Острів Смерті

— Тут є й кольорова літографія „Острова мертвих”. Десь усередині.

Але Мотоко нічого не відповіла, лише мовчки перегортала сторінки одну за одною. Аяко налила чаю в три чашки і, примостившись біля подруги, зазирнула в книжку. Канае запалив цигарку і, попиваючи чай, поглядав то на дівчат, то на монографію в руках Мотоко.

— Чай охолоне,— нагадав він.— Роздивляйтеся, не поспішайте, я залишу вам цю книжку.

Мотоко наче й не чула його, мовчки розглядаючи літографії. Сюжети більшості картин були навіяні міфологією. Їх населяли мавки, німфи, фавни. Та, здається, художникові подобалося малювати руїни над морем. Коли Мотоко дійшла до картини, яка зображала художника з палітрою в руках, а за його спиною кістяка із скрипкою, то підвела голову.

— Це що, автопортрет?

— Так,— підтвердив Канае, прочитавши пояснення під літографією.

— Здається, це знаменита картина? Я нібито її вже десь бачила.

— Таки знаменита. Беклін відомий, власне, трьома картинами: „Автопортретом”, „Островом мертвих” і „Війною”.

Мотоко простягла руку до чашки і, сьорбаючи чай, запитала:

— Навіщо йому це здалося?

— Що?

— Малювати смерть.

— Це звичайна художня манера романтиків. Її часто використовували.

— Он що! Але ж це автопортрет… Та мені здається, ніби здорових людей ця смерть не лякає, а цілиться тільки на мене. Може, це не так?

— Хто його знає.

Канае задумався, намагаючись пригадати інші картини з подібною тематикою, а тим часом Мотоко знову взялася переглядати літографи. І коли натрапила на спокусливих водяників і сласних напівбогів, він помітив, що Аяко трохи відхилила голову від книжки. Йому кортіло покепкувати з її мимовільної сором'язливості, але він утримався, бо подумав, що при зацікавленій картинами Мотоко його поведінка могла б здатися наругою над мистецтвом.

— Ви цю мали на увазі?

Перед очима Мотоко відкрилися дві літографії на сторінку — одна чорно-біла, друга кольорова. Майже однакової композиції, вони різнилися тільки роком написання. Це означало, що художник уподобав собі цю тему і згодом ще раз до неї повернувся. Острів із стрімкими скелястими берегами, причал з кам'яними сходами, а далі купка височенних туй. Роздягнутий до половини Харон править човном, на якому видно кілька людських постатей у білому. Човен легко ковзає по морській гладіні й от-от має дістатися до острова…

— На мою начебто не дуже схожа.

— Може, ви й праві. Та вона мені пригадалася через близькість за тематикою й композицією — розміщенням острова на передньому плані.

— Свою картину я назвала просто „Островом”. Мій „Острів” — не „Острів мертвих”, а скоріше „Острів життя”,— Мотоко кинула іронічний погляд на Канае.

— Та ви що! Ваша картина — це справжній „Острів смерті” Більше, ніж Беклінова. До речі, що з нею? Де вона?

— Стоїть у кутку майстерні.

— Негаразд. Ви не могли б її показати?

— Не хочу на неї дивитися,— не роздумуючи, відмовила Мотоко — До закінченого твору я чомусь утрачаю цікавість. А ви, Сома-сан?

— Про мене нема чого говорити, бо я ще нічого не написав. А все-таки негаразд закидати в кут такий шедевр. Беклінова картина не витримує з ним порівняння. Якщо ви збайдужіли до нього, то віддайте його мені. Я берегтиму

його, як зіницю ока.

При цих словах Аяко, що досі сиділа мовчки біля старшої подруги, несподівано заперечила:

— І я хотіла б мати цю картину. Мотоко-сан, подаруйте її мені.

— Просто не знаю, що робити з вами. Не буду ж я малювати копію, як Беклін.

— Аяко-сан, ви дуже хитрі,— напосідав Канае, витріщившись на дівчину.— Вона давно запала мені в душу. Ще на виставці я зрозумів, що це -шедевр.

