Меч Арея

Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися.

Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила.

Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]

Та не встиг зрадiти своїй перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'ї. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годоїв меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.

Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши їх з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.

Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.

 Казав єси, що-с ти наш друг! мiж ударами меча гукав королевий брат.

 Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого брата, хоч ти й друг менi!

 Лише словом не паскудь! лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча.

Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину.

Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили новi можi.

Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi поєдинки.

 Палiть будiвлi! кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на їхнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.

Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в розпачi заламувала руки. Невже вона-таки?

Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя.

Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.

Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз неї пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.

Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.

 Гатиле! Дивися! пролунало в неї. за спиною. Глянь, як жона твоя мучить своїх братiв!

То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще кiлька вiльних од бою можiв.

 То є демон! кричав Тодорiк. Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох витязiв, щоб упитися їхньою кров'ю!

 Перевiтниця!.. залунало зусiбiч.

Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпiл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу. Тодорiк проказав:

 Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi&

Великiй князь київський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша й у дворi, й у воїнськiй, де добили останнього новолунга.

Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць, який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

В ЛIТО 453-е мiсяця травного

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вiвтарi вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнанi холодом у хижi, виходили на повiтрi й задирали голови: з-поза Либiдь-рiки на Оболонь летiли сiрi гуси, бiлi лебедi та журавлi, летiли з країв iрiйських, де нiколи не буває холодiв, i в усi пори цвiтуть квiти й дерева, й у всi днi сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правiчний закон Землi, бо в травному мiсяцi душi померлих згадують родичiв живих i шлють їм тепло, й квiти, й трави. Люди радiли, дивлячись, як оживає природа навколо, й самi мов оживали, й перероджувались i молодiли: весна!..

Й тiльки в душi однiєї людини було порожньо й холодно, й весняний вiтер не будив у нiй нi жаги, нi любовi, нi нетерплячого поривання скорiше сiдлати коней i їхати в степ. За сей рiк Богдан Гатило зсутулився й геть посивiв, хоч йому ще було небагато, коли подумати зовсiм небагато лiт.

Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стiльки рiдних та близьких людей, i сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзiв та соратникiв без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче пiдiтнув йому жили, вбив у ньому вiру в себе й у людей, i тепер Богдан Гатило жив, як увi снi, й ходив, як увi снi, й усе здавалося йому сiрим i позбавленим будь-якого товку сном.

Позавчора кияни поминали своїх можiв, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття конопляної кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й Богдан нiчого не мiг мовити супротиву їм.

Вiн тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тiло її на Чортовому беремищi, в Чорториї, й у те нечисте мiсце русин з доброї волi нiколи не ступить ногою. Та й попiл розвiяли на всi вiтри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят i з дорослих. Бо коли упиря й перевiтника просто вбити, вiн знайде спосiб покропитися спершу мертвою, тодi живою водою й ожити завдруге на те вiн i перевiтник-упир.

Богдан i вiрив, i не вiрив у тi слова, бо вiн кохав Гримiльду по-справжньому й переживав її смерть ще болiснiше, нiж смерть сина та брата. Вiн уже рiк майже не виходив з опочивальної свiтлицi тут i спав, тут i їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах i вельможi, хоч йому все остогидло й державнi клопоти викликали в душi тупу вiдразу. Всi, кого любив i хто любив його, тепер були далеко. Однi пiшли в iрiй до прадiдiв, iншi лишалися за дев'ятими горами й десятьма лiсами. Й тiльки молодший син Юрко був поряд i зв'язував його з сим життям.

Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побiдника. Знав i ще дужче карався, бо не мав нi бажання, нi сил працювати й показувати майбутньому Великому князевi приклад мудростi й звитяги. Та й син останнiм роком почав уникати вiтця свого.

В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Вiн одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив вiку, все пiде шкереберть i держава, й рать, i всi їхнi спiльнi мрiї.

Борислав Борич лишив Задунайськi землi посадниковi Дiю й приїхав. I тiльки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й нiби молодiв. Але згодом i Борислав уже не мiг розвiювати княжого смутку.

Гатило сидiв край вiкна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стiнах спочивальнi висiло рiзне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душi того щему й жаги, як ранiше. Богдан знав тут кожну рiч до найменшої дрiбнички й уже навiть не бачив нiчого. Помiчав тiльки золоченi доспiхи, якi привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир iз шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих рiг i напнений турячою жилою.

Всi речi, якi належали Гримiльдi, челядники попалили, бо перевiтниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало їй, i Гатило сам порозвiшував його в спочивальнi: воно хоч нагадувало про неї й про тi далекi й майже забутi часи, коли вiн був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв iз людьми, яких давно не було на свiтi й нiколи бiльше не буде. Й се тепер лишалося єдиним його заняттям в усi довгi днi й ще довшi, майже нескiнченнi ночi.

