Острів Смерті

А може, вчинила самогубство? Навряд. До речі, моя мати теж завжди повторювала: „Хочу вмерти. Хочу вмерти”, але такої жадоби до життя, як у неї, я не зустрічав. „Ніколи не здавайся”,— повчала мати. А хто був її супротивником? Чоловіки чи доля? Вона відчайдушно, боролася з чимось невидимим, тікала від нього, схопивши мене за руку, від села до села, від міста до міста, здавалось, боялася власної тіні, а коли її, знесилену, змарнілу, настигла смерть, вона, напевно, не раділа, напевно, хотіла ще жити.

— Яма-сан, ми вже зачиняємось.

— Що ви сказали, хазяєчко?

— Забагато випили? Мені незручно, але гості запропонували провести нас. Хуртовина розтулюється, то, може, й вам час додому?

— Авжеж. Та де ви найдете зараз таксі?

— Державна електричка, мабуть, ще ходить. Нам з Сакура-сан по дорозі.

— Гаразд. Значить, я один залишився? Тоді розрахуйтеся зі мною.

Слава богу, трохи зігрівся, тож не страшно, якось тепер переб'юся. А чого це я забрів у бар „Леда”? Я ж не закохався в Момоко, але чомусь одразу здогадався, що її немає.

— Візьміть здачу. Підемо разом до станції? Яма-сан, де ви живете?

Ти ба, що хоче взнати! Цікаво, який вигляд мала б хазяйка, якби я сказав, що й сам не знаю, де моя домівка? Який жах! Снігопад усе ще не вгамовується. Здається, ніби бачу сон, от чорт, я й не думав, що так нап'юся. Голова паморочиться, і якби я занурився в сніг, то зникло б усе — і життя, і смерть, ніхто б мене не обдурював, і я нікого.

НІЧ

Канае старанно протер рукою запітнілу шибку й спробував роздивитися, що діється надворі, але майже нічого не побачив. Тоді він ще трохи потер пальцями скло й розширив зубчасту проталину на вікні. Отвір став начебто глибшим, та все одно по той бік була чорна пітьма. Може, і в цій місцевості падає сніг або дощ зі снігом і липне з того боку шибки? Надворі ледь-ледь замріла безлюдна платформа. „А що ж тут дивного? — подумав він.— Адже цей вагон останній… ні, в Кіото причепили ще один… Звідси далеко до турнікету. Зрештою, хто ж серед ночі висідатиме в Хімедзі?” Правда, якби було світліше, то все-таки можна було б когось помітити. І хоч як Канае намагався виглянути надвір, припадаючи до вікна, та один необережний подих обертав шибку в непрозору стіну.

Якби він опустив раму й визирнув з вікна або дібрався до тамбура, то дізнався б, чи той п'яний чоловік зійшов безпечно, чи ні. А якби не полінився спуститися на перон, то було б ще краще. Але Канае й не збирався вставати з насидженого місця. Втома почала сковувати руки й ноги. Зрештою, Бог з ним, з цим п'яним! Поїзд зупинився, а значить, він, напевне, зійшов. Канае зиркнув на свій годинник Ще недавно, зайшовши одна за одну, стрілки вказували дванадцяту, а ось зараз довга вже трохи обігнала коротку Прибувши до Хімедзі об одинадцятій п'ятдесят вісім, поїзд мав вирушити через шість хвилин. Експрес „Кірісіма” рухався строго за графіком. Настала північ, отже, доба скінчилась. Скінчилося двадцять третє й почалося двадцять четверте. Скінчилася субота й почалася неділя. Час біжить. Біжить нестримно.

Канае взявся машинально накручувати годинник. Звичайно він робив це вже в постелі, після чого клав його біля подушки й розгортав книжку. Ще ні разу, навіть якщо повертався додому пізно або втомленим, Канае не засинав, не прочитавши бодай однієї сторінки. Підготовка до сну починалася з накручування годинника, і це означало, що день скінчився. Цій звичці Канае ніколи не зраджував. Та от сьогодні все складалося по-іншому. Накручування годинника не свідчило про кінець дня, а тим більше не було підготовкою до сну. Довжелезний день, протягом якого щось наче дозрівало, тужавіло, а потім гнило й розкладалося, був просто дорогою до вічної темряви, що зветься чужою смертю. Сьогодні час утратив свої виміри.

