Вінні-Пух

      — Лизорюція,— сказав Кролик,— така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.
      І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка(це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки(це був підпис Крихітки Ру).
      А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.
      — Привіт, друзі,— сказав Крістофер Робін.— Привіт, Пуше!
      Усі сказали: "Привіт",— і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",— і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.
      — Що трапилось, Іа? — спитав Крістофер Робін.
      Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:
      — Крістофере Робіне,— сказав він,— ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!
      Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:
      — Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!
      І він понуро потрюхикав геть.
      Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.
      — Це дуже зворушливо,— сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.— Ходімо, Пуше,— і сам швидко пішов уперед.
      — А куди ми йдемо? — спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, щоїх чекає там, попереду,— нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.
      — Нікуди,— сказав Крістофер Робін.
      Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:
      — Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?
      — Ну,— відповів Пух,— найбільше я люблю... — тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед — то дуже приємна робота, але є така мить, — саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, — коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном — це також дуже приємна робота і гратися з Пацем — це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:
      — Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" — і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...
      — Усе це я також люблю,— сказав Крістофер Робін,— але от що я найбільше люблю робити, то це — нічого.
      — А як ти його робиш? — спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.
      — Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.
      — А-а, зрозуміло,— сказав Пух.
      — От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогенькусправу.
      — А-а, зрозуміло,— повторив Пух.
      — Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, — додав Крістофер Робін.
      — А-а! — сказав Пух.
      Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев — шістдесят три чи шістдесят чотири, — навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.
      Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.
      Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі — принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.
      І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі — про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.
      А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" — і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.
      А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:
      — А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?
      — Що-що? — спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.
      — Ну, в оті... на конячці,— пояснив Пух.
      — Висвятять у лицарі?
      — А-а, он як воно зветься,— сказав Пух.— А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?
      — Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,— сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: — Але багато значніші за Купця.
      — А Ведмідь може стати Лицарем?
      — Звичайно, може! — сказав Крістофер Робін.— Зараз я тебе висвячу.
      Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:
      — Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.
      І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".
      А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.
      І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:
      — Пуше!
      — Що? — спитав Пух.
      — Коли я буду... Коли... Пуше!
      — Що, Крістофере Робіне?
      — Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.
      — Ніколи?
      — Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.
      Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.
      — Чого ж ти, Крістофере Робіне? — сказав підбадьорливо Пух.
      — Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш — коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?
      — Саме я?
      — Ти, Пуше.
      — А ти теж будеш тут?
      — Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.
      — Це добре,— сказав Пух.
      — Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!
      Пух трохи подумав:
      — А скільки тоді буде мені?
      — Дев'яносто дев'ять.
      Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:
      — Обіцяю,— сказав він.
      Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:
      — Пуше, — серйозно сказав він,— якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...
      Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:
      — Пуше, ну... хоч би щотам сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?
      — Що зрозумію?
      — Та нічого.
      Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:
      — Ходімо!
      — Куди? — спитав Вінні-Пух.
      — Куди завгодно, — сказав Крістофер Робін.
      І вони пішли.
      Та хоч кудиб вони прийшли і хоча б щоїх спіткало по дорозі — там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.