Вінні-Пух

      ....................................
      Коли почався дощ, Вінні-Пух спав. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, а він собі спав, спав і спав. Напередодні Пух страшенно стомився. Як ви пригадуєте, він відкрив Північний полюс. Це сповнило його такою гордістю за себе, що він запитав Крістофера Робіна, чи нема ще таких полюсів, котрі Ведмідь із тирсою в голові міг би відкрити.
      — Є ще Південний полюс,— сказав Крістофер Робін,— і, гадаю, десь є ще й Східний полюс та Західний полюс, хоч люди про них чомусь не люблять говорити.
      Почувши таку новину, Пух дуже розхвилювався й запропонував негайно влаштувати Ехспотикцію до Східного полюса. Але Крістофер Робін був зайнятий чимось іншим.
      Тоді Вінні-Пух подався сам відкривати Східний полюс. Відкрив він його чи ні, я забув, але додому він повернувся такий стомлений, що заснув просто посеред вечері, просто на стільці, просто за якихось півгодини із хвостиком по тому, як почав їсти. І от тепер він спав, спав і спав.
      І раптом йому приснився сон: ось він, Пух, уже на Східному полюсі, і цей полюс страшенно холодний, суціль покритий найхолоднішими сортами снігу та льоду. Пух розшукав бджолиний вулик і ліг у ньому спати, але для задніх лапок у вулику місця не вистачило, тому їх довелося залишити надворі. Нараз, не знати звідки, прийшли Дикі Бабаї, що живуть на Східному полюсі, і почали вискубувати хутро на його лапках, аби вимостити гнізда своїм малюкам. І що більше вони скубли, то холодніше ставало лапкам, і, нарешті, Пух прокинувся з вигуком "Ох!" і побачив: сам він сидить на стільці, а ноги його у воді і скрізьскрізь довкола нього — також вода!
      Пух прочалапав до дверей і визирнув надвір:
      — О, це не жарт! — сказав він.— Треба рятуватися.
      Він схопив найбільший глечик з медом і врятувався з ним на товсту-претовсту гілляку свого дерева, що стриміла високо-високо над водою.
      Потому він зліз назад і врятувався ще з одним глечиком.
      А коли всі рятівні операції було закінчено, то на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч нього стояло десять глечиків з медом...
      Наступного дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояло чотири глечики з медом...
      Третього дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояв один-єдиний глечик із медом...
      Четвертого дня на гілляці сидів сам Пух, а біля нього... не було жодного глечика з медом. І саме цього ранку четвертого дня повз нього пропливла пляшка, що її кинув Паць. Із радісним вигуком "Мед! Мед!" Пух шубовснув у воду, схопив пляшку і безстрашно виволік її на дерево.
      — Яка халепа,— сказав Пух, відкоркувавши пляшку, — стільки мокнути — й зовсім ні за що! Хвилинку, а що там робить отой папірець?
      Він витяг папірця і подивився на нього.
      — Це Повідьомлення,— сказав він сам до себе,— ось що це таке. А це ось літера "Пу" — так-так-так — а "Пу" напевне означає "Пух". Отже, це дуже важливе Повідьомлення до мене, а я не знаю, як його читати. Треба розшукати Крістофера Робіна або Сову, або Паця, ну, якогось такого читача, що вміє читати геть усі слова, щоб він мені сказав, про що написано в цьому Повідьомленні. Тільки плавати я не вмію. От халепа!
      Раптом йому сяйнула одна думка, і я гадаю, що для ведмедя з тирсою в голові це була дуже розумна, просто чудова думка. Пух сказав сам до себе:
      "Якщо пляшка вміє плавати, то й глечик також уміє плавати, а коли глечик попливе, то і я зможу примоститися на ньому, якщо це буде дуже великий глечик".
      Він узяв найбільшого свого глечика і щільно його зачинив.
      "Кожен корабель повинен мати свою назву,— сказав Пух,— отже, нехай мій називається так — "Плавучий Ведмідь".
      Із цими словами він кинув свій корабель у воду і плигнув слідом за ним.
      Деякий час Пух та "Плавучий Ведмідь" не могли поміж себе домовитися, хто з них має бути зверху, а хто знизу. Але, зрештою, вони поладнали: "Плавучий Ведмідь" опинився знизу, а на ньому верхи в переможній позі сидів Пух і відчайдушне дриґав ногами.
      ....................................
      Крістофер Робін жив у найвищій частині лісу. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, але вода не могла добратися до його житла. І було навіть весело дивитися вниз, на всю цю воду, от лишень дощ періщив такий, що Крістофер Робін майже весь час сидів у хаті й думав про всяку всячину.
      Щоранку він виходив із парасолькою надвір і встромляв паличку на тому місці, до якого доходила вода, а наступного ранку паличка зникала під водою, і йому доводилося встромляти нову паличку. З кожним ранком дорога додому ставала чимраз коротшою та коротшою.
      На ранок п'ятого дня Крістофер Робін побачив, що вода остаточно оточила його звідусіль, і він зрозумів, що вперше у своєму житті опинився на справжньому острові. Це, звісно, було дуже й дуже цікаво...
      І саме цього ранку десь із-за води прилетіла Сова, аби спитати, як ся має її друг Крістофер Робін.
      — Диви, Сово,— сказав Крістофер Робін,— правда, чудово? Я живу на острові!
      — Атмосферні умови останнім часом дуже несприятливі,— сказала Сова.
      — Що, що?
      — Увесь час дощило,— пояснила Сова.
      — Еге,— сказав Крістофер Робін.— Ще й як.
      — Повінь досягла безпрецедентно високого рівня.
      — Чого, чого?
      — Я кажу — води довкола багато,— пояснила Сова.
      — Атож,— погодився Крістофер Робін,— води багато.
      — Однак прогноз поліпшується...
      — Ти бачила Пуха?
      — Ні. Прогноз...
      — Сподіваюся, він живий і здоровий,— сказав Крістофер Робін.— Я трохи непокоюся за нього. Напевне, й Паць разом із ним. Як ти гадаєш, Сово, в них там усе гаразд?
