Острів Смерті

— Все зайнятий

— Романом?

Аяко перевела очі на розгорнутий блокнот. „Учора ввечері те саме спитала Мотоко”, — згадав Канае. Мотоко Моегі ніколи не церемониться, а тому він хвилювався: що, коли вона прочитає його записи. Однак зараз Канае був певен, що Аяко чогось подібного не робитиме. І справді, її погляд уже перескочив з блокнота на чайник. У поставі дівчини відчувався смуток. Канае дивився на неї і в нього защеміло серце. „Я люблю її… Та й вона не байдужа до мене… Вона м'яка, лагідна й чуйна… Тільки-но здогадалася, що з подругою щось коїться, як одразу прибігла з розпитами. Якби я з нею одружився, то навіть злидні не перешкодили б їй бути дбайливою, люблячою дружиною. У нашій сім'ї панував би мир і злагода. Якби я ось зараз сказав їй все це відверто, вона зашарілася б, завагалася, та кінець кінцем погодилася б. Тільки от…”

Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…

— На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.

— Дарма.

— Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.

Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.

— То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? — спитав Канае.

— Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.

— Нищити?

— Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить — мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, — і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється — чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.

— Коли це почалося?

— Ну… цього року.

— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?

— Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.

— Мотоко-сан — нічна птаха. Як я.

— Завжди щось її дратує. Мабуть, я.

— Ну що ви!

Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.

— Виходить, і їй загрожувала небезпека, — промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. — Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.

— А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?

Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? — міркував Канае. — Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.

— Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.

Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.

— Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?

— Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.

— А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.

— Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.

— Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?

— Не інакше. Вона — уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.

— Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.

— А ви хіба не такі?

— Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.

— Що ви кажете? Це просто жах!

Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.

— Я правду кажу.

— Ні, ви — покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона — митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.

— Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.

— Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.

Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? — думав Канае.— Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.

— Аяко-сан, вам треба більше впевненості.

— А звідки її взяти?

— Як це — звідки? Ви ж така гарна дівчина.

— Це неправда.

— Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.

— І це неправда…— Аяко напружилася всім тілом, намагаючись вивільнити пальці рук, а потім скоромовкою додала: — Вам до вподоби Мотоко-сан. Я в цьому впевнена.

— От і маєш! — Канае не вмів брехати, та як слід пояснити, що його ставлення до Мотоко-сан і до Аяко-сан неоднакове, теж не міг.— Мені подобається і Мотоко-сан і ви. Тільки по-різному.

— Кажете, вам подобаємось ми обидві? — Злегка опустивши очі, Аяко не відводила від Канае проникливого погляду. її обличчя було прекрасне.

— Різниця в тому…

— Ні, такого не буває. Неможливо любити двох! — надривно вигукнула Аяко.

Понуривши голову, Канае задумався. «І надав же мені чорт сказати таку дурницю!.. Відколи Аяко перестала мені вірити?.. Невже вона всерйоз ревнує мене до Мотоко?.. Мабуть, я розслабився під впливом вчорашнього…» — мучили його сумніви, аж поки нарешті Канае не дійшов висновку, що Аяко має рацію: він таки любить Мотоко. Хіба не тому ухилився від прямої відповіді на закид Аяко? Мабуть, вона чисто жіночим інстинктом відчула те, в чому він не наважувався собі признатися…

Аяко дивилась на Канае поглядом, сповненим і жалю, і ворожості, а надто благання.

ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері з'явився Канае, і Мотоко мовчки прослизнула повз нього в кімнату. Здавалося, вона не хоче, щоб хтось її помітив тут, у коридорі (хоч у таку пізню годину в будинку панувала тиша), а їхні стосунки настільки близькі, що не вимагають зайвих церемоній. Можливо, Канае був схильний визнати справедливість останнього твердження і вважав цілком зрозумілою таку поведінку Мотоко.

— Це ви, Мотоко-сан? Що сталося? Чому так пізно?

Не виймаючи рук з кишень пальта, Мотоко сіла на дзабутон перед низеньким столиком, за яким щойно працював господар. Сиділа недбало, розвівши ноги. А коли звела очі на Канае, то нарешті промовила:

— Добрий вечір! Не сподівалися?

— Звичайно. Ви ж з'явилися як грім з ясного неба.

А крім того, вже початок одинадцятої.

