Острів Смерті

Ні, її відмова не викликана байдужістю до мене. Я не чужий їй. Тож якби я запропонував їй свою руку й серце, вона, напевно, прийняла б їх. Може, трохи повагалася б, але не відмовила б. Так, треба розповісти про все це матері. Тоді й вона заспокоїться. Може, сказати їй, що Аяко не дуже вродлива? Але матері вона підійде. Мати вважає, що я недосвідчений і можу легко стати жертвою обману. Їй не дуже подобаються красуні. Зрештою, Аяко не така вже й вродливиця. Хоча й не скажеш, що вона просто гарненька. Є в ній якась чарівність. Правда, інша, ніж у Мотоко. А от щодо Мотоко…”

Думки Канае знову закрутилися навколо дівчат, самозакоханість змінилася самоосудом, минуле перемішалося з фантазією. Тим часом утома склепила повіки, і він задрімав, але й уві сні з'являлась і зникала то дівчина з Токіо, то дівчина з Хіросіми… Нічний потяг мчав на північ.

Наступного дня Канае прибув у рідне місто і вперше після Нового року знову побачив своїх батьків. Однак за час перебування на батьківщині він так і не сказав, що має намір одружитися з Аяко Аймі.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

Змішавшись з натовпом, протягом якогось часу М. поспішала, та в міру того як тихшало калатання серця, в ній наростало відчуття чогось непоправного. Незабаром вона пішла повільніше і, охоплена лихим передчуттям, почала зупинятися, оглядаючись, чи Р. не доганяє її. Але на тротуарі його постаті не було видно. Витираючи обличчя хустинкою, вона раптом подумала, що на його місці С. напевно пішов би за нею вслід. І відразу усвідомила, що С. уже ніколи не зможе цього зробити. На мить їй закортіло повернутися до того ресторанчика, де вони щойно сиділи з Р., та від згадки про це їй стало прикро й вона нерішучим кроком пішла далі.

Обурення вляглося настільки, що М. навіть не могла пригадати, чого це вона раптом накинулася на Р. з докорами. Вона давно помітила, що Р. виявляє до неї доброзичливість, а сьогодні ввечері, як тільки вони опинилися за бамбуковою завісою на дверях ресторанчика, відчула, що він хоче їй щось сказати. У її очах Р. виділявся серед інших членів групи. Якби не його вмовляння, то її не було б у числі організаторів чужого їй журналу. Однак треба сказати, що її вабило до цього набагато старшого за неї чоловіка, борця за мир, у якого вибух водневої бомби забрав сина, а дружину прирік на променеву хворобу. Коли б на перешкоді не став студент С., який силоміць вдерся в її душу… С. ставав їй щораз ближчим, а Р. віддалявся. Нове зацікавлення так її заполонило, що навіть після смерті С. її роздирала і ненависть, і любов до нього. Якби самогубство С. вона не вважала за зраду, то не обізвала б і Р. малодушним. „Але сказаного не повернеш”,— прошепотіла М.

Прогнавши від себе думки, вона поспішила до пансіону. По смерті С. вона вже не могла зосередитися на чомусь одному й махнула на все рукою. Ще не було дуже пізно, й на вулицях снували люди, та біля її квартири панувала тиша. Під телеграфним стовпом М. запримітила чоловіка. Його чорна тінь здалася їй зловісною, і вона сахнулася. Чоловік ступив крок уперед і глянув їй просто в очі.

— Ой, це ви, Р.—сан? Що з вами?

— Це тебе дивує?

— Я навіть злякалася. Ви ж вихопилися так несподівано.

На мить Р. наче посміхнувся, але відразу прибрав серйозного вигляду.

— Я подумав, що ти негайно підеш додому, а тому побіг навперейми. Добре, що встиг.

— А що таке? Якась невідкладна справа?

— Нічого особливого. Просто подумав, що не посмію викликати тебе з дому. Може, ще трохи прогуляємося?

— Який ви дивак! Можна ж було б зайти до мене на квартиру.

Р. промимрив щось невиразне й рушив назад. М. довелося піти вслід за ним. „Чоловіки схожі на вередливих дітей”,— подумала вона. Р. ішов твердою ходою,— видно, зовсім не сп'янів.

— То куди підемо?