      — Гадаю, що так. Бачиш, прогноз показує...
      — Ти б злітала та подивилася, як вони там. Бо, сама знаєш, у Пуха в голові тирса, і він може встругнути якусь дурницю, а я його дуже люблю, Сово. Розумієш?
      — Дуже добре,— сказала Сова.— Я лечу, щоб негайно повернутися. — І вона полетіла.
      Невдовзі Сова повернулася.
      — Пуха там нема,— сказала вона.
      — Нема?
      — Він був там. Він сидів на гілляці свого дерева з дев'ятьма глечиками меду. Але тепер його там нема.
      — Пуше, любий мій! — з розпачем вигукнув Крістофер Робін. — Де ж ти тепер є?
      — Я тут! — відповів за спиною буркотливий голос.
      — Пуше!
      І вони кинулися один одному в обійми.
      — Як ти сюди потрапив, Пуше? — спитав Крістофер Робін, коли зміг знову заговорити.
      — Своїм кораблем,— гордо відповів Пух.— Я одержав у пляшці Дуже Важливе Повідьомлення, але в очі мені потрапила вода, і тому я не зміг його прочитати. Отож я й привіз його до тебе своїм кораблем!
      Із цими словами він урочисто передав Крістоферові Робіну папірця.
      — Та це ж від Паця! — вигукнув Крістофер Робін, прочитавши послання про повінь, яка оточила Паця з усіх усюд.
      — А про Пуха там нічого нема? — спитав ведмедик, зазираючи Крістоферові Робіну через плече.
      Крістофер Робін прочитав послання вголос.
      — А-а, то всі оті "П" були Паці? А я гадав, що то були Пухи, — похнюпився Пух.
      — Треба негайно його рятувати!.. Я ж був певен, що він із тобою, Пуше... Сово, ти можеш принести Паця на спині?
      — Не певна,— сказала Сова після тривалих роздумів.— Є сумнів, щоб моя система заплічних м'язів спромоглася...
      — А можеш хоч негайно до нього полетіти і попередити, що порятунок близько? А ми з Пухом тим часом подумаємо, як його врятувати, і прибудемо туди якнайшвидше!.. Ой Сово, прошу тебе, не розводь балачок, лети, не барися!
      І, все ще обмірковуючи те, що вона хотіла повідомити, Сова полетіла.
      — А тепер, Пуше,— сказав Крістофер Робін,— де твій корабель?
      — Мушу сказати, — пояснив Пух дорогою до краю острова,— що це не зовсім простий корабель. Іноді він корабель як корабель, а іноді — справжня біда... Залежно від того...
      — Залежно від чого?
      — Ну, від того — зверху я, а чи знизу. На ньому чи під ним.
      — Ого! А де ж він?
      — Ондечки! — сказав Пух і гордо показав на "Плавучого Ведмедя".
      Гай-гай!.. Це було зовсім не те, що Крістофер Робін сподівався побачити. Але що довше він дивився на "Плавучого Ведмедя", то більше чудувався, який же хоробрий та розумний ведмедик оцей Вінні-Пух! І що більше Крістофер Робін про це думав, тим скромніше дивився в землю Пух, мовби показуючи усім своїм виглядом, що в цьому нема нічого надзвичайного.
      — Тільки ж цей твій корабель надто малий для нас двох,— сумно сказав Крістофер Робін.
      — Для нас трьох — із Пацем,— докинув Пух.
      — Тоді він іще менший. Що ж нам робити, ведмедику, як нам діяти, друже мій Пуше?
      І тоді цей ведмедик, цей Пух, цей Вінні-Пух, цей Д. П.( Друг Пацика), П. К.( Приятель Кролика), В. П.( Відкривач Полюса), Р. І.та В. X.( Розрадник Іата Відшукувач Хвоста) — одне слово, наш славний Вінні-Пух, сказав таку мудру річ, що Крістофер Робін тільки витріщив очі й роззявив рота, дивуючись, чи й справді перед ним той самий ведмідь із тирсою в голові, якого він так давно знає і любить.
      — Ми попливемо на твоїй парасольці,— сказав Пух.
      _ ?
      — Ми попливемона твоїй парасольці,— сказав Пух.
      — ??
      —  Ми попливемо на твоїй парасольці,— сказав Пух.
      — !!!
      І Крістофер Робін одразу зрозумів, що це й справді можливо!.. Він розчахнув свою парасольку й опустив її на воду догори ручкою. Парасолька попливла, але загойдалася. Пух, умостившись посеред парасолі, вже було намірився сказати, що все просто чудово, та виявилося, що чудово не все, і після короткочасного купання, якого Пух анітрохи не прагнув, він убрід повернувся до Крістофера Робіна. Після цього вони сіли в парасольку одночасно, і парасолька більше не гойдалася.
      — Нехай цей корабель називається "Пухова Мудрість", — сказав Крістофер Робін, і "Пухова Мудрість" повним ходом рушила в південно-східному напрямі, час від часу плавно обертаючись.
      Можете собі уявити, як зрадів Паць, коли нарешті побачив Корабель!..
      Багато-багато років потому він любив згадувати, в якій страшній небезпеці він був під час того жахливого потопу, хоча єдина справжня небезпека загрожувала Пацеві лише в останні півгодини його водяного ув'язнення, коли Сова вмостилася на гілці його дерева і, щоб розважити друга, стала розповідати йому довжелезну пригоду з її Тіткою, яка одного разу помилково знесла чаїне яйце... Бідний Паць, що слухав Сову, висунувшись із віконця, вже втратив усяку надію дочекатися її закінчення і став помалу засинати і, що цілком природно, почав повільно вивалюватися з вікна; але, на щастя, якраз у ту мить, коли він уже повис над водою на самих лише задніх ратичках, Сова пронизливо й голосно скрикнула, показуючи, з яким жахом скрикнула її Тітонька, коли розгледіла, що яйце справді чаїне, і Паць прокинувся, та вчасно встиг шмигонути назад, перелякано пробелькотівши: "Ох, як цікаво! Невже це правда?.."
      Отож можете собі уявити Пацеву радість, коли він нарешті побачив славний Корабель "Пухова Мудрість" ( Капітан — К. Робін, Перший Помічник — В.-Пух), що наближався з моря йому на порятунок, а К. Робін і В.-Пух, у свою чергу...
      Власне, на цьому вся ця пригода й закінчується, а я так стомився від останнього речення, що хочу вже також відпочити.