— А я ще раніше — перед виставкою, коли Мотоко-сан тільки закінчила її,— відповіла Аяко і всміхнулася. Ця усмішка обеззброїла гостя, але він усе одно не здавався.

— Вона вам не підходить — у неї темний колорит. Якщо матимете її перед очима щодня, вона наганятиме на вас смуток.

— А на вас — ні? Ви що, кам'яні?

— Кам'яний. Не те що ви. Ще мало світу ви бачили.

Тепер Аяко витріщила очі на Канае. Ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. А тим часом Мотоко, перегортаючи книжку, несподівано сказала:

— Годі сперечатися, як малі діти! Краще б розглядали картини.

Аяко та Канае замовкли і знову почали стежити за тим, як Мотоко перегортає сторінки. Дійшовши до кінця книжки, вона повернула її Канае.

— Дякую. Ая-тян, налий мені ще чаю.

Поки Аяко виконувала це прохання, Канае спитав:

— Ви все передивилися? Якщо ні, то я залишу вам цю книжку.

— Спасибі, не треба. Я вже склала собі думку про цього художника. Він не співзвучний мені, а, крім того, книжка написана німецькою.

— Позичте мені,— втрутилася Аяко.— Я ще раз уважно її перегляну.

— Гаразд,— відповів гість і, звертаючись до Мотоко, запитав: — І яка вона, ця ваша думка?

Мотоко взяла в Канае ще одну цигарку й закурила. Випускаючи клубок диму, вона наморщила перенісся,— здавалось, замислилася.

— Цей художник, видно, вважав, що смерть перебуває поза нами. Недарма на його картині вона грає на скрипці за його плечима. На його острові смерті посеред моря знаходять останнє пристановище тільки мертві. А це означає, що згідно з його уявленнями людина може жити собі безтурботно доти, поки не надійде фатальна мить.

— Ви хочете сказати, що проблема смерті його не цікавила? — спитав Канае, попиваючи другу чашку чаю.

— Може, й цікавила, але ж він зображав на своїх картинах лише міфічні персонажі. У тому міфічному світі ніщо не гине: бог лісів Пан щодня бігає за німфами, русалки граються з Посейдоном. У такому світі можна жити, не думаючи про смерть. А по-вашому виходить, ніби, зображаючи на полотні той світ, художник цікавився проблемою смерті… Мене ж вона зачіпає з чисто людського боку. Як би вам це пояснити? Я схильна вважати, що смерть перебуває у нас самих,

— Справді…— погодився Канае.

— Мене більше хвилюють картини Дракулова. Його міфічні персонажі несуть у собі смерть. А вам він подобається?

— Ні. Альбоми літографій його картин я іноді надибував у букіністів. А втім, я віддаю перевагу багатьом іншим перед Бекліном.

— Наприклад, кому? — запалюючи від недопалка ще одну цигарку, недбало запитала Мотоко.

— От хоч би Мункові.

— Мункові? Я про нього майже нічого не знаю. Будь-ласка, принесіть наступного разу альбом його картин.

— Нажаль, мені нема чого вам принести. Та в одному я певен: персонажі його картин несуть на собі печать

смерті.

— Мунк — датчанин? — втрутилась у розмову Аяко.

— Ні, норвежець. Його картини теж похмурі. Вони вам, Аяко-сан, не підійдуть.

— Що за люди! Вважають, що я маленька дитина.

Обличчя ображеної дівчини було привабливим.

Мотоко раптом встала й сказала:

— Сома-сан, ви не хочете послухати музики? Виберіть собі платівку, яку хочете. А я тим часом попрацюю.

— А вона вам не заважатиме?

— Нітрохи. Я навіть рада, що ви займетесь програвачем.

Мотоко повернулася до розпочатої картини, а Канае підійшов до програвача і взявся читати написи на грамплатівках. Минулого разу він так поспішно переглядав їх, що не знав, на якій зупинитися, а от сьогодні його погляд одразу привернув „Четвертий Бранденбурзький концерт” Баха. То була довгограюча пластинка з чудовою, хвилюючою музикою. Та от біда: Канае не знав, як обходитися з програвачем. А тому, поманивши Аяко рукою в майстерню, тихо попросив:

— Будь ласка, покажіть, як ним користуватися.

