Вінні-Пух

      Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.
      — Доброго ранку, Іа,— сказав Пух.
      — Доброго ранку, ведмедику Пуше,— невесело сказав Іа.— Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,— додав він.
      — Чого? Що трапилося?
      — Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.
      — Чого всі не можуть? — перепитав Пух, потерши кінчик носа.
      — Веселитися, співати-танцювати й таке інше... Під вербою, під рясною...
      — А-а, ясно! — сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:— Під якою вербою?
      — Під тією, на якій груші ростуть,— невесело мовив Іа-Іа.— Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.
      Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.
      І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:
 
Різні на світі бувають дива,
Часом аж обертом йде голова.
Щойно я бачив: написано — РИС.
Вліво читаю — СИР об'явивсь!
Звідки той СИР і навіщо той РИС?
Спробуй у цьому ти сам розберись.
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
 
      Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:
 
Мешкає в дереві наша Сова,
Чув я від неї кумедні слова:
"З АМОК замкнула я свій на ЗАМ ОК.
Дощик пішов — і ЗАМ ОК мій ЗАМ ОК.
З АМОК не втраплю — заржавів ЗАМ ОК,
Він-бо під дощиком дуже ЗАМ ОК".
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
 
      Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета:
 
Муха літає. Ластівка — теж.
Пташкою ж муху ти не назвеш.
Є такий кінь, називається МУЛ,
Він, коли схоче, то ляже у МУЛ.
Все це аж надто великі дива -
Їх не вміщає моя голова.
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
 
