Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-самісінький у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік. Він думав про Серйозні Речі. Іноді він думав: "Чому?", іноді: "Для чого?", а іноді думав навіть так: "Що з цього буде?" Отож не дивно, що час від часу Іа навіть сам не розумів, про що ж він, власне, думає.
      І тому, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати і просто привітатися.
      — Як ся маєш? — спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.
      — А яктвоє здоров'ячко? — спитав Пух.
      Іа-Іа похитав головою:
      — Не дуже як! — сказав він. — Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.
      — Бідний-біднесенький! — сказав Вінні-Пух.— Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.
      Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов довкола нього.
      — Еге, що це скоїлося з твоїм хвостом? — здивувався він.
      — А що з ним скоїлося? — спитав Іа-Іа.
      — Його нема!
      — Ти певен?
      — Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!
      — А що ж там є?
      — Нічого.
      — Зараз подивимося,— сказав Іа-Іа і повагом обернувся до того місця, де ще зовсім недавно був його хвіст. Однак, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:
      — Здається, і справді нема.
      — Авжеж, нема! — сказав Вінні-Пух.
      — Цього і слід було чекати,— понуро мовив Іа-Іа. — Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.
      — Певне, ти його десь забув,— сказав Пух.
      — Напевне, його хтось поцупив,— сказав Іа-Іа.— Знаю, чиї це витівки! — додав він після тривалого мовчання.
      Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробитищось підбадьорливе, корисне.
      — Іа-Іа,— урочисто мовив він.— Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твого хвоста!
      — Дякую, Пуше,— сказав Іа-Іа. — Ти справжній друг,— додав він. — Не те що інші,— закінчив він.
      І Вінні-Пух подався шукати хвоста.
      На розшуки він вирушив чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоб іншим також дати побавитися.
      Вінні-Пух бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам'янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс.
      Адже саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.
      "Якщо хто-небудь знає що-небудь,— подумки сказав ведмедик,— то це, безперечно, Сова. Інакше я не Вінні-Пух,— додав він.— А я — це я, Вінні-Пух. Отже, все гаразд!"
      Сова мешкала в старовинному замку "Каштани". Авжеж, у неї була не якась там хата, а справжній замок невимовної краси. Принаймні саме так здавалося Вінні-Пухові, бо на дверях замку був і дзвоник із кнопкою, і дзвіночок зі шнурком.
      А під дзвоником висіла табличка:

      ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ

      А під дзвіночком висіла табличка:

      ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ

      Обидва ці оголошення довелося написати Крістоферові Робіну, бо лише він один на весь Ліс умів писати. Навіть Сова, хоч вона й була мудра як світ і могла читати й писати власне ім'я — Сува, навіть вона не спромоглася б правильно написати такі довжелезні важкі слова, як, скажімо, ГИГИЄНА чи БУТИБРОТ.
      Вінні-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення: спершу зліва направо і ще раз справа наліво — на той випадок, якщо він щось ненароком пропустив. Після цього для певності він потицяв спочатку в кнопку дзвоника й посмикав її, тоді посмикав шнурок і потицяв у сам дзвіночок, а тоді голосно загукав:
      — Сово, гей, Сово! Ану, відчиняй! Ведмідь прийшов!
      Двері розчахнулися, і Сова визирнула на білий світ.
      — Здоров, Пуше! — сказала вона.— Які новини?
      — Жахливі й сумні,— сказав Пух,— бо Іа-Іа, мій давній друг, загубив хвоста і дуже за ним побивається. Скажи, будь ласка, як же мені його знайти?
      — Та бач,— мовила Сова,— в такім казусі процедурка буде...
      — Що означає "в такій пазусі дурка"? — не зрозумів Пух.— Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і довгі слова мене тільки спантеличують.
      — Ну, це означає, як треба діяти...
      — Ага!.. Ну, коли твоя дуркасправді це означає, я проти неї нічого не маю,— примирливо сказав Пух.