— А ви не знаєте?

— Бо я собі ще не придбав — надто дорогий, хоч платівки купую.

У цю хвилину Мотоко повернула до них голову.

— Якщо говорите, то говоріть голосніше, а не пошепки. Бо це відвертає мою увагу.

— Вибачте. Аяко-сан показала мені, як запускати програвач.

— Ви казали, що купуєте платівки?

— Купую.

— А програвача маєте?

— На жаль, не можу придбати.

Мотоко підступила ближче до гостя.

— Які у вас платівки? І багато їх?

— Чи багато? Я закоханий у Сібеліуса. Маю дещо з його музики. Деякі записи просто чудові.

Аяко обережно опустила адаптер на платівку, і враз зазвучала музика. Мотоко стояла біля Канае й дивилася йому в обличчя.

— Прекрасна музика! — вигукнув він.

— Сома-сан, навіщо вам платівки? — спитала Мотоко.

— Навіщо? Щоб слухати музику. Я таки куплю собі програвача.

— А що ви робите з ними тепер?

— Слухаю їх на програвачі в чайній або у друзів. Наступного разу до вас принесу.

— Добре. І ми послухаємо. А все-таки ви дивна людина.

Мотоко крутнулась і пішла до мольберта. Канае разом з Аяко сіли за столик. Музика заповнила всю кімнату. Канае піддався її чарам. Обличчя його проясніло.

— Справді, дивна людина,— повторила Аяко слова подруги.

ЧОВЕН ХАРОНА

А. прибрала кімнатку й постелила для себе та М. Під обидві ковдри засунула грілки, тоді на мить задумалась: лягати чи ні? — і вирішила почекати в кутку при котацу. Опинившись на чужому хлібі, вона вважала, що буде негарно, якщо вона ляже раніше за М. Зрештою, вона не сподівалася, що дочекатися приходу М. їй буде важко.

Знічев'я А. взялася перегортати книжку, та незабаром ієрогліфи почали налазити один на одного, і А. перестала що-небудь розуміти. Була вже пізня ніч, і її кволе пій лікарні тіло потребувало відпочинку. Але думка про те, що М. ще й досі не повернулася, раз у раз шпигала її майже сонну свідомість. „Куди вона запропастилася? Що робить?” — роздумувала А.

Минуло вже кілька тижнів, як А. виписалася з лікарні й поселилася на квартирі разом з М. Спочатку все йшло якнайкраще. М. невимовно тішилася появою подруги і сто на радощах сміялася. „Досі я ще не чула, щоб М.—сан сміялася”,— казала господиня. Та згодом щось у їхньому житті змінилося. Поки А. призвичаювалась до нової обстановки, М. ставала чимраз мовчазнішою, вже не сміялась і часто вечорами йшла з дому. Майже весь час А. сиділа в чотирьох стінах. Удень, коли М. викладала малювання в жіночій школі, А. прибирала кімнату, замітала підлогу, готувала їжу й ходила за покупками. Решту часу малювала, слухала платівки або читала книжки. Хоч і залишалася вдома одна, самотності не почувала. А якщо й задумувалася над своїм майбутнім, то все одно раділа з того, що М. взяла її під свою опіку. Та поступово щось почало її мучити. „Невже вона відчула, що я завдаю їй зайвого клопоту?” — міркувала А.М. хмурніла, і А., не знаючи причини такої поведінки, щораз більше хвилювалася. „Все-таки я дуже зухвала: завдяки якомусь там лікарняному знайомству затесалася в її квартиру, а вона, певно, тому й не рада. Бо звикла жити сама. Спочатку думала, що якось воно буде, але невдовзі відчула незручність. Сказати ж правду не сміє, тож зникає щовечора з дому. Якби вона ясно сказала, що більше не може… Я б звідси забралася”.

А. поклала руки на книжку й перевела погляд на стіну. В очах не було й крихти сну. „Я б звідси забралася,— знову подумала вона, стискаючи охололі пальці.— А куди?” — Повертатися до батьків не мала охоти. Родичів або друзів, на яких могла б покластися, в неї не було. Залишався один вихід — жити самій і заробляти на прожиток власними руками. Та чи зможе вона?