ПРИГОДА ДЕСЯТА,
У якій Крістофер Робін влаштовує свято на честь Вінні-Пуха

      Одного дня, коли сонце знову завітало до Лісу й принесло з собою духмяні пахощі травня, коли всі лісові струмки щасливо задзюрчали, радіючи з того, що знову стали прозорими й гарними, коли вода в маленьких сонних озерцях уже лиш мрійливо згадувала про ті бурхливі справи, які вона звершила, коли в лісовім безгомінні закувала зозуля, вивіряючи відлуння свого голосу і дослухаючись, чи подобається він Лісові, коли повсюди лагідно й ніжно затуркотіли дикі голуби: "Не моя пр-р-ровина. Не моя пр-р-р-ровина. Але дар-р-р-ма. Але дар-р-р-рма",— цього чудового дня Крістофер Робін заклав два пальці в рота і свиснув так, як тільки він умів свистіти, і на його свист із Дрімучого Пралісу прилетіла Сова й запитала, навіщо він свиснув.
      — Сово,— сказав Крістофер Робін,— я хочу влаштувати свято.
      — Он як! Невже свято? — здивувалася Сова.
      — І це має бути особливе свято! — сказав Крістофер Робін.— Урочисте свято на честь Вінні-Пуха, який зробив те, що він зробив, аби врятувати Паця від потопу!
      — О! Бач яке то буде свято! А він щось зробив? — спитала Сова.
      — Так, зробив. А тепер, Сово, лети якомога швидше та сповісти про це Пуха й усіх-усіх, бо свято відбудеться завтра.
      — О! Таки відбудеться, справді? — здивувалася Сова, силкуючись придумати Крістоферові Робіну якусь корисну пораду.
      — Ну, чого ж ти баришся, Сово? Лети!
      Сова ще подумала-подумала, але, не придумавши нічого розумного й мудрого, полетіла виконувати доручення.
      Першим, кого вона зустріла, був Вінні-Пух.
      — Пуше,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
      — Ого! — сказав Пух. І, помітивши, що Сова чекає, аби він ще щось сказав, Пух додав:
      — А там будуть такі маленькі тістечка з рожевим кремом?
      Сова вважала за негідне для себе встрявати в розмову про якісь там тістечка з рожевим кремом, тому вона лише переказала Пухові слівце в слівце розмову з Крістофером Робіном і полетіла до Іа-Іа.
      "Свято на мою честь? — подумки здивувався Пух.— Оце-то шту-у-ка!"
      І він почав думати, як здивуються всі, коли дізнаються, що це не просто собі свято, а спеціальне свято на честь його — Пуха, і як вони здивуються ще дужче, коли Крістофер
      Робін розповість їм про "Плавучого Ведмедя" та про "Пухову Мудрість", про ці чудові кораблі, що він їх винайшов і плавав на них. А далі він подумав, як буде шкода, коли раптом усі забудуть про свято або ж не знатимуть, на чию честь воно влаштоване. І що довше він думав про своє свято, то глибше воно полонило його уяву — немов чарівний сон, у якому все, як насправді. І цей сон непомітно й помаленьку почав виливатися в пісню. І це була
 