Зненацька лавка під Канае гойднулась, і поїзд рушив. Стрілки годинника показували чотири хвилини на першу. Цікаво, дзвінок дзеленчав? Канае поспішив витерти пальцями шибку. Крізь невеликий просвіт у вікні було видно, як мимо пропливає платформа. Позаду залишився залізничник з ліхтарем, безлюдний турнікет і кіоск зі спущеними віконницями. Звісно, того п'яного чоловіка Канае не побачив. Зрештою, на це й не було надії. Раптом за вікном стемніло, і на тлі глибокого отвору виринуло, мов привид, чоловіче обличчя. Цікаво, чиє? Та це ж його власне. Серед сонних пасажирів тільки в нього блищали очі. Однак поволі обличчя у вікні почало тьмяніти, й незабаром шибка запітніла. Канае обридло дивитися в темряву, і він опустив жалюзі та сіру брудну вінілову завісу. Словом, повністю відгородився від зовнішнього світу. „І чого це хвилює мене той п'яний чолов'яга? — міркував він.-У Хімедзі він, напевно, зійшов і пересів на поїзд, що йде в напрямі столиці, тож уранці вже буде вдома. Навряд чи п'яниця, що базікає про смерть, здатний укоротити собі віку. Мабуть, зі мною не все гаразд, якщо я сприйняв всерйоз таку маячню. Настане ранок, і той чоловік геть-начисто забуде про те, що напередодні зустрічався зі мною в поїзді. А от для мене такого ранку вже не буде”.

Канае вийняв цигарку й закурив. „Яка гидка! — подумав він — Той чолов'яга сказав, що йому не вдалося загинути в складі штурмового загону спеціального призначення. А тому й життя в нього не склалося. Якби він не здригнувся тоді перед обличчям смерті, то, можливо, й тепер не спасував би перед життям. „Щоб жити, потрібна мужність”,— сказав я йому наостанок. Сказав гордо. Та чи вистачить її мені? Якщо любов — складова частина життя, а вибір — її необхідна передумова, то виходить, що я не любив і не жив. Я не спромігся зробити вибору, а значить, не був щирий з дівчатами. Я виявив би мужність, якби зізнався одній у коханні, пожертвувавши іншою. Але я не зробив цього. Я кохав Мотоко. Я кохав Аяко. Я вважав, що кохаю їх однаково. А це все одно, що сказати: я нікого з них не любив. Я втратив щось найважливіше, так само, як і той чоловік, якого життя підточило, хоча колись він був готовий навіть загинути. Я загруз у болоті повсякденності. А цього не повинно було статися. Я не мусив так жити. Навіщо ж я писав роман? Чого щодня по роботі засиджувався допізна за столиком? І, здається, тільки вчора ввечері я зумів викласти в блокноті свої найзаповітніші думки”.

Рука Канае нервово потяглася до товстого блокнота з написом „Work in progress”, що на дві третини був уже списаний. Він гортав сторінки й майже фізично відчував, як з роману постає сама дійсність. Перенесена на папір його, Канае, талановитим пером, вона мала навіть свій особливий запах, що ширився довкола. Враження було таке, ніби щось гниє. Йому причувалися тяжкі зітхання, плач його персонажів серед ночі. Канае знав про них усе. Як вони обливаються потом, мучаться від спраги, бачать сни, жадають смерті. Все це докладно описано в блокноті. Недовершений твір поволі дійде до свого кінця — замкнеться, як дві половинки одного й того ж кола. Та оскільки це не звичайна повість, то про розв'язку говорити не доводиться. Просто в його романі окремі сюжетні лінії, творячи різні частини дійсності, розкриваються незалежно й лише іноді нашаровуються одна на одну. Канае ніби зважував блокнот на долоні. Його твір має цілком відрізнятися від дотеперішніх романів. „До цього мене спонукало не просте літературне честолюбство. Мені хотілося збагнути навколишню дійсність. Пишучи роман, я був переконаний, що розумію і М., і А. А от у стосунках з реальними Мотоко Моегі та Аяко Аймі я виявив недолугість і черствість. Поки я марнував час на свою писанину, дівчата страждали і зважилися на фатальний крок, а одна з них уже на тому світі. Я вірив, що створення роману — справа всього мого життя, а дівчат кинув напризволяще. І що ж із цього вийшло? Врешті-решт мій роман нікому нічим не прислужився”.