— Хіба?

— Маєте якусь невідкладну справу?

Мотоко заперечливо хитнула головою, і розпущені пасма її прямого волосся загойдалися на щоках. Хоч таке довге волосся й не можна було назвати гарним, та воно відтінювало риси її блідого обличчя, надаючи йому неповторності. Звисаючи майже до плечей, воно ніби утворювало для нього чорну рамку.

— Надворі, мабуть, холодно? Правда, у мене теж не тепло.

— Байдуже. Хай це вас не турбує.

Якусь хвилину Канае вагався (йому пригадалося, що Нацуме Сосекі[9] в одному романі написав, як у Маларме зіпсувався настрій, коли гість зайняв його крісло), а потім, полінувавшись вийняти з шафи дзабутон, опустився на ковдру. Річ у тому, що сьогодні вранці Канае проспав і не встиг прибрати постелі. А коли по дорозі з редакції повечеряв у місті й повернувся додому, то вже не мав охоти до прибирання. Замість того сходив у громадську лазню, після повалявся на постелі, перегортаючи журнали, й аж тоді сів до столика працювати. Та раптом завітала Мотоко, і Канае стало незручно за безладдя в кімнаті. Сидячи на ковдрі, він хвилювався: ану ж вона здогадається, що поставила його в таке становище?

Тим часом Мотоко, розглядаючись по кімнаті, завважила на стіні свою картину.

— Дозвольте подивитися.

— Зняти?

— Картину не треба. А от абажур торшера можна.

Поки Канае виконував це прохання, Мотоко встала й підійшла до стіни. Пряме світло електричної лампочки впало на картину, і вона, щойно схожа на темну завісу, перетворилася на краєвид. Темний острів на темному морі. Краєвид у рамці, відкритий у вічність.

— Нікудишня, правда?

— Це ж ваш твір! А ви говорите про нього, як про щось чуже.

— Сома-сан, вам і зараз вона до вподоби?

— Авжеж. Я повісив її не просто ради того, щоб зробити вам приємність.

— А не тим вона вам подобається, що схожа на картину Бекліна?

— Ну що ви! До чого тут Беклін? Цю картину хвалили, називали шедевром, позначеним печаттю вашої особистості. Тому ви подарували мені саме її. Хіба не так?

— Можливо.

— Якби вам тепер захотілося повернути її собі, я б не віддав. Я — затятий колекціонер.

— Якщо вода так припала вам до душі, то хай буде по-вашому.

Якусь хвилину Мотоко дивилася на картину, а потім ще раз тихо повторила: „Тепер уже хай буде по-вашому”. Канае насадив абажур на лампочку, і кімнату огорнула м'яка тінь, лише столик був освітлений. А тим часом Мотоко кинула пальто на татамі й недбало сіла на дзабутон. На ній був чорний светр і чорні спортивні штани.

— Налити чаю?

Мотоко незворушно спостерігала, як Канае обережно брав з електричної плитки чайник з окропом і виймав з коробки з-під мандаринів чайничок для заварки та чашки. „Без Аяко вона б не дала собі ради”,— думав він і відчував, що йому приємно готувати для неї чай. Тістечко, яким Канае пригостив Мотоко, вона з'їла за одну мить.

— Сьогодні, здається, вівторок. Що сталося? Невже бар зачинили так рано?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів запитати, чому ви сьогодні не в барі?

— Я тепер відпочиваю. До речі, і вас, Сома-сан, останнім часом ніде не видно.

— Не люблю ходити по барах.

— І не ходіть. Але чому ж до нас не завітаєте? Аяко-тян чекає не дочекається вашого приходу.

— Питаєте — чому?.. Був зайнятий.

— Романом? — спитала гостя й кинула очима на блокнот, розгорнутий на столику. Канае захвилювався: ану ж вона що-небудь прочитає. Та в ту ж хвилину Мотоко перевела свій допитливий погляд на господаря.

— Ну й як, пишеться?

— Та що вам сказати…

— Сома-сан, як ви вважаєте: ваш роман має якесь відношення до життя?

— Принаймні до мого має.

— Це зрозуміло. Ви ж автор роману. Я питаю, чи взагалі до людського життя має.

— Не знаю. Я тільки хочу перевірити, чи романом можна його змінити.

— Вам здається, що це можливо?