      — Правильно. Ото ж бо і є,— сказав ІаІа.— Співай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа!
      — Я й веселюся,— сказав Пух.
      — Дехто може,— сказав Іа-Іа.
      — Та що трапилося, скажи?
      — А хіба щось трапилося?
      — Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа.
      — Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!
      — Твій день народження? — перепитав Пух, страшенно здивований.
      — Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки.— Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував.— Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!
      Пух поглянув — спершу праворуч, тоді ліворуч.
      — Подарунки? — спитав він.— Іменинний пиріг? Цукерки? Де?
      — Хіба ти їх не бачиш?
      — Ні,— сказав Пух.
      — Я теж,— сказав Іа.— Це жарт,— пояснив він.— Ха-ха!
      Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.
      — А сьогодні справдітвій день народження? — спитав він.
      — Справді.
      — Ой! Ну, щиро вітаю тебе і зичу тобі багато-багато щастя в цей день.
      — І я щиро вітаю тебе і зичу тобі багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше.
      — Але ж сьогодні не мій день народження.
      — Ні, не твій, а мій.
      — А ти ж кажеш: "Зичу тобі щастя в цей день".
      — То й що? Хіба ти хочеш бути нещасним у мій день народження?
      — Ага, зрозумів,— сказав Пух.
      — Досить уже того,— сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, — досить уже того, що я сам такий нещасний: ні дарунків, ні іменинного пирога, ні цукерків, і взагалі — всі мене покинули й забули.... А коли й інші будуть нещасні...
      Цього Вінні-Пух стерпіти вже не міг:
      — Постій тут! — гукнув він осликові й щодуху помчав додому.
      Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а опісля він матиме час подумати про Справжній Дарунок.
      Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника.
      — Привіт, Пацю,— сказав Пух.
      — Доброго здоров'ячка, дорогий Пуше,— сказав Паць.
      — Що ти там робиш?
      — Та намагаюся подзвонити,— сказав Паць.— Я оце йшов повз твою...
      — Дай-но я тобі допоможу,— люб'язно запропонував Пух.
      Він підійшов до дверей і натиснув на кнопку.
      — А я оце щойно зустрів Іа-Іа,— повідомив Пух.— Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так зажурився, так зажурився, — ти ж знаєш, як він уміє... Ну от, він стоїть такий похнюплений, а я...
      — Слухай, чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? — дещо роздратовано сказав Пух і знову подзвонив.
      — Пуше,— сказав Паць,— та це ж твій власний дім.
      — Еге,— сказав Пух.— А й справді. Тим краще: прошу заходити!
      Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличкий горщик із медом — саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на місці, і Пух зняв його з полиці.
      — Я віднесу його Іа,— пояснив він.— А що ти збираєшся йому подарувати?
      — Можна, щоб і я подарував йому горщика? — спитав Паць.— Буцімто від нас обох?
      — Ні,— сказав Пух.— Це ти погано придумав.
      — Ну, гаразд. Тоді я подарую Іа повітряну кульку. У мене зосталася одна від мого свята. Я зараз збігаю по неї, добре?
      — Добре. Оце ти чудово придумав! Бо Іа-Іа треба розвеселити. А з повітряною кулькою кожен звеселиться. Ніхто не буде журитися, коли в нього є повітряна кулька!
      Отож Паць хутенько подріботів додому, а Пух із горщиком меду завернув до струмка.
      В повітрі стояла спека, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину шляху, як раптом відчув у всьому тілі дивне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носі, далі в горлі, далі засмоктало під грудьми, а далі опустилося аж до самісіньких п'ят. Так, ніби хтось у ньому всередині шепотів: "Знаєш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трішечки..."
      — Ого-го! — сказав Пух.— Я й не знав, що вже так пізно!
      Він сів на землю і зняв з горщика накривку.
      — Добре, що я прихопив його з собою,— сказав Пух.— А більшість ведмедів у таку спеку навіть і не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи підкріпитися!
      І він припав до меду.
      — А тепер подумаємо,— сказав Пух, востаннe лизнувши денце горщика,— подумаємо, куди ж це я збирався йти. А, так-так, до Іа!
      І він неквапливо підвівся з землі. Та раптом Пух усе пригадав. Адже він з'їв подарунок!
      — Гай гай! — скрушно похитав головою Пух.— Ну що тепер робити? Треба ж подарувати бідолашному Іа бодай що-небудь! 0-хо-хо!
      Зопалу Пух навіть не знав, куди спрямувати свої думки.
      Та згодом він подумав:
      "Усе-таки це дуже гарний горщик, хоча в ньому й немає меду. Якщо я гарненько його помию і попрошу когось написати збоку "Вітаю з днем народження", то Іа зможе тримати в ньому що захоче. Це буде корисна річ!"
      У цей час Пух саме проходив через Дрімучий Праліс, де жила Сова, і вирішив завітати до неї в гості, бо про Сову ходила слава, що вона страх яка грамотійка.
      — Доброго ранку, Сово! — сказав Пух.
      — Доброго ранку, Пуше,— сказала Сова.
      — Вітаю тебе з днем народження Іа і зичу тобі багато-багато щастя,— сказав Пух.
      — Он як? — здивувалася Сова.
      — Саме так. А що ти, Сово, хочеш йому подарувати?
      — А ти, Пуше, що хочеш йому подарувати?
      — Я несу йому на дарунок Корисний Горщик, в якому можна тримати все, що заманеться. А тепер я хочу тебе попросити...
      — Ось цей? — спитала Сова і взяла з Пухових лапок горщика.
      — Ось цей,— сказав Пух.— І я хочу тебе попросити...
      — У ньому тримали мед,— сказала Сова.
      — У ньому можна тримати що завгодно,— серйозно сказав Пух.— Це дуже-дуже корисна річ. І я хотів попросити тебе...
      — А ти узяв би та й написав на ньому: "Вітаю тебе з днем народження".
      — Так про це ж я й прийшов тебе просити! — сказав Пух.— Бо мій правопис якийсь кульгавий. Узагалі він гарний правопис, тількиот чогось трохи накульгує, і букви заскакують не на свої місця... Тинапишеш на ньому "Вітаю з днем народження"? Добре? Дуже тебе прошу!
      — Просто чарівний горщик! — сказала Сова, оглянувши його з усіх боків.— А можна, я його теж подарую? Спільно від тебе й від мене.
      — Ні,— сказав Пух.— Це ти погано придумала. Краще давай я спершу його помию, а тоді ти все на ньому напишеш.
      Пух добре вимив горщика і насухо його витер, а Сова тим часом слинила кінчик свого олівця й думала, як пишеться "день народження".
      — Пуше, а ти вмієш читати? — спитала вона не без тривоги в голосі.— От, наприклад, у мене при вході висять таблички під дзвоником та під дзвіночком. Усі написи там зробив Крістофер Робін! Ти їх прочитав?
      — Розумієш, коли Крістофер Робін сказав мені, що там написано, тоді і я зміг прочитати,— відповів Пух.
      — Чудово! Я також скажу тобі, що тут, на цьому горщикові, написано, і тоді ти зможеш прочитати! І Сова взялася писати... Ось що вона написала:

      "ВИТА ТЮ ТИ БЕ ЗИДНЕМ НАРО ЖНЯ ВНЯ"

      Пух із захопленням подивився на цей напис.
      — Я тут написала "Вітаю тебе з днем народження",— недбало пояснила Сова.
      — Оце напис! Усім написам напис! Та ще й який довгий! — із глибокою повагою сказав Пух.
      — Ну, якщо тобі сказати вже геть усе, то насправді тут написано так: "Вітаю тебе з днем народження. Бажаю щастя. Твій Пух". Я не пожаліла олівця, бачиш, скільки стерлося!
      — Бачу. Ого! — сказав Пух.
      А тим часом Паць устиг збігати до себе додому й узяти повітряну кульку для Іа. Він міцно обхопив її лапками, притис до грудей, щоб вітер, бува, не заніс її в небо, і помчав до струмка, аби прибігти на місце раніше за Пуха. Йому страшенно кортіло найпершим піднести осликові дарунок, щоб усі подумали, ніби Паць згадав про день народження Іа сам, без сторонніх підказок.
      Отож він так поспішав і так замріявся, уявляючи, як зрадіє його подарункові Іа, що геть не дивився собі під ноги... і раптом Пацева ніжка потрапила в мишачу нірку, і він з усього маху заорав носом землю.
      Ба-бах!!!
      Паць лежав ні живий ні мертвий, не тямлячи, що трапилось. І спершу він подумав, що, може, весь-весь білий світ злетів у повітря; згодом він подумав, що, може, в повітря злетів не світ, а тільки їхній улюблений Ліс; а ще трохи згодом він подумав, що, певне, то лише він, Паць, злетів за хмари і лежить оце зараз десь на Місяці й ніколи-ніколи вже не побачить ні Крістофера Робіна, ні Пуха, ні Іа... Однак іще трохи-трохи згодом він подумав:
      "Нехай я й на Місяці, нехай! Проте не обов'язково лежати носом додолу!"
      І він обережно зіп'явся на ноги й озирнувся довкола... Ні, довкола був той самий їхній рідний Ліс!
      "Цікаво, просто чудасія! — подумав він.— А що ж то було за ба-бах? Адже не міг я сам наробити стільки шуму, коли спіткнувся й упав. І де поділася моя кулька? І звідки тут узявся оцей квачик?"
      Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була — саме була! — його повітряною кулькою.
      — Ой мамо! — сказав Паць.— Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пізно. Додому вертатися нічого... Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть... мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кульки...
      І Паць подріботів далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже й весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.
      — Доброго ранку, Іа! — ще здалеку загукав Паць.
      — Доброго ранку, маленький Пацику,— відповів Іа-Іа.— Якщо цей ранок справді добрий,— сказав він.— У чому я сумніваюся,додав він.— А втім, це байдуже,— закінчив він.
      — Іа, вітаю тебе з днем народження, — сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.
      Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.
      — Ану-ну, повтори, що ти сказав,— промовив він.
      — Вітаю те...
      — Зачекай хвильку!
      Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.
      — Я навчився цього ще вчора,— пояснив він, упавши тричі підряд.— Це дуже просто. І головне — так краще чути... Ну от, усе гаразд. То якти щойно сказав? Повтори, будь ласка,— попросив Іа, підперши вухо копитом.
      — Вітаю тебе з днем народження!— повторив Паць.
      — Мене?
      — Авжеж, Іа.
      — З моїм днем народження?
      — З твоїм!
      — Отже, в мене справжній день народження?
      — Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі дарунок.
      Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха лівим копитом.
      — Я хочу послухати ще й на це вухо,— сказав він.— Тепер говори.
      — Да-ру-нок! — проказав Паць голосно.
      — Мені?
      — Авжеж!
      — На день народження?
      — Атож!
      — Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?
      — Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!
      — Повітряну кульку? — перепитав Іа-Іа.— Ти сказав — повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!
      — Саме так, саме так... Тільки, розумієш... мені дуже шкода... розумієш, Іа... коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.
      — Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?
      — Ні, але кулька... Ох, Іа... вона зовсім луснула.
      Запала довга-предовга мовчанка.
      — Моя кулька? — нарешті спитав Іа-Іа.
      Паць кивнув.
      —  Мій деньнародженнєвий дарунок?
      — Так, Іа,— сказав Паць, підшморгуючи носом.— Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
      І він подав Іа маленький гумовий квачик.
      — Оце воно? — спитав Іа трохи здивовано.
      Паць кивнув.
      — Мій подарунок?
      Паць кивнув іще раз.
      — Повітряна кулька?
      — Так.
      — Спасибі тобі, Пацику,— сказав Іа-Іа.— Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
      — Червона.
      — Я так і знав! Червона!.. — проказав собі під ніс Іа-Іа.— Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
      — Майже така, як я.
      — Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. — сумно пробурмотів Іа-Іа.— Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.
      Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.
      І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.
      — Зичу тобі багато-багато щастя! — кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.
      — Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,— понуро відповів Іа-Іа.
      — Я приніс тобі подаруночок! — радісно вигукнув Пух.
      — У мене вже є подаруночок,— відповів Іа.
      Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.
      — Ось він,— сказав Пух.— Це — Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? "Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух". Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.
      Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:
      — Оце те, що треба! — вигукнув він.— Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!
      — Та ні, Іа,— зупинив його Пух.— Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок...
      — То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! — гордо сказав Іа.— Дивися, Пацику!
      Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.
      — Вийшло! — закричав Пух.— Тобто увійшла!
      — Увійшла! — закричав Паць.— І вийшла!
      — Чудово виходить! — закричав Іа-Іа.— Просто краса!
      — Я дуже щасливий,— сказав радісно Пух,— що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.
      — А я дуже щасливий,— сказав радісно Паць,— що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!
      Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...
 