Канае з досадою перегортав блокнот. За час їзди він перечитав більшу частину рукопису, залишилося переглянути зовсім небагато. Досі він був певен, що саме в написаному треба шукати ключа для розуміння дійсності. А от зараз упевненість покинула його. Реальні Мотоко Моегі та Аяко Аймі з невідомої йому причини наклали на себе руки а може, й померли. Що ж до М. та А. з його роману, то він, Канае, розпорядився з ними милосердніше: вони живі. Іншого він не допускав. Він міцно тримався тої думки, що навіть серед найтяжчих страждань вони шукатимуть дороги до життя, з усієї сили намагатимуться подолати зневіру й розчарування. Бо для нього роман означав не що інше, як підвладне його гарячому прагненню зміщення реальних фактів. А якщо ж дійсність поверталася до нього несподіваним боком, то це свідчило тільки про те, що його творча уява убога і що він не розуміє життя. „Як це я помилився? — запитував він себе.— Хай навіть я не стану письменником, але бути підлою людиною я не хочу. Не хочу мучитися докорами сумління”.

Канае набрався рішучості й розкрив блокнот. Бо нічого іншого йому не залишилося, навіть якщо шуканої відповіді в цьому не знайдеться. Одноманітне погойдування вагона наганяло дрімоту. Попереду була довга ніч.

ЗИМА КОХАННЯ

Обернувшись спиною до вікна, в яке світило бліде зимове сонце, А. сиділа біля холодного котацу й читала книжку. Власне, вона лише намагалася читати, але не могла, бо її думки витали деінде. Вікно відгороджувало її від холоду, а тому навіть кволе сонячне проміння перетворювало кімнату на теплицю. Після того, як К. відправлявся на роботу, вона не почувалася самотньою й невдоволеною. Навіть коли К. не було з нею, вона майже фізично відчувала його присутність. Бо як же інакше? Адже вона сама вимріяла собі таке життя й доклала зусиль, щоб воно настало.

Однак на її обличчі з неуважним поглядом очей не було й тіні усміху. „Щось змінилося”,— вирішила А. Що саме — цього вона не знала, але їй здалося, ніби в засклену теплицю крізь якусь щілину тягне холодом. Це тривожило душу. Не можна сказати, що К. не дорожить нею. Вона наперед готувалася до того, що його заробіток буде невеликий, тож про розкіш годі й думати. І навіть те, що він повертався додому щораз пізніше, не дивувало її. Прикрим було те, що в його ставленні до неї, його коханої, щось змінилося. Що то за зміна — вона не могла зрозуміти. Щось невловиме. Він ніби зачерствів, його посмішка здавалась їй грубуватішою, пожадливішою, ніж раніше. Коли щось йому не подобалось, у його очах з'являвся холодний блиск. За столом К. голосно чавкав, подані страви ніколи не хвалив і не гудив. Освіти йому бракувало, тому їхня розмова не виходила за рамки газетних новин, а втім і газета нечасто потрапляла йому в руки. Про свою роботу К. розповідав найзагальнішими словами. Та до таких дрібниць треба було звикати. І А. вирішила, що обов'язково звикне. Тільки от іноді її серце завмирало від чогось неприйнятного, не властивого іншим чоловікам (ще місяць тому все це її вабило), схожого на запах застояної калюжі, повної листя. А. відчувала: у ньому таїться щось зовсім їй не відоме.

А що — цього вона не могла відгадати, хоч як старалася. Охоплена невиразною тривогою, вона навіть не почула, як постукали в двері. Лише після несміливого повторного стуку. А. прислухалась і ще дужче занепокоїлася. Сюди, в їхнє щасливе гніздечко, не приходив ніхто: ні гості, ні торгові агенти.

— Хто там?

— Це я,— почулося з-за дверей.

Цікаво, хто це може бути? Начебто знайомий голос.

— А.—сан, це я, відчини, будь ласка,— повторив той самий голос.