— Гадаю, що так. Точніше кажучи, що можна змінити не саме життя, а людську душу. Отже, такий роман повинен зачіпати не лише його автора, а й читача. Для дотеперішніх романів характерно те, що читач задовольняється

знайомством з чужим життям, витвореним волею письменника. Навіть якщо автор, опираючись на факти, творить нову дійсність і проникає в душевні порухи своїх героїв, то читач мусить погоджуватися з сюжетом, образами персонажів, атмосферою твору та подіями — одно слово, з загальною будовою роману. На мою думку, автор справді сучасного роману повинен домагатися того, щоб читач активно сприймав твір. А для цього потрібно збуджувати творчу уяву читача. Треба намагатися, щоб твір читався як плід спільних зусиль автора й читача. Тільки в такому разі авторові вдасться вплинути на його духовний світ.

— Це чудово! Отже, читання вашого роману змінить і наші душі?

— Мотоко-сан, ви глузуєте.

Канае Сома силувано всміхнуся, а Мотоко навіть не розтулила губ.

— То коли ви дасте мені його почитати?

Погляд Мотоко знову впав на столик, і Канае поспішив відповісти.

— Ще трохи почекайте. Щось поволі пишеться.

— А мені так хотілося якнайшвидше прочитати його! Як це чудово, що письменник може щодня ліпити людські характери!

— Нічого подібного.

Канае Сома відчув роздратування. „Вона завжди заздрить,— подумав він.— На її місці Аяко-сан слухала б мене захоплено”. Ну, хто він такий? Нікому не відомий автор незакінченого роману. Всього-на-всього честолюбний юнак. На неї ж мистецька критика покладає великі надії. Хоч він, Канае, і нахваляється, що своїм романом перетворить людські душі, та все одно його ще ніхто не друкував. Він вважає, що література вимагає від її творця усамітнення, а тому ніколи не брав участі у виданні журналу літературної групи, не показував рукопису товаришам та однодумцям. А на роботі, у видавництві, хоч і ходить чутка, що він працює над романом, та схожа вона більше на легенду, ніж на правду.

— А хіба ви, Мотоко-сан, не впливаєте на людей?

— Яким чином?

— А тим, що своїми картинами тривожите душу глядача і пробуджуєте в ньому високі помисли.

— Невже?

— Ваші картини здатні на це. Мене ж вони просто полонили. Відтоді, як я їх побачив, дивлюся на світ інакше. Мені здається, наче він схожий на них.

— Ви перебільшуєте. Ви — романтик і вам тільки здається, що ви бачите світ у похмурих барвах. Такий погляд не має нічого спільного з моїм.

— Я з вами не згоден.

— Картини не можуть змінити стану не те що чужої, але й моєї власної душі. Бо я — вичавлена помаранча, труп, якому байдуже до життя й до людської душі, — сказала Мотоко і замовкла. Випроставши ноги, вона злегка відвернулась від Канае й ледь-ледь схилила голову, а її очі втупились у край його постелі. Канае занепокоївся.

— Але ж ви живете! — вигукнув він.

Що і як сталося після того, Канае пригадує туманно. В ту хвилину він так міркував: „Ось зараз я сиджу в своїй кімнаті навпроти Мотоко. Вона знає, що я її кохаю. Напевно, і сама до мене не байдужа. І-і…” Та раптом, чи то вгадавши потаємні думки Канае, чи то скориставшись з того, що заповітне бажання осліпило його, Мотоко підсунулась до нього боком і, поклавши одну руку йому на плече, а другою обхопивши його за шию, доторкнулася своїми тонкими, без слідів помади, губами до його губ.

Спочатку той доторк міг бути свідченням звичайної приязні, та за мить він набрав сили (Канае навіть здалося, що до нього присмоктався вампір), і Мотоко повалилася разом з Канае на ковдру. Тепер, коли їхні зуби зіткнулися, в душі Канае охололо: несподівано для себе він відчув (так потім йому пригадалося) не просто приязнь чи любов, а подих смерті. Раніше поцілунки жінок будили його до життя, а тепер його охопило незбагненне відчуття втрати й невиразний страх. Йому здалося, ніби, провіщаючи загибель, спалахнула блискавка. Та все одно Канае відчував радість. Мов у нестямі, він жадібно ковтав подих, що міг його знищити. Шию обхопили руки бога смерті, перед очима невідступно чорніло волосся круг білої, як саван, шкіри обличчя, а рот неначе прошивали розпечені вила пекельних вартових…

Та от прийшла і його черга наступати. Сплетені докупи їхні тіла, з'єднані поцілунком, покотилися в безодню… Але запаморочення тривало лише мить. Канае раптом помітив, що Мотоко намагається уникнути його владних губ і рук. Його вуха пронизав різкий розпачливий зойк:

— Ні-ні!.. Не треба!..

