Вінні-Пух

      Кролик вийшов із дому і, принюхуючись до теплого весняного повітря, розмірковував, із чого почати. Найближче йому було до Кенжиної хатки, бо там жив Крихітка Ру, який чи не найкраще за всіх у Лісі вмів казати "Авжеж, Кролику" й "Гаразд, Кролику..."
      Але, на жаль, віднедавна там оселився ще один звір — невгамовний, стрибучий Тигра. А він, як відомо, був такий Тигра, що сам усе знає краще за тебе, і, якщо ти йому кажеш, куди треба йти, він прибігає туди перший, а коли ти туди доберешся — за ним уже й слід прохолов, а тобі навіть нікому гордо сказати: "От ми й прийшли!"
      — Ні, тільки не до Кенги,— замислено промовив Кролик, підкручуючи вуса та мружачись проти сонця.
      І, щоб остаточно упевнитись, що він туди не йде, він повернув наліво й потрюхикав навпростець до Крістофера Робіна.
      "Зрештою,— запевняв себе Кролик,— Крістофер Робін покладається тільки на мене. Звісно, він любить і Пуха, і Паця, й Іа — я їх теж люблю, але в них у голові — тирса. Це ясно. І ще він поважає Сову, бо не можна не поважати того, хто вміє написати слово Вівторок, навіть якщо він пише його неправильно; та правильнописання— це ще не все. Бувають дні, коли вміння написати слово Вівторок просто не має значення... А Кенга надто заклопотана Крихіткою Ру, а Крихітка Ру надто маленький, а Тигра надто неслухняний і стрибучий, отож, коли настає відповідальний момент, поможна тільки на мене. Я піду й покластися дивлюся, чи не треба йому допомоги, і якщо треба, тоді я, звичайно, допоможу. Сьогодні для цього саме підхожий день".
      Радіючи з такої щасливої думки, він трюхикав собі далі й далі, а тоді перескочив струмок і опинився в тих місцях, де мешкали його Родичі та Знайомі. Сьогодні, здавалося, їх було ще більше, ніж звичайно. Кивнувши тому-сьому Їжакові (поручкатися з ними було, звісно, ніколи), мимохідь кинувши "Доброго ранку" ще декому та милостиво привітавшись із дрібнотою словами "Ах, це ви", Кролик помахав їм усім лапкою — і тільки його й бачили.
      Усе це викликало таке хвилювання й таке збудження серед Родичів та Знайомих, що деякі з них, а саме з родини Комашок, включно з Кузьчиним Синочком, гайнули до Дрімучого Пралісу й полізли на дерева, щоб устигнути долізти до верхівок раніше, ніж це — будь-що — станеться, і щоб можна було все гарненько роздивитися.
      Кролик поспішав краєм Дрімучого Пралісу, з кожною миттю дужче відчуваючи важливість свого завдання, і нарешті він прибіг до дерева, в якому жив Крістофер Робін.
      Кролик постукав у двері.
      Потому кілька разів гукнув господаря. Потому відступив трохи назад, задер голову, прикрив лапкою очі від сонця і, вдивляючись у верховіття, погукав знову.
      Потому він зайшов із протилежного боку і ще погукав: "Агов! Де ти? Це я, Кролик!" — але нічого не сталося.
      Тоді він замовк і прислухався, і все замовкло й прислухалося разом із ним, і в осяяному сонцем лісі стало тихо-тихо, а тоді зненацька десь високо-високо в небі заспівав жайворон.
      — Як жаль! — сказав Кролик.— Крістофер Робін кудись пішов.
      Кролик ще раз повернувся до зелених дверей — просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
      У папірці стирчала шпилька — мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
      — Ага! — сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.— Мені ще один лист!
      Ось що там було написано:

      ПІШОВ
      СКОРОВЕРНУС
      ЗАЛНЯТИЙ
      СКОРОВЕРНУС
      К.Р.