— Куди?.. Вертатися ще раз у той ресторанчик незручно.

— То чи не піти нам до вас додому, Р.—сан?

Ненароком сказана фраза раптом лягла на Р. Важким тягарем, і він аж завмер на місці:

— До мене?

— Атож. З ваших розповідей я дізналася, що у вас хороший дім, а крім того, я давно вже хотіла познайомитися з вашою дружиною.

М. вимовила ці слова з підкресленою простодушністю, навіть з ласкою, та насправді стежила за реакцією співрозмовника з іронією. „Якщо Р.—сан не байдужий до мене, то навряд чи поведе додому,— міркувала вона.— Цікаво, що він відповість?”

Та на її подив Р., не вагаючись, сказав:

— Гаразд. Тільки в мене вдома тісно й неохайно. Та й дружина не дуже привітна.

Р. знову рушив і на автобусній зупинці проказав:

— Я давно хотів тебе з нею познайомити.

— Чому?

— Пізніше зрозумієш.

— Р.—сан, ви одружилися по любові?

— Ні. Нас посватали після звичайних оглядин. Під час війни. Якраз перед моїм призовом до війська.

— Отже, вас не було в Хіросімі, коли скинули водневу бомбу?

Підійшов автобус, і Р. не мав часу на відповідь. М. піднялася за ним мовчки. Зрештою, не про все варто розпитувати. Якби Р. не було тоді в Хіросімі, то чого б він узявся видавати „Сатурнійця”? Тільки ось що все-таки дивно: щомісяця в журналі друкувалися спогади членів групи про пережите ними горе, а Р. досі не розповів на його сторінках про себе. М. відзначила, що. хоч як це дивно, нічого не зняв про нього, та це її не дуже вразило.

Р. мовчав і тоді, коли зійшов з автобуса й поспішив до провулку з рядами невеликих убогих будиночків, освітлених кволим промінням ліхтарів. Зупинившись коло одного з них, він рвучко відсунув скрипучі двері. Задзвонив дзвінок. „Це я! — голосно сповістив Р. і додав: — Гостю привів!” Потім, обернувшись до М., сказав: „Заходь, будь ласка”.

Видно, поряд з кімнатою на шість татамі, куди завели її, була ще одна — звідти долинав слабкий шурхіт одежі, Р. залишив гостю і зник за фусумою. Мабуть, цей будиночок складався з двох кімнат, бо майже поруч було чути, як шипить газ на кухні. Розгублена М. оглянулась — кімната була обставлена комодом, книжковою шафою, стільцями, з одного боку виднів домашній олтар, а на ньому фотографія миловидного хлопчика років трьох, що, здавалось, позирав на гостю з усмішкою.

Р. приніс на таці чай, і водночас з сусідньої кімнати, відсунувши фусуму, з'явилася господиня. Вона сіла, спираючись руками на чайний столик.

— Знайомся, це — М.—сан, член групи „Сатурнієць”.

— Ласкаво просимо. Та вибачте за розгардіяш.

Господиня шанобливо нахилила голову, обгорнуту шарфом. Так само відповіла поклоном М. і з першого погляду збагнула, що дружина Р. хвора. На одній половині її блідого обличчя виступали моторошні келоїдні рубці. Р. спритно розливав чай.

— Пробачте. Мабуть, ви нездужаєте і я прийшла невчасно?

— Та що ви! Я цілими днями лежу, тому рада людям. Чоловік розповідав мені про вас багато, тож мені здається, ніби я знаю вас давно.

— Р.—сан не раз мене підтримував.

— Якби ви знали, як мені жаль С.—сана! Певно, і ви напереживалися через нього.

М. зиркнула на Р., силкуючись знайти слова для відповіді. „Якщо Р. розповідав дружині про мене, то, мабуть, у думках вона пов'язує мене з С.”,— зробила висновок М.

— С. заходив до нас кілька разів,— пояснив Р.

— Невже? А я вважала, що ви не ладнали з ним.

— Нічого подібного.

— Вони дружили, хоча іноді й сперечалися. С. тільки на словах був сильний. Насправді його мучила самотність. Чоловіка він вважав своїм побратимом. Завжди був такий люб'язний, хоч я не могла як слід його пригостити .

