Вінні-Пух

      Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м'яч, у голові йому стрибала думка:
      Якщо це зве ве
      \ / \
      ве \
      веться
      в них літа та
      \ / \
      та \
      тати, —
      я пташкою
      не хо хо
      \ / \
      хо \
      хочу
      ста а а ти — ти!
      \ / \ / \ /
      а а а
 
      — УУУУУУУУ! — казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:
      —Ух!
      І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ухГ
      Звісно, вдома, щойно Кенга розстебнула свою кишеню, вона одразу помітила, що її підманули. Спершу вона ледь не злякалася, та наступної миті збагнула, що лякатися нічого: бо ж вона була цілком певна, що Крістофер Робін нікому не дозволить скривдити Крихітки Ру.
      "Ну, гаразд,— сказала вона сама собі подумки,— якщо вони такі, то й я буду така. Тільки тепер не вони з мене, а я з них покепкую!"
      — Ну, любий мій Ру,— сказала Кенга, витягнувши Паця з кишені,— час нам спатки.
      — Ага! — сказав Паць, силкуючись вимовити це "ага!" якомога краще. Але після такої Стрибастої Подорожі "ага!" вийшло не дуже вдале, і Кенга, мабуть, не зрозуміла, що воно мало означати.
      — Спершу цюпці-люпці,— сказала Кенга веселим голосом.
      — Ага! — повторив Паць, тривожно нишпорячи очима й шукаючи друзів. Та друзів тут не було. Кролик сидів у себе вдома й любесенько грався із Ру, відчуваючи, що з кожною миттю все дужче й дужче любить Крихітку Ру, а Пух, якому враз заманулося стати Кенгою, ще й досі стрибав на піщаній галявці посеред Лісу.
      — Не знаю, як краще,— сказала Кенга ніби в глибокій задумі,— може, сьогодні тобі зробити холодну ванну? Адже ти дуже любиш холодну водичку, га, любий мій Ру?
      Паць, який узагалі не терпів ніяких ванн, затремтів від обурення й, зібравши усю свою хоробрість, рішуче сказав:
      — Кенго! Я бачу, настав час поговорити відверто!
      — Який же ти смішненький та дурненький, любий мій Ру,— сказала Кенга, наливаючи у ванну воду.
      — Я не Ру! — голосно сказав Паць.— Я Паць!
      — Так, любий, так,— лагідно сказала Кенга. — Хіба я заперечую? Бач, яке розумне — і голосок уже навчилося підбирати — ну чисто тобі Паць! — вела вона далі, дістаючи з полиці великий брусок жовтого мила. — Ну, чим ти мене ще потішиш?
      — Хіба ти не бачиш? — зарепетував Паць.Очей у тебе немає чи що? Подивися ж на мене!
      — Та я дивлюся, любий мій Ру, дивлюся, — сказала Кенга суворо.— А от ти, бачу, забув ся, що я тобі вчора казала про блазнювання. Якщо ти будеш викаблучуватися й далі, мов той Паць, то, коли виростеш, станеш схожим на Паця, і тоді про це дуже-дуже пожалкуєш. А тепер — гайда у ванну і не дратуй мене, бо ти мене знаєш!
      Не встиг Паць навіть зойкнути, як уже опинився у ванні.
      Кенга заходилася щосили терти його великою кудлатою мочалкою.
      — 0-йо-о-о-й! — верещав Паць.— Відпусти мене! Я ж Паць!
      — Не роззявляй рота, серденько, бо наковтаєшся мила,— сказала Кенга.— От бач! Що я тобі казала?
      — Ти... ти... ти це зумисне зробила,— забулькотів Паць, тільки-но спромігся заговорити.
      Але нараз рота йому затулила мочалка.
      — Отак, мій любий, отак, коханий, хоч тепер помовч,— сказала Кенга, але за хвилину вона вже витягла Паця з ванни і дбайливо витерла м'яким рушником.
      — А тепер,— сказала Кенга,— вип'єш свої ліки і можеш спатки.
      — Я-я-я-які ще ліки? — пробелькотів Паць.
      — Риб'ячий жир, щоб ти виріс великий та сильний, моє серденько. Адже ти не хочеш бути таким малесеньким, як Паць, не хочеш? Ото ж бо!
      У цей час хтось постукав у двері.
      — Прошу, — сказала Кенга, і до кімнати увійшов Крістофер Робін.
      — Крістофере Робіне! Крістофере Робіне! — жалісно загукав Паць.— Скажи Кензі, хто я такий. Вона весь час каже, що я — Крихітка Ру! А я зовсім не Крихітка Ру, правда?
      Крістофер Робін оглянув Паця дуже ретельно і похитав головою.
      — Авжеж, ти не Ру,— сказав він.— Я щойно бачив Ру в гостях у Кролика. Вони там собі граються.
      — От тобі й маєш! — сказала Кенга.— Ну хто ж міг знати! І як це я могла помилитися?
      — Ага, ага! Бачиш! — заторохтів Паць.— Чия правда? Я ж казав, що я — Паць! От!
      Крістофер Робін знову похитав головою.
      — Ні, ти не Паць,— сказав він.— Паця я знаю чудово, і він зовсім іншого кольору.
      Паць намірився був сказати, що все це через купання, та вчасно збагнув, що, мабуть, цього не слід говорити. Він роззявив рота, щоб сказати щось інше, і в цей час Кенга засунула йому в рот ложку з ліками, а тоді ніжно поплескала по спині й сказала, що риб'ячий жир дуже-дуже смачний, коли до нього гарненько звикнеш.
      — Я знала, що це не Паць,— сказала Кенга потому.— А все ж, цікаво, хто це такий?
      — Мабуть, це один із Пухових родичів,— припустив Крістофер Робін,— скажімо, дядько або племінник, або ще там хтось.
      — Атож, так воно, мабуть, і є, — погодилася Кенга і сказала, що треба йому дати якесь ім'я.
      — Можна назвати його просто Пухтик,— сказав Крістофер Робін. — Або скорочено — Генрі Пухтик.
      Та, тільки-но діставши таке чудове ім'я, новоспечений Генрі Пухтик випручився з обіймів Кенги і скочив на долівку. На його щастя, Крістофер Робін не причинив дверей.
      Ніколи за все своє життя Генрі Пухгик-Паць не бігав так швидко, як тепер. Він летів, мов на пожежу, мигочучи п'ятами, і не оглядався й не зупинявся аж до своєї хатки. Лише за сотню кроків від власних дверей він сповільнив біг і решту шляху котився по пилюці, щоб знову набрати свого звичного кольору, такого милого та приємного...
      Отак Кенга й Крихітка Ру зосталися жити в Лісі. І щовівторка Крихітка Ру на цілий день ішов у гості до свого щирого друга Кролика, а Кенга проводила свій щовівторокзі своїм щирим другом Пухом, навчаючи його стрибати, а Паць щовівторка гостював у свого давнього щирого друга Крістофера Робіна.
      І всім було страшенно весело.