Розгублена А. машинально відімкнула двері — і, впускаючи з коридору холодне повітря, побачила перед собою мачуху — її худі плечі вкривала шаль.

— Ой, мамо, як ви дізналися?..

— Гарненька кімната. І тепла. А надворі така холоднеча, такий вітер,— підлещувалася мачуха, ретельно складаючи своє пальто. А. подала їй дзабутон і попередила, що котацу холодне. Мачуха всміхнулась, але А. вбачала в цьому зловісний знак.

— Удома все гаразд?

— Гаразд. А в тебе як?

— Так само.

Поки А. ставила на електроплитку чайник і поралась коло чашок, мачуха обвела кімнату звично суворим поглядом. Невеликий комод, маленьке, мов іграшка, трюмо — ось і всі меблі. І тільки квітчаста ковдра над котацу скрашувала атмосферу вбогого житла. Мачуха стиха зітхнула, але А. цього не почула.

— Як ви дізналися, що я тут? — повторила А. своє запитання.

— Та якось дізналися. Всі хвилюються. Бо хіба можна спокійно жити, коли дитина пішла з дому й невідомо де перебуває? Батько аж посивів…

Понуривши-голову, А. думала: „Могла б і не читати моралі, сама сюди прибігла”. Вона не знала справжніх намірів мачухи (спочатку, розгубившись, на мить зраділа їй), а тому поставилася до неї з осторогою.

— Дещо служниця підказала, про решту самі розпитали. Що він за людина, той К.—сан? Якщо порядна, то я гадаю, нам не варто противитися твоєму вибору. Коли вже ти обзавелася сім'єю, нам треба поступитися. На словах батько наполягає на своєму, а в душі, мабуть, погоджується з тим, що ти вже доросла…

Чайник запихкав білястою парою. А. відставила його з плитки, зняла кришку — щоб трохи остудити окріп. Мачуха мовчки стежила за її рухами.

— А як тато? Ще гнівається?

— Він — людина старомодна, недарма народився в епоху Мейдзі[50]. Ти ж сама це добре знаєш.

А. злегка всміхнулася, а за нею й мачуха. Поки А. наливала чай у чашки, гостя сиділа задумана.

— Пробачте, що нема нічого до чаю.

— Я збиралася купити гостинців, але… До речі, ти здогадуєшся, чого я прийшла?

Мачуха пила чай, піднімаючи чашку майже до чола. Навкруги було тихо, лише десь далеко, в іншій квартирі, грало радіо.

— А що таке? — поцікавилася А.

— Ми дізналися…— несміливо почала мачуха.— Може тобі не сподобається, коли я скажу, що К.—сан не викликає довір'я. Без рідні, без опікуна, а працює тепер у маленькій фірмі, що з дня на день може збанкрутувати, його минуле темне, на одній роботі довго не затримується.

— Та я все це знаю.

— Освіти не дістав. Може, для тебе це не має особливого значення, та от людям не байдуже.

— Мамо, ви прийшли, щоб обмовляти К.—сана?

У кутиках її очей заблищали сльози. А. почувалася зрадженою у своїх кращих почуттях — адже мачуха почала розмову таким лагідним тоном.

— А.—сан, послухай мене уважно,— сівши зручніше, вела далі мачуха.— Мабуть, ти завжди вважала, що я знущалася з тебе, бо ти мені нерідна. Ти помиляєшся. Я вийшла заміж за твого батька тоді, коли ти ще не ходила до школи. Протягом багатьох років я не раз згладжувала прояви його впертої натури, а тому скуштувала чимало лиха. Я дала тобі добре виховання й ні на хвилину не забувала про те, щоб знайти тобі гідну партію. Можливо, тобі здавалося, що ми більше дбаємо про меншу доньку, але ти повинна знати, що ми бажаємо тобі тільки щастя. Може, ти бачила інший сенс у нашому намірі видати тебе заміж і прийняти в дім чоловіка твоєї сестри, однак усе це робилося для твого ж добра, і якщо ми набридали тобі з оглядинами, то лише тому, що турбувалися про твоє майбутнє. Ти можеш це зрозуміти?

Втупивши очі в землю, А. не ворушилася.

