Острів Смерті

Було видно, що вони нічого не приховують від мене. Що вони собі думали, коли давали мені гроші, а я не мав сміливості відмовитися від них з обуренням, запихав їх у кишеню і йшов геть? За ті гроші я щовечора з горя напивався, ї ї речі продав за безцінь і потім змінив адресу — щоб не тривожили спогади про н є ї. То був кінець. Скінчилася зима, настала весна, і я, намагаючись викинути ї ї з голови, знайшов собі нову жертву. Однак і після того іноді я залишався наодинці з собою й роздумував над тим, чому в о н а покинула мене, не сказавши й слова. Адже це в о н а сама захотіла жити разом зі мною — так і заявила того снігового вечора на початку зими. Я не силував ї ї до цього, не обманював. Та чомусь за такий короткий час ї ї наміри змінилися. Я вважав, що оберігаю ї ї, як тільки можу, та, мабуть, я не розумівся на тонкощах жіночої натури; вона сказала: „Ви нещасна людина, бо не зазнали любові”, якщо я остогид ї й, то могла б чесно про це сказати, я не затримував би ї ї, від самого початку було ясно, що в о н а не вживеться зі мною, бо дуже відрізняється від Токіко, Місао, Юкіе чи Савако, врешті-решт, усе це було схоже на сон, а тому я перестав мучити себе здогадами і, вибравши собі нову роль, почав вважати зв'язок з н є ю короткою інтермедією, словом, усе в світі пливе своїм плином, тож тепер в о н а живе по-своєму, а я — по-своєму, і нічого тут не вдієш, бо таке життя — все живе приречене на смерть, а зустріч кінчається розлукою. Протягом останнього року я почувався наполовину мертвим, і от зовсім нещодавно, коли повсякденність, заповнена фарсом, почала витісняти з пам'яті дорогий образ, а сердечна рана загоїлася, мені раптом випало побачити ї ї.

Добряче сипле, у світляному кружалі вуличного ліхтаря танцюють сніжинки, схожі на комашок, йти далі з цього яскравого світла не хочеться, у провулку сніг начебто глибший, враження таке, що я скоро під ним потону. „Трохи далі”,— обернувшись, сказала Момоко, я добре бачив її обличчя, значить, це було десь тут, певно, саме цей ліхтар її освітлював; протягом останніх десяти днів після того холодного, похмурого вечора (так-так, це було минулого четверга) я думав лише про неї, аж Токіко кепкувала: „Що з вами? Невже з глузду з'їхали?” Я сказав Момоко: „Яка глушина! Ви завжди вертаєтеся додому самі в таку пізню годину?” Вона щось промимрила і прискорила ходу. „Ви не боїтеся темряви?” — знову спитав я. „Чи боюся темряви? Куди страшніший хижий звір у людській подобі”,— відповіла вона і, додавши: „Сюди”,— зникла у дворі за хвірткою, наче її пітьма проковтнула. „Почекайте, я вас чаєм пригощу!” — пролунало в моїх вухах, і, не бажаючи втрачати такої нагоди, я поспішив услід — на ліхтар, що виднів крізь листя дерева біля входу в двоповерховий будинок європейського стилю. Наблизившись до ґанку, я почув два голоси — Момоко і ще якоїсь дівчини. Незабаром у передпокої спалахнула електрична лампочка, і скляні двері зі скрипом відчинилися. „Зі мною гість з бару. Сам напросився провести”,— пояснювала Момоко. „Он що! Мабуть, надворі холодно? Нехай заходить”,— відповів ласкавий голос. Його власниця вдивлялася, в темряву— туди, де стояв я… Знайомий голос, знайоме обличчя… Це була в он а, таки в о н а, а не хтось інший, та сама, що зникла рік тому, виходить, в о н а жила в Момоко! З болем в очах я вп'явся в ї ї обличчя в ореолі світла, благородне, як у богині щастя Кітідзьотен. Та це тривало лише одну мить, бо як тільки я почув: „Будь ласка, заходьте”,— то повернувсь і пустився навтьоки. Тікав, охоплений панікою, і жіночі голоси вже не могли мене затримати. Біг крізь темряву, наче переслідуваний ї ї образом, поки не задихався.