ПРИГОДА ВОСЬМА,
У якій Крістофер Робін веде "ех-спотикацію" до Північного Полюсу

      Одного чудового дня Пух чалапав на другий кінець Лісу, щоб провідати Крістофера Робіна та з'ясувати, чи не забув той узагалі про існування ведмедів. Уранці під час сніданку (сніданок був дуже скромний: трохи мармеладу, намащеного на стільники з медом) Пухові зненацька закрутилася в голові нова пісенька. Вона починалася так:
 
Гарно ведмедеві. Тричі ура!
Пухові слава! Шум-трія-ра!
 
      Придумавши ці рядки, Пух почухав потилицю і сказав сам до себе: "Початок просто чудовий, але де взяти продовження?" Він спробував ще кілька разів повторити "Ура!", та це не допомогло. "Може, вийде краще,— подумав він,— якщо я співатиму: "Гарно ведмедеві. Тричі ого "? І він заспівав. Але пісня й далі не зрушила з місця. "Ну що ж, гаразд,— сказав Пух,— тоді я проспіваю перші два рядки ще двічі, і, може, якщо я співатиму дуже швидко, то й сам незчуюся, як доберуся й до третього рядка, а там і до кінця, і в мене вийде гарна пісенька. Ну, почали:
 
Гарно ведмедеві! Тричі — ура!
Пухові слава! Шум-трія-ра!
Що нам морози,
Погрози, прогнози
(А також і занози),-
Лиш медом помажте мене.
Ура!
Крізь хугу й замет
Я піду уперед,
Лиш лапки гарненько
Вмочіть мені в мед.
Хай живе Вінні-Пух! Гей, ура!
Слава Пухові! Гей, дітвора!
Добре під'їв він. Пора!..
 