Вiн устав i, тягнучи по пiдлозi поли гунi, почав ходити вiд однiєї стiни до iншої, й ходив довго, поки йому не помлiли ноги, й у спочивальнi було тихо, мов у трунi, тiльки жалiбно порипували дошки. Й аж коли почало сутенiти, в дверi хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввiйшла Iладiка, яка останнiх кiлька мiсяцiв приносила Великому князевi страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка лiт вiсiмнадцяти. Її позаторiк привiз Данко талем вiд князя Iлiї Херсонського, бо дiйшли чутки, нiбито Iлiя змовляється поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками.

Iладiка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках i зупинилася коло Гатила.

 Куди поставити, князе?

За сi роки в Києвому городi Iладiка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тiльки «ж» та «ш» вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.

Богдан мовчки кивнув на пiдвiконня, бо стiл був до краю заставлений усiляким посудом.

Княжна Iладiка зробила, як вiн сказав, тодi пропливла до столу й тихо йойкнула:

 Все стоїть незайняте!

Князь нiчого не вiдповiв їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла бiля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що вiн аж засовався.

 Чого стоїш?

 А сцо? Зору, поки попоїси.

 Йди.

Дiвчина грайливо заблимала:

 Не пiду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усi в дворi рецуть, сцо то я тебе так зле годую&

 То й що тобi є?

 Менi боляце& серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву?

Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто носитиме тi полумиски й чи носитиме їх узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого.

Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то є.

 Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую&

Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм&

 Тодi я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

 А з русальської недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.

Шумило вже сидiв удома Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами своїх коней.

 А се-м намислив помирати абощо& Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так боїться смертi. Вiн глухим голосом спитав:

 Страхiтне?

Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:

 Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiдаєш. I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану& Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: Гатиле, чи немає де ратi в землi твоїй?

 Нема, байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi&

Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про свої дiї, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi.

 Слю в греки Годоя, сказав вiн.

 Для чого?

 Дань.

 А-а&

Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзiї в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть купувати їх дешевше на всхiдних марках у Персiї чи деiнде.

 Добре робиш, Боричу, сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою.

Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось має повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:

Чуєш, Гатиле& Я-м багато слухався тебе& Тепер послухай мене маломудрого.

 Речи, сказав Гатило.

 Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Руської.

 Нехай, кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже.

 Але то ще не все&

 Речи&

 Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла& зворожений.

 Ким?

 Перевiтницею, не зразу вiдповiв болярин. Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти ноги вiдняло.

Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.

 Мусиш, Гатиле&

 Що?

 Мусиш, речу, показати їм& готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.

Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.

 Мусиш се зробити для землi Руської.

Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:

 Чини, як знаєш.

Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:

 Поїдьмо в Захiдню Русь.

Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:

 Хай на твоєму буде, Борисе.

Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь

Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.

Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.

Виїхавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом перетяла Дiброву над Хрещатим Яром, звернула лiворуч i помiж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зi шляхом Залозним, i побралася на захiд.

Їхали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав:

 Мислиш, не вiдаю, куди ти везеш мене?

Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усмiхавсь.

 Я-м од першого разу зтямив тебе, мовив Гатило, але не наказав спинятись i не виявляв нiяких зломiрiв, i велiй болярин зiтхнув: Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступiв геть?

Гатилова балакучiсть свiдчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.

 Взяв єси на одур мене з тими вивiдами, еге ж?

Велiй болярин полегшено засмiявся. Вiн i справдi вигадав усi тi побрехеньки про Видимира й Ардарiка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам вiдчути слабiнь городу Києвого й вони одложаться геть вiд руки полянського князя. Вiн так i сказав Гатиловi, й той нiчого не мовив супротиву.

Далi Галича Борислав, як i сподiвався Гатило, його не повiз. Князь галицький Острiй, тесть Богданiв, зустрiчав зятя з усiєю пишнотою, на яку був здатний, далеко за Днiстром, дуже широким i каламутним о сю пору мiсяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирiчною донькою, названою на честь вiтця Даною.

Богдан подивився на Єрку, яку за шiсть рокiв устиг забути, бо ж бачив її всього кiлька день, i на чорняву Данку, якої взагалi не бачив, i в душi його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей роздiляють не тiльки роки, а й вiдстанi, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сидiла в своєму приданому городi Войниловi, сидiла разом з донькою, яка тут i народилася, й вiн анi разу майже так i не згадав про них&

Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всi дванадцять день, якi вiн пробув у Войниловi, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагiдний i з Данкою, й iз жоною. Та крига в душi не танула, й се розумiли всi, й насамперед сам вiн.