„Яка недоречна розмова! — подумки обурювалася М.— Я ж прийшла сюди не для того, щоб воскрешати пам'ять про С.” М. навіть пошкодувала, що так нерозважно напросилася на ці відвідини.

— На відміну від мого чоловіка, трохи нерішучого, але надійного, С.—сан був поривчастої вдачі. Здавалось, між ними нема нічого спільного, а вони, однак, дружили. Вони отут сперечалися, а я лежала в постелі й слухала їх. Цікаво було. Може, мені, хворій жінці, й негаразд признаватися, що я не могла стримати сміху,— але ж їхня розмова скидалася на комічний діалог, які ото передають по радіо.

М. не уявляла собі такої сцени. С. був надто серйозний, та й Р. не мав схильності до жартів. Що ж тоді в їхній розмові могло розсмішити слухача?

— Вони говорили про щось смішне?

— Та ні,— втрутився Р. — Ми завжди обговорювали серйозні справи, але наша серйозність здавалася їй кумедною. Дружина кепкувала, а коли С. огризався, хихикала.

Кліпаючи здивовано очима, М. позирала на господиню, обличчя якої прикрашав легкий усміх.

— Пробачте, я сміялася ненароком. А все-таки мені справді було смішно. Не встигну я вставити слово, як С.—сан уже гарячкує. Він гордо виголошував переді мною промови про те, що мир запанує відразу після революції. Мовляв, як усе складеться добре, то й людські страждання зникнуть. Він нагадував мені П'єро, що захоплено поглядає на місяць. Я часто так і називала його — П'єро-сан.

— Просто дружина гостра на язик,— виправдовувався Р.

М. кивнула на підтвердження головою й подумала, що таки правда: С. витав у хмарах. Таким він був і в коханні.

— Я не збираюсь обмовляти С.—сана. Він був доброю людиною. Та коли глибше подумати, то виходить, що врешті-решт відірвався від реальності, через те йому нічого не залишилося, як умерти. Мабуть, ви напереживалися, та мені здається, що він сам у всьому винен. Йому в голові сиділо одне: мир, а про життя він і не думав. Хіба прожити сьогоднішній день — не найголовніше?

М. ще раз кивнула. Р. мовчки наливав чай. Господиня сьорбнула з чашки й повела далі:

— Я старша за вас і маю право дати волю словам. Я здогадуюсь, що ви думаєте про С.—сана. Ви начебто здоровіші за мене і швидко поправитеся. Я вже геть нікудишня, а ви ще багато чого встигнете зробити. Якщо вас захоплює боротьба за мир — це добре. Малювати картини — теж похвально. Та найбільше треба цінити саме життя. А такі як С.—сан, нікуди не годяться. Вони не здатні ні на що.

— Ну, гаразд, досить уже цих повчань. Правда М.—сан? — втрутився збентежений Р., а М., не знаходячи відповіді, нерішуче хитнула головою і видушила з себе щось схоже на комплімент:

— У вашої дружини міцний дух, тому ви можете спокійно віддаватися боротьбі за мир.

— Це різні речі.

— А все-таки у вас хороша дружина. Вона мені подобається.

При цих словах обличчя господині проясніло від усміху. Вона подякувала й несподівано для М. розповіла:

— М.—сан, ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що в нас з чоловіком однакові думки. Я байдужа до руху за мир і не маю охоти брати в ньому участі. Чоловік робить, що йому заманеться, і я не маю нічого проти, але сама й пальцем не ворухну. Якщо хіросімці одностайно крикнуть, то, гадаєте, це зупинить паліїв війни? Зрештою, тоді ми виявилися безсилими, а тому тепер галасуємо, щоб спокутувати свою провину. Та, мабуть, таки правда: коли люди, які не хочуть мати діла з водневою бомбою, візьмуться за руки, то настане мир, бо нікому буде натиснути на ту фатальну кнопку. Але серед них не буде хіросімців. Ми пережили катастрофу, але залишилися винними не тільки перед рідними,— господиня зиркнула на домашній вівтар,— але й перед зовсім незнайкомими земляками. Ми винні перед тисячами тих, хто помер чи то в нас на руках, чи то край доріг. Невже боротьбою за мир ми зможемо тепер відкупитися від того гріха? Якщо колись нам забракло сили напоїти дитину водою, то чого можна сподіватися в майбутньому? Тоді ми порозбігалися. Але ж багато залишилося мертвих. Двісті тисяч. І я, і чоловік якось урятувалися й живемо. Тоді ми були ні на що не здатні, але зуміли втекти від смерті, нещасні. Та невже заради нас мертві закликають: „Геть водневу бомбу! Геть війну!”?