— То що, не повернешся додому? За цей місяць ти натерпілася лиха і, мабуть, розпізнала, що він за людина, той К.—сан. Не такий він благородний, як ти раніше думала. По правді кажучи, ти надто добродушна, а тому тебе легко ошукати. У твоїх інтересах розійтися з ним якомога швидше. Поки що ти не зовсім пустилася берега, люди скоро за будуть про цей випадок, і все якось обійдеться. Та й батько, напевне, чекає не дочекається твого повернення.

— Ви кажете, повернутися?..

Підвівши голову, А. глянула на мачуху очима, в яких блищали не сльози, а тверда непохитність.

— Повертайся, і все владнається. Твоє добре ім'я ще вдасться якось врятувати. Зрештою, ти ж не зможеш далі так жити.

— Ні, мені так добре.

— Ну чого ти така вперта? Викапаний батечко. Ти гадаєш, що зможеш дати собі раду?

А. зрозуміла: мачуха прийшла, щоб солодкими словами вернути її додому. „Але ж я не сама, зі мною К.” — подумала вона раптом, і це додало їй сміливості.

— Я не повернуся. Тепер уже пізно про це говорити.

— Ти помиляєшся. Ми щиро бажаємо тобі добра, а тому гадаємо, що так було б краще. Постарайся нас зрозуміти.

— Ні, ніхто мені вдома добра не бажав. Хіба що бабуся-служниця.

— Вона, тебе занадто жаліла, пестила, от і дочекалася. А я скільки над тобою побивалася! Прикро тепер чути, коли кажуть, що ти мені нерідна. Я ж хотіла, щоб тобі було якнайкраще…

— Мені найкраще лише з К.—саном,— відрізала А. й замовкла.

Якусь хвилину мачуха не зводила з неї погляду, а потім, зітхнувши, взяла пальто і встала.

— Невже він тобі такий любий? — промимрила вона наче сама до себе.

А. допомогла мачусі одягтися. Вже на порозі та добула з-за пазухи якийсь згорток і простягла пасербиці.

— Що це?

— Дрібниця. Тільки хай це буде між нами.

Замкнувши двері, А. підійшла до вікна й глянула вниз на вулицю — мерзлякувато згорблена жіноча постать поволі віддалялася й незабаром зовсім зникла. Сильний вітер гойдав верхів'я голих дерев. Сонце хилилося до заходу, било в шибки, але його проміння майже не гріло. „Я не повернуся додому, хоч би якими добрими вони не виставлялися. Бо моє серце обрало К.—сана”,— все ще стоячи біля вікна, переконувала себе А.

ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ

В неділю Канае запросили на вечерю до Нісімото, а наступного дня, двадцять восьмого грудня, як завжди, у видавництві розпочалася підготовка до генерального прибирання напередодні новорічної відпустки. У просторій редакційній кімнаті панувало пожвавлення; заглибленого в папери Канае час від часу тривожив крикливий голос Сімми, головного редактора, який довго й нудно повчав, що треба закінчити всю роботу цього року. Крім того, іноді думки Канае відхилялися в інший бік: у його уяві то виринав, то зникав жахливий абстрактний візерунок на білій шкірі, що, перехоплюючи йому подих, показався з-під чорного светра. Химерні яскраво-червоні ієрогліфи, схожі на тавро, перемішуючись із дражливими образами картини на мольберті, зверталися в його пам'яті на нерозгаданий клинопис. Зосередившись на роботі, Канае намагався забути вчорашнє, зокрема й розмову з Мотоко, та всі його зусилля були марні.

Робочий день уже давно скінчився. Помітивши, що більшість редакторів один по одному залишили кімнату, Канае підійшов до головного. Той кивнув з іронічною посмішкою на губах і задоволено спитав: „Значить, усе зробив?” Канае відбувся короткою відповіддю і, знехтувавши пропозицією сусіда Куїми піти на чарку саке, вийшов надвір. На душі було так само холодно, як зів'ялому листю дерев під грудневим вітром.