Ї ї образ не відстав від мене, як не відстає оце світляне кружало ліхтаря, здається, сніг з усього неба сиплеться сюди й очищає цей образ ще більше; в порожній кімнаті після ї ї зникнення я бачив лише його — так, наче ї ї відсутність зробила його реальним; якщо на світі є любов, то це, напевне, була саме вона. Але ж який сенс у тому, щоб розмовляти віч-на-віч з жінкою, якої нема? Щоб забутися, я виїхав з тої квартири — теж вилетів з клітки. Залишивши там свою любов, я не мав права вимагати її в неї вдруге, ось чому я тікав щодуху, я не хотів з н е ю зустрічатися, гордість не дозволяла, а може, я боявся ї ї пильного погляду, ї ї запитань.

А як же тепер? Навіщо я хочу завітати до н є ї? Невже в отаку ніч, в отаку завірюху ще раз хочу відчути на собі ї ї погляд? Хочу, щоб вона сказала: „Ви така нещасна людина”? Пройду ще трохи і побачу зліва невеличку хвіртку, ґанок із заскленими дверима, а за ними ї ї сумне обличчя. Треба рушати, не ловити ж мені дрижаків під оцим ліхтарем. Замість того щоб вдивлятися в ї ї образ на світляному кружалі, краще зробити ще одне зусилля, ще один важкий крок, бо вже недалеко.

Та, власне, чого я шукаю? Ї ї ласки чи ліків для ображеної гордості? А може, ї ї прощення? Прощення? Я тисячу разів повторював, що не обманював ї ї, але насправді в о н а була моєю жертвою подібно до інших жінок. Мабуть, в о н а не простить мене так само, як і Савако, що називала мене покидьком, адже в о н а не милосердна Бодісатва[55], а недосвідчена наївна дівчина, жертва негідника. Ї й остогидло дивитися на мене, і в о н а втекла з моєї квартири. Невже за цей рік ї ї ставлення до мене змінилося? Однак я все-таки подумав, що принаймні в такий вечір, коли сніг стирає з лиця землі всю мерзоту, вона простить мене, а тому пішов у цьому напрямку. Пішов?.. Нічого подібного, я вже давно не робив і кроку, сиджу й дивлюся на кружало світла від вуличного ліхтаря. Якби я отак заснув, то не було б уже нічого — ні обману, ні прощення, ні вчора, ні завтра, ні цього світу, ні пекла. Може, в о н а виринула тоді з темряви, як богиня щастя Кітідзьотен, і я, перелякавшись, кинувся бігти, аж поки не захекався й не впав під цим стовпом? Якщо добре подумати, то виходить, що від того вечора, коли ми вдвох дивилися, як падає сніг на води Сумідагави, мені снився сон. Може, я от зараз прокинуся в холодній кімнаті з вікном на північ і побачу поряд ї ї сонну? „Вставай, глянь, як падає сніг!” — скажу я ї й, і ми споглядатимемо засніжений краєвид. А може, я прокинуся в невеличкому гірському селі, де ми з матір'ю колись жили, і до мене вернеться дитинство з його вірою в снігову королеву?

Кружало на снігу горить… Я стільки обійшов, поки дібрався сюди, ще трохи, і я міг би здобути в н е ї прощення, але мені й так добре. Не варто роздумувати над тим, від чого я тікав і чого шукав. Нікому нема до мене діла. В о н а трохи порозумнішає і не дасться вдруге обдурити себе, така дурниця, як любов, не засліпить ї й очей. Вона буде щасливою, з ї ї лиця поступово щезне сумна усмішка… А може, я прокинусь і побачу ї ї, а в о н а, ніжно всміхаючись, дорікне: „Хіба ж годиться так дрімати?” А втім, мені байдуже, навіть якщо я прокинуся в пеклі. Я давно знав, що такі, як я, потрапляють лише туди.

