Острів Смерті

— Правда ж, сьогодні поїзд майже порожній?

— Не знаю. Я вперше ним їду.

— Мабуть, у всьому винна погана погода. В суботу я часто сідаю на цей експрес. І завжди його вагони переповнені.

Попутниця привітно всміхнулася. Тепер її обличчя промінилось молодістю, а ще недавно, коли Канае відкрив їй зміст телеграми, воно було заціпеніле.

— Отже, ви часто їздите до Кіото?

— Не дуже, лише в суботу.

— І рідня ваша там живе?

На вустах дівчини з'явилася невиразна усмішка. „Коли вона щосуботи витрачає три години на поїздку з Нагої в Кіото,— роздумував Канае,— то, мабуть, для цього є важлива причина. Може, досі вона жила в Кіото, а тепер дістала роботу в Нагої? А може, її батьки живуть в Кіото, або вона їде на зустріч з кимось?” На більше його розум не був здатен. Канае навіть не міг угадати, одружена вона чи ні.

— Ви мене не зрозуміли?

Поїзд загрюкав зчепленнями й рушив. Дівчина мовчала, та з її уст все ще не сходила таємнича усмішка. Канае втратив надію на відповідь і відвернувся до вікна. „Дівчина, що кожної суботи їздить до Кіото… Вони пустилися в дорогу, мабуть, з такою ж, як у неї, валізою. Невже від самого початку вони задумали відправитися до Хіросіми і вкоротити собі віку? Одна з них уже мертва. Це незаперечний факт. Поки я вів у вагоні безтурботну розмову з випадковою попутницею, одна померла, а друга в непритомному стані чекає мого приїзду. Та хто вона, ця друга?”

Швидкість поїзда збільшилась, і знов у вагоні запанувала колишня атмосфера. Застукали одноманітно колеса, засвистіло парове опалення. Майже всі пасажири, зайнявши по кілька вільних місць, почали дрімати. Дівчина навпроти взяла в руки книжку. „В мене теж була книжка. Вона, напевно, в портфелі,— згадав Канае.— Перший том „Калевали”. В його уяві виплив напружений вираз очей Аяко Аймі, з яким вона слухала його розповідь про ці легенди. Леммінкяйнен вирушив у країну Туонелу, мабуть, наперед знаючи, що там на нього чекає смерть. Хоч міфічні герої несли в собі морок приреченості, та не зізнавалися в цьому, а вступали в єдиноборство з дійсністю. Вона для них — це щось зовнішнє, навколишній, світ, а тому їх не лякала навіть загибель. А от ми, в тому числі Аяко й Мотоко, не можемо існувати з мороком усередині, бо річки Туонели протікають через наші серця.

Шибки ще дужче обліпило снігом. „Власне, куди я їду?” — питав себе Канае. Експрес, що мчить крізь завірюху… Лише три тижні тому він, Канае, їздив у кількаденну новорічну відпустку до батьків на Хоккайдо, та лишився про неї тільки невиразний спогад. Глибокий, до самих вікон поїзда, сніг на платформі. Земля, вкрита білим покривалом… А от зараз поїзд мчить не на його батьківщину, а в протилежному напрямку, в зовсім незнайому місцевість. Чимраз далі й далі. У невідому сторону, на зустріч зі смертю, де його не чекає, як раніше, домашній затишок, материнська усмішка, гаряча рибна юшка в грубці і справні лижі. От яка вона, та дійсність. Як далеко звідси до батьківської оселі! Він заїжджав туди і взимку, три тижні тому, і торішнього літа, п'ять місяців тому, але не почував щемкої радості від зустрічі з батьківщиною, як під час студентських канікул. „Я не хотів їхати,— міркував Канае.— Зовсім. Але обставини життя стали такими нестерпними, що я з опалу покинув столицю на тиждень. Виходить, піддався примсі?” Якби ж я залишився в Токіо й мав частіше з ними дружні розмови, то, мабуть, усього цього не трапилося б. Прибувши на Хоккайдо, я марнував час, а з голови мені не виходила думка: от би якомога швидше повернутись у столицю й побачитися з дівчатами! І хоча мати дорікала мені за мою замкнутість під час таких рідких відвідин, я дивився в її допитливі очі й не зважився сказати їй про дівчат. Справді. я жив наче вві сні і не міг сказати нічого певного. Бо тоді, так само, як і зараз, я ще не знав, кого з двох люблю — Аяко Аймі чи Мотоко Моегі. Може, я уявляв собі Аяко дружиною, а Мотоко — коханкою? Яке зухвальство! А чи не воно вбило одну з них? Ні торішнього літа, ні цієї зими не слід було їхати в гості до батьків. Набагато важливішим було зробити остаточний вибір. Невже мені від природи судилася така млявість і нерішучість? Несусвітній дурень, якому не дано зрозуміти ні своєї душі, ні чужої”.