Канае повечеряв у знайомій їдальні. Тепер, звільнившись від роботи, він ще з більшою наполегливістю силкувався розшифрувати плетиво шрамів, схоже на абстрактну картину, що спливало перед його очима у вигляді незмивної кривавої плями. Однак вона, Мотоко, вважає це свідченням своєї непозбутньої вини. Яскраво-червоні ієрогліфи на її тілі є причиною того, що вона сторониться кохання. Канае сьорбав каву й потягував цигарку, здогадуючись, що саме цьому треба шукати підоснову її зречення, якого вона не ложе уникнути. Не може забути про Хіросіму. Точніше, Хіросіма не забуває про неї.

Він відчув, що за всяку ціну хоче побачитися з Мотоко. Вчора він навіть не попрощався з нею. Чув за собою її голос, але, не оглядаючись, вибіг з передпокою. Цікаво, що вона подумала про нього? Ні, він не зневажав її, а злякався. Він не здатний зневажати. Але ж вона могла сприйняти це інакше. А що, як учорашня його поведінка здалася їй виявом його справжнього єства?

Канае збирався спочатку піти до Нісімото, а потім — до бару „Леда”. Звичайно Мотоко підробляла там тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, а сьогодні був понеділок. Напередодні Різдва вона начебто ходила на роботу щовечора, а тепер, коли минула гаряча пора, напевне, вернулася до попереднього розпорядку. Звісно, в барі зручніше з нею розмовляти, але ж якщо в неї вихідний, то в товаристві хазяйки й Сакури його похмурий настрій не розвіється. Однак і з'являтися в домі Нісімото було боязно. До того ж давалося взнаки самолюбство. „Тільки подумати: так і не вдалося взяти тої картини!” — сердився Канае,

Пригнічений подався він додому. Піднявшись на другий поверх, він мало не скрикнув з подиву: у кутку коридору стояла Аяко, а поряд з нею під стіною загорнута в папір велика рама (що то рама — він здогадався з першого погляду)

— Аяко-сан, ви мене давно чекаєте?

— Як добре, що ви прийшли! Хоч і пізненько. Я вже не знала, що й робити.

— Мабуть, змерзли? Пробачте. Зараз відчиню.— Канае швидко відімкнув двері й вернувся до Аяко — забрати вантаж.— Напевно, втомилися, поки донесли такий тягар?

— Здогадуєтеся, що це?

— Авжеж, здогадуюся.

— Це мене Мотоко-сан послала.

У кімнаті було холоднувато. Канае запалив світло і, поставивши раму під стіну, заметушився, як домашня миша,— увімкнув електроплитку, витягнув дзабутон із стінної шафи, а потім, скидаючи з себе пальто, звернувся до Аяко, що все ще стояла біля дверей:

— Що з вами? Заходьте.

— Я прийшла сьогодні за дорученням Мотоко-сан. Можу й постояти.

— Що за жарти? Холодно ж, ідіть сюди погрійтеся.

Канае підійшов до гості й простягнув їй руку так, ніби збирався зачиняти двері. Зробивши великі очі, Аяко вхопилася за клямку й роззулася.

— Колись ви не вагалися — заходити чи ні, а сьогодні мнетеся,— сказав він.

— Коли?

— У вересні. Коли сказали мені про втечу з квартири Мотоко-сан.

Аяко зашарілася і, здавалось, була готова дременути.

— Вибачте, я пожартував. Прошу, сідайте. Пальта не скидайте, бо холодно.

— Сома-сан, ви так мною командуєте. А мене ж послала сюди Мотоко-сан,— докірливим тоном сказала Аяко, але врешті-решт таки сіла на дзабутон.

— Велике спасибі за вчорашнє частування,— подякував Канае так несподівано, що гостя аж засміялася.

— Який же ви дивак! У цьому нема моєї заслуги. Я сама вечеряла за рахунок Нісімото-сан.— Дівчина пирснула від сміху і, видивившись на Канае, почервоніла.— Ну то я йду…

— Не ображайтеся. До речі, з чим же все-таки вас послали?

Канае підійшов до обгорнутої папером рами й почав розв'язувати мотузку.

— Сома-сан, ви пішли вчора додому тоді, коли я була у ванні? Власне, що тоді сталося?

— Пробачте, я винен перед вами.

— Та нічого. Ви посварилися?

