Меч Арея

Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалює думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орiєнтувався в українськiй мовi та українських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Україну та українiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали український фольклор, вони довiдалися б що Днiпро має й другу, паралельну назву Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Києвi ж, крiм Днiпра-Словути, є ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю.

Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя є спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В iншому епiзодi Саксон пише: «Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан» (Саксон Граматик. Iсторiя Данiї. 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiдає, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунської царiвни) виховувавсь у& Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побутує серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котроїсь сусiдньої країни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данiї та Вандалiї, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафiєм до гунiв. Такої думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.

Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова «вандали» в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографiї скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей називає Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з якої витiкає Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цiєї вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточнює Меурсiя: Струнич Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавiї й пiдкорили вандалiв.

Нiдерле також знає про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами.

Про зафiксоване iсторiєю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: «В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли їхнi древнi одноплемiнцi». А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожаїв, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн називає вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.

Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5.

Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлюється назва, яка вiдрiзняє їх вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: «слов'яни» й «скiфи»? Далебi, нi.

Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже скiфи. А ще дужче зближаються грецькi «скiфи» (в iншому написаннi «скiти») з Тацiтовими сiтонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтової «Германiї», слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить їх, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугiї, ба навiть венеди. Щодо венедiв немає нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугiї то лужицькi слов'яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугiї тут «загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою».

Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви slewy suevi svevi свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».

Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи «чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».

Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони рiзнi народи, й тiльки оте Гейєрове «давнє теократичне правлiння» «зблизило» їх, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонiї, до якої, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, здається, не викликає сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторiї Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данiї в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавiї не аборигени тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецiї й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй.

Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок нової ери основне населення пiвночi та надр Європи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.

У 20 30-х роках серед українських археологiв усталилася була своєрiдна «мода» всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого «сiроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливiв». Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторiччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.

Може, тiєї «моди» не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому немає, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд.

Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, українських родичiв аж у Шотландiї, то це, мабуть, не означає, що українцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британiї з надр Великої Скитiї (шотландцi й досi називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотiв»; цiкавим видається порiвняння слiв «сколоти» й «кельти» в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -єре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi взаємини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньої Францiї галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово «галичани»? Адже ж саме цим iм'ям називає й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.

Групи слов'янських племен були на стадiї давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячолiття до нової ери. Займаючи на материку найкращi територiї, придатнi для їхнього основного заняття хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали й не могли не стати об'єктом експансiї для iнших народiв, якi ще не мали в Європi «постiйної прописки» й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту.

Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готiв арiанська єресь цiєї релiгiї стала зброєю, яка допомогла їм вiдвоювати в чужiй Європi мiсце пiд сонцем.

Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами якої рабство прижиттєве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне.

Свiдками цiєї нещадної боротьби за життєвий простiр є й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i руїни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi Європи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з їхньою мiфологiєю, а отже, й iсторiєю.

На думку перших видавцiв епосу «Вiлькiна сага», наприклад, вiн складається частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.

Фольклор то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблiї, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацiї, археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянської вiйни «Iлiади» й «Одiссеї» Генрiх Шлiман вiдкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної iсторiї. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тiєю ниточкою, яка розплутає безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намагається ховати кiнцi в воду: «Хто не знає звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки римськi, сармати германськi. Готи ж здебiльшого запозичають свої iмена в гунiв». Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.

Иордана спростувати неважко. Так, вiн має рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однiєї нацiї прибирають iмена людей нацiї iншої. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однiєї релiгiї, або ж через нацiональну чи духовну залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв).

Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення «героїчного» змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означає Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.

Щось подiбне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлює Йордан: Германарiха. Чи не правда як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар Володимир, Ярiслайфр Ярослав, Валамер Велiмир i т. д.

Висновок тут напрошується подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхникiв давали iмена своїм дiтям (побiжно пiдтверджується й синонiмiчнiсть понять «слов'яни» й «гуни»). Крiм того, звiдси випливає, що так званi «гуни» з'явилися в Європi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи єдиновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i їхнi наймення то своєрiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторiї, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завдає чимало клопотiв при iдентифiкацiї.

В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашої рiдної iсторiї.

Ми, наприклад, i досi дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонаверненi готи бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi своїх кревних родичiв? I чи не родичi їм усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?

Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Тьєррi пише про Каталаунську битву: «Сангiбан, воєвода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, покарати».

Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так само як i припущення про остроготiв. У своїй «Хронiцi» Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року «гунський» цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готiв, тим часом як вони насправдi є слов'яни.

Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджує; всi землi, що лежать на схiд вiд Данiї, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?

Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунської влади тiльки з настанням бажаної для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли&". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, назвав готiв "скiфським плем'ям".

Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважує: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фроїла, «до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса». Всi троє згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджує його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслiдок якої нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути «бич божий» од «столицi всiх столиць». Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi «переможцi» готськi полки та римськi легiони мов у землю запалися.

Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджує й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданової «Гетики», Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.

Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на своїх землях, нехай i не в ореолi колишньої слави й величi.

Ось що каже про них сучасник Йорданiв Прокопiй Кесарiйський: «Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам гунським племенам».

Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про «вандалiв» царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй працi вiн без жодних вагань заявляє: «Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави». А хто такi свави, ми вже також знаємо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю лужичi? Бо спробуймо написати слово «лужичi» латиною й одержимо «luzici», а звiдси й «Luzitania» (до речi, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужiчi»). Так само galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле читаємо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькi серби».

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, своєрiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчує й Аммiан: «Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородної кровi».

Флавiй визначає їхню етнiчну приналежнiсть: «Алани це скiфське плем'я, що живе побiля Танаїсу й Меотiдського озера». Цiлком згоден з ним i Лукiан: «Мова й одяг це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них тiльки волосся». Тобто стрижка. Скiфами називає їх i Птолемей. Аммiан же дає не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн називає аланiв гарними людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але мають грiзний вигляд, який лякає iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба трохи стриманiшi.

Традицiя «волинi» через форми всiх вiдомих «бродникiв», якi iснували в часи Київської Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означає «вiльна людина». Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки печенiги, половцi, берендеї, чорнi клобуки та iншi перейняли таку назву вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези походження назви «козак» вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тiм'ї одну кiску, пiзнiше названу «оселедцем»; звiдси косар, косак i козак). Є й iнша версiя: козарами й козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV III тисячолiттi до нової ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога Коза (варiанти козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження вiд Священної Кози, що збереглося до наших днiв у циклi новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником такої гiпотези був нинi вже покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.

Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-воїнiв одним з найголовнiших доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х сторiччi, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'ї, «а це було ознакою високого роду». Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти воїнiв своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассiрiю тощо.

Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi. Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян. Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як i в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що «постриг» давньослов'янський обряд.

I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i гелонiв, i козарiв, а це щось та означає. Тож нiчого дивного в тому нема, що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй Європi. Рамки цього дослiдження не дозволяють придiлити повнiшої уваги таким землям, як Галлiя або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.

Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони такi самi, як i лужичi ("лугiї"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та їхнi близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На своїй картi Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми їх бачимо в Геродота, тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок бачимо амадокiв та амаксозiїв. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цiкаво з двох мiркувань.

По-перше: Амадокiя розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчi сусiди амадокiв амаксовiї. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея вiз, хура, а похiдне вiд них амаксеiс (амаксей) перевiзник, фурман. Отже, Птолемеєвi амаксовiї перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який переказує легенду, нiбито засновник Києва також був перевiзником"

Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi?

Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети «Радянська Україна», що Аттiла й Кий це одне й те саме. В своєму романi «Меч Арея» я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо.

Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладi з давньогрецької означають «колоди, скрiпленi докупи», тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам чумакам. Чумак слово, що виникло в нас пiзнiше; за княжих часiв уживалося слово «товариш» вiд «товар», тобто валка возiв. З такими валками мандрували київськi купцi «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професiя «амаксовiїв» була в давнину популярна у наших краях.

З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. «Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», читаємо в «Посiбнику з географiї»).

Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають «жiнка». Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом Мiстом гунiв.

Або згадаймо з цього приводу слова Марцiана Гераклiйського про те, що обабiч Днiпра, вiдразу ж за аланами, живуть так званi хоани. Всi погоджуються з тим, що хоани це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунiв. Але ж коли врахувати, що в латинськiй, а ще частiше в давньогрецькiй мовах «к» та «х» писались одне замiсть одного, то коїни й хоани це не що iнше, як кияни, тобто перевiзники.

Отже, якщо кияни так давно вiдомi iсторикам, то й столиця їхня, отой Метрополiс Птолемея та головне мiсто Геродотової Басiлеї це теж не що iнше, як «мати городiв руських» Київ. Любор Нiдерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополiс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).

Але пригляньмося пильнiше до «батька iсторiї». Справдi-бо, все, що говориться в нього про ту Басiлею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехрестi таких важливих дорiг з пiвдня на пiвнiч i з заходу на схiд мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролi мiжнародної торгової перевалки, в ролi складу багатих товарiв. Та й стратегiчне розташування Києва найкраще в усiх вiдношеннях: такої думки дотримували й iсторики вiйськової справи.

А тепер зiставимо всi цi вiдомостi перших столiть нової ери та пiзнiших часiв iз тими, якi залишив нам Геродот. Насамперед слiд з'ясувати, кого має на увазi iсторик пiд словами «царськi скiфи», «скiфи-орачi», «скiфи-хлiбороби» та «скiфи-кочовики».