НЕТЕРПЛЯЧА ПУХОВА ПІСНЯ
— Ура йому й слава!
— Кому це?
— Йому!
Хай кожен послуха...
— Про кого?
— Про нього!
Про нашого Пуха,
Розумного Пуха,
Хай кожен послуха,
Наставивши вуха.
— Гай-гай! Отакої!
А що ж він накоїв?
— Учора він став славнозвісним героєм!
Він друга свого від води врятував!
— Кого врятував?
— Я про Пуха казав!
— Та він же і плавать не вміє ніяк!
— А плавав як справжній хоробрий моряк!
Тож слава йому!
— За віщо й кому?
— Якщо ти не чуєш -
Продми собі вуха!
Йде мова про Пуха,
Про Мудрого Пуха,
Що вийшов героєм із моря води!
— Героєм із чого?
Із меду смачного!
— А мед тут до чого?
— Бо Пух до смачного
Був ласий... Він мед свій хутенько поїв,
А з глека зробив корабель з кораблів!
ідтак, не вагаючись жодної хвилі,
убовснув із дерева просто у хвилі,
Хоч сам би любіше скупався у меді,
Ніж морем пливти на "Плавучім Ведмеді".
Тож, нумо, всі разом його привітаймо
І щастя йому у житті побажаймо,
Щоб він не товстів, а міцнів повсякчас
І щоб не пішов він ніколивід нас.
Ура йому й слава!
— Кому це?
— Йому!
Хай кожен послуха...
— Про кого?
— Про нього!
Хай кожен послуха,
Наставивши вуха,
Про Доброго, Мужнього, Мудрого Пуха!
Щоб він був щасливий і весело жив!..
— Я згоден, скажіть тільки:
Що ж він зробив?
 