      — А діяти треба так: через газету знайти охо- чих...
      — Будь здорова! — сказав Пух, піднявши лапу.— То що-що ми маємо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зібралася сказати.
      — Я не чхала.
      — Ні, Сово, ти таки чхнула.
      — Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув.
      — Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав.
      — Я лише сказала: через газету знайти охо- чих...
      — От бачиш, ти знову чхаєш — чих та чих! Будь здорова! — співчутливо сказав Пух.
      — Я кажу: знайти о-хо-чихдо розшуку хвоста! — криком закричала Сова.— Дати в газету оголошення й пообіцяти винагороду. Тобто написати в оголошенні, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа.
      — Ясно, ясно,— сказав Пух, киваючи головою.— До речі, про оце "багато-багато чогось", — замріяно мовив він.— Я сам не проти "чогось", і не треба мені "багато-багато". Така вже, знаєш, у мене звичка — перехопити "чогось" саме в цей час,— і Пух з надією скосив очі на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні,— скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду...
      — Отже, так,— торочила своє Сова,— ми напишемо оголошення і розклеїмо його по всьому Лісі.
      — Ковточок меду,— пробурмотів собі під ніс ведмедик,— або... або, у крайньому разі, обійдемось і без нього.— Він тяжко зітхнув і спробував прислухатися до того, що казала Сова.
      А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і ті слова ставали дедалі довші й довгіш...
      Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і заходилася тлумачити, що написати це оголошення має Крістофер Робін.
      — Це ж він порозписував таблички в мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?
      Пух уже давно заплющив очі й відповідав лише "так" і "ні" на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу він сказав: "Так, так", — цього разу він промовив: "Ні, ніколи!"— хоч і не мав уявлення, про що саме йдеться.
      — Як? Ти їх не бачив? — здивувалася Сова.— То ходімо подивишся!
      І вони вийшли надвір.
      Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він глянув на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і що довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже і дуже схоже... Десь зовсім в іншому місці, колись раніше...
      — Гарний шнурочок, га? — сказала Сова.
      Пух кивнув головою:
      — Він мені щось нагадує,— сказав він,— але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?
      — Одного разу я летіла Лісом, а він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і смикнула за нього, як за дзвінок. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце...
      — Сово,— сказав Пух урочисто,— ти помилилася. Він комусь дужепотрібний!
      — Кому?
      — Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він... він дужелюбив його.
      — Любив його?
      — Він був міцно із ним пов'язаний,— сумно промовив Вінні-Пух.
      Із цими словами він зняв шнурок із гачка і відніс його справжньому господареві, тобто осликові Іа-Іа.
      І коли Крістофер Робін прикріпив хвоста на місце, Іа-Іа з вибриком подався до Лісу і з таким захватом вимахував хвостом, що Вінні-Пухові залоскотало геть усюди. Отож він і мусив чимдуж гайнути додому, щоб підкріпитися.
      А за півгодини, витираючи губи, він уже гордо виспівував:
 
Хто знайшов хвіст
Найкращого друга?
Я, Вінні-Пух!
Була майже друга -
Саме обідня пора.
Ура!
(Хоч справді була пів десята).
Я знайшов хвіст,
Хлоп'ята!
 

      Одного разу, коли Крістофер Робін, Вінні-Пух та Паць сиділи рядком і вели тиху розмову, Крістофер Робін проковтнув те, що було в нього в роті, й сказав ніби між іншим:
      — Чуєш, Пацику, а я сьогодні бачив Слонопотама.
      — Що ж він робив? — спитав Паць.
      — Та просто так, кудись слонопотамив,— відказав Крістофер Робін.— По-моєму, він мене не помітив.
      — Колись і я з одним здибався,— сказав Паць.— І по-моєму, то був саме він. А може, й не він. Хтозна.
      — І я одного якось бачив,— озвався Вінні-Пух, хоча сам собі подумав: "Цікаво, який же він є, отой Слонопотам?"