Невже й це звичайне кокетство? Один із способів спокуси? Ні, тепер Мотоко справді щосили випручувалася з його обіймів. Канае відчував, як вона важко дихає, як тремтять її груди й ноги. Тепер вона вже не піддасться йому. Та ні, не може цього бути. Вона ж не байдужа до нього. І хотіла цим показати, що любить… А з іншого боку, цілком можливо й те, що він їй не до душі, що вона просто пожартувала, що вона його ніколи не любила… І саме в цю хвилину (Канае навіть не пам'ятає, коли розслабив руки), Мотоко викрутилася з-під нього й сіла на ковдрі. Її волосся, що звисало на шию і плечі, скидалося на сплутану пряжу. Якусь хвилю вона не спускала блискучих очей з Канае, потім підвелась і підхопила пальто з татамі. Канае не встиг отямитись, як Мотоко поправила вільною рукою волосся і швидко рушила до дверей.

— Ой, ви вже йдете? — спитав Канае, зриваючись на ноги, — Гніваєтесь на мене?

Мотоко спочатку вдягла пальто, а тоді вже обернулась до Канае. Її обличчя застигло у звичному спокої, недавньої пристрасті наче й не було (Канае навіть засумнівався — не привиділось усе це йому?). Вона повільно хитнула головою.

— Побудьте ще трохи.

— Ні, досить,— відповіла Мотоко, поглядаючи на Канае страшенно втомленими очима.

Тільки тепер Канае пригадав, що сьогодні Мотоко була неговірка і зовсім не сміялася. Минула ще мить — і гостя, вже взута, опинилася біля дверей.

— Почекайте хвилинку! Я проведу вас! — вигукнув Канае, коли двері за нею зачинилися, але не зрушив з місця — здавалося, сили залишили його. Який сенс доганяти її? Вона все одно не змінить свого наміру. «Який же я слабкий! Як ганчірка! — з жалем подумав Канае.— І що все це означає?» Раптом у його пам'яті сплило усміхнене обличчя Аяко Аймі і він повторив: «Який же я слабкий!»

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені, пожирало мене, як заразна хвороба. Я боялась і не хотіла визнати, що в о н о живе в мені. В о н о знайшло собі сховок у цьому невизнанні і підточувало мої сили.

А все-таки коли в о н о почалося? Оглядаючись назад, у минуле, я не сумніваюся в одному: в о н о почалося не раніше т і є ї м и т і. Напевно, з того часу моя душа почала поволі тьмяніти, як дзеркало, вкрите невидимим шаром пилу. Та, мабуть, ніхто цього не помітив. Мабуть, ніхто про це й не здогадувався. А якщо і здогадувався, то не подавав знаку. Із співчуття? З жалю? Однак я все знала, але вдавала з себе цілком байдужу… Під маскою байдужості ховалося моє справжнє обличчя.

Хто здогадувався про мій душевний стан? Може, Ая-тян, коли питала: „Мотоко-сан, чого у вас такий вигляд? Що вас на думці?”— „Вгадай”,— „Я не можу вас зрозуміти”. А ти й не повинна розуміти. Бо народилася, щоб жити. І живеш. Хоч ти часто і пускаєш сльозу, та тебе не покидає жадоба до життя. Маєш достатньо природної життєвої сили, щоб підвестися на ноги навіть після найболючішого удару долі. Тому такій людині, як ти, мене не зрозуміти. Не зрозуміти, що значить в о н о. Зрештою, я сама всього не розумію. Адже в о н о підповзло так непомітно й так раптово. Та коли?