— Це ми кричимо замість них,— сказав Р.

— Мертві мовчать,— рішуче відповіла господиня.— Зневірено мовчать. Сплять у землі Хіросіми. А коли чують вимоги: „Миру! Миру!” — то, напевне, питають: „Ви ще живі?”

Поклавши втомлені руки на столик, господиня замовкла.

— Ну, гаразд. Мабуть, ти втомилася. Тобі краще прилягти.

Р. підхопив дружину під руки, і вона, прошепотівши на прощання: „Пробачте”, зникла в суміжній кімнаті. Крізь щілину в перегородці виднів край розстеленого на підлозі матраца. М. полегшено зітхнула, випила ковток охололого чаю й вирішила, що піде додому, як тільки повернеться Р. З домашнього вівтаря до неї всміхалася фотографія хлопчика.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПІЗНІЙ ВЕЧІР

Це ж цілком природно, що Савако здивувалася; такий снігопад для Токіо — рідкість, здається, ніби хтось хотів за одним разом висипати снігове борошно з велетенської діжі, але та діжа виявилася бездонною, тож можна зрозуміти душевний стан Савако, коли вона насилу добрела до оселі Юкіе; топтати дорогу крізь таку заметіль нелегко, але ж, кінець кінцем, вона могла знайти притулок у когось іншого із своїх знайомих; вона подякувала за порятунок, бо це, мовляв, усе одно, що зустріти в пеклі Будду; таки правда, Юкіе для Савако — це Будда, а Савако для мене — це диявол, зустрінутий у раю; Савако щодня мене ганила, обзивала покидьком, тож треба було долі насміятися з мене так, щоб ще раз звести з цією жінкою; ніхто б не подумав, що в Токіо з його мільйонами жителів раптом зустрінуться Савако та Юкіе, та ще й у мене перед очима, коли я радів, що все складається якнайкраще, словом, мене покарано за гріхи. Цікаво, що вони зараз роблять: узявшись за руки, скаржаться на обман того ж самого чоловіка чи сидять насуплені й міряють одна одну очима? Падай, падай, снігу, засип геть усі міста, тоді й Токіо, і село на далекій моїй батьківщині стануть однаковими; сніжними вечорами, навіть коли сяють вітрини, й ліхтарі кидають на землю кружки світла, а вулицями тільки іноді проїжджають таксі, Токіо здається чарівним. „Мамо, де лежить оце величезне місто?” — питав я маму, зайняту шитвом. Вона оберталася до мене і, заглядаючи у книжку з малюнками, відповідала: „Дуже, дуже далеко”.— „Я хочу туди поїхати,— зітхав я, втупившись у малюнок велетенського міста з автобусними зупинками, будинками, мостами, трамваями, парками, школами й натовпами людей, схожих на мурашок.— Мабуть, там гарно й цікаво”. Не поділяючи мого захвату, мати пояснювала: „Це погане місце. У провінції набагато краще”. Ми жили тоді ще в селі і, на відміну від матері, про місто я знав лише з книжок, не мав уявлення про те, скільки там усього цікавого, яке злочинство там процвітає. Згодом ми обійшли не одну префектуру, аж поки мати не переставилась у добродійній лікарні на околиці міста. Що вона пригадала собі, коли усвідомила неминучість розлуки зі своєю дитиною? Як сніжного вечора та дитина лежить долілиць на татамі й гортає розмальовану книжку? Чи перед її втомленими очима з'явилися демонічні образи знайомих чоловіків? „Мамо, я хочу туди поїхати…” У пічці тріщав хмиз, а знадвору час від часу доносилося гупання снігу, що звалювався з дерев на землю. Так само, як малим я хотів побувати в місті, намальованому в книжці, тепер я радий був би повернутися в те далеке село, назви якого не можу згадати. Може, й зараз під стріхою однієї з хатин, що притулились у долині між засніженими горами, зайнята шиттям мати й дитина з книжкою перед очима, іноді перекидаючись словами, прислухаються до тиші, а в той час путівцем крізь замети йде самотня снігова королева в білій киреї з каптуром.