      — От тільки рідко вони трапляються,— недбало зауважив Крістофер Робін.
      — А надто зараз,— докинув Паць.
      — А надто саме о цій порі року,— підтримав друзів Вінні-Пух.
      Отак вони поговорили про се та про те, а тоді Пухові й Палеві настав час збиратися додому.
      Вони пішли разом.
      Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в'юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали. Та коли вони підійшли до струмка і, підтримуючи один одного, по камінцях перебралися на той бік, а далі рушили лікоть у лікоть поміж зарослів вересу, між ними виникла така Глибокодумна Розмова:
      — Розумієш, Пуше, як це цікаво! — казав Паць.
      — Я й сам так подумав: дуже цікаво,— бубонів Вінні-Пух.
      — Та знаєш, Пуше, треба поміркувати ще,— казав Паць.
      — Твоя правда, Пацю, бо про це я на хвильку й забувся,— відповідав Вінні-Пух.
      І ось саме тоді, коли вони наблизилися до Шести Сосен, Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що їх ніхто не підслуховує, сказав глибоким урочистим голосом:
      — Пацю, я щось надумав.
      — Що ж ти надумав, Пуше?
      — Я надумав зловити Слонопотама!
      Сказавши це, Вінні-Пух кілька разів кивнув головою. Він чекав, що Паць скаже: "Ти що?", або "Що ти!", або "Пуше, не може бути!", або дасть іншу корисну пораду, проте Паць не сказав нічого.
      Щиро кажучи, Пацеві було трохи прикро, що не йому першому стрельнула в голову така чудова думка.
      — Я хочу спіймати його в пастку,— сказав Пух, хвильку почекавши.— Це мусить бути дуже хитра пастка, і коли б ти, Пацику, мені допоміг...
      — Пуше,— сказав Паць, ураз повеселівши, і знову відчув себе цілком щасливим,— ти мій друг, і я тобі допоможу.
      А далі він сказав:
      — А як ми це зробимо?
      І Пух сказав:
      — Ось у цьому і вся штука — як?
      І вони сіли, щоб разом обміркувати все до дрібниць.
      Перше, до чого додумався Пух,— це викопати Глибоченну Яму, а потім Слонопотам піде гуляти і впаде в цю Яму, а вони...
      — Чого? — спитав Паць.
      — Що — чого? — спитав Пух.
      — Чого він туди впаде?
      Пух почухав лапкою кінчик носа і сказав, що дуже просто — ну, піде Слонопотам гуляти, почне наспівувати пісеньку та поглядати на небо, чи не збирається там на дощ, от і не помітить Глибоченної Ями, поки не звалиться в неї, а тоді вже буде пізно!
      Паць сказав, що це, безперечно, дуже хитра пастка. Та що, коли дощ уже йтиме?
      Пух знову почухав кінчик носа і сказав, що, коли дощ уже йтиме, Слонопотам може подивитися на небо, аби дізнатися, чи скоро він ущухне,— от він знов-таки й не помітить Глибоченної Ями, поки не беркицьнеться в неї!.. А тоді вже буде пізно!
      Паць сказав, що тепер усе зрозуміло і, на його думку, це просто-таки Найхитріша Пастка.
      Пухові наче медом губи помазали, так йому стало приємно від похвали товариша. І він відчув, ніби Слонопотама все одно що вже спіймано.
      Треба було тільки обдумати ще одну річ: де саме викопати ту Глибоченну Яму?
      Паць сказав, що найліпше викопати яму перед самісіньким носом Слонопотама, якраз перед тим, коли він у неї беркицьнеться!
      — Але ж він тоді побачить, як ми її будемо копати,— сказав Пух.
      — Не побачить! Адже він дивитиметься на небо!
      — А раптом він для чогось зиркне вниз?— сказав Пух.— І про все здогадається...
      Він надовго задумався і врешті зажурено мовив:
      — Не так усе це просто, як спершу гадалося. Мабуть, через те Слонопотами і попадаються так рідко...
