Меч Арея

 По-грецькому чи по-руському?

Вона подумала.

 Черти по-руському.

Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й глянув на княгиню:

 А печать яку?

Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований, золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.

Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши їм на дорогу по коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч.

 Як вернетеся, дам ще, сказала вона. Чим швидше тим бiльше.

Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив їх. Вони сiли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.

Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так несподiвано швидко, теж здивувався:

 В понедiлок?

Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.

 В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?

 Зна-аю, лiнькуватим голосом протяг Маас.

 Бiжи й речи, хай прийде до мене.

 Бiжу-у& промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей. Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас& Богдана завше дратувала Маасова неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з дитинства, коли той був робом батька його.

Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньої студiнi, все розпливалось i втрачало свої риси. Люди були схожi на цибатих примар, а конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi подумалось, що й у життi буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, нiби чужими очима, й бачиш геть iнше& Невже ж i жона його Гримiльда довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав би розповiсти їй все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив приводу.

Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.

Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.

Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньої iмперiї, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилової. Й нiкого не застав у хижi своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змiєю, й замахав на нього руками:

 Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..

 А де мої? Славка, дiти&

 Славка& Шукай її в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо& Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.

Людота поплентав дорогою в бiк городу Києвого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.

Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч. Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати її за дiйку. Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав ловити її за вим'я.

Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:

 Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.

Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в своєму просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.

Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..

Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.

 Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить& сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.

З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив:

 Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.

Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.

 По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.

Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:

 Поїду.

Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней.

Мiсяця травного

Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.

 Дай сюди, сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують.

I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:

 Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать?

Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.

Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:

 Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш?

 Упiзнаю, вiдповiв Горват.

Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:

 Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.

Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав:

 А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?

Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший сивовусий гайдар.

 Я тямлю письмен руських, сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.

В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.

Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.

Горват спитав його:

 Що-с намислив робити?

 Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна&

 Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

 Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо& Торiсмунд.

Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

 Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?

Король насупив брови.

 Се колись, вiв далi Горват, мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.

 I що? не втямив король.

 А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина сестра наша.

Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:

 Рiдна сестра?

 Авжеж.

По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:

 Дурницi. Сiкурд одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.

 Братове& глузливо повторив Горват.

 А й кревна мста вже вмерла& Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять&

Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:

 Давай попоїмо?

Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.

Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:

 Ще двi свiчi!

Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

 Що то є?

 Де?

 У руках твоїх.

 Скора, вiдповiв Гано.

 Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собi свiчник.

 Мабути, вовча&

 Вовча й є! гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:

 Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись& Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом& Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.

 Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

 Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:

 Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда&

По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.

У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської городу Києвого.

Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.

Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:

 Княгине-е! Їдуть!

Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.

 Осе! гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.

Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та її вiдносив пружний полудневий вiтер.

 Їдуть, сказав i сторожець. Оно поначищали бороню свою&

 А менi болять i досi рани Сiкурдовi, тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто її мимовiльного слова.

Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.

На дворi було завiзно. Три днi тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонiї його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю своєму старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. Поїзд весiльний зупинився в городi Києвому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Остоєм їхали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшої й старшої дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.

Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда вбiгла до красної свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.

 Приїхали шуряки мої? спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.

Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю:

. Маю ще гостей! Братове княгининi!

Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.

 Де вони? вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:

 Щекавицю хiба проминають.

 Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. Виходьте, пiдемо встрiч гостям!

Весiльники завибиралися з красної свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на «гору».

Протилежнi чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в своїй свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.

А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало їй груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: «Болять менi рани Сiкурдовi& Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?..»

Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марiї в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.

 Насилу дочекалася, мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспокоїться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме їй вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, безрiдна сирота.

Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма їхнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньої ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.

Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно вiдтрутила руку його.

 П'яний єси.

 То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чаркує з шуряками своїми& А твiй брат середульший лiпий мiж є! раптом почав хвалити князь. Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, i не пiддався княжичевi, хоч десятьма лiтами поступається йому.

Гримiльда перебила його:

 Що привезли тобi братове мої? Багато золота й серебла?

 Нiякого золота й серебла. Гатило має й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'ї, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще& лук перський з турячих рiг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився.

 Велю взавтра повiсити оружжя се отут, вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi їй судомно пересiпувались: Для чого плачеш?

Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:

 А чи вiдаєш ти, що по моєму першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства?

Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.

Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда.

Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:

 Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.

Тодорiк Бернський вiдмовився:

 Коли Великий князь київський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його.

 Добре! встала Гримiльда. Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi воїв i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?

Залiтний князь похитав головою:

 Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове твої менi приятелi.

Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк боїться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого?

Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Остоєм.

 Княже, мовила вона, коли Волод упустив її до себе. Маю щось повiдати, але самому& Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за дверi.

Отець нiколи не вiдстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною.

Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулацi точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних надiй. Волод так i сказав:

 Супротиву братових гостей не пiду.

Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зiткнувшись у сiнях з Остоєм. . Вона бiгла до своєї жiночої свiтлицi, найдужче боячися зустрiти зараз своїх братiв.

До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не їла цiлий день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав її.

 Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с&

 Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, сердито вiдповiла Гримiльда.

 А що хiба стало?

Вона раптом зiрвалася:

 Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати їх!

Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що дiється, й про що вона мовить, i що означають отi її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом:

 Речи.

Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде мiцною й не затремтить.

Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого першого чоловiка. Й укiнцi мовила:

 Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не вiдаю тiльки де.

Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм незрозумiлим йому голосом примолилася:

 Будь за мене месником, княже!

Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала:

 Сiкурд мав велiї багатства. Ти того-с не вiдав.

Гатило нарештi проказав:

 Чув єсмь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя Горянина&

 Бач, правда є! похопилася Гримiльда. Вiдбери ти тi багатства. Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серцi!

Великий князь київський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив:

 Хай я не чую про те жодного слова бiльше. Закон вiтчий i дiдень не дасть менi переступити рiд i кров рiдну. Коли русиновi приходить гiсть, русин послiдню жменю пшона вiддасть йому. Братове твої в моєму вогнищi, й нiхто не зможе, нi ти, нi хтось инчий, намовити мене супротиву їх.

Вiн, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримiльда лишилася сама в спочивальнi, сама на цiлу нiч, нездатна нi заснути, нi позбутися тiєї настирливої думки, що гризла її зсередини й пекла пекучим вогнем. I десь аж удосвiта їй сяйнуло в головi: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володової дружини. За сi днi, вiдколи поселились у її дворi, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримiльду десь в окремiшньому кутку чи бодай здалеку позирити на неї. Ярень! Ярень i тiльки вiн. Остання надiя й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нiчого, значить, так вирiшило небо, значить, руський закон i тут виявився всесильним i нездоланним. Дев'ять рокiв& Хiба ж вона в тому винна, що минуло цiлих дев'ять?..

Ярень погодився. Вона пообiцяла йому щит, кований золотом, i ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би її пiсля сього й живцем на коноплянiй кострицi спалили, як перевiтницю.

Наступного вечора вiдбувавсь одпускний пир. Iз сонцем Волод мав вести весiльний поїзд на той бiк Днiпра, в город Чернегiв. Разом з ним збиралися їхати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки другої доньки Божiвоя, знаючи, що князь чернегiвський не вiдмовить володаревi всiї Русi, а державi з того буде тiльки користь.

Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий садок запросили всiх i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних.

Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр, княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi:

 Пiду гляну& Треба навiдати сторожу свою.

Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що княгиня Гримiльда мислить їм зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку спадали старi домашнi пiдозри. Що ж має означати той знак iз перснем у вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох вiн чи сестра?

Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не дивився в бiк брата свого.

Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести.

Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зi своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила.

Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливої думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього.

Княгиня й справдi шептала княжичевi:

 Того мовчуна видиш?

 Виджу.

 Хто то є?

 Вуйко мiй.

 А ти його любиш?

 Нi.

 Пощо?

 Бо сердитий.

 А страхаєшся його?

Шестирiчний опецьок випнув груденята:

 Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!

 Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi&

Малюк завагався. Вихваляння одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi зовсiм iнша рiч.

 Таки страхаєшся, глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.

 Ей, сказав вiн йому. Анум нахилися!

Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.

 Се вигадка твоєї матерi, недоноску! закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!

Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова її сина.

Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:

 Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть їх об голови руськi!

Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли їх зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що їх вiн привiтав у своєму вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом:

 Поляни! Русичi!..

I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.

 Я-м рiк учора Горватовi! крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.

Король ошалiв:

 Рiк єси, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!