Те ж саме непокоїло її й того вечора в лікарні, коли директор сказав, що їй можна виписуватися. І тоді, втупившись очима у пляму на стелі, вона відчувала тривогу, наче заглядала в безодню. Хоча в тій безодні вирували розбурхані хвилі, вороття назад вона не допускала. Їй, розгубленій, прийшла тоді на допомогу М. Вона сказала більше, ніж можна було бажати: мовляв, побудеш у мене, обдивишся, а тоді вирішиш, що тобі далі робити. Та, зрештою, все одно питання, яке мучило її в лікарні, треба було вирішувати, хоч і пізніше на якихось кілька тижнів.

А. могла жити в М. безтурботно. З досвіду вона знала, що життя — це ланцюг знегод, але в товаристві М. вона розслабилась і розлінилася. „Я припустила помилку,— подумала вона.— Надто легко сіла їй на шию. Тому-то М.—сан охолола до мене”.

Гублячись у здогадах, А. раптом пустила сльозу, а тоді, видно, трохи задрімала. Бо не помітила, як відчинилися вхідні двері, не почула скрадливої ходи по сходах. І тільки тоді, коли відсунулася фусума, вона мимоволі підвела голову.

— Що, ти ще не спиш? — Заточуючись, М. підійшла до А. і вийняла з кишені пальта кілька невеличких целофанових пакетиків.

— Слава Богу, повернулася! Так пізно.

— А я тобі гостинців принесла. Даруй, що дешевих.

А. здогадалася, що М. Принесла арахісу, і ледь-ледь усміхнулася. Її тішило, що М. не забула про неї. Вона швидко встала й поспішила до подруги — мовляв, допоможу їй зняти пальто.

— Не треба,— заперечила М. і, спираючись одною рукою на плече А., а другою — на котацу, опустилася на підлогу, не роздягаючись. А. теж утратила рівновагу й сіла на татамі, а тоді, вперше помітивши, в якому М. стані, дорікнула:

— М.—сан, та ви ж п'яні!

— Еге… А це хіба погано?.. Погано, що я напилася?

— Та ні, але…— Голос А. раптом зм'як.— Ви собі шкодите.

М. засунула руки під ковдру над котацу, пробурчала, що холодно, а відтак підвела голову і глянула на стурбоване обличчя А.

— Мені дозволили пити саке. Потрошку. Не віриш — запитай директора лікарні.

А. не перечила, а почала наливати чай. М. стежила за її рухами і, коли чашка була вже повна, сказала: „Так хочеться води!” А. взяла з буфета склянку й пішла сходами в на кухню. Повернувшись назад з водою, А. побачила, що М. опустила голову на руки, зіперті на котацу.

— Я води принесла. Хто ж так спить?..

М., видно, не спала, бо на ці слова підвела голову й одним духом випила воду. Потім роздратовано відгорнула пальцями набік пасмо чорного прямого волосся, що заслоняло ще блідіше, ніж звичайно, її обличчя. Поставивши порожню склянку перед собою, М. похмуро глянула на А. й запитала:

— Ти думаєш, що я все роблю тобі на зло?

— Та ні, не думаю,— А. широко відкрила очі, наче була чимось вражена.

— Напевно, ти собі гадаєш: от нестерпна людина! Я чекала її допізна, а вона прийшла п'яна, я хотіла зняти з неї пальто — вона мало не звалила мене з ніг, налила їй чаю — вона захотіла води.

— Та ні, не гадаю.

А. казала правду. Це було видно по її світлому наївному обличчю й очах з припухлими по краях повіками.

— Ви мені не вірите. Я не лягала з власного бажання. А от про воду не здогадалася, бо я — тугодумка. Та я рада, що ви завели оцю розмову.

— А хіба я ніколи з тобою не розмовляла? Ти що, глуха?

— Ні, останнім часом ви відмовчуєтесь, а до того ж ввечері кудись ходите.

М. помітила, як на світле обличчя А. поволі лягала М. відвела очі вбік і сухо запитала:

— А хіба я не маю права ходити туди, куди заманеться?