      Пухові так сподобалася ця пісенька, що він співав її цілу дорогу, поки йшов Лісом.
      "Але якщо я співатиму її довше,— раптом подумав він,— то саме наспіє час попоїсти чогось смачненького, і тоді останній рядок " Добре під'їв він. Ура!.."буде неправильний.
      Тому Пух замугикав пісеньку без слів.
      Крістофер Робін сидів на порозі й натягав свої Похідні Чоботи.
      Тільки-но Пух побачив Похідні Чоботи, він ураз зрозумів, що незабаром має трапитися Пригода, тож він хутенько злизав з губів рештки меду і підтягнувся, як тільки міг, щоб показати, що він готовий до всього.
      — Доброго ранку, Крістофере Робіне! — загукав він.
      — Привіт, Війні-Пуше. Ніяк не натягну оцього чобота.
      — Кепська справа,— сказав Пух.
      — Ти, будь ласка, уприся мені в спину, щоб я, бува, не перекувицьнувся догори ногами, коли потягну надто сильно.
      Пух сів і міцно-міцно вперся лапками в землю, а спиною міцно-міцно вперся у спину Крістофера Робіна; Крістофер Робін, у свою чергу, міцно-міцно вперся у спину Пухові й почав міцно-міцно тягти-натягати свого чобота, аж поки нарешті таки натягнув.
      — От і готово,— сказав Пух.— Що будемо робити далі?
      — Підемо в експедицію. Усі,— сказав Крістофер Робін. Він звівся на ноги, обтрусився і додав: — Дякую, Пуше.
      — Підемо в ех-спотикцію? — з цікавістю перепитав Пух.— Здається, такого я ще не бачив, не чув і не їв. А де вона, ця ех-спотикція?
      — Експедиція, дурненьке ведмежа. Не "ех", а "е-к-с", розумієш, "ка-ес"!
      — А-а,— сказав Пух.— Ясно.
      Та насправді йому нічого не було ясно.
      — І в експедиції ми мусимо не спотикатися, а шукати й відкрити Північний полюс.
      — А-а! — знову сказав Пух.— Ясно. А що таке Північний полюс?
      — Ну, це така штука, яку відкривають,— недбало сказав Крістофер Робін, який і сам до пуття не знав, що ж то воно за штука.
      — А-а, ясно,— сказав Пух.— А ведмедям можна його відкривати?
      — Авжеж, можна. І Кроликові, і Кензі, і всім, усім, усім. Бо ж це — експедиція. А експедиція означає, що всі йдуть одне за одним, як на параді. Ти б краще попередив усіх, щоб збиралися, доки я почищу рушницю. І ще треба не забути провізію.
      — Про кого не забути?
      — Не про кого, а те, що їдять.
      — А-а! — зрадів Пух.— А мені почулося, ніби ти сказав про якусь Візію. Тоді я піду та попереджу їх усіх.
      І він почалапав геть.
      Першим, кого зустрів Пух, був Кролик.
      — Привіт, Кролику,— сказав Пух.— Це ти?
      — Це я, але пограймося, ніби це не я,— сказав Кролик.— Подивимося, що з того вийде.
      — Я маю для тебе доручення,— сказав Пух.
      — Гаразд, я передам його Кроликові, — сказав Кролик.
      — Ми всівирушаємо в ех-спотикціюразом із Крістофером Робіном.
      — І Кролик теж? А що таке... ну оте, що ти сказав?
      — Ну, такий собі парад чи що,— сказав Пух.
      — Он як?! Парад! — сказав Кролик.
      — Угу,— підтвердив Пух.— І ми повинні відкрити Полюск... чи, може, Молюск? Одне слово, щось там відкрити.
      — Відкрити? Усі ми? — сказав Кролик.