      — А я хіба нічого йому не подарував? — спитав Крістофер Робін засмученим голосом.
      — Як же нічого? Звісно, подарував! — сказав я.— Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...
      — А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.
      — Еге. Саме так.
      — Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?
      — Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...
      — Еге, тепер я вже все згадав,— замріяно сказав Крістофер Робін.

ПРИГОДА СЬОМА,
У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию

      Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, — мама Кенга і Крихітка Ру.
      Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: "Як вони сюди потрапили?", Крістофер Робін сказав:
      "Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?"
      Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: "Угу". — Потім двічі кивнув головою і повторив: "Звичайним, шляхом. Ага, угу". — І почвалав у гості до свого друга Паця — дізнатися, що вінпро це думає.
      У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.
      — Мені ось що не до душі,— сказав Кролик.— Ми собі живемо тут — ти, Пуше, і ти, Пацику, і я — і раптом...
      — Ще Іа,— сказав Пух.
      — Ще Іа — і раптом...
      — І ще Сова,— сказав Пух.
      — І ще Сова — і раптом ні сіло ні впало...
      — Так, так, а ще ж Іа,— сказав Пух.— Я трохи не забув про нього!
      —  Ми собі живемо тут,— повторив Кролик дуже повільно та голосно,— усі-всі ми— і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тваринусеред нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?
      — Шістнадцять,— сказав Паць.
      — Сімнадцять, здається... Авжеж! — сказав Кролик.— Та ще одну для носовичка. Отже, всього — вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!
      Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.
      Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:
      — По-моєму, їх п'ятнадцять.
      — Чого, чого? — спитав Кролик.
      — Кажу, що їх таки п'ятнадцять.
      — П'ятнадцять чого?
      — Твоїх родичів.
      — А до чого тут мої родичі?
      Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.
      — Хіба? — сказав Кролик, знизавши плечима.
      — Авжеж, говорив...
      — Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,— нетерпляче сказав Паць.— Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?
      — А-а, ясно,— сказав Пух.
      — Найліпше,— сказав Кролик,— найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: "Де ж це моя Крихітка Ру?", ми скажемо: "Ага!"
      — Ага! — сказав Пух, надумавши потренуватися.— Ага! Ага!
      — По-моєму,— сказав він трохи згодом,— по-моєму, ми можемо сказати "ага", навіть не викрадаючи Крихітки Ру.
      — Пуше,— поблажливо сказав Кролик,— у тебе й справді в голові сама тирса!
      — Я знаю,— винувато промовив Пух.
      — Ми скажемо "ага" так, щоб Кенга зрозуміла, що ми знаємо, де її Крихітка Ру. Таке "ага" означає: "Ми тобі скажемо, де Крихітка Ру, якщо ти пообіцяєш піти з нашого Лісу й ніколи не повертатися". А тепер помовчте: я хочу подумати! — сказав Кролик.
      Пух подибав у куточок і став учитися такого "Ага!", про яке казав Кролик. Іноді йому здавалося, що воно виходить саме таке, а іноді — що зовсім не таке.
      "Мабуть, тут усе залежить від вправ,— думав Пух.— Цікаво, чи й Кенга повинна робити такі вправи, щоб нас зрозуміти?"
      — Я ось про що хотів запитати,— сказав Паць, неспокійно соваючись на місці,— Я оце мав розмову з Крістофером Робіном, і він сказав, що Кенга, між іншим, вважається Одним із Найлютіших Звірів. Сам я не боюся звичайних лютих звірів, але всі знають, що коли в Одного з Найлютіших Звірівзабрати дитину, то цей звір стає такий лютий, як Двоє Найлютіших Звірів. І тоді вже казати "Ага!" буде, мабуть, досить безглуздо.
      — Пацю,— промовив Кролик, діставши олівця і послинивши його,— ти страшенний боягуз, ти не маєш ані краплі хоробрості!
      — Важко бути хоробрим,— сказав Паць і тихенько зашморгав носом,— коли ти є лише таким Малесеньким Пацем.
      Кролик, який тим часом почав щось квапливо писати, на хвильку відірвався від роботи і сказав:
      — От саме завдяки тому, що ти такий малесенький, ти скоро будеш у найбільшій пригоді.
      Паць так зрадів, що він буде в пригоді, що враз і думати забув про будь-які страхи. А коли Кролик сказав, що Кенги бувають люті лише взимку, а в усі інші пори року вони — Найсумирніші Створіння, Паць ледве міг усидіти на місці, так йому закортіло потрапити в пригоду.