— Звісно, маєте. Тільки…

— Тільки що?..

А. опустила голову і втупилася очима в чашку. Здавалось, вона вагається: сказати чи ні? М. не втерпіла і спитала:

— Що сталося? Чого ти раптом замовкла?

Поки А. роздумувала, М. випила до дна охололий чай.

— Я хочу сказати, що останнім часом ви начебто втратили охоту до розмов зі мною,— не підводячи голови, почала А. — Як тільки настає вечір, кудись ідете. Схоже на те, ніби ви мене уникаєте.

— Ти помиляєшся,— відразу заперечила М.

— В усякому разі, так мені здається. Я зраділа, коли в лікарні ви запропонували мені поселитися разом з вами. Я охоче на це пристала, бо мені не випало в житті зазнати людської ласки. Пам'ятаєте, на самому початку ми домовилися, що я переїду до вас, трохи роздивлюся, а вже тоді вирішу, залишатися чи ні. Але ж, напевно, і вам хотілося перевірити, влаштує вас спільне життя чи ні. І от поступово ви розчарувалися в мені, а тому почали уникати мене, ставитися, як до чужої людини, на вашому обличчі з'явилося невдоволення. Та я, дурненька, всього цього не помічала.

А. зірвалася з голосу й запнулась. М. дивилася на неї, як на якесь диво, і раптом вибухла сміхом.

— Чогось кращого ти не могла придумати?

А. підвела голову. На її очах були сльози.

— От плакса! — поглузувала М. Вона вже не сміялася, а тому в її голосі була сама гіркота.

— Я хочу, щоб ви мені сказали: ви за чи проти мого подальшого перебування на цій квартирі? Я не збираюсь тут залишатися і створювати вам незручності, якщо в душі ви цього не хочете.

— А що ж ти тоді робитимеш?

— Подамся куди-небудь.

— А знаєш, куди?

— Та знаю, але…— не доказала А. й поникла головою. Насупивши брови, М. дивилася на неї співчутливо, а тоді повільно мовила:

— А.—сан, ти стільки дурниць нагородила! Підведи голову і глянь мені в очі. Хіба видно, що я маю щось проти тебе?

А. несміливо підвела голову (її очі запухли ще більше) і побачила на обличчі М. спокій і розсудливість; на ньому не було й тіні сп’яніння чи лицемірства. Здавалось, М. Хотіла всміхнутися, але не змогла. Замість того приглушеним голосом вона сказала:

— А.—сан, ти — горда, пряма і вибаглива людина. То куди ж ти збираєшся йти? На прикметі нікого не маєш та й не знаєш, як я насправді ставлюся до тебе, і таке кажеш! Я гніваюсь на тебе.

— Але ж ви уникаєте мене,— повторила А.— Щовечора залишаєте саму вдома і кудись ідете. А куди — не кажете.

— А-а, ти он про що!

— Крім того, останнім часом ви якісь роздратовані. Хіба ні?

Обхопивши голову руками, М. зіперлася ліктями на котацу.

— Чогось холодно. Ще хочеться саке.

— Ого, та ви мені зуби заговорюєте!

Поки А. дивилася на подругу сердитим поглядом, М. насилу встала, відкрила буфет і почала щось шукати. Потім вийняла пляшку віскі і, повернувшись до котацу, налила собі півсклянки. А. не вірила своїм очам, але мовчала. М. випила віскі скривившись. Здавалося, силоміць у собі щось душила.

— У мене недокрів'я і саке для мене — як ліки. Може, й ти вип'єш?

— Та ні. Краще лягаймо спати. Вже пізно.

— Як хочеш — лягай.

— Що з вами? Чим ви незадоволені?

Голос А. майже тремтів — здавалось, вона от-от заплаче. М. намагалась не дивитися на неї. Тримала в руці склянку, а в ній гойдались рештки віскі.

— Плакса! Знову будеш хлипати? Як хочеш, то хлипай. Полегшає. І я колись плакала. А тепер перестала. Коли витечуть сльози, стає легше, але людина не може знайти довготривалого спокою, бо завжди мусить боротися. А тому є тільки один спосіб забути прикрощі — напитися.