      — Мабуть, тому,— сказав Паць.
      Вони зітхнули й підвелися. Тоді повитягали один з одного трохи колючок і знов посідали. І весь цей час Пух бубонів: "От коли б я вмів по-справжньому думати!"
      Вінні глибоко вірив, що Слонопотама зловити можна, тільки треба, щоб сам ловець мав у своїй голові справжній розум, а не соснову тирсу... .
      — Уяви собі,— звернувся він до Паця,— ніби ти намірився зловити мене. Як би ти це зробив?
      — Ну, — сказав Паць, — я зробив би так: викопав би яму, поставив туди горщика з медом, а ти почув би запах меду, поліз у яму, а я...
      — Щира правда, я поліз би по мед і в яму,— схвильовано сказав Пух,— тільки дуже обережно, щоб не забитися, і взяв би горщика і спершу облизав самі тільки вінця, немовби там уже немає меду. А далі, розумієш, відійшов би трохи набік і подумав трішки, а далі повернувся б і став лизати із самої середини горщика, а далі...
      — Ну, годі, годі, заспокойся. Головне — ти був би в пастці, і я б тебе зловив. Так от, перш за все треба подумати: що люблять Слонопотами? По-моєму, жолуді, га? А в нас зараз багато... Пуше, та ж прокинься нарешті!
      Пух, який тим часом поринув у солодкі мрії про мед, від несподіванки аж підскочив на місці і заявив, що мед принадливіший за жолуді. Паць був іншої думки, і вони мало не посварилися, та Паць вчасно змикитив, що коли вони кластимуть у пастку жолуді, то ці жолуді доведеться збирати йому, Пацеві, а коли вони порішать на меді, то Пухові буде зовсім неважко принести мед із власного буфета. Через те він сказав: "Гаразд, нехай буде мед!" саме в ту мить, коли Пух подумав так само і зібрався було промовити: "Гаразд, нехай будуть жолуді!"
      — Мед, то й мед,— повторив для певності Паць і наморщив чоло, ніби з цим уже покінчено.— Я копатиму яму, а ти — гайда по мед.
      — Згода,— сказав Пух і перевальцем почвалав лісовою стежкою.
      Прийшовши додому, він підсунув до буфета стілець, видерся на нього і взяв з горішньої полиці великий-превеликий глек із медом. На глекові було написано "МЕТ", та щоб не лишалося ніяких сумнівів, Вінні-Пух зняв із нього паперову покришку й зазирнув усередину. Там справді було щось дуже схоже на мед!
      — Однак це ще не певно,— сказав Пух.— Пригадую, мій дядько якось казав, ніби одного разу бачив точнісінько такого кольору сир.
      Пух устромив язичок усередину й добряче лизнув.
      — Так,— сказав він,— це мед. Сумніви зайві. І меду, я б сказав, від денця — по самі вінця. Якщо, звичайно,— сказав Пух,— якщо ніхто не вкинув на дно глека шматок сиру — ну просто так, жартома. Хіба трохи заглибитися далі? Ну просто так — перевірити... Ану ж як Слонопотами не люблять сиру... скажімо, як я... Ох! — він глибоко зітхнув.— Ні, ні, все чесно. До самого денця — чистісінький мед!
      Остаточно впевнившись у цьому, Пух поніс глека до пастки, і Паць, визирнувши із Глибоченної Ями, спитав:
      — Приніс?
      І Пух відповів:
      — Аякже! Тільки глечик трохи неповний.
      Він передав мед Пацеві, а той, заглянувши в глек, сказав:
      — От тобі й маєш! Оце в тебе все, що залишилося?
      І Пух відказав:
      — Так.
      Бо воно й справді було так.
      Паць поставив глека на дно Ями, тоді виліз ізвідти, і вони пішли додому.
      — Ну, Пуше, на добраніч,— сказав Паць, коли вони підійшли до Пухової хати.— А завтра о шостій ранку ми зустрінемось біля Сосен і подивимося, скільки Слонопотамів утрапило до нашої пастки.