      — А як же я? — засмутився Пух.— Виходить, я зовсім не буду в пригоді?
      — Не журися, Пуше,— утішив його Паць.— Може, якось іншим разом...
      — Без Пуха,— урочисто сказав Кролик, загострюючи олівця,— пригода взагалі буде неможлива.
      — Ого! — сказав Паць, силкуючись не показати свого розчарування.
      А Пух знову почалапав у куток і гордо сказав собі подумки: "Без мене взагалі неможливо! От я, так я!"
      — А тепер слухайте всі! — сказав Кролик, скінчивши писати.
      Пух та Паць сіли й приготувалися слухати уважно-уважно — аж роти пороззявляли!
      І ось що їм прочитав Кролик:
       ПЛАН,
       як викрасти Крихітку Ру.
      1. По-перше. Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене.
      2. Ще найпопершіше. Кенга не зводить очей із Крихітки Ру, якщо він не застебнутий у неї в кишені геть на всі ґудзики.
      3. Отже. Якщо ми хочемо викрасти Крихітку Ру, нам треба виграти час, бо Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене (див. параграф 1).
      4. Ідея. Якщо Ру вискочить із Кенжиної кишені, а Паць туди вскочить, то Кенга не помітить різниці, бо Паць — це всього лиш Малесенький Паць.
      5. Такий самий, як і Крихітка Ру.
      6. Але Кенга неодмінно має глянути в інший бік, щоб не помітити, як Паць вскочить до неї в кишеню.
      7. Дивись параграф 2.
      8. Ще одна ідея. Та коли Пух заговорить до неї і говоритиме дуже переконливо, вона можена мить відвернутися.
      9. І тоді я зможу втекти з Ру.
      10. Дуже швидко.
      11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.
      Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:
      — А тоді?
      — Що тоді?
      — Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?
      — Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"
      — Усі втрьох?
      — Еге.
      — Ого!
      — А що тебе турбує, Пацю?
      — Нічого,— сказав Паць.— Якщо ми всі троєскажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",— сказав Паць,— тоді я не турбуюся,— додав він.— Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,— поцікавився він,— ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?
      — Про зиму?
      — Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?
      — А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?
      — Ні,— сказав Пух.— А що я маю робити?
      — Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.
      — Ага! А про що говорити?
      — Про що хочеш.
      — Може, почитати їй вірші чи щось таке?
      — Так, так, саме вірші,— сказав Кролик.— Блискуча думка! А тепер — гайда!
      І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
      Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
      Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
      "Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".
      І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
      — Добрий день, Кенго! — сказав він.
      — Добрий день, Пуше.
      — Диви, як я стрибаю! — пропищав Крихітка Ру і впав у надцятумишачу нірку.
      — Привіт, Ру, маленький мій друже!
      — А ми оце збираємося додому,— сказала Кенга.— Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
      Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...
      Отож вони стояли й дивилися.
      І Кенга дивилася також...
      — Послухай-но, Кенго,— сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.— Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
      — Не дуже,— сказала Кенга.
      — Та ну! — сказав Пух.
      — Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!
      Запала коротка мовчанка.
      Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.
      — Ну, чого ж ти, давай,— голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
      — До речі, про вірші,— сказав Пух.— Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...
      — Та невже? — сказала Кенга.— Ру, любий мій...
      — Віршик тобі сподобається,— сказав Кролик.
      — Ти його полюбиш,— кувікнув Паць.
      — Тільки слухай уважно,— порадив Кролик.
      — Аби нічого не прослухати,— кувікнув Паць.
      — Гаразд, гаразд,— сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
      — То про що ж у ньому йдеться, Пуше? — сказав Кролик.
      Пух легенько відкашлявся й почав:
 
