Вам доводилося читати іншу книжку про Крістофера Робіна? Ні? Шкода. Бо коли б ви читали ту книжку, то відразу пригадали б, що колись, давно-давно, Крістофер Робін був знайомий з одним лебедем (чи, може, лебідь був знайомий з Крістофером Робіном, зараз не пам'ятаю), якого він звав Пухом. Згодом лебідь кудись залетів, а ім'я від нього зосталося. І коли ведмедик, новий друг Крістофера Робіна, сказав, що йому б личило найкраще в світі ім'я, Крістофер Робін, не задумуючись, назвав його Вінні-Пухом. Так він Вінні-Пухом і залишився.
      "Пухом — це зрозуміло. Але чому Вінні?" — спитаєте ви.
      Зараз поясню. Неможливо жити в столиці й хоча б двічі на тиждень — у суботу й неділю — не бувати в зоопарку. Правда, є такі диваки, що зовсім не вміють бувати в зоопарку. Вони заходять у ворота, де написано "Вхід", і поспіхом перебігають від клітки до клітки, не минаючи жодної, аж поки опиняться біля воріт, де написано "Вихід". Розумні люди роблять не так. Вони одразу поспішають до тих тварин, яких люблять найбільше, і зостаються з ними, аж поки треба вже йти додому. Так робив і Крістофер Робін.
      Тільки-но ми приходили з ним до зоопарку, він одразу мчав туди, де жили білі ведмеді. Зупинившись біля третьої клітки зліва, Крістофер Робін шепотів щось на вухо доглядачеві, і перед нами розчинялися двері. Ми пробиралися темними коридорами, підіймалися крутими сходами й, нарешті, зупинялися перед омріяною кліткою. Двері клітки розчахувались, і до нас вискакувало щось велетенське сіро-буро-волохате.
      З радісним вигуком "Ох, як я за тобою скучив!" Крістофер Робін кидався йому в обійми.
      То була ведмедиця з чудовим ніжним ім'ям, яким в Англії називають дівчаток — Війні. Тільки от ніхто не знає, чи назвали її так на честь Пуха, чи Пуха назвали так на її честь. Колись ми з Крістофером Робіном знали, але тепер забули...
      Щойно я написав ці рядки, як хтось мене під лікоть — штовх. Озираюся, а то Паць, та ще й своїм тоненьким поросячим голосочком кувікає:
      — А чого про мене нічого?
      — Любий Пацику,— сказав я,— уся книга буде про тебе.
      — А чого ж досі про Пуха та про Пуха? — кувікнув він знову.
      Бачте, в чому річ: він подумав, що вся ця Приповідка, а далі й Казка буде лише про Пуха, і йому стало трішечки прикро. Звісно, Пух — улюбленець Крістофера Робіна, але й Паць стає йому часто в пригоді, коли Пух чогось не може зробити. Приміром, Пуха не занесеш непомітно до школи, а Паць такий маленький, що зовсім легко вміщається в кишені. І дуже приємно відчувати в кишені такого друга, коли ти не певен, скільки буде два по два — чотири чи п'ять. Іноді Паць вилазить посеред уроку на парту й уважно зазирає в чорнильницю, куди Крістофер Робін часто вмочає перо. Тож не дивно, що Паць грамотніший за Пуха, хоч Пухові це байдуже.
      "Аби голова була на плечах",— каже ведмедик.
      І правду каже. Аж ось зарепетували й інші:
      — А чого про нас нічого?
      Гаразд, друзі, облишмо вже Приповідку та перейдемо до самої Казки, яка складається з багатьох-багатьох цікавих пригод...
       А.А.М.

      Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.
      Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.
      Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:
      — Війні-Пух!
      Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:
      — А я гадав, він хлопчик.
      — Він і є хлопчик,— сказав Крістофер Робін.
      — То чому ж ти називаєш його Вінні?
      — Я не називаю.
      — Невже?
      — Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?
      — Еге, тепер розумію,— швиденько погодився я.
      Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...
      — А як із казочкою? — спитав Крістофер Робін.
      — Що з казочкою? — спитав я.
      — Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!
      — Може, й міг би,— сказав я.— Тільки якої ж йому хочеться і про що?
      — Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!
      — Та знаю, знаю!
      — То розкажи, татусю, будь ласка, — попросив Крістофер Робін.
      — Гаразд, спробую.
      — І я спробував...
 
      Колись, давно-давно,— здається, минулої п'ятниці — у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.
 
      — Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? — спитав Крістофер Робін.
      — Ніскілечки! — буркнув хтось баском.
 
      Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!
      Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.
      Спершу він подумав так:
      "Оте жжжжжж! — то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання — це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!"
      Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:
      — А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!
      Тут він підвівся і сказав:
      — А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тількитак!
      І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:
 
I ведмедики, й ведмеді
Люблять мед і все на меді.
Жжи!Жжи!Жжи!
Чому це так, скажи?
 
      От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:
 
От якби ведмедики,
От якби
Та були всі бджолами!
(Трим-би-би!)
Тоді б вони свої хати
Перестали витягати
На дуби.
Би!
І тоді — коли б це
Та якби —
Бджоли були нами!
(Трим-би-би!)
Лазити б не треба
Трохи не до неба —
На дуби!
Би!
 
      Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку — і...
      Трррісь!!!
      — Рятуйте! — крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.
      — Ех, навіщо я... — пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку...
      — Та я ж не хотів робити ніякої шко... — спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,— я ж тільки хотів...
      — Звісно, краще було б не... — тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.
      — А все через те, — нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, — все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!
      Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.
 
      — Про мене? — схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.
      — Авжеж, про тебе.
      Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.
 
      Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.
      — Доброго ранку, Крістофере Робіне, — сказав Вінні-Пух.
      — Доброго ранку, Вінні-Пуше,— сказав Крістофер Робін.
      — Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?
      — Повітряної кульки?
      — Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.
      — А для чого тобі повітряна кулька? — спитав Крістофер Робін.
      Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:
      — Мед!
      — Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?
      — Я ходжу! — сказав Пух.
      А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже — так тому й бути — прихопити додому обидві кульки — і зелену, і синю.
      — Яка тобі більше до вподоби? — запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..
      Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.
      — Так отож,— сказав він.— Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?
      — А самого тебевони не помітять під кулькою? — поцікавився Крістофер Робін.
      — Може, помітять, а може, й ні,— сказав Вінні-Пух.— Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
      Він подумав ще хвильку й додав:
      — Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.
      — Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,— сказав Крістофер Робін.
      На тому й погодилися.
      Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.
      Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.
      Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба — біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.
      — Ураааа! — закричав Крістофер Робін.
      — Що, гарно? — відгукнувся згори Вінні-Пух.— Ну, на кого я схожий?
      — На ведмедя, що летить на повітряній кульці,— відповів Крістофер Робін.
      — А на хмарку? — стривожено запитав Вінні-Пух,— на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?
      — Не дуже.
      — Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,— хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.
      Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду — гай-гай! — ніяк не міг.
      Урешті Вінні-Пух не витримав:
      — Крістофере Робіне! — голосно прошепотів він.
      — Що таке?
      — Бджоли начебто щось запідозрили!
      — Що саме?
      — Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!
      — Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?
      — Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
      Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:
      — Крістофере Робіне!
      —Що?
      — У тебе вдома є парасолька?
      — Аякже!
      — Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!
      Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",— та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.
      І подався додому по парасольку.
 
      — О, нарешті! — загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. — А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!
      — Розкрити парасольку чи не треба? — спитав Крістофер Робін.
      — Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти — то діяти напевне. Головне зараз — обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?
      —Ні.
      — Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!
      Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:
 
Пух-Пампух — легенький, як пух,
летить в небеса. Але й краса!..
Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух
летить в небеса... Але й краса!..
Я Хмарка чудова,
різнокольорова,
лечу в небеса! Ой!.. Оса!..
Тобто бджола...
 
      Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.
      — Крістофере — ой! — Робіне! — закричала Хмарка.
      — Що таке?
      — Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!
      —Тану?
      — Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!
      — Невже?
      — Авжеж! І краще мені спуститися додолу.
      — А як? — спитав Крістофер Робін.
      Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.
      Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:
      — Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?
      — Аякже! — сказав Крістофер Робін.— Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!
      — А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! — вигукнув Вінні-Пух.
      Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.
      — Ой! — скрикнув Пух.
      — Хіба я не влучив? — спитав Крістофер Робін.
      — Не те щоб зовсім не влучив,— сказав Вінні-Пух,— а тільки не влучив у кульку.
      — Пробач, будь ласка,— сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.
      Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.
      Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, — хоч я в цьому не певен, — можливо, саме через те його й прозвали Пухом.
      — Казочці кінець? — спитав Крістофер Робін.
      — Цій казочці кінець. Та є ще й інші.
      — Про Пуха і про мене?
      — І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?
      — Певна річ — пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати — враз забуваю...
      — Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...
      — А вони його спіймали?
      — Ні.
      — Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?
      — Про це й мовиться в казці.
      Крістофер Робін кивнув.
      — Розумієш,— сказав Крістофер Робін,— сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.
      — І я такої ж думки.
      Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
      На порозі він обернувся і сказав:
      — Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?
      — Охоче,— відповів я.
      — А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?
      — Ані трішечки.
      Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами — бум, бум, бум!

      Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вінні-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручності) неквапливо прогулювався Лісом, мугикаючи собі під ніс нову пісеньку. Він з радістю наспівував цю пісеньку, яку склав лише нинішнього ранку, поки робив перед дзеркалом свої щоденні Атлетичні Вправи. Річ у тім, що Пух дуже хотів схуднути, стати Атлетом і тому він вельми старанно робив ранкову гімнастику. Він спинався на кінчики пальців, випростувався як тільки міг і заодно співав так:
 
Тара-тара-тара-ра!
 
      А далі, коли він нахилявся, силкуючись дотягтися передніми лапками до пальців ніг, то співав так:
 
Тара-тара...
Ох, мамонько!
Трам-пам-па!
 
      Отак і склалася пісенька. Тож після сніданку Вінні-Пух все накручував і накручував її у своїй голові, аж поки вивчив напам'ять. Тепер він знав її геть усю — від першого аж до останнього рядка. Слова в цій пісеньці були приблизно такі:
 
Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!
Тірлі-мірлі-тірлі-лі,
Трам-пам-пам,
Тірлім-пім-пі!
 
      Так от, мугичучи собі під ніс цю пісеньку, Вінні безжурно чимчикував лісовою стежиною і думав. А думав він про те, щобуло б, якби він, Вінні-Пух, був не Вінні-Пухом, а кимось зовсім-зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорком на березі річки, а в тому пагорку була велика дірка.
      — Ага! — сказав Пух.— ( Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка — це нора, а нора — це Кролик, а Кролик — це добра компанія, а добра компанія — це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше. ( Тірлі-мірлі-тірлі-лі!)
      І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку й гукнув:
      — Агов! Чи є хто вдома?
      Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а тоді знову стало тихо.
      — Я питаю: "Агов! Чи є хто вдома?" — повторив Пух голосно-голосно.
      — Нема! — відповів чийсь голос. А далі додав:
      — І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.
      — Отакої! — сказав Вінні-Пух.— Невже вдома немає нікого-нікогісінько?
      — Нікого-нікогісінько!
      Тоді Пух витягнув голову з дірки й замислився. Він подумав так: "Усе ж там хтось таки є, бо мусив же хтось сказати "нікого-нікогісінько!" І він знову встромив голову в дірку й сказав:
      — Слухай, Кролику, а хіба то не ти?
      — Ні, не я! — сказав Кролик, змінивши голос.
      — А той голос — хіба він не твій?
      — По-моєму, ні,— сказав Кролик.— По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!
      — Чудасія! — сказав Пух.
      Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:
      — Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?
      — Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!
      Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.
      — Та це ж я! — сказав він.
      — Хто "я"? "Я" різні бувають.
      — "Я" — це я! Вінні-Пух!
      Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.
      — А ти в цьому певен? — запитав він.
      — Абсолютно певен! — сказав Вінні-Пух.
      — Ну, гаразд, тоді заходь!
      І Вінні поліз у нору.
      Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.
      — Твоя правда,— сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.— Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!
      — А ти думав — хто це?
      — Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить... А чи не час уже чимось підкріпитися?
      Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.
      А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба — меду чи згущеного молока?" — Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" — Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"
      Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.
      Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий — ну просто як мед! — а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.
      — Так скоро? — ввічливо спитав Кролик.
      — Та бачиш,— знітився Пух,— я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... — затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.
      — Правду кажучи,— виручив його Кролик,— я й сам збирався піти погуляти.
      — Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!
      — Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.
      — А хіба є щось іще? — зацікавився Пух.
      Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:
      — На жаль, уже не лишилося нічого.
      — Я так і знав,— співчутливо сказав Пух і похитав головою.— Ну, прощавай, мені треба йти.
      І він почав вилазити з нори.
      Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...
      А далі Вінні-Пух закричав:
      — Ой мамонько! Я краще полізу назад!
      А ще трохи далі він закричав:
      — Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.
      А ще-ще трохи далі він зарепетував:
      — Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!
      Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.
      — Ти що — застряг? — спитав він.
      — Н-ні,— відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.— Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.
      — Ану, давай мені лапу! — сказав Кролик.
      Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:
      — Ой-ой-ой! Боляче!
      — Тепер ясно,— сказав Кролик.— Ти застряг!
      — А все через те,— сердито сказав Пух,— що дехто робить такі вузькі двері.
      — Ні! — суворо мовив Кролик. — Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,— сказав Кролик,— мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,— сказав Кролик,— із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,— сказав Кролик,— нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.
      Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко — ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:
      — Ох, ти, дурненьке ведмежа!
      Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.
      — А я саме почав думати,— сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,— а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...
      — І мені,— сказав Кролик.
      — Не доведеться ходити крізь парадні двері? — перепитав Крістофер Робін.— Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,— закінчив Крістофер Робін.
      Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і...
      — То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? — жалібно спитав Пух.
      — Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,— сказав Кролик.
      Крістофер Робін кивнув головою:
      — На це є лише одна рада,— сказав він,— треба почекати, доки ти знову схуднеш.
      — А як довго треба худнути?— стривожено спитав Пух.
      — Ну, так, мабуть, з тиждень.
      — Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!
      — Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.
      — Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,— весело сказав Кролик.— Аби тільки сніг не пішов,— додав він.— І ще невеличке прохання... Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..
      — 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! — сумно сказав Вінні-Пух.— А як же обідати-снідати?
      — Боюся, що з цим доведеться потерпіти,— сказав Крістофер Робін.— Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість "обідати-снідати" ми будемо тобі вголос читати.
      Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг — так щільно він застряг.
      З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:
      — Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу...
      І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).
      А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав... І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:
      — Пора!
      Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!...
      І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:
      — Ой!
      А далі ще одним словом:
      —Ох!
      А далі — зовсім несподівано і раптово — він сказав:
      — ПУМК! — точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.
      І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі опинився вільний-превільний Вінні-Пух!
      Він вдячно кивнув своїм друзям за визволення і потюпав гуляти до Лісу, гордовито буркочучи улюблену пісеньку.
      А Крістофер Робін поглянув йому вслід і ніжно прошепотів:
      — Ех ти, дурненьке ведмежа!