Сніжне борошно геть-начисто заліпило вікно й перетворило його на велетенську непроглядну стіну. Погляд Канае відбивався від неї, як від майбутнього, і повертавсь у минуле.

ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

— Мотоко-сан нема.

— Мотоко-сан нема?

Невідомо, хто сказав перший. Скоріше їхні голоси пролунали майже одночасно. Звичайно такий кумедний випадок викликав би сміх, а от цього разу Канае подумав, що це він випередив Аяко, і пошкодував: ану ж вона вважатиме, що він прийшов саме до Мотоко? Але дівчина не помітила його збентеження й помахом руки запросила до котацу. Не вагаючись ні хвилини, гість сів навпроти неї, запхавши ноги під ковдру.

— Я сподівався хоч у середу застати вас обох. Адже Мотоко-сан працює у вівторок, четвер і суботу, чи не так?

— Цього тижня її ганяють щовечора. Ви ж, мабуть, знаєте, що завтра святий вечір, а для бару це гаряча пора. Сома-сан, мені вас жаль.

Аяко всміхнулася. Приязно, без крихти іронії.

— І даремно. Бо я зайшов не для того, щоб зустрітися тільки з Мотоко-сан. Краще її пожалійте. Я приніс таку гарну штучку!..

— Яку?

— Ось зараз покажу.

Канае обернувся й простяг руку до клуночка, якого поклав разом з пальтом і портфелем на татамі біля дверей. Розв'язав його і витяг чималенький мішечок печених каштанів.

— Напевно, ще гарячі.

— Ой, вони мені так подобаються!

Поки Аяко наливала в чайничок кип'яченої води, Канае добув з клунка три паперові коробки, обв'язані стрічкою.

— А це що таке?

— Різдвяні подарунки. Найбільша коробка для Ген-тяна, дві менших майже однакові, а тому, щоб не переплутати, я позначив їх літерами. Коробка з літерою „А” — для вас, Аяко-сан, а з літерою „М” — для Мотоко-сан.

Зніяковілий Канае тільки пригубив чашку з гарячим чаєм, яку подала йому Аяко.

— Ой, дякую. А що там усередині?

— Як розпакуєте — побачите.

— Без Мотоко-сан не годиться цього робити.

Аяко підняла свій подарунок на висоту чола в знак подяки і разом з іншою коробкою поклала на буфет для чайного посуду, а тоді взяла з мішечка один каштан, спритно облущила його й поклала на тарілку. В повітрі поплив запашний дух.

— Відразу їжте, а то прохолоне.

— Ви самі пригощайтеся.

— У нас кукурудзу в рундуках печуть і тут же продають. Вона така смачна! Куди там каштанам до неї! Що з вами? Їжте, я ж для вас приніс.

Мабуть, йому тільки здалося, що Аяко засумувала. Тим часом на тарілці з'явилося ще кілька облуплених каштанів. Дівчина кивнула головою і взяла один. Тепер її лице начебто проясніло.