      Поки ця пісня бриніла в Пухових грудях, Сова вела розмову з Іа-Іа.
      — Іа,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
      — Цікаво, дуже цікаво,— сказав Іа-Іа.— Мабуть, мені пришлють опісля недоїдки, що попадали під стіл. Оце-то увага, оце-то турбота! Перекажи їм, що я наперед вдячний за їхні клопоти.
      — Але ж тобі є запрошення!
      — Що, що?
      — Запрошення!!
      — Не кричи, я все добре чую. А з чим його Їдять?
      — Запрошення не щять. Запрошенням запрошують у гості. Ось і тебе запрошують на гостину. На завтра. На свято.
      Іа спроквола похитав головою:
      — Ти сплутала мене з Пацем. Щоправда, він маленький, але в нього теж довгі вуха. Певна річ, мовилося про Паця. Я йому все перекажу.
      — Ні, ні! — сказала Сова, починаючи нервувати.— Мовилося саме про тебе!
      — Ти певна?
      — Авжеж, певна. Крістофер Робін сказав:
      "Скажи усім-усім!" Розумієш, усім-усім!
      — Усім, за винятком Іа?
      — Ні, всім без винятку! — сердито сказала Сова.
      — Ага, — сказав Іа. — Звісно, помилка. Та все одно, я прийду. Тільки не виніть мене, коли знову вперіщить дощ.
      Але дощу не було.
      Крістофер Робін зробив із довгих-предовгих дощок довгий-предовгий стіл, щоб за тим столом помістилися геть усі.
      Сам Крістофер Робін сів з одного кінця столу — як Господар, а Пух сів із другого кінця столу — як Перший Гість, а поміж ними ліворуч сіли Сова, Іа-Іа та Паць, а поміж ними праворуч сіли Кролик, Крихітка Ру та Кенга, а довкола них, уже просто на траві, розмістилися всі Кроликові Родичі та Знайомі і терпляче ждали, може, хто-небудь до них озветься або щось упустить, або хоч спитає, котра година.
      Це було перше свято, на яке потрапив Крихітка Ру, і тому він страшенно розходився. Тільки-но гості посідали, він почав усіх зачіпати.
      — Привіт, Пуше! — пропищав він.
      — Привіт, Ру! — сказав Пух.
      Ру підскочив кілька разів на своєму місці й почав знову:
      — Привіт, Пацику! — пропищав він.
      Паць привітно помахав йому лапкою, бо був дуже зайнятий і не міг говорити.
      — Привіт, Іа-Іа! — пропищав Ру.
      Іа понуро мотнув йому головою і сказав:
      — Скоро піде дощ — от побачиш, піде, коли вже не йде.
      Ру поглянув на небо, але дощу й близько не було, тому він пропищав:
      — Привіт, Сово!
      — Привіт, маленький мій друже,— доброзичливо відповіла Сова і знову почала розповідати Крістоферові Робіну про те, як з одним її другом, якого він, Крістофер Робін, не знає, трохи не стався нещасний випадок.
      А Кенга сказала Крихітці Ру:
      — Ну, любий мій, випий спершу свою моню, а тоді розмовлятимеш.
      Крихітка Ру, який саме пив молоко, хотів сказати, що він може робити водночас і те й інше, але раптом похлинувся, і його довелося довгенько попліскувати по спині, аби він віддихався.
      Коли всі добре собі пригостилися, Крістофер Робін постукав ложкою по столу, і всі миттю замовкли й приготувалися уважно слу^ хати — усі-всі, за винятком Крихітки Ру, який і досі не позбувся гикавки, а тому силкувався удати, ніби то гикає не він, а хтось із Кроликових Родичів та Знайомих.
      — Це свято,— сказав Крістофер Робін,— є святом на честь того, хто зробив Героїчний Вчинок, і всі ми знаємо, хто наш герой, і тому це йогосвято, і я приготував йому Великий Подарунок! Ось він.
      Тут Крістофер Робін помацав біля себе руками й прошепотів:
      — Де ж він?
      Тим часом, поки Крістофер Робін мацав та розглядався, Іа значливе кахикнув і заговорив.