Але куди ж мені податися? Не буду ж я милуватися снігопадом цілу ніч на шосе Косюкайдо. То що ж тоді робити? Хоч би трапилося порожнє таксі. Яка досада: всі надії покладав на Юкіе, і раптом така невдача, перша в житті, неймовірна випадковість, одна на мільйон випадків, звелася на ніщо слава улюбленця жінок, хоч до Токіко повертайся. „Пробач, я вернувся і твої гроші приніс. Вирішив був не завдавати тобі, Токі-тян, зайвого клопоту й пішов, та, поки милувався снігопадом, узяла мене туга за домом і захотілося до тебе…” Що ж тоді сказала б Токіко? „Такого поганця я ще не зустрічала. Я ще й досі плачу, але все-таки добре, що ви повернулися, хай вас не турбує безробіття, я вас прогодую з дорогою душею…” Але ж усе може скластися не так добре, як я думаю. Токіко не дурна, а крім того, я ж залишив їй листа. „Як ви посміли до мене вернутися! Я відразу зрозуміла, що ви мене обдурили. Ще й думали туману напустити своїм листом. Кажете, пішов сніг і вас узяла туга за домом? Яка туга? Не забивайте мені баків! Просто вам нічого не залишилося, як повернути назад”. Ні, Токіко не така, вона не лаятиметься так, як Савако. Токіко — проста жінка, м'якої вдачі, з кмітливою головою, типова конторниця, що не зуміла вчасно вийти заміж. Мабуть, заридала, як побачила того листа; а який подив з'явився б у її заплаканих червоних очах, коли б я повернувся! Вона б кинулась до мене і благала б ніколи більше не покидати її. Я зумів би якось викрутитися перед нею, в цьому я певен, та, на жаль, самолюбство закриває шлях назад. З кожною жінкою я жив тільки раз, півроку чи рік, і як поривав з нею, то назавжди, так було досі з Акімі, Кадзуко, Савако, з нею та іншими, чиїх імен не можу пригадати — таким коротким було наше знайомство; щоразу, як тільки опускалася завіса, починалась інша одноактна п'єса, і хоч би як мені було скрутно, а повертатися назад до тої самої жінки я не смів. Але ж зараз щось треба робити, не чекати ж смерті на холоді. Туга за домом?.. Справді, серед цієї заметілі на пам'ять приходить рідне село; якби мати не вмерла, то моє життя, напевно, склалося б по-іншому: я мав би пристойну роботу й чесний заробіток. Мати взяла мене за руку і, заглядаючи в очі, сказала: „Чує моє серце: не довго мені жити на цьому світі, тож відтепер тобі самому доведеться якось перебиватися”. А я ніяк не міг дібрати, що значить „якось перебиватися”, одне мені було зрозуміло: мати пішла кудись далеко, до пекла, сама, без мене, її очі поступово заплили чимось чорним, наче туш (якщо це були сльози, то чиї: материні чи мої?), і я закричав: „Мамочко, не покидай мене! Не покидай!” — але мої благання не доходили до потойбічного світу.

— Підкинете до Сіндзюку?

— Лише туди. Бо в таку хуртовину роботи нема, і я саме вертаюся в гараж.

— Ви мене просто врятували. Довезете до Сіндзюку, а там я щось придумаю. Державна електричка ще ходить?

— Може, й ходить…

У машині тепло — врятувався, але що робити далі? Податися до нічліжки чи до бару „Леда”? Із слів Юкіе ясно, що її ресторанчик сьогодні закритий, але ж не всі на таке підуть. Хазяйка „Леди” — жадібна особа і, певно, не спішить додому, тим більше, що в сніжний день швидко темніє, та для ресторану — це гаряча пора. Останніми днями в барі не видно Момоко, тої дівчини із затверділим у серці клубком смутку; я й не думав підкочуватися до неї, а проте в таку зимову пору навіть холодна жінка зворушила б, бо чоловік чекає ласкавого слова так само, як і жінка, всі ми самотні на цьому світі, всі ми шукаємо чогось теплого, такого, як материнські груди.