— Цікаво їх лущити, але тільки тоді, коли вмієш..

— Справді, пальці чорніють,— сказав Канае й навіть не доторкнувся до каштанів.

— Коли ви все це купили?

— Каштани сьогодні, на станції.

— А подарунки?

— Минулої неділі. Півдня змарнував, бо довго вагався, що вибрати.

— То чого ж одразу не зайшли? Мотоко-сан була вдома.

Не підводячи голови, Аяко глянула на нього з докором. Справді, що його тоді затримало?

— Я подумав, що негарно спішити з врученням різдвяних подарунків. Хотів принести на святий вечір, але згадав, що завтра Мотоко-сан не буде вдома, і тому зайшов сьогодні.

Усе це були відмовки, бо насправді Канае тоді роздумував, як би передати дарунки кожній з дівчат окремо: Мотоко — нишком у барі „Леда”, Аяко — в домі Нісімото. Може же, він побоювався, що вони порівнюватимуть їх між собою або ж виходив з егоїстичних міркувань: хотів створити в кожної враження, що має до неї особливе зацікавлення? З порівняння дарунків могло з'ясуватися, котрий дорожчий, отож якщо його цінністю вимірювати глибину почуттів, то звідси виходило б, що Канае дужче кохає Мотоко, бо на неї більше витратився. „Але ж саме Мотоко доречно і подарувати щось коштовне, бо вона працює в барі”, — переконував себе Канае. Придумавши для себе таке виправдання, він уже ладен був повірити, що зможе піднести її їм обом дарунки одночасно на квартирі в Нісімото, та, поки пробивався надвечір крізь людський натовп у торгівельньному кварталі міста, змінив свій намір. „А як на це подивиться Аяко? — по-новому міркував він.— Навіть якщо дарунки відповідатимуть їхнім індивідуальним особливостям, усе одно Аяко, напевне, засмутиться, коли побачить у руках подруги щось набагато вартісне. Мотоко не виявляє інтересу до речей, а тому їй буде байдуже до того, хто що одержить. А от Аяко має тонку нервову систему і, може статися, розгадає мій душевний стан, а це вже нікуди не годиться — після довгих вагань дійшов висновку Канае.

— То, може, ви прийдете наступної неділі?

— Це буде двадцять сьомого числа?

— Приходьте вечеряти. Мотоко-сан буде вдома, і ми, хоч і з запізненням, але таки відсвяткуємо разом Різдво. Ми для вас теж дещо приготуємо.

— Мені нічого не треба. А от від вечері не відмовлюся. Така річ мене приваблює.

— Отже, домовилися?

— А може, я вам заважатиму? Все-таки перед зимовою відпусткою ви будете зайняті. Та й коректуру у книжки „Шлях до миру” Йосіди-сана мені доведеться робити, можливо, навіть у неділю. Як не впораюся з нею до відпустки, то не зможу поїхати на батьківщину.

Його обличчям промайнула тінь.

— Збираєтесь до батьків?

— Ще точно не вирішив. Поки не відправлю гранок, нічого сказати не можу. Та, власне, мені й не дуже хочеться їхати. Поїзди завжди переповнені і, зрештою, що мені з того, якщо я побачу батька й матір?

— Що ви таке кажете! — спохмурніла Аяко й запитала: — Ви згадали про ту книжку, для якої Мотоко-сан має приготувати обкладинку?

— Саме про ту. Просто біда з нею. Вже рік минув, а ми не випустили її.

— А як справи з обкладинкою?

— Договір з Мотоко-сан залишається в силі. Правда, я їй останнім часом про це не нагадував. А доведеться, і то в різкій формі. Зрештою, ми самі в тому винні, самим духу не вистачає, як учорашньому пиву, тож не дивно, що Мотоко-сан забула про свою обіцянку.

На тарілці лежала ціла купа облущених каштанів.