      — Ага! — повторив Кролик.— Треба негайно повідомити інших.
      І він поважно рушив у дорогу.
      Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
      І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
      — Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
      Сова завжди так зустрічала гостей.
      — Сово,— діловито почав Кролик,— у нас із тобою є мозок. В усіх інших — у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,— а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому,— то це наша з тобою справа.
      — Атож,— сказала Сова.— Я саме й думала.
      — Прочитай оце.
      Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися — Сува— вміла написати Вівторок так, що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
      — Ну, то як? — спитав Кролик.
      — Авжеж, так,— сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.— Я розумію, що ти хочеш сказати. Це — безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
      — Чому? — спитав Кролик.
      — З тієї самої причини,— сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
      — Учора вранці,— урочисто промовив Кролик,— я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
      — Саме оцязаписка?
      — Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
      — Неймовірно,— сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.— І що ж ти зробив?
      — Нічого.
      — Це найрозумніше,— премудро сказала Сова.
      Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
      — Ну, то що? — знову спитав Кролик.
      — Авжеж, так воно і є,— пробубоніла Сова.
      Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
      — Скажи мені, Кролику,— сказала вона,— про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
      — Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
      Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
      — Прошу повторити слово в слово ту першу записку,— сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
      — Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
      Сова з полегкістю зітхнула:
      — Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
      — Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? — сказав Кролик.— Де він тепер? Ось у чому річ!
      Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус". Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
      — Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,— сказала вона.— Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
      — Гм,— сказав Кролик,— я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
      — Ну,— сказала Сова,— плямистий або травоїдний Скоровернус — це просто е-е...
      ...Принаймні,— сказала вона,— найбільше він схожий на... е-е-е...
      ...звісно,— вела вона далі,— це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
      ...словом, я просто не знаю, який він із себе,— щиро призналася Сова.
      — Велике спасибі,— сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
      Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:
 
 
Вже метелики літають,
Дні зимові відлітають,
Перші квіти прозирають
Крізь сніжок.
В Лісі горлиця туркоче,
Синій пролісок мигоче,
Наче вискочити хоче
На лужок.
Бджоли крильця розправляють,
Тепле сонечко вітають,
Буде літо — всі це знають -
Буде й мед.
Вінні-Пух сидить, міркує,
Все те бачить, все те чує
І свіженький мед смакує
Наперед.
Бо весна іде полями,
Сипле жайворон піснями,
А дзвіночки під дубами
Дзень та дзень.
І зозуля закувала,
І водичка задзюрчала,
І весна всіх привітала:
"Добрий день!"
Сонце сяє-припікає,
Вінні-Пух сидить, куняє,
А довкола все буяє,
Все цвіте.
Вінні-Пух про літо мріє.
Хай з ним кожен порадіє
І міцніє, й не товстіє,
І росте.
 
