Й кождого днi куєш?

 Кождого& коли воля є.

Вони знову помовчали, тодi Стоян запитав:

 Де чув єси про& Юрiв меч?

 Я-м уже вам рiк&

 А-а& Тодi мало не крикнув: Невiглас єси!

 Пощо?..

 Бо меч усепобiдному Юровi кував сам& Соварог! Зумiв єси? Той меч един у цiлому свiтi й другому не бувати!

 Висвячу&

 Як висвятиш?

 У кровi непорочної дiви.

 Збезумiв єси! вигукнув коваль i плюнув тричi поперед себе й тричi за лiве плече. Тодi наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навiть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидiв, далi важко звiвся на ноги, пiдняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилi. Роздмухавши, встромив туди меч i запрацював мотузяним важелем. На душi було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм iменем.

Вiстря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот бiля самого залiза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано пiддавався, та Людота грiв його знову й знову брався за молот, бо iншого виходу не було.

Так вiн працював темними вечорами цiлий костричник i цiлий листопад, а в снiжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом iз своїм старiйшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стрiл.

Усе те йшло в сiльську клiть, а там iншi смерди єднали залiзо й дерево, бо нiхто ще не знав, як далеко зайшли степовi орди й чим кiнчиться їхнє ополчення.

Воно ж кiнчилося дуже дивно, й про се потiм гомонiла вся Русь, i Сiврщина, й Дерева, й Луг&

Знову закоторилось на Русi. То той, то iнший князь чи велiй болярин вiдмовлявся коритись Рогволодовiй руцi й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собi, ми ж єсмо самi по собi, й не жди од нас можiв ратних!»

I коли на стольний город Витичiв пiшли степовики. Великий князь опинився таки сам зi своїми п'ятьма стами комонних i пiших. Рогволод знову вирядив гайдарiв до всiх земель, але володарi зустрiчали його слiв медами й пивом i з тим i проводжали, бо вже було вiдомо, як повiвся Рогволод iз київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кiньми та волами всi пагорби навколо Витичева, всi доли й видолки, й чистий нетолочний снiг зачорнiв од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхнi мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русi й скiльки воїв стереже засiки городу стольного. Та се невiдання не могло тривати до безвiч. Одного дня їм усе стане вiдомо, й вони полiзуть до стольницi через застави й гостроколi дубовi стiни.

Й Рогволод вирiшив послати в стан обложцiв двох можiв своїх. Можi знайшли в теплiй полотцi найстарiйшого зверхника й спитали:

 Пощо прийшли єсте? 1 В дань, вiдповiв яський кан. . Дань ми беремо з вас.

 Досi брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповiли йому, що чули. Володець городу стольного думав три днi й на четвертий вирiшив одкупитися вiд степовикiв даниною. Вiн вигрiб усе срiбло й усе золото зi своєї скiтницi, повиганяв з обор воли й корови, зi стаєнь випустив конi, й щойно зазорилося на свiт, одчинив городськi ворота. Попереду можi несли золотий i срiбний скiт, i скору дорогу, й вiск, i скору гов'ядну, далi посунули череди корiв i волiв i табуни коней, а по всiх iшли, скутi ланцюгами попарно, молодi роби й робинi.

 Великий князь витичiвський Рогволод сле вам сi дари малi й молить о мир, сказали княжi можi, здивовано зозираючись.

 Так буде, вiдповiв степовий зверхник. До лiта Прийдемо ще в дань.

Степовики вже сидiли в сiдлах, немов тiльки й чекали на Рогволодовi дарунки, щоб рушити.

Рогволод же зорив у ворожий стан i не вiрив своїм старечим очам. Коли розвiялася темрява й зiйшло сонце, й горби, й доли, й видоли навколо були бiлi й порожнi, й тiльки супроти, край Соляного шляху, рябiли його череди, й табуни, й вервечки робiв, а степовикiв лишилася жменька лише тi, що приймали дань.

Повернулися й сли, теж збентеженi й розгубленi:

 Степовики знялися, мабути, ще вночi або звечору. Мовби вiдали, що принесемо дари з миром.

Великий князь дивився вслiд своїм табунам та чередам. Пiдступна думка точила йому старий мiзок, але вiн ще не знав, як пiдрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини кровi.

Сталося ж зовсiм несподiване.

Богдан, почувши про облогу Витичева, зiбрав усiх можiв своїх, метнувся по селах та городищах землi Київської, сукупив чимало пiших i комонних смердiв, i пiшов у спину степовикам. Орди не сподiвалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди мiж князями, й сей вивiд у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежi ще звечора й подалися в степи, лишивши пiд стольним городом Витичевом незначне прикриття для вiдступу. Се прикриття мало теж знiматись на свiтанку, та тут йому до рук потрапила цiлком несподiвана добровiльна дань.