      — Усі, всі. А головне, не забути про... ну, про те, що їдять. Бо раптом нам їсти захочеться!.. Тепер я подамся до Паця, а ти перекажи все Кензі, гаразд?
      Пух попрощався з Кроликом і заквапився до пацевої хатки.
      Паць сидів на ґанку і, заплющивши очі, гадав на ромашці, аби точно дізнатися — любить, не любить, плюне чи поцілує. Вийшло, що плюне, і тепер він силкувався згадати, на кого ж він загадав, — тільки б не на Пуха.
      Цієї миті перед ним і вигулькнув Пух:
      — Гей, Пацику! — захекано сказав Пух.— Ми йдемо в ех-спотикцію. Усі, всі. І беремо про... про... їзію. Одне слово, харчі. Треба щось там відкрити.
      — Що відкрити? — злякано спитав Паць.
      — Та щось таке, що відкривають.
      — Не дуже люте?
      — Крістофер Робін нічого не казав про лютість. Він тільки сказав, що в нього є, як його... е... е... ко... си...
      — "Коси" я не боюся, — серйозно сказав Паць.— Я боюся тільки вовка. Та якщо з нами йде Крістофер Робін, тоді я зовсім нікого не боюся!
      Незабаром усі-всі зібралися біля хатки Крістофера Робіна, і "ех-спотикція" почалася. Попереду виступали сам Крістофер Робін і Кролик, за ними Паць та Пух, далі Кенга з Крихіткою Ру в кишені й Сова, ще далі — Іа, а в самому кінці, витягнувшись довгою вервечкою, тюпали всі Кроликові Родичі та Знайомі.
      — Я їх не запрошував,— ніби між іншим пояснив Кролик.— Вони самі взяли та й прийшли. Вони завжди так. Нехай собі спотикаються в самому кінці, за хвостом Іа.
      — Мушу сказати,— озвався Іа,— що це неподобство. Ось що це таке! Я взагалі не збирався йти в цю... е... е... скопицію... чи як там Пух її назвав. Я прийшов тільки з почуття обов'язку. Та все ж, бачте, я тут, і якщо я повинен іти в кінці е... е... зкопитії — ви розумієте, про що я кажу,— то й дозвольте мені йти в кінці. А коли я щоразу, як мені захочеться трохи посидіти й відпочити, матиму клопіт розчищати собі місце від цієї дрібноти — Кроликових Родичів та Знайомих, то це вже буде не е... е... ступиція — чи як там на неї кажуть, — а просто метушня й мішанина. Ось що я мусив сказати.
      — Я розумію Іа-Іа,— сказала Сова.— Якщо ви мене спитаєте...
      — Я нікого ні про що не питаю,— перебив її Іа-Іа.— Навпаки, я сам усе всім пояснюю. Можете шукати Північний полюс, а можете відпочивати, сидячи на мурашнику. Мені байдуже.
      Та тут з переднього ряду колони залунали вигуки.
      — Уперед! Уперед! — кричав Крістофер Робін.
      — Уперед! — гукали Пух і Паць.
      — Уперед! — підгукувала їм Сова.
      — Рушили! — сказав Кролик.— Я мушу бігти.
      І він пострибав попереду "ех-спотикції", щоб крокувати поруч із Крістофером Робіном.
      Так вони вийшли в похід до полюса. І по дорозі всі весело гомоніли про се та про те — всі, окрім Пуха, який саме складав пісню.
      — Ось і початок,— сказав він Пацеві, коли початок був готовий.
      — Початок чого?
      — Моєї пісні.
      — Якої пісні?
      — Цієї самої.
      — Якої?
      — Якщо ти послухаєш, то все почуєш.
      — А звідки ти знаєш, що я не слухаю?
      На це Пух не знайшов, що сказати, і тому почав співати:
 