— Може, досить?

— Авжеж. Проте тепер можна тільки їсти. Сома-сан, пригощайтесь, а я піду руки помию.

Аяко згорнула лушпиння в папірець і, легко відкланявшись, вийшла з кімнати. Незабаром гість почув, як вона спускається сходами.

Минулої неділі надвечір Канае повернувся з подарунками під пахвою додому, але так і не придумав, що йому робити, а в понеділок забіг в універмаг перед самим закриттям і придбав подарунок приблизно такої ж вартості, як і для Аяко, ще й запакований у подібну коробку. Таким чином вийшло, що для Мотоко він приготував аж два подарунки, і один з них лежав зараз у його портфелі.

Поки він, почуваючи якийсь сором, знічев'я споглядав коробки, загорнуті в барвистий папір — вони так і стояли на буфеті для чайного посуду — повернулася Аяко і сказала:

— Можна поглянути, що там таке?

— Звичайно, можна.

— А Мотоко-сан не сердитиметься?

— Не повинна,— усміхаючись, відповів Канае.— Своїм подарунком можете розпоряджатися, як вам заманеться. Та на щось особливе не сподівайтесь. Бо я в таких справах не силач.

— Не силач?..

Показуючи виразом обличчя, що вона розуміє його становище, Аяко старанно розв'язала стрічку, відгорнула папір і, відкривши коробку, мало не ахнула. Перед нею був яскраво-червоний плетений жакет, куплений після довгих вагань у жіночому відділенні універмагу. Чарівного забарвлення, він наче вбирав у себе електричне світло й наповнював тісну кімнатку теплом.

— Чудовий! Та чи не занадто яскравий для мене?

— Ви спершу приміряйте, тоді й побачимо. А взагалі вам пасували б різкуваті кольори. Ви ж молода.

Аяко накинула жакет на плечі і сказала:

— Без білої блузки поганий вигляд.

На ній був синій светр про будень.

— То одягніть її,— запропонував Канае.

— Зараз? — Аяко зиркнула на нього.

— А що?

— Якось незручно. От приходьте наступної неділі, тоді я й одягну.

— Отже, приймаєте дарунок? — наче знесилено проказав Канае і, ледь-ледь усміхнувшись, перепитав: — Сподобався?

— Звісно. Але я його не заслужила.

— Та що ви! Просто шукати було важко. Я так переживав: ану ж вас розсердить мій поганий смак? До того ж, я не знав, що вам найбільше личить. Тепер бачу, що вам догодив, а от Мотоко-сан висварить мене.

— Чого це?

— А того, що вибрав для неї надто скромну річ.

— То, може, поміняєте з моїм подарунком?

Аяко склала жакет у коробку, загорнула її в папір і перев'язала стрічкою. Рухи її були млявими, як у завороженої.

— В універмазі людей сила-силенна. Найпопулярніші тепер моделі фірми „Діор”, та хіба при такій дорожнечі й економічному застої японець може їх придбати? Тож бродить він по магазину й роздивляється. І хоч виставлено якісь підробки, а не справжні речі, то все одно, походиш — тільки нерви собі зіпсуєш.

— Коли так, то й ці подарунки, мабуть, дорого вам обійшлися?

— Хай це вас не турбує. Все це на якісь там преміальні. Та було б краще, якби я міг купити вам костюм.

Навіть тоді, коли Канае насилу вирвався з-під чарів Аяко на темну вулицю, перед його очима все ще стояло її засмучене обличчя. „Може, вона прийняла дарунок на знак того, що пам'ятає про наші колишні, дружніші стосунки? А може, ця річ наводить її на думку, що я напрошуюсь до неї в женихи, або нагадує про того коханця, з яким у неї не вийшло сімейне життя?” — міркував Канае, пробираючись до автобуса тихим провулком, у якому було чути лише собачий гавкіт. Певно, смуток на її обличчі якось пов'язаний з його поїздкою до батьків на Хоккайдо. А може, Аяко згадала про своїх рідних, яких давно не бачила і не зможе побачити, або про те, як їй було незручно, коли він запропонував минулого літа зробити подорож на його батьківщину? Канае не сумнівався в тому, що Аяко прийняла б її з радістю, а тому на душі в нього лишився гіркий осад.