— Може, вам погіршало? — боязко запитала А.

— Фізично — ні. Та не дивись ти на мене так жалісно!

М. зиркнула на подругу, відвернулася й одним духом вихилила рештки віскі, потім знову наповнила склянку.

— Ви ж отруїтеся!

— Та чого ти переживаєш? А я не думала, що ти можеш вбити собі в голову таку дурницю. Чесно кажучи, мої щовечірні виходи з дому ніяк не пов'язані з тобою. Просто я хотіла поправити своє фінансове становище.

Спочатку А. не розуміла, про що йдеться, а коли збагнула, то, затамувавши подих, спитала:

— Вам потрібні були гроші? Для мене?

— Я ж тобі казала, що до тебе воно не має ніякого відношення. Від того, що ти живеш зі мною, мої видатки не дуже збільшились.

— То, може, для оплати лікарні?..

— З цим усе гаразд. Та чого ти так завжди хвилюєшся? Тому-то я тобі нічого й не розповідала.

— І що, роздобули грошей? Усе-таки скажіть, навіщо вони вам?

М. надпила трохи віскі й холодно відповіла:

— Тепер уже можна обійтися без них. Мій давній приятель несподівано був захворів, і я хотіла допомогти йому.

— Захворів? Він що, пережив вибух атомної бомби?

— Авжеж. Минуло стільки років, і лише зараз усе це вилізло наверх. От нещастя!

— А чому ж тоді гроші не потрібні? Вдалося помістити

його в лікарню?

— Та ні, помер,— просто сказала М.— Сьогодні я сиділа біля його останків. Гроші потрібні живим, а мертвим досить оплатити похорон.

— Як жаль! — тихо промовила А.

— Краще вмерти, ніж жити й тремтіти в передчутті фатального кінця. Тільки от мені не вистачило б відваги…

— Якої відваги?.. Хіба той чоловік…

— Ти вгадала: він наклав на себе руки,— спокійно відповіла М. і, допивши віскі, промимрила сама до себе: „Дурна!” Які почуття ятрили її душу — А. не могла знати.

ПОПОЛУДНІ

— Пасажири, приготуйте квитки для контролю!

Той голос пронизав Канае ззаду — так, наче тільки там був отвір у його свідомість. Свого роману він уже не читав. Розгорнутий блокнот лежав на колінах. Його очі, втомлені перебіганням по стовпчиках маленьких ієрогліфів, зупинилися на спинці протилежного сидіння. Він, напевно, про щось думав, але голос провідника наче мітлою вимів усі його думки. Голова була порожня. Канае обернувся — знявши шапку, провідник вітався з пасажирами на тому кінці вагона. Приготувати квитки? Проїзний квиток і квитанція про доплату за швидкість лежали в записнику у внутрішній кишені піджака. Та Канае не спішив їх виймати, бо Канае повернувся до вікна, протер рукою холодну запітнілу шибку і спробував розгледіти краєвид. Цікаво, через яку місцевість проїжджає поїзд? Поки Канае читав свій роман і думав про реальні прообрази його персонажів, начебто була одна зупинка. Напевно, в Одаварі. Але ж йому також пригадувалося, що вона була ще перед появою провідника, і то досить коротка. А коли так, то не виключено, що поїзд проїхав Атамі й невдовзі опиниться в тунелі Танна. Хоч до вечора було ще далеко, надворі вже темніло,— здавалось, з густих хмар от-от поллється дощ. За вікном пропливали косогори, телеграфні стовпи, будівлі, переліски, відкриті місцини. Зненацька показалося море… І відразу зникло. А, може, тунель Танна вже позаду? Канае глянув на годинника. Було майже пів на третю. Лише графік руху, що лежав у портфелі, допоміг би встановити, де перебуває зараз поїзд. На пам'ять не можна було покластися. Заглиблений у читання свого роману, Канае не помітив, де була зупинка. Напевно, така неуважна, як він, людина не збагне суті життя, що пролітає повз. Мабуть, з поїзда свого життя він бачить життя інших так само, як той краєвид за спітнілою шибкою. Та навряд! Він і цього не помічає, бо засліпив себе абстракціями. Так і не вийнявши з портфеля графік руху поїздів, Канае зажурено поглядав у вікно. Знову показалося море з білястими гребенями хвиль і розпливчасто-сірим горизонтом. Що дало йому споглядання краєвиду? А знайомство з життям інших людей?..