      Був у Пуха найкращий друг — таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.
      Паць мешкав у великій-превеликій хатці, у великому-превеликому дереві. Те дерево — бук — стояло посередині Лісу, хатка була у самій середині бука, а Паць мешкав у самій середині хатки.
      А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмів читати, міг на ній прочитати: "Стороннім В". Більше прочитати там не міг навіть найудатніший грамотій.
      Якось Крістофер Робін спитав Паця, що на тій дощечці написано. І Паць умить відповів, що там написано ім'я його дідуся і що ця дощечка з написом — то їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.
      Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені "Стороннім В", та Паць заперечив, що от і може, бо ж дідуся саме так звали! А "В" — це просто скорочено, бо повне ім'я дідуся "Стороннім Віллі", хоч це також скорочено, бо його цілком повне ім'я — "Стороннім Вільям".
      — Дідусь мав одразу два імені,— пояснив Паць,— на той випадок, якщо одне десь загубиться. Загубиться Вільям — буде Стороннім, загубиться Стороннім — буде Вільям...
      — Знайшов чим хвалитися! — зневажливо сказав Крістофер Робін.— У мене в самого два імені.
      — От бачиш, я ж казав,— і в тебе так само! — кувікнув Паць.— Виходить, моя-таки правда!
      Був чудовий зимовий день. Паць старанно відгортав сніг перед своїм будинком, аж раптом, підвівши голову, він побачив Вінні-Пуха.
      Втупившись поглядом собі під ноги, Пух обережно ступав по снігу, роблячи велике коло. Він був такий зосереджений і замислений, що, коли Паць його покликав, він і не подумав зупинитися.
      — Агов, Пуше! — закричав Паць.— Привіт! Що ти там робиш?
      — Полюю,— відповів Пух.
      — Полюєш? На кого?
      — Когось вистежую! — таємниче відповів Пух.
      — Кого ж ти вистежуєш?
      — Оце мене й цікавить,— сказав Пух.— У тому вся й штука: хто це?
      — І що ж ти скажеш — що воно таке?
      — Доведеться почекати, доки я з ним зустрінуся,— відповів Вінні-Пух.— Глянь-но сюди.— Він показав на сніг перед собою.— Що ти тут бачиш?
      — Сліди,— сказав Паць.— Відбитки лап! — Паць навіть кувікнув від хвилювання.— Ой, Пуше! Ти гадаєш, це той... той страшний Бабай?!
      — Можливо,— сказав Пух.— Іноді начебто він, а іноді наче й не він. Хіба розберешся в цих слідах?
      Він замовк і знову рушив на лови, а Паць, трохи потупцявши на місці, кинувся за ним навздогін.
      Раптом Вінні-Пух став мов укопаний і, зігнувшись, спантеличено втупився у сліди.
      — Що таке? — запитав Паць.
      — Неймовірна річ,— сказав Вінні-Пух.— Здається, їхстало вже двоє! До оцього — Невідомо Кого — прилучився інший — Невідомо Хто, і зараз вони йдуть парою. Знаєш що, Пацику? Ходімо зі мною, бо раптом виявиться, що це Злі Істоти?!