Затиснувши під пахвою портфель із другим подарунком для Мотоко, він почував щось схоже на докори сумління.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

Дощова пора затяглася аж до кінця липня, поки, як звичайно, не змінилася сліпучим сонцем і спекою. Ближче до полудня на більшості столів починали мляво обертатися вентилятори, а рідкі подуви вітру з вікна тільки наганяли дрімоту. Дехто, ховаючись за купу довідників, куняв. Навіть обличчя головного редактора не показувало, що він заглибився у щось важливе, хоч і підпирав рукою підборіддя і втуплювався у стелю напівзаплющеними очима, як личить мислителю.

Розморило й Канае. Він уже шукав приводу для того, щоб вийти й попити чаю, як раптом лунко задеренчав телефон. Редактор за сусіднім столом стрепенувся від сну, Канае теж мало не підскочив з місця, а Коїма, приязно всміхаючись, простягла руку до слухавки.

— Так, є. Одну хвилинку…— сказала вона і, передаючи слухавку Канае, додала: — Сома-сан, вас просять… Якась жінка.

Поки він говорив по телефону, з обличчя Коїми не сходила багатозначна, ба навіть глузлива посмішка — от, мовляв, обдурила!

— Я вас слухаю,— голос Канае гучнішав, а міжбрів'я насупилося.— Хто?.. Нісімото-сан? Щось сталося?.. Сонячний удар?.. У кого?.. Який жах!.. Негайно їду. Почекайте!

Він клацнув слухавкою і гукнув сусідці: „Серйозне діло!”

— А що таке? Сказали, сонячний удар? — видаючи свою цікавість, запитав Куїма, але Канае тільки щось пробурчав і, вхопивши зі стільця піджак, а зі столу портфель, поспішив до головного.

— Вибачте, але мені подзвонили, що з другом трапився сонячний удар, і я хотів би його відвідати.

— Сонячний удар? У таку спеку його можна схопити і в кімнаті.

Дивно, але цього разу на обличчі головного можна було прочитати, що він у доброму настрої. Коли отак щастя всміхається, треба швидше тікати.

— То можна йти?

— А термінової роботи нема?

— Та начебто ні.

Канае скоренько відкланявся і, крутнувшись на місці, поспішив до виходу.

— Сома-сан, пробачте. Хтось захворів? — Коїма непомітно опинилася біля нього.

Ні, Канае нітрохи не сердився на неї, він просто рад з того, що вирвався з душного приміщення надвір. Мабуть, йому передався добродушний настрій головного редактора.

— Та нічого. Нема чого переживати, але йти треба.

— А хто цей хворий?

Однак Канае не вважав за потрібне відповідати, а байдуже махнув головою й відчинив двері. Поспішаючи вниз рипучими сходами, він уявляв собі розгублений вигляд Коїми.

Коли він дібрався до будинку Нісімото, сонце вже хилилося на захід, але до години пік було ще далеко, і вагони електрички та автобуси були порожні. По телефону господиня сказала: „Хвилюватися нема чого, але буде краще, спокійніше для мене, якщо ви прийдете”,— а тому Канае в душі радів, що несподівано випала нагода вирватися раніше з роботи, та чим ближче було до зустрічі з нею, тим неспокійніше ставало в нього на душі.

Перед ворітьми галасували діти.

— Ген-тян, що ви там робите?

— А-а, це ви, дядьку?

З гурту дітей вибіг малюк у мокрій від поту сорочці, з блискучою потилицею.

— Ми радимось, як будемо гратися. Дядьку, візьміть мене коли-небудь купатися на море.