З-під паперової обгортки показався у простій рамі „Острів” з його печальним краєвидом. Канае поставив картину під стіну, і, відступивши на кілька кроків, прикипів до неї очима, і раптом почув гуркіт хвиль і свист вітру.

— Ви посварилися з Мотоко-сан?

Голос дівчини повернув його до дійсності.

— Та ні.

— Коли так, то добре. А вона вам обіцяла подарувати цю картину?

— Начебто.

— І ви забули вчора про неї? Я подумала, що ви посварилися з Мотоко-сан і навмисне відмовилися від подарунку. А тому я сподівалася, що тепер картина буде моєю, але Мотоко-сан сказала: „Віднеси її Сома-сану”.

— О-о-о, то, мабуть, це й зіпсувало вам настрій?

Канае обернувся до неї й лагідно всміхнувся.

— Я сказала їй: „Було б краще, якби ви самі її віднесли”, але Мотоко-сан навідріз відмовилася. А вона як упреться, то ніщо її не зрушить.

Канае підійшов до електроплитки і, виставляючи руки до тепла, глянув Аяко в очі.

— І ви взяли на себе цю справу?

— Не було іншого виходу. „Ая-тян, мені незручно тебе просити, але будь ласка, віднеси це Сома-сану,— каже Мотоко-сан,— я дам тобі грошей на таксі”. — „Нічого мені не треба, обійдуся”,— наполягала я, але таки добре витратилася. Бо сюди далека дорога.

— Як мені вас жаль. Певно, важко було?

— Таке я ще подужаю. Правда, мені пощастило: водій трапився добрий, виніс картину на другий поверх. Однак найприкріше було те, що вас не застала вдома. Ну, думаю, що його робити?

— У вересні ви так само скаржилися. Але хто ж приходить так несподівано? Могли б подзвонити мені вдень на роботу.

— Таке скажете! Не могла, бо Мотоко-сан надумалася зовсім несподівано, за вечерею.

— У неї сьогодні вихідний?

— Вихідний. Сьогодні ж понеділок. А крім того, Мотоко-сан утратила інтерес до бару. І, здається, вже не працює в школі.

— Чому? Захопилася малюванням? Чи заробить вона так на прожиток?

— Хто зна. У крайньому разі я замість неї піду прислужувати в барі.

— А чи справиться з цим така, як ви, панночка? Та хіба Мотоко-сан не могла б знайти собі меценатів? Якби швидше приготувала обкладинку для нашого видавництва, то й замовлення до неї посипалися б,— промовляв Канае і, глянувши на картину під стіною, подумав: „Погано, що взяв задарма”,— а тоді сказав: — Мабуть, я погано зробив, що взяв у Мотоко-сан безкоштовно такий шедевр?

— Не журіться. Її можна зрозуміти, адже вона вас любить. Сказала, що це різдвяний подарунок. А от я…

Раптом дівчина запнулась і прибрала руки з-над електроплитки.

— Що з вами?..

— Мені час додому…

— Але ви хотіли щось сказати?

— Незручно…— вагаючись, промовила Аяко.

— Будьте сміливіші. Щось погане про мене?

— Та ні. Мотоко-сан похвалилася, що обіцяла подарувати вам картину, а я сказала: „У мене нема нічого. Що ж мені робити?” Я довго про це думала, чогось дорогого я не можу купити, а щось недоладне тільки сміх викличе…

Рум'янець на її щоках погустішав. Канае пожалів її й поспішив уставити своє слово:

— Та нічого мені від вас не треба. Мабуть, Мотоко-сан поглузувала з ваших переживань?

— Вона сказала: „Ая-тян, ти можеш подарувати поцілунок”.

Вимовивши ці слова одним духом, Аяко затулила обличчя руками. Канае на мить розгубився, а тоді зареготав:

— Це в її дусі. Вона завжди втручається в чужі справи. Вважає нас коханцями.

Аяко опустила очі, а потім, зіпершись одною рукою на татамі, трохи випросталась і проказала:

— Як гірко, коли тебе не можуть зрозуміти.

— Та хай вас такі дрібниці не турбують. Дивіться на все веселіше.

Канае згадав про кулон для Мотоко, і серце в нього защеміло. Бліда Аяко сиділа на дзабутоні так, ніби вже була готова йти додому. Намагаючись підтримати розмову, Канае звернув погляд на картину.