      — До шостої, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться?
      — Ні. А для чого тобі мотузка?
      — Щоб відвести їх додому,— сказав Пух.
      —А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист.
      — Одні йдуть, а інші не йдуть. За Слонопотамів ручатися не можна. Ну, на добраніч!
      — Бувай здоров!
      І Паць потрюхав до своєї хатки, біля якої була дошка з написом "Стороннім В", а Вінні-Пух почав укладатися спати.
      За кілька годин, коли ніч тишком-нишком уже тікала геть. Пух зненацька прокинувся від якогось млосного відчуття. У нього вже бувало раніше подібне відчуття, і він знав, що воно означає: йому хотілося їсти.
      Пух почалапав до буфета, видерся на стілець, понишпорив на полицях і не знайшов там нічого.
      — Дивно,— подумав він.— Я ж знаю, що там у мене стояв глечик із медом. Повнісінький глечик, із медом по самі вінця, і на ньому ще було написано "МЕТ", щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно.
      І він почав ходити з кутка в куток по кімнаті, розмірковуючи, куди ж міг подітися глек, і бурмотів собі під ніс пісеньку. Ось таку:
 
Куди ж це мед мій запропав?
В буфеті повен глек стояв!
Втекти від мене він не міг -
У нього ж бо немає ніг!
Не міг чкурнути він у ліс,
Бо мед — то не кабан;
У річку теж він не поліз,
Він що — Слонопотам?
I звісно, мед — це вам не птах,
Не пурхне в небеса.
А все ж пропав він... Ох-ах-ах!
Оце вже чудеса!
 
      Він пробурмотів цю пісеньку тричі підряд і раптом усе пригадав. Адже він самодніс глека до Хитрої Пастки на Слонопотамів!
      — Ой, ой, ой! — сказав Пух.— Ось що трапляється, коли надто піклуєшся про Слонопотамів!
      І він знову вклався в ліжко.
      Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче він силкувався заснути, то гірше це в нього виходило.
      Пух спробував лічити овець,— іноді це чудовий спосіб швидко заснути,— але тепер він зовсім не допомагав.
      Тоді Пух узявся лічити Слонопотамів, та виявилося, що це ще гірше, бо кожен Слонопотам, якого він лічив, одразу ж накидався на його, Пухів, глек із медом і вилизував усе до краплини!
      Кілька хвилин Пух лежав і мовчки терпів муки, та коли п'ятсот вісімдесят сьомий Слонопотам облизав свої ікла і буркнув вдоволено сам до себе:
      "Чудовий мед, кращого я ніколи й не куштував",— Пух не витримав.
      Він скочив із ліжка, вибіг із хати і помчав навпростець до Шести Сосен.
      Сонце ще ніжилось у ліжку, але над Дрімучим Пралісом небо прозоріло, ніби попереджаючи, що сонечко вже прокидається і ось-ось вислизне з-під ковдри. У передранкових сутінках Сосни виглядали журними й самотніми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, ніж насправді, а глек із медом, що стояв на дні, був зовсім примарний, неначе тінь.
      Та коли Пух опинився поруч із глеком, його ніс миттю відчув мед, і Пухів язик сам вистромився з рота і став жадібно облизувати губи.
      — От біда! — сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.— Слонопотам майже все з'їв!
      Далі, трохи подумавши, він додав:
      — Ох, ні, то ж я сам з'їв! Я й забув.
      На щастя, з'їдено було не все. На самому денці лишилося ще трішечки меду, тож Пух засунув голову в глек і заходився лизати...
      Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, він одразу ж сказав: "Ох!" Далі набрався духу й додав: "Ну, що ж!" А далі вже геть хоробро закінчив: "Так тому й бути!"
      Та насправді він почував себе не дуже хоробро, і йому аж серце заходило в п'яти, бо в голові стугоніло страшнюче слово — Слонопотам!