      — Друзі! — сказав він.— Дорогі гості (в тому числі й непрохані), мені дуже приємно, точніше, мені булонадзвичайно приємно бачити вас на моєму святі. Те, що я зробив,— пусте. Кожен із вас — за винятком Кролика, Сови та Кенги — міг би вчинити те саме. Ага, ще за винятком Пуха. Звісно, моє зауваження не стосується Паця та Крихітки Ру, бо вони ще замалі для будь-яких вчинків. Зате решта з вас — коженіз решти — міг би вчинити те саме. Одначе сталося так, що зробити Героїчний Вчинок випало саме мені. І нема потреби говорити, що я зробив його не заради того, що оце зараз шукає Крістофер Робін.— Тут Іа приклав копито до рота й голосно прошепотів: "Пошукай під столом", — а тоді знову звернувся до всіх: — Я зробив цей Героїчний Вчинок тому, що кожен із нас повинен робити те, на що він здатен. І я вірю, що всі ми...
      — Гик! — не стримався Крихітка Ру.
      — Ру, любий, ну як тобі не сором,— із докором сказала Кенга.
      — А хіба то я? — здивовано спитав Крихітка Ру.
      — Про що говорить Іа? — прошепотів Паць до Пуха.
      — Не знаю,— сумовито відповів Пух.
      — Я думав, це твоєсвято,— сказав Паць.
      — Я теж так думав. Та бач, виходить, що не моє.
      — Краще б воно було твоє, ніж його,— не вгавав Паць.
      — Я теж так гадаю,— скромно відказав Пух.
      — Гик! — знову не стримався Крихітка Ру.
      — Як я вже сказав,— голосно й суворо повторив Іа-Іа,— як я вже сказав перед тим, як мене перебили якимось незрозумілим гиканням, я вірю, що всі...
      — Знайшов! — радісно вигукнув Крістофер Робін.— Передайте, будь ласка, оцей Великий Дарунок нашому любому Пухові. Це — для Пуха!
      — Для Пуха? — перепитав Іа-Іа.
      — Авжеж, для Пуха. Для найкращого у світі ведмедя!
      — Я так і знав,— сказав Іа-Іа.— А втім, скаржитись не доводиться: все йде, все минає...
      Але його ніхто не слухав. Усі кричали:
      — Швидше розпаковуй, Пуше!
      — Що там таке, Пуше?
      — А я знаю, що там!
      — Ні, не знаєш! — і так далі й таке інше.
      Тим часом Пух і без підказок квапився розпакувати свій Дарунок. Проте він не розрізав, а обережно розв'язав мотузочку, якою Дарунок був перев'язаний, адже ніколи наперед не вгадаєш, навіщо тобі може знадобитися шматок мотузки.
      Нарешті пакунок було розгорнуто, і коли Пух глянув, що там лежить, він ледве не впав від щастя!..
      У пакунку лежала Спеціальна Скринька із чудовим набором олівців! Там були олівці, позначені літерою "В" — на честь Вінні-Пуха, а ще олівці, позначені "НВ"— на честь Найхоробрішого Вінні, а ще олівці, позначені "ВВ" — на честь Визволителя Вінні, бо це ж він визволив Паця з біди. А ще там була Машинка для загострювання олівців, а ще Червона Гумка, яка чудово стирає все, що ви неправильно написали, а ще Лінійка, якою можна зміряти все у себе вдома й надворі, і Сині Олівці, й Червоні Олівці, й Зелені Олівці, якими можна малювати і небо, і вогонь, і ліс. І всі ці речі мали своє окреме місце у Спеціальній Скриньці, яка до того ж іще й клацала, коли ви зачиняли накривку. І все це віднині належало Пухові.
      — Ого! — сказав Пух.
      — Ого, Пуше! — сказали всі, за винятком Іа.
      — Дякую! — сказав схвильованим басом Пух.
      А Іа-Іа пробурмотів:
      — Е, якесь начиння до писанини... Олівці та інші витребеньки. Сама морока, сказав би я вам. Нічого путнього.
      Пізніше, коли на землю зійшов золотавий вечір і всі попрощалися з Крістофером Робіном та подякували йому за гостину, Пух та Пацик разом почвалали додому.
      Вони йшли тихо, мовчки, і кожен із них думав про щось своє.
      — Путе,— нарешті озвався Паць,— коли ти прокинешся завтра вранці, про що ти найперше подумаєш?
      — Я подумаю: щов мене буде на сніданок? — сказав Пух.— А ти про що?
      — А я подумаю,— сказав Паць,— а що цікавого буде сьогодні?
      Пух глибокодумно кивнув головою:
      — Це ж те саме... — сказав він.
 