Кружало на снігу горить, аж очі сліпнуть.

НІЧ

Щоб розгледіти невиразну сцену, Канае силкується розплющити очі, але повіки такі важкі, що самі закриваються. „Не можна спати!” — вже вкотре повторює він собі той самий наказ.

Дрімота чи, може, застояне повітря туманить зір, і до набридливості знайоме видовище, здається, от-от розтане. Сидіння по обидва боки проходу, безживні голови пасажирів, недбало відкинуті на спинки лавок, простягнуті вперед ноги в самих шкарпетках, нерухомі засклені двері, схема залізничного маршруту ліворуч на стіні, сонлива електрична лампочка під стелею. Одноманітне постукування коліс, хропіння і скрегіт зубів.

„Дивний сон”,— міркує Канае і усвідомлює, що досі міцно спав. Видно, закуняв після того, як дочитав свій роман і над чимось задумався. Напевно, поїзд таки зупинявся в Окаямі. Канае глянув на годинник: стрілки перейшли за половину третьої. Йому пригадується, що зупинка в Окаямі була десь о пів на другу, а в Хіросіму поїзд прибуде о четвертій тридцять шість. Уже недовго. Ні в якому разі не можна спати.

Канае добуває з портфеля розклад руху поїздів. Потрібна сторінка сама відкривається. Окаяма: прибуття — 1.26, відправлення — 1.33. Фукуяма: прибуття — 2.26, відправлення — 2.27. Ономіті: 2.47, час прибуття і відправлення не вказаний, мабуть, поїзд не затримується й хвилини на цій станції. Канае перегортає сторінку. Ітодзакі: прибуття— 2.58, відправлення — 3.03. Хіросіма: прибуття — 4.36. Останнє число він знає напам'ять. „Через декілька хвилин буде Ономіті”,— шепочуть його губи.

„Що за сон?..” — намагається згадати Канае. З'явився колишній солдат штурмового загону спеціального призначення і сказав, що цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції. А він, Канае, здається, спитав його: „Де ж та кінцева станція?” Не дуже приємно їхати поїздом, який мчить без зупинок крізь морок. Це однаково, що падати стрімголов у пекло. Невже оці кілька сот пасажирів перейшли межу, що розділяє цей і той світи? Канае обвів неуважним поглядом людей, що мирно спали. „Міст короля Людовіка Святого”,— мимрить він. Канае думав про щось подібне вранці (за читанням газети чи вже в автобусі?), згадавши про випадок на мості Нідзюбасі. „Навіть якщо доля зводить незнайомих людей докупи й жене їх разом до пекла, то все одно кожна людина вмирає своєю, наперед визначеною смертю. Геройська загибель на полі бою поряд з товаришами десять років тому чи жалюгідне самогубство тепер того п'яного чоловіка — це, кінець кінцем, цілком окремий, незалежний перехід у небуття. В Хіросімі загинуло двісті п'ятдесят тисяч безвинних людей не заради слави чи в ім'я великої спільної справи. Кожен з них мучився по-своєму і вмер по-своєму. А тому питання полягає не в тому, щоб виявляти суто умоглядну скорботу з приводу такої трагедії, а подати руку любові й допомоги кожній жертві окремо. Розв'язання проблеми водневої бомби та боротьби за мир для мене — це відповідь на питання, можна врятувати Мотоко Моегі чи ні”.