      "Який він із себе, той Слонопотам?
      Невже злющий, як сто вовків?
      Чи йде він на свист? І якщо йде, то чого?
      А поросят він їсть чи ні?
      І якщо їсть, то чи всіх підряд?
      І якщо він такий ласий до поросят, то, може, він усе ж не зачепить поросятка, в котрого є дідусь на ім'я Стороннім Вільям?"
      Бідолашний Паць не знав відповіді на жодне з цих питань... а йому ж за годину вперше в житті належало зустрітися зі Слонопотамом!
      "Правда, поруч буде Пух, а вдвох воно завжди не так страшно, як одному... Стоп! А що, як Слонопотами ласі не тільки до поросят, а й до ведмедів?!. Може, прикинутися, — думав Паць, — ніби мені розболілася голова, і не йти до Шести Сосен?.. Але ж — раптом сьогодні буде дуже гарна погода і ніякий Слонопотам не потрапить у пастку, а він, Паць, цілісінький ранок без діла вилежуватиметься в ліжку? Що ж робити?.."
      І тут Пацеві сяйнула блискуча думка. Зараз він піде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: є там Слонопотам чи немає? Якщо Слонопотам є, то він, Паць, повернеться додому й ляже у ліжко, а якщо Слонопотама немає, то він, Паць, звісно, не лягатиме!..
      І Паць пішов.
      Спершу він думав, що ніякого Слонопотама там не буде; далі завагався: ні, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсім упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власні вуха почув, як той щосили слонопотамить.
      — Ой мамо, ой ріднесенька! — сказав Паць.
      Йому закортіло швидше втекти. Але він не міг. Коли він уже підійшов так близько, то треба хоч краєчком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно підповз до Ями і зиркнув униз...
      А Вінні-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тільки те й робив, що намагався витягти голову з глека — і ніяк не міг! Що дужче він трусив головою, то глек міцніше на неї налазив.
      Пух кричав "Мамо!", кричав "Тату!", кричав "Ой рятуйте!" і навіть просто: "Ой, ой, ой!", та це не допомагало, тільки голос його гув, як із порожньої бочки.
      Він спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскільки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Він намагався вилізти з Ями, але оскільки не бачив нічого, крім пітьми в глекові, то й із цього нічого не виходило.
      Нарешті, вкрай змучившись, він задер голову разом із глеком до неба і жалібно заволав...
      І саме цієї миті Паць зазирнув у Яму!
      — Ґвалт! Рятуйте! — зарепетував Паць.— Слонопотам, страшний Слонопотам!
      І він так чкурнув, аж замиготіли його п'яти. На бігу він усе кричав та кричав:
      — Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!
      Так він кричав і миготів п'ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.
      — Що там скоїлося, Пацю? — спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка...
      — Рят!.. Ґлавт! — сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.— Рятам... Ґвалтам... Слонопотам!
      —Де?
      — Отам,— сказав Паць, махнувши лапкою.
      — Який же він?
      — Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, приміром... приміром... як глек!
      — Гаразд,— сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.— Я мушу на нього подивитися. Ходімо.
      Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли...
      — Чуєш, чуєш? Це він! — наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.
      — Та щось нібито чую,— сказав Крістофер Робін.
      Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.
      — Он! Он! — прошепотів Паць.— Ой, як страшно! — і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.
      Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався... сміявся, аж по землі качався.
      І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.
      Трах! — глек розлетівся на черепки.
      Бах! — і з'явилася голова Вінні-Пуха!
      І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.
      А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.
      — Ох ти, дурненький мій ведмедику! — сказав Крістофер Робін.— Як же я тебе люблю!
      — А я тебе! — сказав Вінні-Пух.

      Іа-Іа — підстаркуватий сірий ослик — стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.
      — Трагічна картина,— сказав він нарешті.— Ось як це зветься: трагічна картина.
      Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.
      — Я так і знав,— зітхнув він.— Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина — ось як це зветься.