      — Здоров, Пуше! — сказав Кролик.
      — Привіт, Кролику,— відповів замріяний Пух.
      — Ти сам придумав цю пісеньку?
      — Еге, я її начебто придумав,— сказав Пух.— Не те щоб я умів по-справжньому думати,— додав він скромно,— і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
      — Угу,— сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.— Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
      — Ні,— сказав Пух.— Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
      — Тигра нам ні до чого.
      — Еге, — сказав Пух.— Я й сам так подумав.
      — А Паця ти бачив?
      — Бачив, — сказав Пух. — Мабуть, він теж ні до чого? — спитав він догідливе.
      — Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
      — Він бачив мене,— сказав Пух.
      Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
      — Завдання просте,— сказав він, — треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
      — А що ж він робить?
      — Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
      — Можу, — сказав Пух. — Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок — невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
      — Так, так,— сказав Кролик,— усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
      — Та бач,— сказав Пух,— об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
      — А в чверть на дванадцяту?
      — Та бач... — почав був знову Пух.
      — А о пів на дванадцяту?
      — Точно,— сказав Пух.— О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
      І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду — бачив, увечері — бачив, перед сніданком — бачив, одразу після сніданку — бачив, а тоді — "Ну, Пуше, до побачення" — і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
      — Ото ж бо,— сказав Кролик.— А куди?
      — Ну, може, він щось шукає.
      — А що? — спитав Кролик.
      — Я саме про це й хотів сказати,— мовив Пух. — Мабуть, він шукає отого...
      — Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
      — Еге, — сказав Пух. — Когось із них. Якщо його немає на місці.
      Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
      — Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,— сказав він.
      — Ні! — сказав Пух. — Але я стараюся,— додав він покірно.
      Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
      Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
      Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
      Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа — фіалки", "Фіалки — Іа",— щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
      Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
      — Доброго ранку, Іа! — почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
      Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
      — Завтра,— сказав Іа.— Або післязавтра.
      Паць підступив трохи ближче — поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого — розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
      — Ой Іа,— знов почав він,— а я...
      — Це маленький Пацик? — спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
      — Я, Іа, і я...
      — Ти знаєш, що це таке?
      — Ні,— сказав Паць.
      — Це — А.
      — О! — сказав Паць.
      — Ніяке не О! Це — А! — суворо промовив Іа.— Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
      — Так,— сказав Паць.— Тобто, ні,— хутенько виправився він і підступив іще ближче.
      — Крістофер Робін сказав, що це — А, отже, воно Ає і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,— додав ще суворіше Іа.
      Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
      — А ти знаєш, що означає А, маленький Пацику?
      — Ні, Іа, не знаю.
      — Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А!
      — О! — знову сказав Паць.— Тобто я хотів сказати "Он як!" — квапливо виправився він.
      — Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа — це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але щовони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених, завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених — я не кажу про Пухів та Паців — це знаменита й могутня буква А. Так, так,— додав він,— це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
      Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
      — А ось і Кролик,— сказав він весело.— Привіт, Кролику!
      Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",— тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
      — Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
      — А що я бачу зараз перед собою? — відповів Іа, не підводячи очей.
      — Три палички,— не задумуючись, відповів Кролик.
      — От бачиш! — сказав Іа Пацеві.
      Після цього він обернувся до Кролика:
      — Тепер я відповім на твоє запитання,— урочисто промовив він.
      — Щиро дякую,— сказав Кролик.
      — Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває— здається, він вживає саме цеслово,— він оболдіваєзнаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
      — Буква А,— сказав Кролик,— але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
      Іа поглянув на свої палички, а тоді — на Паця.
      — Як сказав Кролик? Що це таке? — спитав він.
      — А,— сказав Паць.
      — Це ти йому сказав?
      — Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
      — Він знає? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
      — Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
      — Розумний? — зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
      — Ось тобі й Освіта! — з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
      — Ось тобі й Наука! — сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.— Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
      — Я думаю... — несміливо почав Паць.
      — Не треба, — сказав Іа.
      — Я думаю... фіалки — гарні квіти,— сказав Паць. — Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
      Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:

      Я пішов у справах.
      Скоро повернусь.
       К.Р.

      Ось чому всі мешканці Лісу — звичайно, за винятком плямистого чи травоїдного Скоровернуса — віднині знають, що робить Крістофер Робін кожного ранку.

ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
У якій Вінні-Пух вигадує нову гру і до неї прилучається Іа-Іа

      На той час, коли річечка добралася до краю Лісу, вона дуже виросла — виросла майже у справжню Річку. І, ставши дорослою, вона перестала крутитися, перекидатися і скакати, як раніше, в дитинстві, а плинула тихо й спокійно. Бо ж тепер вона знала, куди прямує, і казала сама до себе: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо".
      Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!
      Широка стежка, — така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, — вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток — завширшки, як і сам Битий Шлях — з дерев'яними бильцями по обидва боки.
      Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
      Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
      Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.
      Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:
      — Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.
      Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:
 
Яка велика шишка! -
Як голова у Пушка!
Ото б такі малини
Родили ці ялини!
 
      — Хоч це й неточно,— сказав він,— бо шишка, усе ж трохи менша, ніж моя голова.
      У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся — шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.
      — От напасть,— сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...
      І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!
      — От чудасія! — сказав Вінні-Пух.— Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?
      Він пішов і назбирав повні лапи шишок...
      Так! Усі вони робили те саме, що й перша!
      Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, — отже Пух виграв аж двічі!..
      І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самівідняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...
      Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.
      Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.
      — А ось моя! — вигукнув Крихітка Ру.— Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?
      — Ні,— сказав Пух.
      — Мабуть, моя десь застрягла,— сказав Ру.— Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка — застрягалочка?
      — Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,— сказав Кролик.
      — Пацю, он твоя!.. — раптом сказав Пух.
      — Моя сірувата,— сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.
      — От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.
      Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:
 
Палочко, палочко,
люба застрягалочко!
Приплинь, приплинь,
до мене прилинь!
 