Його роздуми повернули в інший бік, а тим часом потяг сповільнив швидкість і, ніби захекавшись, спинився. „Експрес до пекла таки зупинився”,— думає Канае, але цей факт не втішає його. Знадвору долинає млявий голос із станційного гучномовця. Мабуть, уже Ономіті. А що із снігом: падає чи перестав? Піднімати жалюзі й штору несила, бо хоча свідомість прокинулась, ноги й руки не здатні ні на що — мовби сплять. А крім того, потяг, напевно, рушив і почав ніжно заколисувати втомлене тіло дрібним перестуком коліс. „Нещодавній сон…” — переборюючи дрімоту, Канае силкується думати, але нічого не може пригадати. Та раптом у голові йому сяйнуло: це ж вранці (точніше, вдосвіта, бо було ще темно) добу тому, мені приснився дивовижний, незрозумілий сон! Відтоді він не раз хотів відновити в пам'яті його зміст, але не міг. То був страшний сон, знаменний, вартий найпильнішої уваги. Його гнітюча атмосфера залишила по собі тривке відчуття неспокою. Але ж сон — це те, що згадалося. Забуте не має ніякої цінності. Щоранку людина не тільки вмивається, але й пускає за водою нічні сни.

За водою… Зненацька в пам'яті Канае ожили шматки недавнього сну. В'язка, мов дрімота, вода, напористі хвилі навколо нього, небо з низько навислими свинцевими хмарами й відбитий у ньому образ цього шаленого світу — штормове море. По його поверхні пливе човен, човен Харона, а на ньому Мотоко та Аяко. Раптом човен перекидається, і він, Канае, з усієї сили спішить на допомогу дівчатам. Його руки й ноги обважніли, мов камінь, але він таки допливає до одної з них. Її мокра шкіра слизька, волосся плаває у воді, як водорості. Канае хапає дівчину руками… Але котру? Її обличчя тане. З його уст виривається стогін. У його долоні залишається напрочуд яскраве відчуття тонкої шкіри плечей, грудей і стегон. „Хто це був?” — стогне Канае.

Усе, крім дотику рук, поступово розсіюється. Зникають, обертаючись у густу пітьму, і хвилі липкої води. Темрява безсила тільки перед очима, що вдивляються вперед… Так, залишилася тільки ця далека згадка, але й вона помалу відступає назад і зникає.

Вздовж вагонного проходу хтось біжить. Двері ковтають цього чоловіка чи, може, жінку і закриваються. По тому ще одна незнайома людина (видно тільки її спину) мчить стрімголов до дверей. „Власне, що сталося?” — думає Канае й підводиться. Повз нього знову поспішила людина, за нею друга. Зблискуючи матовим склом, двері то відчиняються, то зачиняються.

— Що таке? Що сталося?

З нетерпіння Канае хапає за руку чоловіка, що пробігає мимо. Той повертає голову і скоромовкою пояснює:

— Біда! Треба якнайшвидше тікати!

Цього чоловіка Канае бачить уперше. Його очі налиті кров'ю, підборіддя нервово посмикується. Відмахнувшись від Канае, він кидається до дверей, його тривога передається й Канае.

— Серйозна справа,— мимрить він і собі зривається з місця. Перед ним заклично розчиняються двері. Видно коридор. Навколо топчуться якісь мовчазні люди.

— Панове, покайтеся! — лунає раптом хрипкий голос.— Світ скоро загине. Ми вже нічого не вдіємо. Залишається здатися на ласку богів. Тож кайтеся! Станьте навколішки й кайтеся!

Промовляє високий чоловік у чорному костюмі. Серед людей, що його обступили, видно бабусю з дитиною, дівчину й чоловіка середніх літ. Однак більшість не звертає на промовця уваги, а спішить кудись уперед. Блимає червона сигнальна лампочка.

— Ет, сто чортів, уже нічого не вийде! Панове, перестаньте метушитися. Воднева бомба вже впала, тож вам кінець. Усім кінець! — кричить інший чоловік, що сперся на стовп з червоною сигнальною лампочкою. З його рота на перекошеному страхом обличчі бризкає слина. Та ніхто не зупиняється й не слухає його. „Треба поспішати”,— нагадує собі Канае і пробігає повз. Йому на голову й плечі разом із піском і землею падають уламки цегли.

— Небезпечно! Бережіться!

У хмарах куряви лунають голоси, з гуркотом валяться будинки. Людський натовп розсіюється. Автомобілі злітають повільно вгору, як іграшки.