— Звідки ви родом?

— З Токіо.

— З Токіо? Мабуть, у таку завірюху воно вам немиле?

— Та як вам сказати… При такій слизоті на дорогах тебе підстерігає небезпека, а тому хочеться якнайшвидше додому.

Ну й похмурий тип! Падає такий дивовижний сніг, а йому хоч би що. Та, зрештою, це ж цілком природно, бо чимало людей потрапило сьогодні в скруту, як оце я: бреду з портфелем під пахвою крізь замети й ніщо мені не миле, хочеться домашнього вогнища, коли не рідного, то принаймні його подоби, хочеться заспокоїтись, розслабити руки й ноги; коли ми з Юкіе сиділи одне навпроти одного біля теплого котацу й попивали саке, мені здавалося, що я вдома, хоча ні, я скоріше мріяв про свій дім.

— А ви, пане пасажир, звідки?

— З Тохоку. З того краю, де сніги глибокі.

Якби я відповів, що не знаю, де моя батьківщина, мабуть, водій здивувався б, а це ж таки правда: я не можу вказати місцевості, яку мав би називати рідною, я втратив її давно-давно, відтоді, як мати, взявши мене за руку, покинула те гірське сільце, вона одна стала мені батьківщиною. Ні, це не зовсім так. Вона замінила мені батьківщину пізніше, після смерті в добродійній лікарні. Уп'явшись у мене своїми запалими очима, вона сказала: „Скоро ти залишишся сам”. Досі ми були разом. Там, де ми жили, навіть при тому занедбаному храмі, де мати служила в задрипаного попа, був наш дім, наша сім'я. Мати не переставала бути мені дорогою людиною, хоч її часто відвідували якісь підозрілі чоловіки. Іноді вона грубо штурхала мене, силоміць будила чи клала спати, та я не вважав її обридливою й жорстокою. Коли ж гість показував, що я заважаю йому, мати поглядала на мене розгублено, і я інстинктивно відчував, що на очі їй навертаються сльози. „Ваша мати була добра, правда?” — сказала вона. „Що значить — добра? — споважнівши, вигукнув я.— Моя мати завжди повторювала, що на неї чекають муки пекельні. І справді, вона була грішною жінкою, а я її син”.— „Та байдуже, ви — добра людина, дуже добра. Ви просто цього не розумієте”, — заперечила в о н а і, ледь-ледь усміхнувшись, знову засмутилася. Якби ж то я справді був добрий, як це вона стверджувала! Ми з матір'ю народилися приреченими на вічні муки в пеклі, і якщо вона цього не зрозуміла, то це означає, що тоді ї ї лихий попутав, адже я розповів ї й усе чесно, вперше в житті розкрив ї й своє минуле. „Я так само втратила рідний дім після смерті матері,— сказала в о н а.— Я жила у звичайній сім'ї, ні батько, ні мачуха, ні менша сестра не знущалися з мене, але я втратила відчуття рідного дому, я раз у раз ловила себе на думці, що я самотня, і замикалась у власній шкаралупі”. Ї ї зізнання у самотності оголило й мою душу, я навіть подумав, чи не взяти ї ї під свою опіку, бо вона чимось нагадувала мені Аа-тян, своїми великими допитливими очима заглядала мені в саме серце, та чи уявляла вона собі, моє справжнє єство? Навряд чи після того в о н а кохала б мене.

— Випустіть мене на розі он тої вулиці. Далі піду пішки.

А сніг усе ще падає, не збирається переставати. Коли так триватиме й далі, то вранці буде жахлива картина; це ж треба бути диваком, щоб з такою важкою валізкою плуганитися крізь замети до якогось там бару! Навряд чи вона любила мене, бо любов народжується однаковою мірою у жінки й чоловіка, не буває так, щоб з одного боку вона була шляхетною, а з другого — ницою; як вода перетікає з гір у долину, так і любов шукає гармонії. І Токіко, і Юкіе, і Савако, і Місао — усіх я не балував взаємністю, а тому вони намагалися здобути хоч крихту моєї любові в той час, коли я мав на думці одне: як би їх найспритніше обвести круг пальця. Колись я любив Аа-тян, а вона — мене, це було в дитинстві, коли ще я не здогадувався про існування бруду, в якому борсаються дорослі, та, на жаль, назад нема вороття. Я тішив себе думкою, що вона кохає мене, та чи були мої почуття глибокими й щирими? Здається, були… І чого це я перебираю в пам'яті такі дурниці? Нікчемна людина не здатна на благородну любов. Якщо Юкіе знала моє справжнє нутро і все одно заступалася за мене перед Савако, то це нічого не міняє, бо наслідок один: мабуть, сидять вони зараз із Савако біля теплого котацу і сміються з мене. А все-таки до кого ж наша вбога любов може перетворитись у справжню?.. Слава богу, нарешті дібрався!