На полюс
в ЕХ-СПОТИКЦІЮ
Всі рушили зрання,-
І Кенга, й Ру, і Кролик,
І вся його рідня.
Вперед крокує Робін
І, звісно, також я.
І Паць, а далі знову
Вся Кролика рідня.
До полюса, до молюса
Всі йдуть, ідуть і йдуть,
Тому цю ЕХ-СПОТИКЦІЮ
Парадом ще зовуть.
Гей, люба ЕХ-СПОТИКЦІЄ,
Куди вони біжать:
Який він є той полюс
Із чим його їдять?
 
      — Тс-с! — сказав Крістофер Робін, обернувшись до Пуха.— Ми якраз наближаємося до небезпечного місця!
      — Тс-с! — сказав Пух, хутенько обернувшись до Паця.
      — Тс-с! — сказав Паць Кензі.
      _ Тс-с! — сказала Кенга Сові, а Крихітка Ру кілька разів підряд сказав "Тс-с! Тс-с! Тс-с!" самому собі.
      — Тс-с! — сказала Сова Іа-Іа.
      — Цитьте! — сказав Іа-Іа страшним голосом усім Кроликовим Родичам та Знайомим, і ті стали квапливо казати одне одному "Цить! Цить! Цить!", аж поки дійшло до останнього.
      А останній (найменший із Кроликових Родичів та Знайомих) так перелякався, подумавши, що вся "ех-спотикція" тільки йому каже "Цить!", що вмить зарився в землю і просидів там униз головою два дні, поки нарешті упевнився, що небезпека минула. Потому він чимдуж подався додому й більше ніколи не витикався з-під маминої спідниці.
      Його звали Кульчин Синок.
      "Ех-спотикція" доспотикалася до річки, яка весело крутилася й перекидалася поміж високих скелястих берегів, і Крістофер Робін враз розпізнав, яка тут могла критися небезпека.
      — Отут,— пояснив він,— найзручніше місце для схрону.
      — Для якого хрону? — шепнув Пух Пацеві.— Того, від якого свербить у носі?
      — Мій любий Пуше,— поблажливо сказала Сова,— невже ти не знаєш, що таке схрон?
      — Сово,— сказав Паць, суворо зиркнувши на неї,— адже Пух шепочеться зі мною, а не з тобою, і тобі не варто...
      — Схрон,— сказала Сова,— це місце, де щось ховають або ховаються, — сказати б, несподівана схованка.
      — Так само,— сказав Пух,— як баночки з хроном іноді несподівано...
      — Схрон, як я саме хотів пояснити Пухові,— сказав Паць,— це місце, де ховаються...
      — Якщо хтось сховається, а тоді зненацька наскочить на тебе, — це й означає, що він вискочив зі схрону,— сказала Сова.
      —  Схроном, Пуше, називають те місце, де хтось ховається, а тоді звідти зненацька наскакує на тебе,— пояснив Паць.
      Пух, який тепер точно знав, що таке схрон, докинув, що одного разу він був сховав баночку з варенням, а тоді зненацька виявилося, що то баночка з хроном, від якого йому свербіло в носі цілих шість днів.
      — Та піхто ж не казав про баночки з хроном,— сердито буркнула Сова.
      — Я казав,— сказав Пух.
      Вони дуже обережно посувалися берегом річки, долаючи скелю за скелею, і незабаром вийшли на те місце, де кручі відступали від води, лишаючи місце зеленим смужкам м'якої трави, на якій так і кортіло посидіти та відпочити.
      І тільки-но вони ступили на траву, Крістофер Робін скомандував: "Стій!" — і всі посідали, щоб перепочити.
      — По-моєму,— сказав Крістофер Робін,— нам треба зараз з'їсти всю провізію, щоб далі легше було йти.
      — З'їсти все наше що? — спитав Пух.
      — Усе, що ми принесли,— сказав Паць і перейшов від слів до діла.
      — Це добра думка,— сказав Пух і теж заходився плямкати.
      — Всі мають що їсти? — спитав Крістофер Робін із повним ротом.
      — Усі, крім мене,— сказав Іа-Іа.— Як завжди. — Він сумно подивився навкруги й додав: — Гадаю, ніхто з вас не сидить на моїх будяках?
      — Здається, я сиджу,— сказав Пух.— Ой! — він скочив на рівні ноги й озирнувся.— Авжеж! Я так і відчував.