— Панове! Хоч смерть зустріньмо не так жалюгідно й самотньо, як жили! Здаймося на ласку богів! Молиться зі мною!

Невже це говорить той чоловік у чорному костюмі? Він простягає руки до людей, що пробігають повз,— хоче затримати, але ніхто його не слухає, а минає, як вода кам'яну брилу.

„Не хочу вмирати самотнім”,— міркує Канае, і ця думка пронизує його, мов блискавка. Розглядаючись навсібіч, він силкується впізнати хоч когось. Але в темряві не видно людських облич. Нарешті він вигукує:

— Аяко-сан! Аяко-сан!..

„Треба негайно шукати її”,— вирішує він і йде крізь пітьму. Спереду видно двері із слабким фосфоричним блиском, і йому сяйнув здогад, що вони ведуть у квартиру номер два на другому поверсі багатоквартирного будинку, де живе К. Певно, за ними перебуває Аяко. Цікаво, К. є чи нема?

Канае торопиться. Адже часу обмаль. Перед смертю треба за всяку ціну побачитися з Аяко. Він одчиняє двері.

Посередині напівтемної кімнати стоїть котацу, а біля нього, засунувши ноги під ковдру, обличчям до дверей сидить Аяко. Канае сідає навпроти й запитує:

— А що з К.?

— Нема. Мабуть, уже не повернеться.

Її голос звучить м'яко й зажурено.

— Та навіщо він вам здався? — заявляє Канае навпростець.— Чого ви його полюбили? Тікаймо. Воднева бомба падає. Тут не можна залишатися.

— Ні, я мушу його дочекатися.

Аяко встає і йде до вікна. Виглядає надвір. Канае кидається до неї.

— Тобі обов'язково треба тікати зі мною. Всі рятуються. І К., напевно, вже давно дременув. Швидше збирайся.

Не ворушачись, Аяко дивиться надвір. Стоїть і Канае. Крізь голе віття дерев видніє дорога, безлюдна, тиха, наче вимерла. Кволе сонячне світло падає з сірого неба на білясту дорогу, на тьмяні стіни та бляшані покрівлі.

— Чого ти зволікаєш? Тут уже нікого нема.

— Ви тікайте, а я залишуся, мушу дочекатися К.—сана.

— Чому?

— Як це „чому”? Я ж люблю його.

— Сумніваюсь. А хіба це вже не давня історія?

— К.—санові буде прикро, якщо він мене не застане.

Однак на дорозі не видно постаті К.

— Ти вже розлюбила К.-сана. Ти кохаєш… зрештою, це не має значення. Аяко-сан, я тебе люблю.

Дівчина обертається до нього.

— Але ж я не Аяко.

— Та що ти кажеш?

— Я — А. Повірте. Я — А., а не Аяко Аймі. Якщо вас цікавить Аяко, то шукайте її деінде, а я тутзалишуся.

Навколо темніє, й лише навпроти квадратного вікна проглядає зажурене обличчя А. Однак і воно помалу розпливається, а в пітьмі починає шалено блимати червона сигнальна лампочка. „Де Аяко-сан?” — хвилюється Канае й з усієї сили пробивається крізь людський натовп. Раптом перед ним постає начебто знайома споруда. Щоправда, зараз на першому поверсі з віконцем вахтера цілковита тиша. Канае щодуху біжить нагору рипучими сходами й відчиняє двері з табличкою „Редакційна”. Всередині пусто й напівтемно. Людей не видно. Канае простує до столу головного редактора. Як і можна було сподіватися, на обличчі того невдоволена, врочиста міна.

— О, це ти? — як завжди, спокійно промовляє Сімма й ледь-ледь усміхається.

— А ви не тікаєте? Всі вже побігли.

— Можливо. Тепер уже нема сенсу втікати.

— Це ваша остаточна думка?

— Все одно кінець, якщо воднева бомба впаде. Шкода тільки, що не вдалося випустити „Шлях до миру”.

— Вибачте, це я в усьому винен.