Князь Рогволод нiчого про те не знав, та коли б i довiдався, то не змiг би нiчого зробити, бо всi конi пiшли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець i на цiлий Витичiв город не знайшлося б i два десятки скакунiв.

Богдан оповiстив його через Борислава тiльки на сьомий день пiсля того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вiчi Великому князевi.

Серед можiв Великого князя почалось перешiптування, вони ходили по вулицях i дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотiння перейшло в геть одвертi розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повiвся б i чи витримало б тi розмови його серце.

 Недоброго князя маємо, казав один.

Iнший потвердив:

 Сiрi смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.

 А Велiмир?

 Я вже про Велiмира й не речу&

 Не по Рогволодовiй руцi вже меч&

 Старий став. Деревнiй.

 I Данко був старим.

 Так то ж Данко!

 А так, так є& Що робити-ймемо з таким? Нi на коня сiсти, нi меча звертiти вже не тямить.

 I не тямив одвiку.

 На що натяк зводиш, отроче?

 На те, що маємо дати меч в инчi руки.

 Якi инчi?

 Молодшi.

 Єутихiй? Вiн i на коня не злiзе, таке гузно роз'їв.

 Так, так є.

 То про кого ж речеш?

 Про Богдана.

 Га-ти-ла?..

 Гатила.

 Пiд руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

 Смерд єсмь! Ось хто. Зумiв єси, може Рогволодiв? I ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i є.

 Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.

 Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки: треба нам на столi тверду руку, а не тверду голову.

Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й їхав навохляп. I коли пристав до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з городу, один з можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:

 Богданiв послух!

А другий задумливо мовив:

 Оддали смо конi свої степовикам нi за вилущене зерня.

Третiй же, кахикнувши, завважив:

 А мабути, iстину рече отрок&

Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.

В ЛIТО 429-е

Вже друге лiто сидить патрiархом у царi-городi Константинополi антiохiйський священик Несторiй. I далi которається прями велiми Христова паства. I рiк Несторiй: «Марiя народила не Бога, але Христа, тож i слiд називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.

Варвари ж рвали зубами плоть iмперiї Всхiдньої, й не було кому вийти на прю з ними, й вiдкупались од них Пульхерiя, й Хрисафiй, i Теодосiй, котораючись у прях богоприятних.

В ЛIТО 430-е мiсяця серпня

Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати її, вхопивши молот однiєю рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далi, нахекавшися за день. Коваль Стоян пiсля того бiльше жодного разу не поцiкавився його роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв iз ним про се.

Та одного разу, кiнчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахiдне сонце й сiв на високому порозi кувачницi. Так вiн робив щовечора скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж iти додому. Але того дня передницi не скинув, i се дуже здивувало ковальчука. Вiн теж не наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:

 А де вiн є?

 Вiн? для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч ховав свою кузнь.

Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.

Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж сухо рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.

I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм i поклав його на кувало, як почувся квапливий кiнський тупiт i повз кувачницю промайнуло двоє верхи.

То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:

 Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.

Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:

 Пощо, речете? А по то& й махнув рукою туди, де зникли комонники.

Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.

 А хто то були?

 Отi? перепитав ковальчук. Не вiдаю. Й лише по добрiй хвилi додав: Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.

 Рогволод?

 Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим&

 Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?

 Дажбог вiдає&

Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.

В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.

Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише зблизька, впритул мiг упiзнати людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i не вiдав, тому здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.

 Держ конi! сказав своєму супутниковi Рогволод, i той буркнув:

 Iди, княже, не поймуть їх вовки&

То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.

 Хто єси й пощо?

Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.

Великий князь насилу вичавив:

 Болярин єсмь& болярин.

 Що волiєш од мене, болярине?

Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.

 Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто&

Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.

 Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?

В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:

 Коли довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!

 Хто єси до того дiла не маю, отроче, сказав Смiл. I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.

Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:

 Хто є недруг мiй кревний?

Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:

 Зозирнися, княже, й сам увидиш його.

Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:

 Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?

Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.

 Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Смiл перестав хихикати й одступив:

 Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижi..

 Засвiти перш горiло&

 Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.

Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся в помешканнi не було нiкого.

Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.

 Сiдь, княже.

Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:

 Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.

 I що повiдаєш менi?

В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.

 Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

 Який смерд? не зрозумiв його казання Рогволод.

 Який? Добрий смерд.

Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:

 А стару яблуню& пiд корiнь?

 Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.

 А тодi? гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:

 Уже-м кидав.

 Коли?

 Тому лiт вiсiмнадцять.

 Пощо& вiсiмнадесять? неприємний холодок пойняв Великого князя. Пощо вiсiмнадесять?..

 Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:

 То не поворожиш?

 Буде те саме, Рогволоде.

Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.

