,— сказала вона спокійно.