      — Дякую, Пуше. Якщо будяки тобі більше не потрібні, то я... — Іа-Іа перейшов на місце Пуха й почав їсти.
      — До речі, будякам не на користь, коли на них сидять,— заговорив Іа-Іа, на хвильку переставши жувати.— Вони втрачають будь-яку поживність і свіжість. Іншим разом не забувайте про це, мої друзі. Ніколи не завадить виявити трохи поваги, тобто уваги до свого ближнього. Точніше, треба дбати не тільки про себе,— ось що хотів я сказати.
      Тільки-но Крістофер Робін упорався зі своїм сніданком, він щось прошепотів Кроликові, а Кролик сказав:
      — Так, так, авжеж! — і вони відійшли трохи набік.
      — Мені не хотілося говорити при всіх,— почав Крістофер Робін.
      — Цілком слушно,— сказав Кролик, набундючившись із гордості.
      — Розумієш... я хотів... та ні, певне, й ти, Кролику, цього не знаєш... Цікаво, який він є, отой Північний полюс?
      — Ну,— сказав Кролик, хвалькувато погладжуючи вуса,— треба було раніше про це мене спитати.
      — Раніше я й сам знав, а тепер трохи призабув,— недбало відказав Крістофер Робін.
      — Дивна річ,— сказав Кролик,— зараз я теж трохи призабув, хоча раніше знав напевне.
      — По-моєму, там проходить земна вісь. І її встромлено в землю. Правда?
      — Авжеж, там є вісь,— мовив Кролик,— і, безперечно, її встромлено в землю, бо більше її нікуди встромляти, та і звуть її "земляною".
      — Ото ж бо. І я так гадаю.
      — Та річ не в цьому,— сказав Кролик.— Річ у тому, що невідомо де її встромлено, оту вісь!
      — О, це ми скоро знайдемо,— впевнено сказав Крістофер Робін, і вони з Кроликом повернулися до гурту.
      Паць лежав горілиць на траві й мирно собі хропів. Крихітка Ру хлюпався в річці, миючи писок та лапки, і Кенга, сповнена гордості, пояснювала всім по черзі, що її Крихітка Ру оце вперше в своєму житті вмивається самостійно, а Сова розповідала Кензі дуже цікаву історію, пересипану довжелезними словами, такими як "енциклопедія", "рододендрон", хоча Кенга її зовсім не слухала.
      — Не до душі мені усі ці вмивання,— буркотів Іа-Іа.— А надто ота нова безглузда мода — мити за вухами. Як ти на це дивишся, Пуше?
      — Ну,— сказав Пух,— я дивлюся так...
      Однак ми так ніколи і не дізнаємось, як на це дивився Пух, бо нараз від річки почувся сплеск, а далі тоненький писк Ру і зляканий крик Кенги.
      — Довмивався! — сказав Іа.
      — Крихітка Ру впав у воду! — закричав Кролик і побіг слідом за Крістофером Робіном на порятунок.
      — Дивіться, як я плаваю! — пропищав Крихітка Ру. Він був уже далеко від берега, посеред плеса, і течія прудко несла його до водоспаду.
      — Ру, любий мій, ти не потонув? — стривожено гукала Кенга:
      — Ні! — відповів Ру.— Дивись, як я пла... Буль, буль! — і він надовго зник під водою, випірнувши аж посеред наступного плеса.
      Кожен, як міг, старався допомогти Крихітці Ру.
      Паць, який хутенько прочумався від сну, підстрибував на місці й верещав:
      "Ой, ой! Що тепер буде?" Сова пояснювала, що в разі раптового занурення під воду найголовніше — це тримати голову над водою. Кенга величезними стрибками мчала вздовж берега і все допитувалася: "Ру, любий мій, ти й справді не потонув?", а Ру, долаючи плеса й водоспади, завжди відповідав одне: "Дивіться, як я плаваю!"
      Іа-Іа обернувся задом до річки й опустив хвоста у воду, саме туди, куди перед тим упав Крихітка Ру. Так він і сидів, спиною до всього, що діялося навкруги, стиха щось бурмочучи собі під ніс та примовляючи:
      — Бач, до чого призводять умивання! Але ти тільки хапайся за мого хвоста, Крихітко Ру, і все буде гаразд".
      А Крістофер Робін із Кроликом бігли понад берегом і всіх підбадьорювали:
      — Ру, тримайся, я йду до тебе! — гукав Крістофер Робін.
      — Гей, ви там, перекиньте що-небудь через річку, отам, трохи нижче,— командував Кролик.
      Та Пух і без нього вже щось надумав. Він стояв за два плеса нижче від того місця, де зараз борсався Ру, і тримав у лапах довгу тичку. Мить — і Кенга теж була біля нього. Схопивши тичку за другий кінець, вона одним махом перестрибнула через річку. Тепер Пух тримав тичку з одного, а Кенга — з другого боку річки, а далі вони разом опустили її до самої води, і невдовзі Крихітка Ру, який усе ще захоплено булькав: "Дивіться, як я плаваю!" — вчепився за тичку й вибрався на берег.
      — Ну що, бачили, як я плаваю? — гордо пищав Крихітка Ру, не звертаючи уваги на бурчання Кенги, поки вона його витирала.— Пуше, ти бачив, як я плаваю? Оце називається плавати!.. Кролику, ти бачив, що я робив? Я плавав!.. Гей, Пацику! Чуєш мене? Як, потвоєму, що я робив? Я плавав!.. Крістофере Робіне, ти бачив, як я...
      Але Крістофер Робін нічого не чув і не бачив. Він дивився на Пуха.
      — Пуше,— сказав він,— де ти знайшов оцю вісь?
      Пух глянув на тичку, котру все ще тримав у лапах.
      — Ну, йшов і знайшов,— сказав він.— То це — вісь? А я гадав — звичайна собі палиця, може, на щось знадобиться. Бачу — стирчить у землі, я її й висмикнув.
      — Пуше,— урочисто сказав Крістофер Робін.— Експедицію закінчено. Це — земна вісь. Ти відкрив Північний полюс!
      — Та ну?! — сказав Пух.
      ......................................
      Коли всі повернулися на лужок, Іа все ще сидів на тому самому місці, де його залишили, і мочив у воді свого хвоста.
      — Гей, скажіть хто-небудь Крихітці Ру, нехай він там швидше,— попросив Іа.— У мене дубіє хвіст. Я б не став про це говорити, та правди не приховаєш. І я зовсім не скаржуся, хоча це правда. Хвіст мій добряче змерз.
      — А я вже ось! — пропищав Ру.
      — О, то ти вже тут!
      — Ти бачив, як я плаваю?
      Іа витяг хвоста з води і помахав ним.
      — Так я і знав,— сказав він.— Нічого не відчуває. Затерп і занімів. Он до чого дійшло. Зовсім задубів. Та коли це нікому не завдає клопоту, значить, так воно й мусить бути.
      — Бідненький мій Іа! Я його зараз витру,— сказав Крістофер Робін. Він витяг носовичок і став витирати осликові хвоста. '
      — Дякую тобі, Крістофере Робіне. Ти тут єдиний, хто розуміється на хвостах. Усі інші не здатні мислити. У цьому їхня біда. Вони не мають уяви. Для них хвіст — це не хвіст, а просто якась собі китиця поза спиною.
      — Не журися, Іа,— сказав Крістофер Робін, щосили розтираючи хвоста.— Тепер йому краще?
      — Так, тепер він начебто відчуває себе хвостом. Відчуває, що він комусь належить. Якщо ти тямиш, про що я кажу...
      — Привіт, Іа,— сказав Пух, підходячи до них зі своєю віссю.
      — Моє шанування, Пуше. Дякую за увагу...
      ...Пух розгублено подивився на Крістофера Робіна.
      — Пух саме знайшов Північний полюс,— сказав Крістофер Робін.— Чудово, правда, Іа? Ось земна вісь!
      Пух скромно опустив очі.
      — Оце? — спитав Іа.
      — Так! — сказав Крістофер Робін.
      — То ми шукали оцю штуку? — спитав Іа.
      — Саме її,— сказав Пух.
      — Гм,— сказав Іа.— Ну що ж. Принаймні дощу не було,— додав він.— І то вже добре.
      Вони встромили вісь у землю, і Крістофер Робін прив'язав до неї дощечку з написом:

      ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС.
      ВІКРИТИЙ ПУХОМ.
      ПУХ ЙОГО НАШОВ.

      Потому всі розійшлися по домівках. І здається, хоч я й не зовсім у цьому певен, Крихітці Ру довелося прийняти гарячу ванну й одразу лягти спати.
      А Пух так пишався своїм подвигом, що, опинившись у власній хатці біля власного буфета, мусив перш за все гарненько підкріпитися.

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА,
У якій паць із усіх усюд оточений водою

      Дощ хлюскотів, хлюскотів і хлюскотів. Паць сказав собі, що ніколи за все своє життя — а йому було страшенно багато років: може, три, а може, навіть цілих чотири! — ніколиніколи він ще не бачив стільки дощу одразу. А дощ усе періщив — з ранку до ночі, день за днем, день за днем...
      "От якби,— думав Паць, визираючи з віконця,— от якби я гостював у Пуха чи в Крістофера Робіна, чи навіть у Кролика, коли почався дощ, тоді мені весь час було б весело. А так сиди тут сам-один мов палець і думай-гадай, коли ж то цей дощ ущухне!"
      І Паць уявив собі, що він сидить у гостях у Пуха й питає його: "Пуше, ти бачив колинебудь отакенний дощ?", а Пух відповідає: "Просто жах, Пацику!" або він, Паць, каже: "От би знаття, чи не розмило дорогу до Крістофера Робіна?", а Пух відповідає: "Бідолашного старого Кролика, мабуть, уже точно вимило з дому".
      Отак любенько погомоніти — хіба то не радість, не насолода?! Бо навіщо тоді взагалі здалися такі незвичайні речі, як повені чи потопи, коли тобі навіть ні з ким про них погомоніти?
      А видовище, що й не кажи, було-таки справді незвичайне. Маленькі сухі рівчачки, в яких Паць, бувало, так прелюбо копирсався рильцем, стали струмками; маленькі струмки, в яких він, бувало, залюбки брьохався, стали річками; а річка, на берегах якої друзі так весело гралися, вилізла зі свого ложа (так називають річчину постіль) і розлилася так широко та далеко, що Паць занепокоївся, чи не забереться вона скоро у його власне ложе (тобто в його власну постіль).
      "Усе ж трішечки лячно,— сказав він сам до себе,— лячно бути зовсім Малесеньким Пацем, з усіх усюд оточеним водою! Крістофер Робін і Пух можуть врятуватися, видершись на дерева; Кенга така стрибуча, що також може врятуватися; Кролик може врятуватися, закопавшись у землю; Сова може врятуватися, полетівши куди завгодно; а Іа може врятуватися, якщо... якщо буде голосно кричати, доки його не порятують... Тільки я сиджу тут, оточений водою, і нічого-нічого не можу вдіяти!.."
      А дощ усе хлюскотів та хлюскотів, і з кожним днем вода підіймалася вище та вище, і ось вона вже підступила майже до самого віконця... а Паць і досі не спромігся щось вдіяти.
      "Добре Пухові,— з гіркотою думав Паць.— Щоправда, Пух не такий уже й розумний, бо в голові у нього тирса, але це йому байдуже.
      Він що зробить, то все не так, а виходить — все саме так. Добре й Сові. Щоправда, розуму в неї також небагато, зате вона геть усе знає. Сова напевне б сказала, що треба робити, коли ти з усіх усюд оточений водою. Добре й Кроликові. Правда, Кролик мало читав книжок, зате він завжди, коли захоче, може скласти розумний план. Добре й Кензі. Правда, Кенга не така й розумна, але вона так непокоїться за Крихітку Ру, що завжди робить те, що треба робити, і їй для цього не треба навіть думати. Добре й бідолашному Іа, бо він... бо він такий бідолашний, що не став би зовсім нічого робити. Але цікаво, що б на моєму місці зробив Крістофер Робін?"
      І раптом Паць згадав історію, що її колись давно розповідав йому Крістофер Робін,— історію про моряка на безлюдному острові, який написав усе, що треба, на папірці, поклав той папірець у пляшку, а пляшку кинув у море...
      І Паць подумав, що коли і він напише усе, що треба, на папірці і покладе папірця у пляшку, а пляшку кине у воду, то, може, хтось прийде і порятує його!
      Він вискочив із віконця, обнишпорив усю свою хатку (точніше, все, що в хаті лишалося сухого) й нарешті знайшов сухого олівця, клаптик сухого паперу, суху пляшку та сухий до неї корок.
      З одного боку на папірці він написав:

      ОЙ ПОРЯТУЙТЕ!
      ПАЦЯ (МЕНЕ)

      А на зворотному боці ще написав:

      ЦЕ Я, ПАЦЬ!
      МЕРЩІЙ ДОПОМОЖІТЬ!

      Потому він запхнув папірця у пляшку, пляшку міцно закоркував і, висунувшись у віконце якомога далі, але так, щоб не випасти, щосили кинув її у воду.
      "Хлюп!" — сказала пляшка і загойдалася на хвилях. Паць дивився, як вона повільно відпливає, дивився, аж поки в нього заболіли очі, і часом йому ввижалося, ніби то пляшка, а часом, що то просто брижі на воді, й нарешті він зрозумів, що більше цієї пляшки він ніколи не побачить і що він зробив усе, що тільки міг, для свого порятунку.
      "Отже, тепер,— думав він,— хтось інший повинен щось зробити. Я сподіваюся, що він це зробить швидко, бо якщо він не зробить цього швидко, то мені доведеться плавати, а я не вмію..."
      Після цього Паць глибоко-глибоко зітхнув і промовив:
      — Хочу, щоби Пух був тут. Удвох-бо значно веселіше!