Сома-сан нічого не збагнув. Він каже, що хоче стати письменником. Мовляв, пише роман. Роман, начебто здатний змінити людську душу. Хіба це можливо? Хіба можна змінити чи перетворити людську душу романом, який лише копіює життя, або картиною — сумішшю фарб? Таке може твердити лише наївна людина, яка не боїться життя. Сома-сан нічого не помітив. А якщо й помітив, то не спромігся звільнити мене від н ь о г о. Якби він знав, як в о н о мене поїдає… Та це неможливо. Сома-сан цього ніколи не збагне. Його очі засліплені такою дрібницею, як любов. І це віддалило його від дійсності. У такому абстрактному понятті, як любов, нема нічого від дійсності. В о н о з усім й о г о жахом — ось жива дійсність. Та це відомо тільки мені.

„Тільки мені”,— прошепотіла я, втупившись у ту картину, і Сома-сан мене не почув. Пряме проміння торшера без абажура освітило всю поверхню довгастої, в європейському стилі, картини. Мені здається, ніби я йому перед тим сказала: „У ній моя душа”. Тоді в о н о вже стояло поруч, як моє друге „я”. Й о г о подих було видно на полотні. Та Сома-сан нічого не збагнув. Хоч він і займається літера турою, любить живопис і музику, віддаючи перевагу картинам художників Північної Європи з похмурим колоритом і композитору, що оспівав ліси, озера і північний вітер, хоч і народився у засніженому закутку Хоккайдо, та все одно не побачив душі тієї картини.

„Нікудишня картина, правда?” — спитала я. А могла б ще сказати: „Це — моя тінь”. Та не варто було, бо Сома-сан однаково не зрозумів би. Йому не збагнути, що я прийшла сама пізно ввечері тільки для того, щоб глянути на картину. Нерозумний він.

А все-таки коли в о н о остаточно визначило мою долю? Коли я дивилася на картину? Вічне море без жодної хвилі, вічний острів з безлистими деревами. Острів, на якому навіть час зупинився. Яка тиша, який спокій!

…Коли вона опам'яталася, той дивовижний звук все ще гуготів у вухах. Вона йшла, а він то слабшав, то сильнішав — здавалося, наче щось палає. Вона йшла обережно, із заплющеними очима, цією страшною темною дорогою, і барабанні перетинки мало не тріскалися. З усіх боків на неї налітало те гуготіння. Ось воно почало наростати і раптом, наче зойк, розпанахавши темряву, пройняло все її єство. Гу-гу-гу… Трісь-трісь-трісь… Незвичайний гугіт… Як тільки вона це подумала, їй зробилося страшно і захотілося тікати.Та нараз темрява розвіялась. Перед нею відкрився навколишній світ, і вона побачила (уже не раз, не вперше, проти своєї волі) чорну купу нерухомих предметів. Рухомі предмети — живі люди — підносили туди каністри з пальним і, немов витанцьовуючи навколо, вихлюпували його на мертвих. Над чорною купою то тут, то там здіймалися язики яскраво-червоного, іноді аж білого полум'я. Коли вона підступила ближче, воно здалося їй пекельнимвогнищем, а людська метушня на його тлі — танком скелетів. Вона застигла і мовчки дивилася на це видовище. її вуха переповнювало моторошне гуготіння, а очі сліпив вогонь…

Все ж таки коли це сталося? В о н о заволоділо мною остаточно тому, що на картині панувала мертва тиша. Ні, це сталося набагато раніше. А може, трохи пізніше. Одного я певна: щось тоді мною заволоділо. Коли я розглядала картину, мене раптом охопило щось схоже на напад хвороби, щось наче скерувало мою волю в інший бік, я б навіть сказала, до життя. Моя душа зійшла з картини і вселилася в тіло. В ту мить я наче збожеволіла. Та душа перетворила мене на іншу жінку і стала переконувати, що жити легко. „Ви живете, отже можете жити, а значить, усе гаразд”,— повчала вона, і я послухалась її. „Робіть, як вам велено. Скоріться. Ви — жертва. Вами заплачено за життя інших. Не опирайтеся. Дайте себе зв'язати й умертвити”.

„Але заради чого?” — запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.

…Густе розпечене повітря то піднімалося спіраллю вгору, то опускалося додолу. Його сповнював дух спалених тіл. Вона дихала ним не один день. Мертвих клали на жертовник, живі чекали своєї черги…

„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.— Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.