 Й iмено моє знаєш& Зразу-м упiзнав тебе.

 I не кинеш?

 Пойми вiру й так.

Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:

 Не застуй!

 Га?

 Не застуй, речу.

 Кому? вже й забув Рогволод.

 Черенцевi.

Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

 Куди ж то супроти ночi?

 Хто єси? злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.

 Що волiєш? похмуро спитав Ждан.

 А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?

 Яке твоє дiло?

 Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.

Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках i справдi, куди ж проти ночi?

 Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й&

Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

 Гати-и-ло?!

Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.

А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.

 Гей, Глiбе! звернувся Стоян до княжого дружинника. Що се вiн ради?

 Не вiдаю! спересердя вiдмахнувся мiж.

 Приходив тобi в гостi?

 Вiдуновi, ще сердитiше буркнув Глiб.

 Вiду-но-овi?

Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.

 Вiдуновi?

 Таж чув єси, одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:

 А що, коли дiдо Смiл вiдає про&

 Про кого?

Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.

 Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

 Що ради! заперечив Стоян. Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.

 По зiлля мiг би прислати й нарочитого.

 А так&

 А ворожити?.. О що б то? Раптом його мов осiнило: Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?

 Таж не глухий. То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.

Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.

 Що тут дiєш? ледве витяг iз себе Рогволод.

 Стережу.

 Що стережеш?

 Душу твою, Великий княже.

 Хай тебе чорти стережуть, якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:

 Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:

 Де є Ждан?

 Певно, вдома.

 Вдома?

 Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.

 Кiнь?

 Кiнь.

 Пощо так?

 Хiба-с забув?

Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував пiдвестись, та навiть руки поворухнути не мiг.

 А Ждан, речеш, удома?

 Мабути&

В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадної немочi, що Харi Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:

 Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно, доки душа дихає в ротi.

 Кого його? болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.

 Сам вiдаєш, княже, тихо вiдповiв скоморох.

Рогволод крикнув:

 Послух єси Гатилiв!.. Послух!..

Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве вiдбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й лiг на ведмедно, вбiгло двоє можiв о мечах.

 Вiзьмiте його& вказав їм князь на скомороха. В поруб& У поруб сього послуха!..

Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:

 У поруб&

Скоморох тiльки дивився на князя. Все спiвчуття, що заполонило було його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на один бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.

 Не дiяв би-с такого, сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу. Не дiяв би-с.

У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.

 Й ти, болярине, руку спроти мене&

 Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, з докором i серцем проказав лiтнiй болярин, то був би-м давно коло нього.

В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:

 "Коло нього&" Всi ви сте послухи&

Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.

 Єутихiя!.. проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.

 Кликали сте, отче?

 Ходь сюди& Вклякни.

П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його:

 Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа& Син устав i заглипав на батька ображеними очима:

 Чого-бо ви!.. вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. Молили б ся лiпше боговi, а не&

 Геть!.. закричав старий i знову розкашлявся, тодi, заспокоївшись, поманив сина: Ходи речи можам, нехай i Ждана& Зумiв єси?

 Зумiв єсмь, неохоче вiдповiв беззубий княжич. У поруб.

I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тiпати тiпавка. Нарештi з'явився мiж Стоїмен.

 Учинили смо, княже.

Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.

 Убили сте його?

 Нi& Ждан сам&

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не згадав, що князевi, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн устав, накинув собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

 Тут єси? спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.

 Тут єси, речу, Ждане?

 Тут& знехотя обiзвався велiй болярин.

 Пощо ж мовчиш?

 Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

 Й ти забудь, болярине.

 Що ради? по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.

 Про себе речи.

 А я про Харю.

Рогволод закипiв:

 А чи вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!

 Вiдаю.

 Й речеш пусть?

 Речу пусть.

 То як так?

У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:

 Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

 Й се ти речеш менi?

 Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се й сiчи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.

 Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.

 Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.

Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.

 Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.

 Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.

Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.

Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.

 Вилазь I

 А то що ж ради? глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.

 Вилазь, речу.

 Не волiю.

 Пощо?

 Не втямлю дострибнути, сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.

Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.

 Ото слухай, що тобi молодшi речуть, зневажливо кинув вiн старому князевi.

Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

 Ще й б'ється!

Мiсяця серпня ж

Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.

 Рече, нездужаю. I що вiн чинить?

 Сидить

 Нездужає& промовив Рогволод. Усi тепер нездужають, усi& Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.

 Христос рече: будьте смиреннi, завважив гладкий княжич.

 Глупавий єси й ти, й твiй Христос.

 Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.

 Усякi боги бувають.

Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.

Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, гуп-гуп-гуп! i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.

 Пiди до Ждана.

 Менi? А тут?

 Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивiтрилася з його серця й сивої голови, й вiн торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князевi теж личило пiдвестися й вiдповiсти на привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у той бiк, де молоденька дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.