      А Паць страшенно розхвилювався, бо з'явилася тільки йогопаличка, а це означало, що він виграє.
      — Випливає! Он вона, о-о-н! — сказав Пух.
      — А ти певен, що то моя? — схвильовано кувікнув Паць.
      — Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це — Іа...
      З-під мосту справді виплив Іа-Іа.
      — Іа! Іа-а! — загукали всі разом.
      Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.
      — Та це ж наш Іа! — захоплено запищав Крихітка Ру.
      — Невже? — озвався Іа. — А я все думав: "Хто ж це такий?" — Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.
      — Я зовсім не знав, що ти також граєшся,— сказав Крихітка Ру.
      — Я не граюся,— відповів Іа-Іа.
      — Іа, що ти там робиш? — спитав Кролик.
      — Можеш відгадувати до трьох разів, любий мій Кролику. Рию нірки в землі? Не вгадав. Скачу по гілках молодого дуба? Теж не вгадав. Чекаю, щоб хтось допоміг мені вибратися з Річки? Точно! Дайте Кроликові час подумати, і він завжди все відгадає!
      — Ой Іа! — з розпачем вигукнув Пух.— А щож ми... я хочу сказати, а якже ми... ти гадаєш, якщоми...
      — Саме так, — сказав Іа-Іа.— Одна з твоїх думок буде цілком слушна. Дякую тобі, Пуше.
      — Диви, диви! Він крутиться на одному місці! — сказав Крихітка Ру, до нестями захоплений таким цікавим видовищем.
      — А чом би й ні? — холодно озвався Іа-Іа.
      — І я теж умію плавати! — гордо сказав Крихітка Ру.
      — Тільки не крутячки,— відповів Іа-Іа.— Крутячки набагато важче. Сьогодні я взагалі не збирався плавати,— вів далі Іа, повільно обертаючись у тихому вирі,— та коли вже так сталося, то невимушене обертання справа наліво... чи, точніше, зліва направо — це моя особиста справа.
      Настала тривала мовчанка, поки всі думали.
      — Здається, я щось придумав,— озвався нарешті Вінні-Пух.— Але я не певен, що це те, що треба.
      — Я теж,— сказав Іа-Іа.
      — Кажи, Пуше,— сказав Кролик.— Що ти там придумав?
      — Ну, якщо ми всі разом кидатимемо в річку каміння і все таке інше з одногобоку, то здіймуться хвилі, які приб'ють Іа-Іа до берега.
      — Це просто чудова думка,— сказав Кролик, і Вінні-Пух знову повеселішав.
      — Дуже чудова! — сказав Іа.— Коли я захочу, щоб мене прибили, Пуше, я про це обов'язково повідомлю.
      — А що, як ми ненароком поцілимо в Іа? — занепокоєно спитав Паць.
      — Або що, як ми ненароком не поцілимов нього? — сказав Іа.— Добре обміркуйте всі ці можливості, Пацику, перш ніж почнете розважатися.
      Та Вінні-Пух уже притяг найбільшу каменюку, яку лиш спромігся підняти, і перехилився над водою, тримаючи її в лапах.
      — Я її не кину, я її просто впущу, Іа,— пояснив він.— Так я точно не промахнуся, тобто я хочу сказати, що такя не потраплю в тебе. Можеш ти на хвилину перестати крутитися, бо це мені заважає?
      — Ні,— сказав Іа-Іа.— Мені подобається крутитися.
      Кролик відчув, що час йому взяти на себе командування.
      — Слухай, Пуше,— сказав він,— коли я скажу "Давай!", ти впускай каменюку. Чуєш, Іа, коли я скажу "Давай!", Пух упустить свою каменюку.
      — Щиро тобі вдячний, Кролику, але вірю, що про це я дізнаюся й без тебе.
      — Пуше, ти готовий? Пацю, посунься трішечки вбік, ти йому заважаєш. Ру, відступися назад. Ну, всі готові?
      — Ні,— сказав Іа-Іа.
      — Давай! — скомандував Кролик.
      Пух упустив каменюку. Почувся лункий сплеск, й Іа-Іа... зник.
      Настала хвилююча мить, особливо для тих, що були на мості. Вони напружено вдивлялися у воду... І навіть Пацева паличка, яка в цей час випливла трохи попереду Кроликової палички, не втішила їх так, як можна було сподіватися.