І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…

РАНОК

Свідомість повернулася до нього раптовим спалахом. „Вже пізно — здається, проспав” ,— подумав Канае і розплющив очі. Торшер в узголів'ї стояв не вимкнутий, але кімната не була освітлена так яскраво, як уночі. Знадвору крізь попелясту завісу пробивалося мляве ранкове світло. Канае обмацав простирадло біля подушки — шукав ручного годинника й не знаходив. Замість того рука наткнулася на холодну палітурку блокнота, а тоді полізла під подушку. Пам'ять трохи ожила. Виходить, він бачив сон і вдосвіта прокидався. Що ж це був за сон?

Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! — міркував Канае, натягаючи на руку годинника.— Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”

Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.

Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі — черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї — заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.

Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення — нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.

„Той сон чимось схожий на вибух атомної бомби”,— міркував Канае. Ну й набрався він страху! Хотів було втекти, але не міг. А тепер, коли намагався згадати подробиці того кошмарного сну, вони наче вислизали з пам'яті і залишилося тільки відчуття темряви та неспокою. Напевне, він прокидався для того, щоб запам'ятати той сон (точніше, він запам'ятав його тому, що прокинувся). Йому пригадалося, як, пробудившись удосвіта, він подумав, що в тому кошмарному сні час зупинився. Тепер Канае відчував, як у його свідомість дедалі глибше закрадається безпричинна тривога — таке буває з людиною, коли вона марно силкується згадати щось дуже важливе, заховане в найдальших закутках пам'яті. А може, все це не має нічого спільного з переддосвітнім сном? Може, виною цьому щось інше? Робота? Верстка, яку треба показати головному редакторові? Художнє оформлення книжки? „Ні, мабуть, причину треба шукати в собі самому,— вирішив Канае і тієї ж миті в його уяві виринуло два жіночих обличчя: одне лагідно всміхалося, друге втупилося в нього проникливим поглядом.— Позавчора їх уже не було вдома. Так само й учора. Не було обох. Нісімото-сан, своїй господині, вони начебто сказали, що їдуть кудись на день-два, щоб розвіятися. Тільки ж куди? Може, сьогодні повернуться?”

Канае поспішив з туалету до кімнати. Чайник на плитці вже висвистував парою. Перекинувши через плече рушник, Канае схопив однією рукою миску з зубною пастою, помазком і бритвою, а другою — чайника й побіг у ванну кімнату навпроти туалету. Швидко почистив зуби, пополоскав горло. Тоді плюснув гарячої води в миску й заходився милити обличчя. Бриття для нього — звичне діло, та з поспіху все одно порізався.

— Сома-сан, чого це ви так пізно встали? Навіть незручно казати „Доброго ранку!” — обізвалася господиня, але Канае мовчав, бо саме водив бритвою навколо рота, вкритого мильною піною.— Мабуть, заспали тому, що холодно?.. Час вам уже сім'ю заводити. Чи не підшукати вам наречену?

Балакуча господиня, усміхнене обличчя якої показалося в дзеркалі, жила сама (чоловік її помер, а дві доньки повиходили заміж) у кімнаті на другому поверсі біля сходів і цілими днями щось виготовляла на в'язальній машині — її одноманітне тріскотіння Канае чув щоразу, коли йшов на роботу чи повертався додому.

— Поки що не треба, я вас прошу.

— А то чому? Може, вже знайшли собі суджену? Когось нагледіли?

Канае пропустив повз вуха ці слова, а, вмившись і кивком голови привітавшись з господинею, вийшов у коридор „Суджену? По-старомодному сказано. Якби цей домашній детектив знав про Мотоко чи Аяко, то, напевне, замучив би мене своїми розпитуваннями. А може, господиня щось пронюхала? Та ні, нічого вона не підозрює, бо ті двоє рідко сюди навідувалися” ,— міркував Канае. Під дверима кімнати стояла пляшка молока, а в поштовій скриньці стирчала газета. Переступивши поріг, Канае зняв паперову кришку з пляшки, а ранкову газету розстелив на татамі. Ковтнув холодного молока (пити з хлібом уже не було часу) і пробіг поглядом по заголовках. „Субота, двадцять третє січня. Рішення керівництва профспілки залізничників. Є надія на подолання урядової кризи” . Канае перегорнув сторінку. Жодної статті, що могла б зацікавити.