— Яке щастя!

— Ласкаво просимо. Мабуть, навкруги біло-білісінько? І страшно?

— Ні, не страшно. Просто завірюха.

— Яма-сан, вам пощастило. Бо ми вже збиралися зачинятись.

— Я подумав, що „Леда” приймає гостей. Хотілося побачити вас, хазяєчко. До речі, Момоко-сан і сьогодні не вийшла на роботу?

— На жаль. Так погано, коли її нема.

Офіціантка Сакура із закопиленими губками — чистісінька лисиця, а на кого схожа хазяйка? В усякому разі, не на лебідку. Заради чого вчащають сюди чоловіки? Щоб теревені правити? Позавчора коло мене сидів один такий серйозний тип, пив мовчки і вбирав очима Момоко-сан — я тільки раз чи два зустрівся з ним поглядом.

— Ще одну порцію!

— Чого так спішите?

— Бо холодно, промерз до кісток.

— Треба бути диваком, щоб прийти в таку заметіль. Чи може, ви дізналися, що Момоко-сан десь запропастилась, і вже не могли всидіти дома?

— Якщо моя особа тебе обтяжує, то йди до іншого гостя, а я побуду сам.

— Не сердьтеся. У такий вечір і мені сумно. Хазяйці все одно, їй аби вторгувати, а мені кортить додому.

— Хтось чекає?

— Та ні. А вас, Яма-сан?

— І я сам-один. Бездомний. Випий і ти зі мною.

— Спасибі. А вам справді до вподоби Момоко-сан?

— А що таке? Так просто не скажеш: до вподоби чи ні. Вона мене цікавить: у ній є щось незвичайне. А ти мені теж подобаєшся. То що, підемо разом?

— Ви серйозно? Тихіше, он хазяйка дивиться.

Якби я справді залицявся до Сакури, то вона з охотою піддалася б, але в мене є чоловіча гордість — я не упадаю без розбору коло будь-кого. До н є ї я ставився щиро і, мабуть, вона не підозрювала мене в поганих намірах; того дня надвечір вона підвела очі до неба, де ще дотлівало сонячне світло, і сказала: „Сніг падає, правда ж?” — „Коли це ми з тобою говорили про сніг? — запитав я.— Ми домовлялися, що підемо милуватися сніжним краєвидом?” Вона сором'язливо всміхнулась і спитала: „То куди подамося?” Над нами літало щось схоже на пелюстки і, падаючи на людський натовп, зникало. „Може, пройдемося до парку над річкою Сумідагавою?” — запропонував я. Тоді мене ніщо не гризло, на душі було спокійно, хотілося перенести ї ї у відлюдну місцевість, близьку до того села, дивитися на н є ї у кружлянні сніжинок. Цікаво, чому? Мабуть, і таку зіпсовану до самих кісток людину, як я, інколи охоплюють щирі почуття. А може, в той час я любив у ній образ матері? Правда, вона нічим не була схожа на матір, скоріше щось ї ї ріднило з Аа-тян. „Мені хочеться назвати тебе Аа-тян»,— зізнався я. „Хай буде так,— погодилась в о н а і всміхнулася.— Мабуть, у нас були однакові імена” І тоді я почав розповідати ї й про один дуже давній випадок у своєму житті. Одного дня мене випровадили з долу надвір (власне, то не був дім, бо ми жили тоді з мамою келії великого храму), я навіть не пригадую чому: може, я чогось накоїв, а може, заважав дорослим. Мені вже набридло гратися самому, але ж заходити в келію я не смів (видно, про мене забули), а тому, голодний як пес, побрів вулицею до огорожі навколо оселі Аа-тян, де яскраво світилися вікна. Певно, Аа-тян тоді вечеряла, бо до мене доносився її веселий сміх і запах смачної їжі. Я пробрався до чорного ходу — сподівався, що Аа-тян вийде надвір, хоч і не знав, що було б далі, а просити в неї колобка рису я теж не мав наміру. Мене вважали розбишакою, а тому батьки Аа-тян без особливої радості дивилися на її ігри зі мною, отож мені не залишалося нічого, як тільки ходити навколо її дому й думати про зустріч з нею. В той час я любив її набагато сильніше, ніж матір. Я гукав як заворожений: „Аа-тян!” — і це розганяло мою журбу. „А що було далі?” — запитала в о н а. „А нічого. Аа-тян, звісно, не вийшла. Настала ніч і я, втомлений, промерзлий до кісток, повернувся у храм. Більше нічого я не пам'ятаю. Одного тільки не можу забути: як у темряві ходив навколо дому Аа-тян, наче той пес. І таке повторювалося зі мною разів зо три”.— „Як мені вас жаль! А все-таки добре, що у вас була мати, правда?” — сказала в о н а.