— Зрештою, вихід у світ тої книжки не вплинув би на водневу бомбу. До речі, що ти зараз робиш? Чому не рятуєшся?

— Розшукую одну людину.

Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.

— Мотоко Моегі?

Вражений Канае дивиться головному просто в очі.

— Ні, я шукаю…

— Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.

— Чому?

— Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.

— Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером — це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.

На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:

— Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.

Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.

— Аяко-сан!..— кричить він на бігу.

— Я тут! — прилітає десь здалека відповідь.

„Таки натрапив на неї”,— радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:

— Я тут… Я тут…

Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,— думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.

— Але ж Мотоко-сан не прийде.

— Чому?

— Бо вона померла.

Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,— згадує Канае і звертається до дівчини із словами:

— Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.

— Бігти?

— Бо воднева бомба падає. Треба втікати.

Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.

— Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.

— Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?

— Мене?

Вона звертає до нього свої заплакані очі.

— Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?

— Ні,— твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: — Ні, ви не любите мене, а я — вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.

— Дурниці! Ти помиляєшся.

— Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,— сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.

— Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти — не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан — для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.

Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.

Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це — нічийна земля”,— проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,— згадує Канае.— Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,— проказує він.

Тонка лінія горизонту перед його очима нарешті зникає, а свідомість поринає в морок.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Звернувши погляд у бік моря, я сиділа в плетеному кріслі на веранді і крізь приглушене схлипування Ая-тян вигукнула: „О, сніг іде!” Вечірнє небо й море побіліли. Просвіт між ними, звичайно червоно-коричневий, заповнило снігове борошно. Мені згадалося, що напередодні (а може, ще раніше) я вже була свідком подібної сцени. Замість засклених дверей тоді переді мною стояло трюмо, в якому відбивалося ще одне моє „я” й заплакана Ая-тян. Ніби підкреслюючи свою молодечу неврівноваженість, Ая-тян схлипувала, а на безмежне море навколо неї в дзеркалі падав сніг. А може, тоді в о н о заволоділо мною, і я дивилася на Ая-тян очима, схожими на морську поверхню? Дивилася на неї й на себе. Як тільки я розм'якала і втрачала пильність, в о н о добувалося з глибин мого єства й заполонювало мене з такою ж неминучістю, з якою після заходу сонця настає ніч, з появою вітру тремтить листя на деревах, а з випаданням снігу біліє світ. В о н о забілило мою душу, ніби картину. Ще ніколи небо й море не були вкриті таким непорочно чистим снігом, як зараз, бо ще ніколи в о н о і я не зливалися воєдино, як сьогодні. Бо зараз в о н о було мною, а я — н и м.

„Кажете, йде сніг? Але ж у Хіросімі, здається, його не буває”,— сказала Ая-тян і перейшла з вітальні на веранду. „Щойно ти, голубонько, плакала, а вже всміхаєшся?” — пожартувала я, та Ая-тян пропустила повз вуха мої слова і, припавши до шибки, виглядала надвір. Я ж відчувала навіть невдоволення від того, що вона перестала плакали. Навіть якби я сказала: „Можеш вертатися назад”,— вона напевне не змінила б свого наміру й не залишила б мене. Звичайно, я розуміла, що це були сльози зворушення.