      А трошки згодом — саме тоді, як Вінні-Пух уже почав думати, що, мабуть, він обрав не тукаменюку або не турічку, або ж не тойдень для своєї Блискучої Думки,— біля самого берега вигулькнуло щось сіре... Поволі воно все більшало й більшало... і нарешті стало ясно, що то Іа-Іа виходить з води.
      Із радісним криком всі кинулися до нього і так дружно й завзято тягли його й підштовхували, що невдовзі Іа твердо став на сухе.
      — Ой Іа, який же ти мокрий! — сказав Паць, помацавши ослика.
      — Молодець, Пуше, — великодушно сказав Кролик.— Що правда, то правда: нам з тобою спала таки непогана Думка!
      — Яка ще там Думка? — спитав Іа-Іа.
      — Отак прибити тебе до берега.
      — Прибити? Мене? — здивувався Іа-Іа.— Мене? Прибити? То ви гадаєте — мене прибили? Га? Та я просто пірнув! Пух пожбурив на мене велетенську каменюку, і, щоб вона, бува, не гепнула мені на груди, я пірнув і поплив до берега.
      — Це неправда, ти не жбурляв,— прошепотів Паць Пухові, щоб утішити друга.
      — Мені теж так здається,— схвильовано озвався Пух.
      — Іа-Іа — він завжди так,— сказав Паць.— А я особисто вважаю, що ти придумав якнайкраще.
      Це трохи втішило Пуха, бо коли ти Ведмідь із тирсою в голові й думаєш про справи, то іноді виявляється, що думка, яка здавалася тобі дуже розумною, поки вона була в тебе в голові, стає зовсім не такою, коли вона виходить назовні й на неї дивляться інші. Чи так це, чи ні, але Іа-Іа був щойно в Річці, а тепер його там не було, отже, нічого поганого Пух не вчинив.
      — Як же ти туди впав? — спитав Кролик, витираючи ослика Пацевим носовичком.
      — Я не впав,— відповів Іа-Іа.
      — Але ж як ти...
      — Мене пхнули,— сказав Іа-Іа.
      — Ой,— зацікавлено писнув Крихітка Ру,— тебе хтось штурхонув?
      — Мене хтось пхнув. Я стояв на березі Річки й думав. Завважте — думав! — якщо хоч хтось із вас тямить, що означає думати. І раптом я відчув, що мене страшенно пхнули.
      — Ой Іа! — зойкнули всі в один голос.
      — А ти певен, що ти не посковзнувся? — розсудливо спитав Кролик.
      — Авжеж, я посковзнувся. Коли ти стоїш на слизькому березі Річки і хтось зненацька тебе пхне у спину, ти неодмінно посковзнешся. Хіба може бути інакше?
      — Але хто ж це зробив? — спитав Крихітка Ру.
      Іа-Іа не відповів.
      — Мабуть, то Тигра,— знервовано сказав Паць.
      — А як, по-твоєму, Іа,— спитав Вінні-Пух,— то був жарт, чи хтось ненавмисне?..
      — А я не встиг подумати, Пуше. Навіть на дні Річки я не встиг себе запитати: "Що це — дружній жарт чи якась випадковість?" Лиш коли я виплив на поверхню, то впевнено сказав: "Мокра справа". Якщо ви тямите, до чого я веду.
      — А де був Тигра? — спитав Кролик.
      Але перш ніж Іа встиг відповісти, за спиною в них затріщав очерет, і звідтіля вийшов Тигра.
      — Привіт товариству! — весело сказав Тигра.
      — Привіт, Тигро,— сказав Крихітка Ру.
      Кролик раптом страшенно набундючився.
      — Тигро,— врочисто мовив він,— скажи по-чесному, що оце щойно сталося?
      — Коли щойно? — спитав Тигра, трохи зніяковівши.
      — Коли ти пхнувІа й він упав у Річку.
      — Я не пхнув.
      — Ні, ти пхнув,— понуро буркнув Іа.
      — Ні, не пхнув. Я чхнув. Не " п", а " ч" — ап-чхнув. Мені просто закрутило в носі, а я випадково стояв позаду Іа-Іа й сказав: "Гррррра-а-а-апчччч-хи!!!"
      — Що з тобою? — спитав Кролик, допомагаючи Пацеві підвестися з землі й обтрушуючи його.— Не треба лякатися, Пацю.