      — І що ж було цікавого? — спитав Крістофер Робін.
      — Коли?
      — Наступного ранку.
      — Не знаю.
      — А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?
      — Якщо вам цього дуже хочеться, то...
      — Пухові дуже хочеться,— сказав Крістофер Робін.
      Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
      На порозі він озирнувся й сказав:
      — Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?
      — Охоче,— відповів я.
      — А Пухова скринька для олівців була краща за мою?
      — Вона була точнісінько така сама,— сказав я.
      Крістофер Робін кивнув і вийшов... А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — бум, бум, бум!

ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА,
У якій на Пуховій Галявці ставлять хатку

      Одного разу, коли Пухові робити було зовсім нічого, він подумав, що слід було б усетаки щось та зробити. І він надумався піти до Паця подивитися, що робить його друг.
      Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
      — Він кудись пішов,— сумно сказав Пух.— Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
      Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
 
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом),
Іду вперед
(Тірлім-бом-бом),
Не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Не знаю,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом)
Так мерзнуть ноги?
 
      — Тоді я ось що зроблю,— сказав Вінні-Пух.— Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.
      Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
      — Привіт, Пацю,— сказав Пух.— А я гадав, тебе немає вдома.
      — Ні, Пуше,— сказав Паць.— Це тебе немає вдома.
      — Може, й так,— сказав Пух.— Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
      Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
      — Диви, вже майже одинадцята! — радісно мовив Вінні-Пух.— Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,— і Пух застромив голову в буфет.— А тоді — чуєш. Пацю? — ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
      — Яку пісеньку, Пуше?
      — Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,— пояснив Пух.
      Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
      Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
      — Пуше,— сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.— А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
      — Це дуже слушна думка, Пацю,— сказав Пух.— Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її тамне слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
      — Обов'язково? — стривожено запитав Паць.
      — Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
 
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом)...
 
      — Тірлім що? — спитав Паць.
      — Бом-бом,— сказав Пух.— Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
 
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом)...
 
      — А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?
      — Сказав, але то було попереду.
      — Попереду тірлім-бом-бома?
      — Та то ж був інший тірлім-бом-бом,— сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.— От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
      І він заспівав спочатку:
 
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить
з ніг
(Тірлім-бом-бом),
йдемо вперед,
(Тірлім-бом-бом),
не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Хто скаже,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
 ЧОМ!
І в тебе
ЧОМ!
Так мерзнуть ноги?
 
      Він проспівав, пісеньку трохи по-новому, від чого вона стала ще кращою, а скінчивши, замовк і став чекати, коли Паць скаже: "Так, Пуше-Пампуше, з усіх Спеціальних Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилося чути, ця — найкраща".
      Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
      — Пуше,— сказав він урочисто,— по-моєму, не так ноги, як вуха.
      На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім-бом-боми, а Пух — усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.