— Скоро візьму. А тьоті вдома?

— Художниці нема, а тонкосльоза лежить хвора. Через це бабуся вигнала мене з хати — йди, каже, пограйся.

— Он що! Ну тоді бався.

Хлопець вернувся до дітвори, а Канае штовхнув рукою хвіртку й попростував до ґанку. Цікаво, чого Мотоко немає вдома? Мабуть, тому Нісімото-сан покликала його. Неспокій у душі зростав.

Стара зустріла гостя з винуватим виразом обличчя:

— Не знаю, як і вибачатись перед вами за те, що відірвала вас від роботи. Та, прошу, заходьте.

— Власне, що трапилося? Ген-тян оце сказав мені, начебто Мотоко-сан нема вдома. Це правда?

— Поїхала до Хіросіми. Я злякалась і для заспокоєння нервів попросила вас зайти.

Господиня провела Канае в їдальню на першому поверсі. Він давно тут не був, бо відтоді, як навесні вперше з'явився в цьому домі, завжди піднімався відразу нагору. Як і колись, у кімнаті валялося кравецьке причандалля, на підлозі перед комодом лежало літнє жіноче кімоно — юката.

— То що ви скажете? По телефону ви мене заспокоювали — мовляв, хвилюватися не треба. Лікаря викликали? — спитав Канае, як тільки сів на дзабутоні, схрестивши ноги.

— Аяко-сан не веліла кликати лікаря, бо, мовляв, нічого страшного, і я поклала її в постіль. Вона сказала, що це в неї від спеки, і що скоро поправиться. Я теж гадаю, що організм витримає.

Влучивши момент, господиня принесла з кухні склянку холодного ячмінного відвару. Канае випив його одним духом і здивовано запитав:

— А чого це з нею трапився сонячний удар? Так багато ходила?

— Та начебто. Десь о десятій ранку сказала, що трохи прогуляється, а повернулась аж о пів на третю. Якраз у найбільшу спеку. Я аж злякалася: прийшла бліда, як стіна ледве до порогу допленталась, так і сіла там.

— А зараз спить?

— Я оце недавно заглядала: спить, як немовля. Видно, це тільки я така полохлива. Ще й вам клопоту завдала,— бідкалася стара, дивлячись на гостя ласкавими очима.

— Та байдуже! Якби не це, я не вирвався б з роботи. Так значить, Мотоко-сан подалася до Хіросіми?

— Мабуть, щось її стривожило, якщо вона ні сіло ні впало зірвалась і поїхала. І Аяко-сан здивувалася. Через тиждень річниця вибуху водневої бомби, то, може, вона вирішила навідатися на могили рідних? Ви не скажете, чи планується якось відзначити цю дату в Хіросімі?

— Я гадаю, Мотоко-сан не візьме участі в такій церемонії. Може, її поїздка якось пов'язана з написом, вирізьбленим торік на пам'ятнику жертвам водневої бомби? „Спіть спокійно. Помилка не повториться”. Її душа його зовсім не приймає.

— Щось її мучить.

— А пам'ятаєте, коли я завітав до вас перший раз,— Канае звернув розмову на інше, щоб якось розвіяти сумний настрій господині,— ви разом з Аяко-сан в один голос твердили, що Мотоко-сан якась дивна людина. Тепер я бачу, що це правда. Та коли вона поїхала?

— Позавчора.

— А між її поїздкою й сонячним ударом Аяко-сан нема ніякого зв'язку?