— Ще одну!

Холодно. Мабуть, я добряче змерз, якщо навіть у теплому барі не можу зігрітися, до того ж, ноги промокли. А в дитинстві навіть на різкому вітрі я не відчував такого холоду; ні, я не заздрив Аа-тян, що, сміючись, вечеряла разом з батьками; вже з того раннього віку я збагнув, що життя в людей складається по-різному; Аа-тян належала іншому, недосяжному мені світу, а я — жалюгідному світу матері та паршивого попа, і тому ходив, як пес, навколо її світлого дому; видно, мати теж усвідомлювала, що її дитина не вирветься й на крок з її світу, мабуть, думала про це і перед смертю, напевне, їй хотілося сказати: „Я винна в тому, що ти виростав у таких умовах”. Та при чому тут вина? Адже саме це — малодушність, слабість, покірність долі — єднало мене з матір'ю, ми знали, що щастя нам не всміхнеться. А от вона була іншою…

— Чого ви такі невеселі? Про щось думаєте?

— Страшенно холодно. Навіть саке не допомагає.

— А от я розігрілася від чарки джину.

— Просто ти, Сакура-тян, молодша. А я не можу розвеселитися в цьому барі. У такий вечір він схожий на погріб. Випий зі мною ще одну чарку.

В о н а належала іншому світу не тому, що виростала в порядній сім'ї, просто в о н а настільки відрізнялася віл Місао, Кадзуко, Юкіе, Савако чи Токіко, що я б не посмів ї ї зачепити, якби на н е ї щось не найшло. Але в о н а швидко опам'яталася, наче прокинулась від кошмарного сну. В о н а виховувалася в інших, ніж я, умовах. І то дарма, що мачуха знущалася з неї, бо все одно їй не довелося опускатися на саме дно, вона не потрапляла ще за життя в пекло, і хоч почувалася самотньою, та все-таки не настільки, щоб вчинити злочин проти себе чи людей, словом, я б назвав ї ї життя щасливим. Тільки одне мене трохи турбує: чого вона живе разом з Момоко? З якого боку не дивись, а Момоко ї й не підходить, бо, здається, належить моєму світу. В самої ж Момоко нема нічого спільного з жінками, на яких я накидав оком, вона бачила пекло. І як це в о н а познайомилася з Момоко? З Момоко, що здатна довести до загибелі будь-кого.

— А що сталося з Момоко-сан?

— Яма-сан, ви переживаєте за неї? Позавчора ввечері ви те ж саме запитували.

— Може, кинула роботу?

— Якби кинула, хазяйка сказала б. А то ж не з'являється в барі понад тиждень. Може, трапився їй добрий чоловік?

— Ні, вона не така. Напевне, щось сталося.

— Яма-сан, ви ж її недавно проводжали додому, то, мабуть, більше про неї знаєте.

— Нічогісінько.

Момоко майже не розтуляла рота в таксі, навіть не виявляла вдячності, моя розмова її не запалила, а я ж не цілився на неї, чисто випадково напросився провести, та-вона, мабуть, не здогадалася, з ким має справу. Невже вона захворіла?