Довгими ночами вiн лежав, розплющивши в темряву очi, стомлений i спорожнiлий, а коли засинав i раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось iнший, кого вже нема й нiколи не буде. Й уранцi вiн потiм уникав дивитись Єрцi в вiчi, нiби й вона могла знати, що робиться в його зацiпенiлому серцi.

Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на вiях їх тремтiли сльози, й Богдановi було нiяково, що не змiг зiгрiти й приголубити сю гарну молоду жiнку. Вiн уклонився їй i Данi, торкнувши рукою трави, тодi вперше за всi днi поплескав доньку по щоцi й сiв на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вiтцем.

Так Гатило й повернувся додому, й нiякi Бориславовi хитрощi не допомогли, й усе лишалося, як i було ввесь прожитий рiк, i нiхто не знав, чого сподiватись вiд дня прийдешнього, й найменше за всiх знав се сам Богдан Гатило.

Днi точилися сумно й одноманiтно, вiн цiле лiто не виходив за стiни дiдинця, вiтчого й дiднього двору, тiльки надто паркими вечорами сiдав на лавицi в молодому садку й мовчав разом iз дiдом Шумилом, який теж став неговiрким, тiльки раз по раз бухикав глухо й глибоко, мов iз порожньої дiжi.

Тепер Богдан од ранку до вечора читав. I то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його свiтлицi луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними рiзами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзi йшлося про дивнi речi. Досi йому й на думку не спадало, що свiт стоїть споконвiку на трьох слонах, названих мамонтами, що тi мамонти нiчого не їдять, а тiльки глибоко дихають коли вдихне перший, полудневий, вiн роздимається й бiльшає, й свiт над ним пiдважується й вiдхиляється од сонця. Тодi сонце ходить низько над свiтом, i се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, свiт нахиляється до сонця, й починає теплiшати. Два ж iншi мамонти перекидають одне одному сонце й мiсяць, i тодi настає день або нiч. А зорi то вiчi померлих людей, бо й досi ж кажуть не тiльки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим мiсцем спалахує її зiрка. Найбiльше ж умирає людей на важкому шляху через полудневi степи, тому й на небi цiла дорога густих зiрок, якi теж називаються Соляним Шляхом, бо дрiбка солi на Русi дорого важить, i нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.

Розповiдалося й про те, звiдки на свiтi взялися звiрi й що кожен звiр у собi несе, собака вiрнiсть, бо створена богинею Вiрою, кiшка лжу, бо ховається в нiч i дiтей своїх зачина тiльки вночi, ведмiдь силу й любов до землi своєї, бо в давнину ведмедiв звали русами, й поляни зродилися саме вiд них i тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.

Богдан читав i порiвнював те четмо з грецькою книгою про їхнiх кумирiв. I раптом замислився. Нiде в руському письмi не сказано про те, вiдколи ж отi три слони-мамонти держать на своїх спинах свiт. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхнiй Христос народився лiта 5508-го, Адамос же лiта 1-го.

Вiн перегорнув усю товсту книжку й нiде не знайшов про те, вiдколи ж iснує свiт на Русi. Було сказано, що вiд окняжiння Великого князя Велiмира до його смертi минуло лiт двадцять i п'ять. Але ж греки пишуть: лiта божого такого-то. А як же ми?

Вiн сердито вiдсунув книжку, коли ж увечерi здибав коло порога скомороха, спитав:

 Скiльки вже свiт є на Русi?

 А що стало? здивувався Харко Мурин.

 Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. Й розповiв скомороховi, в чому рiч.

Харко Мурин запитав:

 А де починаються зорi?

 Як то де?

 Мають вони почин?

Се було зовсiм нелегке запитання, й Гатило не тямив одповiсти. Нiбито ж усе мусить мати почин i кiнець? Тодi Харко намалював пальцем у поросi велике коло круг себе й спитав:

 А де сьому коловi почин?

Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатиловi.

Але, на вiдмiну од кола, книжка мала початок i кiнець, i князь урештi дочитав її. Й знову потяглися кволi й сiрi днi та нестерпно довгi ночi. Вранцi Богдан думав про те, що мерщiй би надходив вечiр, а лiгши в цупке ложе, не мiг дочекатися сходу сонця. Й думки поволi теж замерзали в головi й тяглися мляво й сонно, й вiн мiряв днi снiданням, обiдом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Iладiка й приносила свої одноманiтнi полумиски.

Гатила дратували й тi полумиски, й сама дiвчина в довгому до п'ят полоттi, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на тi, що споконвiку стоять на священному Перуновому горбi навпроти ворiт княжого двору. Iладiка приходила з тремкою усмiшкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей i завжди довго торохтiла на столi полумисками та братницями, довше, нiж мiг витримати Богдан. Його дратувало все в нiй, i вiн грубо питав:

 Усе вже-с перемацала?