У ПОНЕДІЛОК я гуляв
І довго думав та гадав:
"Чому так любо сонце гріє,
Коли хурделиця не віє?"
А у ВІВТОРОК — хуга, сніг,
І я подумав, як на гріх:
"Чому це сонечко не сяє,
Коли хурделиця гуляє?"
У СЕРЕДУ я вийшов з хати -
Став дощик з неба накрапати.
"Навіщо дощ,— подумав я,-
Коли в калюжах вся земля?"
А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.
Ого! Мороз шипа за ніс!
Отут би сонце припекло,
А сонце взяло і втекло...
П'ЯТНИЦЮ...
 
      — Ду-у-же, дуже мило! — сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.— Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
      Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
      — До речі, про вірші, — квапливо сказав Пух.— Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево — он там, праворуч?
      — Де? — сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.— Ну, серденько Ру...
      — Та ондечки, праворуч,— сказав Пух і показав за спину Кенги.
      — Ні,— сказала Кенга.— Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
      — Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево — он там, праворуч,— сказав Кролик.— Ру, хочеш, я тебе підсаджу? — І він узяв Крихітку Ру на лапки.
      — А на тому он дереві сидить пташинка,— сказав Пух.— Чи, може, то рибинка?
      — Авжеж, то сидить пташинка,— сказав Кролик,— якщо вона, звичайно, не рибинка.
      — То не рибинка, то пташинка! — кувікнув Паць.
      — Так воно і є, — сказав Кролик.
      — Цікаво, а то шпачок чи дрізд? — спитав Пух.
      — У тому вся й штука,— сказав Кролик,— чи то дрізд, чи, може, шпачок?
      І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
      — Ру, на місце!
      І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
      — Куди ж це Кролик подівся? — спитала Кенга, знову повернувши голову.— Ну як, любий Ру, все гаразд?
      Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
      — Кроликові довелося піти,— сказав Пух.— Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
      — А Паць?
      — А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
      — Ну, гаразд, ми пішли додому,— сказала Кенга.— До побачення, Пуше!
      Три велетенських стрибки — стриб! стриб! стриб! — і Кенга зникла з очей.
      Пух подивився їй услід:
      "Хотів би я отак стрибати! — подумав він.— І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"
      Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.