— Прошу квитки для контролю,— почулося ззаду зовсім близько.

Канае повернув голову в бік провідника й витяг з кишені записник. У ньому лежала телеграма з хіросімської лікарі. Насупивши брови, Канае знайшов за його обкладинкою проїзний квиток і квитанцію про доплату за швидкість. Тримаючи їх у руці, чекав, поки підійде провідник.

— Вашу телеграму я відправив в Одаварі. Відповіді на неї сподівайтеся в Нагої,— пояснив провідник, орудуючи ножичками, а потім докинув: — У Хіросіму прибуваємо завтра вранці о четвертій тридцять п'ять.

— Дякую,— сказав Канае, ховаючи записник з квитком у кишеню.

У цю мить поїзд жахливо загуркотів і за вікном стемніло. Та водночас у вагоні спалахнуло світло. Провідник спокійно перейшов до сусіднього вагону. „Напевне, тунель Танна,— майнуло в голові Канае, і його думки набрали іншого, абстрактнішого характеру.— Ми не знаємо, коли нас поглине темрява. Так само, як не знаємо, коли поїзд пірне в тунель. Якщо в останньому випадку цьому передують різноманітні зміни — навіть у похмурий день бачимо, як навколо нас пропливає зовнішній краєвид з його деревами, телеграфними стовпами, будинками, пустирями й морем, то в першому темрява інша, потойбічна. Це сама вічність, не супроводжувана ніякими змінами. Невже я не бачив у ній, у них того мороку? Може, й бачив, та вдавав, що перед мною розстелився осяяний сонцем світ? Та ні,— шепотів Канае,— все це не так. Я знав, що глибоко в душі Мотоко Моегі розбухає той морок. Знав, що він ховався ,і в серці Аяко Аймі. Вони мене привабили не тим, що Мотоко-сан — ексцентрична художниця, а Аяко-сан — ніжна панночка. Я здружився з ними тому, що запідозрив у них щось незвичне, невидиме навіть у найсвітліший день — словом, морок у відчужених серцях. Однак, узявшись писати роман, я боявся прояву того мороку. Навіть перебуваючи з ними у дружніх стосунках, я звичайно тримався віддалік, не смів підступити до них дуже близько, не набрався відваги розігнати той морок власними силами. Тому зараз я марно силкуюсь вирвати їх із обіймів смерті. А все-таки чому я боявся свого здогаду? Чому, відчуваючи його привабливість, я тікав від нього, а їм бажав не темряви, а світла, не ночі, а дня? Я впевнений, що не керувався при цьому наївною думкою, ніби жити — значить купатися в сонячному промінні, я знав, що морок у душі таїть у собі небезпеку. Адже морок не обминає нікого на світі. Несли його в собі й ті двоє. Так було насправді. І хоч я, пишучи роман, і радів з того, що у своєму творі допускав найстрашніше, та в дійсності прагнув, аби все якось обійшлося, бажав дівчатам життя. І хіба не тому навмисне закривав очі на темряву в їхніх серцях? Отож відстань між романом і дійсністю поступово збільшувалась, я сам себе заводив в оману, аж поки замість правди не побачив, наче крізь запітнілу шибку, спотворений образ життя”.

Гуркіт ущух, застукали одноманітно колеса на стиках рейок і за вікном попливло тьмяне, але все-таки сонячне світло. Канае полегшено зітхнув і, піднявши з колін блокнота, знову взявся читати свій роман.

ЧОВЕН ХАРОНА

— Ви такі бліді. Видно, втомилися,— стурбовано сказала А., обернувшись до М., що схилилася збоку над альбомом. Пасма чорного волосся М., наче запона, звисали вниз і закривали від А. розпочатий малюнок. Крізь них ледь-ледь проглядали її бліді запалі щоки. На голос подруги М. підвела голову і пальцями, забрудненими кольоровим олівцем, відгорнула вбік волосся.