І тоді, коли Ая-тян, обернувшись до мене, запитала: „Та хіба падає сніг?” — я дивилася не на море, а на її обличчя з припухлими очима. А треба було відповісти: „Ти витерла сльози, а тому й сніг перестав падати”. Та хіба вона зрозуміла б? „Дивно”,— сказала вона. „Може, й дивно, але це факт”.— „Ви мене обманюєте?” — з невинною недовірою на обличчі запитала Ая-тян. „Але ж сніг справді-таки падав, бо і небо, і море геть-начисто побіліли”,— відповіла я. „Не віриться.— Ая-тян задумалась і, глянувши в бік моря, сплеснула руками.— Мотоко-сан, усе це вам привиділося. Мабуть, тому, що я надихала зблизька на шибку, і вона побіліла від пари”.— „Привиділося?” — подумала я. Але ж часто ілюзії Ая-тян у моїх очах були чистою правдою. Я знову глянула на засклені двері й по той бік запітнілих шибок побачила біле від снігу небо й море. Білий колір… З ним пов'язані в мене якісь яскраві образи. Дивний колір, що лише зрідка вривався в сутінки мого існування, зітканого з розпачу. І мені пригадалися замазані білою фарбою полотна, якими була закрита дорога до досконалості, чиїсь білі кості, викопані з землі, осяяні сліпучим сонцем площі, де тільки завдяки буйній уяві можна було б побачити купки щасливих людей на прогулянці, ілюзія непорочно чистого снігу в очах, а на його тлі красива біла шкіра та обличчя Ая-тян, яким залишилося прожити небагато годин.

„А все-таки дивно, чому вам таке привиділося? — кліпаючи очима, спитала Ая-тян.— Може, для вас у понятті „сніг” є якийсь прихований зміст?” — „Прихований зміст? Надто складно говориш. Хіба можна шукати змісту в беззмістовному?” — відповіла я туманною фразою, і, звісно, Ая-тян нічого не зрозуміла. „Я теж люблю, коли падає сніг. На душі стає весело. Хочеться іти кудись далеко,— проказала Ая-тян, вдивляючись поперед себе, а потім додала: Торішня зима була сніжна, а от цього року снігу я ще не бачила”. Думаючи про те, що й після нас люди милуватимуться сніговими краєвидами, я промовила немов сама до себе: „Мені хотілося померти під час снігопаду”.— „Ось чому він вам привидівся,— з розумінням сказала Ая-тян. Мені теж доводилося бачити, як сніг падає на поверхню чорної річки. Яка це печальна картина!” — „Можливо”.— „Коли спостерігаєш, як вода ковтає все, що безперервно сиплеться з неба, то людське життя здається таким швидкоплинним”.— „Коли це було?” Злегка червоніючи, Ая-тян ухилилася від прямої відповіді: „До знайомства з вами”. Я питала не з цікавості. І на міріади сніжинок, що спускалися на море, не дивилася зі смутком і жалем. Просто у спогляданні цієї білизни я знаходила незбагненне щастя. „Ая-тян, слухай, що мені пригадалося,— сказала я.— Пам'ятаєш, я тобі розповідала, як торішнього літа я їздила до Хіросіми й попала там у психоневрологічне відділення. Я й досі не знаю причини мого захворювання. Правда, літо було гаряче. Хоч я змалку звикла до тамтешньої спеки, та все одно, проходячи вулицями, я відчувала, начебто мій мозок горить. Коли ж поглядала на сонце, то після того все — дерева, будинки, річка, вулиці, площі й трамваї — ставало білим. Навіть повітря сповнювалося білими непрозорими часточками, що обступали мене, міцно стискали і, здавалось, от-от задушать. І я злякалася. Сліпуче сонце викликало в мене нестерпну тривогу. На неї я натикалась і ногами, і руками, як на якусь річ. Тривога проникала в мене з повітрям через ніс і рот, а коли до мене зверталися, то вона перша відповідала. Не знаю, як тобі це пояснити, бо не все пам'ятаю. Однак після недовгого лікування я одужала. Мабуть, в усьому винна спека”.— „Ви казали, що вам щось пригадалося. Що саме?” — несміливо запитала Ая-тян. „Ой, як же я стала забувати! Не сказала про найголовніше… Це було ще перед тим, як я захворіла. Я сиділа на лавці в парку. Коло моїх ніг голуби підбирали зернятка. Навкруги не було ні душі, стояла незрушна тиша, місто наче вимерло. І сонце, і небо, і хмари на ньому були сліпучо білими. Зненацька на мене зійшло не знане досі відчуття щастя. Я наче просякла світлом, ніщо мене не лякало, не тримало в своїх лабетах. Лише це й можна було б назвати життям. Радість, блаженство, спокій… Здавалось, ніби сам час зупинився”.— „А що було потім?” — запитала Ая-тян.— „Потім? Більше нічого. Те саме сонце наганяло тривогу, те саме повітря стискало горло, а та сама тиша змушувала мене стогнати зі страху”.— „Але чому?” — насуплюючи перелякано брови, спитала Ая-тян. „Я сама не знаю, чому так швидко все перемішалося! „Якщо я ще раз зазнаю такого щастя, то після того не страшно й збожеволіти”,— вирішила я і з такою думкою вдруге поїхала до Хіросіми, але диво не повторилося. Цілий день ходьби тільки втомив ноги”. Мені перехотілось розмовляти, і я звернула погляд на чорну ніч і море за шибками дверей. „Навіщо ти свої внутрішні переживання відкриваєш іншим людям?” — докірливо накричало на мене в о н о.