Тодi вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має нi вiтця, нi матерi, нi когось кревного в сьому чужому для неї свiтi. Але наступного разу вiн знову грубо виряджав її геть, i все повторювалось, i днi тяглися за днями, незалежно вiд години надворi, невиразнi, й одноманiтнi, й сумнi.

Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братницi[45] й тiльки в її товариствi почав одчувати якусь утiху та забуття&

Мiсяця снiжного

Коли Днiпро скувала крига й усi рiчки довкола городу Києвого й Хрещатик, i Либiдь, i Глибочицю, й широкоплесу Почайну вкутали глибокi снiги, а над засiками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свiй пiзнiй вирiй до теплих степiв над морем Руським, перший вельмiж Борислав зi старим конюшим Войславом iшли з княжих ворiт просто двору до хорому. Снiг сухо рипiв у них пiд узятими в дорогi остроги чобiтьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли i йшли, повiльно, неквапом i майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозi, здивовано рячились услiд першим можам городу стольного, з воїнських i стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможi так урочо виступають рядком, убранi в своє найрозкiшнiше вбрання, бiлi гунi, критi шовком i паволоками, тороченi на рукавах i подолi бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячiм околi, шапках i золотавими й срiблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, якi виглядали з-пiд розстебнених гунь, i при дорогiм оружжi.

Щось неодмiнно мало статись, i двором услiд за вельможами покотились неймовiрнi чутки.

На ганку Борислав зупинився, вiдчинив дубовi дверi й ступив у сiни, за ним пiшов i Войслав. Довгими сiньми лунко грюкали їхнi кованi чоботи, й з бiчних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адамiс у дубленiй гунi з бiлим ковнiром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пiшли далi, до сходiв, що з кiнця сiней вели на повершя, й їхнi кроки були так само лункi й таємничi. Тiльки коло спочивальнi великокняжої вони спинились i випустили чашницю Iладiку.

 Є вiн? кивнув на дверi Борислав.

 Є, вiдповiла дiвчина й страдницькими очима обiйняла вельможiв. Сцо сте намислили, болярине?

Вона тримала поперед себе повнiсiнький, неторканий полумисок iз пойнятою холодним смальцем свининою та три порожнi мiдянi братницi. Борислав одтрутив дiвчину з-перед себе й рiшуче ступив через порiг. Вони стали посеред спочивальнi, вистеленiй килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем пiд супротивною стiною, невеликим хрестоногим столом iз безлiччу братниць i полумискiв та довгим дубовим ослоном, що сягав попiд обома вiкнами вiд дверей до покуття.

 Великий княже! незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся:

 Га?

Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тiм'ї, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм своїм виглядом володар землi Руської швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя.

Борислав добру сiдмицю вже не бачив Гатила, i його окаянний вигляд змусив серце боляринове болiсно стиснутись, але вiн узяв себе в руки й ще врочистiшим голосом проказав:

 Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!

 Га? знову безтямно прорипiв Гатило, бо до його свiдомостi не доходили Бориславовi слова.

Велiй болярин доказав:

 Рать многа: й чудь, i єм, i сум, i мурома з весами. Сiдлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.

Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тодi схилив голову мiж колiна й застиг. I тiльки Борислав Борич бачив, що мед у братницi, яку мiцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.

Гатило плакав.

Борислав повернувсь i тихо вийшов, i Войслав теж подався за ним, i бiльше того дня вони не ступили на порiг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нiкого не впускав у спочивальню, навiть усмерть перелякану чашницю Iладiку, яка кiлька разiв намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину пiд дверима, вона пiшла до Адамiса, не знаючи, що сталось i що має статися вiдтепер.

Та раннього ранку, щойно над княжим двором сiли першi сутiнки й Борислав iз Войславом пiдiйшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозi в короткiй баранячiй гунi пiд опояс, у смушевiй шапцi з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги

ледь розведеними вбiк пiдборами трималися мiцно на закрижавiлому порозi.

Вiн коротко рипнув голосом:

 Уходьте.

Й загримотiв сiньми всередину. Вельможi подалися вслiд йому, й серце в Борислава Борича радiсно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмiльного чаду та липучої байдужостi Гатило, очуняв-таки&

На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зiбране з окольних руських сiл i городiв, побралося нескiнченною вервою до Вишгорода й далi на полунiч, куди вiв ще не добре вкочений Соляний шлях.

По трьох сiдмицях сполчення дiсталось Iльмень-озера, де вже лiт тому тридцять почали селитися словiни, полишивши старi вiтчини на Березинi та верхiв'ях Днiпра.

Очам руських ратникiв одкрилися жахнi видива. Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'їденi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсової просiки шерегою розп'ять.