— Тобі що, набридло сидіти? Тоді трохи походи.

— Та ні. Буду терпіти, бо хочу, щоб ви нарешті намалювали мій портрет.

— Щоб намалювала твій портрет?.. А ти гадаєш, я роблю це заради тебе? Зовсім ні.

— Але на моє прохання,— лагідно заперечила А.— Якось ще в лікарні ви нишком змальовували мене, але не показали, що вийшло. А тому я подумала, що все-таки колись я побачу свій образ на папері. До речі, куди ділися ті етюди?

— Мабуть, десь валяються. Тільки я не хочу їх показувати. І цей мені не подобається.

Погляд М. мимохіть упав на малюнок, зиркнула на нього збоку й А. Чорні лінії, згущуючись і напливаючи одна на одну, заповнювали майже весь аркуш, і на цьому тлі ледь-ледь проступав жіночий профіль.

— Уже готовий?

— Ні. Його ніколи не закінчиш…

Видно, то була вже не перша спроба. Нервово потираючи великий палець об вказівний, М. невдоволено розглядала свою роботу.

— Будь ласка, покажіть.

М. ще не встигла відповісти, як А. схопила альбом і повернула малюнок до себе. Раніше, дивлячись навскоси, вона добре його не розгледіла, а тепер усе було перед очима. Темне, безрадісне жіноче обличчя. Трохи схоже на її, але у відкритих очах, на товстих губах, повних щоках і м'якому підборідді тої жінки залягла тінь душевної муки.

— Це я?

— Пробач, якщо ти себе не впізнаєш.

Побоюючись образити М. необережним словом, А. поправилася:

— Та нічого. Начебто і схожість зі мною є, але чого в цьому малюнку стільки похмурості? Хіба я буваю такою?

— Та хто його зна.

— Невже в мене такий похмурий вигляд?

М. зиркнула крадькома на засмучену А. і знову перехопила альбом у свої руки.

— А.—сан, чого ти так переживаєш? Це в мене на душі невесело, а тому я все бачу крізь чорні окуляри.

— Та ні, не тому. Ви просто втомилися…

Але М. не слухала молодшої подруги, а перегорнула ще одну сторінку альбому й заходилася виводити лінії. А. нічого не залишалось, як сидіти й позувати, виставивши М. свій профіль. Як і раніше, М. схилилася над альбомом і, заховавши за пасмами волосся своє обличчя, чиркала кольоровим олівцем.

А. кортіло напитися води, що стояла в чашці на столику, але вона стерпіла і не ворухнулася. „Невже моє лице таке похмуре? Невже на ньому написана така безпросвітність?” — запитувала вона себе. Неймовірно! Адже спільне життя з М. вселило в неї трохи надії. Щоправда, приглядаючись до нової подруги зблизька, А. поступово пересвідчувалася, що чим дружнішими ставали їхні стосунки, тим сильніше роздратування й розпач находили на М. Здавалось, М. спіткала якась хвороба душі. Та яка це була хвороба — А. не здогадувалася. Вона знала тільки одне — що М. пережила вибух атомної бомби. Та, живучи разом з М., А. теж, певно, нею заразилася. Тому-то вона так спохмурніла. „Мабуть, я правлю їй за дзеркало” ,— подумала А.

Час від часу А. зиркала на подругу. М. раніше пояснювала А., що, малюючи ескіз, вона не вимагає від неї цілковитої нерухомості, але А. вбила собі в голову, що натурниця не повинна дозволяти собі жодних полегшень, а тому сиділа поважно, строго в профіль до М. і чекала, коли М. сама оголосить перерву. Та М., немов заворожена, орудувала олівцем і не збиралася відпочивати. Перебивати ж їй роботу А. не сміла, бо сама попросила намалювати її портрет, коли побачила, що М. у доброму гуморі. Тоді вони сиділи за столиком одна навпроти одної й пили чай. Коли А. раптом спало на думку звернутися до М. з таким проханням, М. втупилась у неї похмурим поглядом, а потім відвела очі вбік і погодилася.