— Та хто його зна…

Збентежена стара примовкла, а в голові Канае завирували здогади. „Через щось Мотоко з Аяко не поладнали, тому одна з них вирушила з дому, а друга бродила в спеку по місту і схопила сонячний удар. Та яка тому причина. Тут роздуми Канае натрапили на перешкоду.— Може, все це сталося через мене? Мабуть, після прогулянки в парку з Аяко й Ген-тяном між дівчатами відбулася неприємна розмова, яка згодом, поки я, лінивий, відсиджувався вдома, віддалила їх одну від одної ще більше… Ні, навряд,— відразу заперечив він сам собі.— Неймовірно, щоб я був у цьому винен. Причину треба шукати в минулому. Видно, щось внутрішнє спонукало Мотоко до поїздки в Хіросіму. Та й Аяко вешталася по місту під палючим сонцем теж з якоїсь іншої причини. Між цими двома фактами, мабуть, немає жодного зв'язку, тим паче я тут ні при чому. Краще загляну до Аяко-сан: як там вона почувається? Бо навіщо ж я сюди прийшов?”

Залишившись один у їдальні (стара вийшла до кухні), Канае оглянувся на город.

— Нісімото-сан, можна мені полити город? Просто так, щоб не нудитися. Земля пересохла,— озвався він.

— Буду вам тільки вдячна. Я закинула поливання, бо це мені вже не під силу. А от їсти скоро приготую.

— Та я прийшов не для того, щоб ви мене вгощали.

— Нічого, чимось особливим я вас не балуватиму. Може, тим часом і Аяко-сан одужає. Вона від учора разом зі мною їсть. Напевно, одній сумно.

Канае підкотив холоші, зняв шкарпетки і зіскочив босяка з веранди. Ступні обпалила нагріта за день земля, і його охопила радість — так, наче він повернувся в далеке дитинство. Обійшовши будинок, він швидко накачав у відро води з криниці.

— Маєте ще одне відро?

— Сома-сан, не ходіть босі, взуйтеся в гета[40]

— Так приємніше!

— А де Ген-тян? Як прийде, то пошліть його до мене, хай пограється зі мною.

Усміхаючись, стара дивилася, як гість поніс два відра води на город.

— Я йду до крамниці і як побачу Ген-тяна, то скажу, щоб допоміг вам!

Галасливий хлопчак з'явився тоді, коли Канае вже обливався потом. Частина досить просторого городу була старанно оброблена, на ній росли помідори та огірки. Ген-тян тільки заважав поливати, але Канае не показував цього й весело перемовлявся з ним.

Коли, закінчивши роботу, Канае з порожніми відрами наближався до веранди, то побачив на ній Аяко. Її очі, звернуті до нього, світилися радістю.

— Вам вже краще? Ви давно тут сидите?

— Давненько. Ви працювали з таким запалом, що я не сміла озватися до вас.

— Дарма ви такі сором'язливі. Може, ви передчасно встали?

— Та ні, нічого. А чого це ви, Сома-сан, серед білого дня до нас завітали?

Умостившись на веранді, Канае здивовано глянув на дівчину.

— І ви ще питаєте, чого? Нісімото-сан повідомила мене по телефону, що ви в тяжкому стані, бо з вами трапився сонячний удар, і я миттю прилетів сюди.

— Ой, що ви кажете! — Аяко зашарілася. Навіть рум'яна на її блідих щоках стали яскравіші.— Пробачте. Я не знала, що натворила Нісімото-сан. З нічого.

Дрібний стукіт ножа на кухні припинився, а натомість почувся голос старої:

— Аяко-сан, не сердьтеся на мене. Це я зі страху за вас викликала Сома-сана. Думала, з ним буде мені спокійніше.

— Це я в усьому винна.

Аяко ще дужче почервоніла. Тепер вона мала такий пригнічений вигляд, що Канае навіть стало жаль її.

— Так усе-таки що з вами сталося?

— Нічого особливого. Просто забагато ходила опівдні по місту.

— У таку страшну жару? Щоб ходити по Токіо, треба загартовуватися в горах або на морі.

— Ген-тян не дає мені спокою — все питає: коли ви поведете мене купатися?

— Може, й справді підемо? Всі разом.

— Купатися? Ні, я соромлюся.