…Вона ледве відірвалася від мертвої дівчинки і знову попленталась дорогою, пригнічена самотністю. Виходить, дарма вона витягала ту дівчинку з-під завалу. Все одно нещасна померла від спраги. Вона залишила її край дороги, а сама пішла, не оглядаючись і шепочучи: „Ця дівчинка стала вже річчю, а я ще жива. Мені треба якнайшвидше дізнатися, що з матір'ю та меншою сестричкою. Вони, напевно, живі й чекають на мене”.

Однак безсилля переконувало її: „Марна твоя надія. Марна твоя надія”. Всюди, куди тільки око сягало, панував чорний і попелясто-сірий колір смерті. В зустрічних людей були такі чорні обличчя, що здавалось, ніби це негри. „Їх обпалило,— подумала вона.— Мабуть, і я маю такий вигляд”. Бо ціле місто з усіма його живими створіннями опинилось у велетенському гарячому казані.

— Гей, сестрице, куди йдеш?

Вона підвела очі — біля неї зупинився вантажний автомобіль і з нього озивався чоловік у військовому кашкеті. Вона не відповіла, тоді він зіскочив з кабіни й підбіг до неї. На ньому не було жодної подряпинки, лише мундир геть просяк потом. Тільки на повторне запитання вона сказала, куди простує.

— Це марна справа. Бо там усе знищено.

— Але ж мати…

— А може, буде краще, якщо ми відвеземо тебе на пункт швидкої допомоги? Тобі треба лікуватися. Заспокоїшся, а вже потім підеш шукати матір. Якщо вона врятувалася, то десь уже знайшла собі притулок.

Солдат говорив приязно, світячи білими зубами, але вона з ним не погодилася.

— Ну що ж, тоді йди, але будь обережна.

Автомобіль з пораненими рушив, залишивши після себе сірий дим. Її обдало курявою. „Той солдат із засмаглим обличчям, напевне, не постраждав”,— міркувала вона. Він був не річчю, а людиною. І вже сам цей факт здався їй щасливою прикметою. Трохи підбадьорена, вона знову пішла крізь страхітливу руїну…

Поки я розсіяно поглядала надвір, покоївка, дзенькаючи тарілками й мисками, прибирала стіл. „Вам, мабуть, холодно там”,— сказала вона, але я не відчувала ніякого холоду на веранді. Ая-тян з властивою екскурсантам цікавістю щось розпитувала в неї. Я мовчки слухала їх, а потім попросила покоївку принести пляшку пива на сон. Водночас я подумала, що могла б подорожувати вдвох з меншою сестрою, а не з Ая-тян, але ця згадка не викликала в мене особливого смутку. Бо саме тоді знову пішов сніг, побіліло не тільки небо, але й моє серце, і я вже засумнівалася, чи взагалі мала сестру. Я певна, що Ая-тян — не моя сестра. Тоді хто вона мені? Чого вона зупинилася зі мною в цьому готелі, щоб потім разом… Ясна річ, я знала, що збираюся робити потім, навіщо замовила пиво, але не розуміла, чому Ая-тян мусить повторити мій вчинок.