— Якщо вже ви постарались і принесли її, то треба ж і повісити.

З коробки з під яблук біля книжкової шафи він добув ящичок з інструментами.

— Бачу, у вас усе є,— неголосно, але з захопленням сказала Аяко.

— Живу сам, а тому багато чого треба мати. Ось тільки драбини не вистачає.

Проте Канае швидко знайшов вихід: переніс столик до стіни і, відсунувши набік книжки та блокноти, став на нього ногами.

— Аяко-сан, погляньте. Тут буде добре?

Послухавшись його, дівчина підійшла до вікна — звідти було видно його руки.

— Ніби добре.

— То, може, спробуємо? Подайте мені молоток.

Канае з усієї сили почав уганяти цвях у дошку під самою стелею, аж стіна тряслася.

— Може, досить? Сусіди не сердитимуться?

— Байдуже. Скоро закінчу.

Забивши цвяха, він спустився на підлогу, взяв картину і спритно повісив її на мотузці. Нижній край рами він поставив на поперечну балку.

— Ну як тепер?

— Здається, непогано.

Ставши поруч з Аяко, Канае глянув на картину. В наполовину затіненій абажуром тісній кімнаті, оправлена в тонку чорну раму, вона віяла на нього — точніше, на них обох — чимось зловісним. Зображений на ній краєвид поволі виходив з рами, розливався по всій стіні, аж поки на глядачів не повіяв з ревом солоний вітер.

— Коли отак дивишся, то розумієш, який це шедевр,— промимрив наче не своїм голосом Канае.

Раптом він відчув на собі погляд Аяко й повернувся до неї.

— Мені нічого вам подарувати. Якщо б мій… мій поцілунок…— ледь чутно прошепотіла дівчина.

Заплющивши очі й трішки випнувши губи, вона наосліп схопилася руками за Канае, а він в ту ж мить підтримав її ослабле, тремтливе тіло. Здавалось, ніби вона сновида, яка прокинулася на даху і от-от полетить у безодню.

Із стіни за її плечима на Канае позирав чорний острів смерті, схожий на ворону з розпростертими крилами.

— Аяко-сан, перестаньте робити дурниці. Я не хочу, щоб замість подарунка ви мене цілували. Не треба сприймати всерйоз таких жартів,— холодно сказав Канае, як лікар, що повертає сновиду до пам'яті. Голос його був хрипкий, а тіло

проймав дивний дрож.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

Р. вийшов з кімнати, і М., сидячи перед чайним столиком, не могла позбутися спокуси, щоб не поглянути на домашній олтар з двома фотографіями -усміхненого хлопчика й молодої здорової дівчини в чорній рамці. Спокійне обличчя дівчини із спрямованим у далину поглядом, повні губки видавали її лагідну й життєрадісну вдачу, готову бризнути радістю хоч зараз. Сфотографована в один із днів юності, дівчина назавжди застигла в чорній рамці. „Я збільшив давній любительський знімок”,— пояснив Р., як тільки М. зайшла в дім. Ніхто б не повірив, що ця учениця й колишня дружина з колоїдними рубцями на щоці, яка ще недавно лежала в сусідній кімнаті,— та сама людина. Ніхто б не повірив, що учениця на фотографії, яка, здавалось, от-от засміється, потім вийшла заміж, народила сина, під час вибуху водневої бомби втратила його, а сама тяжко постраждала і через п'ять років постійної муки вмерла. Та це був незаперечний факт.

Р. довго не повертався з кухні, а тому М. нічого не залишилося, як порівнювати обидві фотографії. В обличчях юної дівчини, а згодом матері, і всміхненого сина було чимало спільного. „Та, мабуть, найдужче єднає їх вираз невинності”,— подумала М. Хлопчик вмер непорочним, а його мати й не підозрювала, що в цьому світі існує щось подібне. Напевне, вона мимоволі дійшла цього висновку протягом останніх п'яти років.

— Заждалися?

Р. з'явився з чайним посудом несподівано. М. ніяк не могла вгадати, що він так довго робив. Може, чекав, поки заспокоїться.

— Від чаю я не відмовлюся,— сказала вона.— Мабуть, вам стало важко жити одному?