Канае засміявся й відповів: „Я теж соромлюся. Бо плаваю, як сокира”,— але тут-таки здогадався, що, мабуть, їй боязно показатися перед ним у купальнику. „Що за старомодна дівчина!” — подумав він про неї насмішкувато і водночас з любов'ю.

— Тоді, може, подамося в гори? Я б узяв відпустку наступного тижня. Правда, ще не знаю, куди їхати. Думав податися на батьківщину.

В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.

— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!

— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.

— Шукала роботи або хоч підробітку.

— Роботи? Але ж ви вчитеся.

— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…

— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?

— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.

— І через це посварилися з Мотоко-сан?

— А чого нам сваритися?

— Але ж вона поїхала до Хіросіми?

— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.

— А коли ж повернеться?

— Не знаю. Коли захоче.

Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Якби одного дня ми не збагнули, що потік часу не можна зупинити, що вже пізно й назад вороття нема, то й не знали б, як це звичайно буває, від чого його відлічувати. Я сказала: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян, усміхаючись, услід за мною повторила: „Від'їжджаємо”. Однак той час треба відраховувати не від того моменту, коли, опинившись наодинці, ми тихо проказали, як пароль, одне й те саме слово, а набагато раніше. Відколи? Відтоді, як у холодній кімнаті сон чергувався з гнітючим пробудженням? Ні, раніше, багато днів тому, коли я усвідомила, що існує в о н о — вже тоді час переродився, зрівняв мене з н и м, поглинув мої почуті й жалі і плив, розливаючись широкою повінню. А тому від’їзд для мене нічого нового не означав. Коли ми вийшли з дому Нісімото і, дібравшись окружною дорогою до токійського вокзалу, сіли в експрес, я не відчула якоїсь змін в характері часу, а, як і інші пасажири, бадьоро розмовляла з Ая-тян. І тоді й о г о голос зливався з моїм і остерігав, щоб я не зрікалася свого наміру, бо нічого страшного в цьому немає. А чого б я мала його зрікатися? Все вже давно було вирішено, тож чого б я мала боятися? Можливо, відтоді час поплив інакше, і зупинити його нову течію не могла не тільки я, але й Ая-тян. Не годен був цього зробити й Сома-сан. Цей нерозумний чоловік утішав себе ілюзією, що він живе в одному зі мною часі і що врятує мене, заговорюючи такими словами, як „мир”, „мистецтво” і „кохання”. Певно, Сома-сан і Ая-тян належать одному часові, та про себе я цього сказати не можу. Та хіба ви, Сома-сан, зрозуміли мене? Мій час цілком інший, можна сказати, що вій уже й зупинився. Бо час пливе тоді, коли щось міняється, коли зустрічаєшся з незнайомими людьми, бачиш незнайомі краєвиди, з нетерпінням відкриваєш для себе невідоме. У мене ж нічого не міняється, нових краєвидів не бачу, невідомого не відкриваю, надій ні на що не маю. Тільки одне я знаю: в о н о оточує мене звідусіль, щохвилини підштовхує вперед і провіщає кінець. Я знаю, де початок і де мене жде кінець. Його не минути, ми йдемо йому назустріч, ні, навпаки, він наближається до нас — це я давно збагнула. Знаю, що той кінець розростеться, роздробиться, заповнив собою час і поступово загусне, стужавіє. Як повітря, яким я дихаю. Як ніч навколо мене.

…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.

— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.

З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.

— Солдате, вас дуже поранило?

Вона підійшла й присіла біля нього — так, наче збиралася надавати йому медичну допомогу. Та шукала вона тут не захистку від дощу, а раділа, що помітила того, хто озивався до неї людським голосом.

— Я пропав. Уже ноги не тримають…

— Нічого. Скоро дощ угамується, і я відведу вас…

— Ні, мені вже ніщо не допоможе. А ви, сестрице, остерігайтеся цього дощу, бо, кажуть, він отруйний.