Меч Арея

їх дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Києвому й до якої було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як здається на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок.

Головний сват, небiж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi.

Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди знає куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi своїм робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади має бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця їхньої дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досi каша кипить?»

Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини&

Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.

 Пливуть, нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, звертався вiн тiльки до Остоя.

 Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:

 Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.

 Та вiдаю, протяг перший. Але ж вiра їхня готська.

 А меду не варять, лиш брагу та пиво, не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.

За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.

 Стежка гора! показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком&

Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.

 Чого ради? сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.

 Нє вєм, нє вєм, жупанiце& зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.

 Вiдаєш, одповiла Гримiльда. Вiдаєш, та мовчиш.

 Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i троє кiнникiв&

Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала:

 Видiла-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.

 Уй, панi жупанiце& Вреклася-м не мовити, але& Свати приїхали.

 Свати? До кого?

 Тебе сватають, жупанiце!

 Удовицю? Гримiльда похмуро засмiялася й устала. Хто ж то є?

 Уй, панi&

 Хто, речи?

 Кроль руський&

 Гатiло?

 Он&

 I сам є тут?

 Нє, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича& Остоя. Остоя з товаришi.

Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла;

 Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж.

Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла її, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль i панi крольова&

Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi сього разу молодший брат Огнян-Гагнi.

 Збирайся, сестро, сказав вiн. Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде&

Гримiльда примружилася на брата:

 Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?

 Не мов такего, сестро.

 Лжу-м повiдала? Речи: лжу?

 Ти, сестро, менi таке речеш&

Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:

 Всi сте однаковi! Всi геть до єдиного: що ти, що тамтi браттє!

Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на неї й вiдповiв:

 З ним були-смо приятелi.

Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:

 Речи старiйшому, вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний!

Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi.

Коли Огнян-Гагнi поїхав, Гримiльда дала волю сльозам, тодi ввiйшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чiм рiч. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невiстки нi того дня, нi наступного, ввечерi ж увiйшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:

 Йди&

 Докуд? стрепенулася Гримiльда.

 За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м& Iди-таки.

 Се речеш менi ти?

 Йди.

 Мати Сiкурдова?

 Сiкура венце не буде&

Вона втерла сльозу, але очi в неї були сухi й червонi.

 За тего нехристя? Поганця?

 Йди, Гримо.

 Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi.

 Сiкура немає&

 Гатiла ж має сто жiнi

 То є лжа. Має двох.

 Двох!.. буркнула Гримiльда. Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньої ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила їхня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як?

Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всi на свiтi закони честi й кровi.

 Йди.

Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху не iнакше, як її пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли.

Наступного дня прибув цiлий поїзд i сватовець Великого князя київського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i єпископ землi Бургундської Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники.

 Я-м християнка, гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. Хiба ж личить менi йти по язичниковi?

 Русини родичi лужицьким сербам, вiдповiв Остой. Ми смо кореню їдного й кровi єдиної.

Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грiзного володаря русiв була неприємна. Втрутився єпископ Ратарiй:

 В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашої там. На тобi залежиться зверне Гатiла очi свої до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ.

Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вiчi своєму середульшому братовi, правiй руцi короля.

 Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене не буде сього нiколи!

Вона втекла на другу половину терема до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала їй, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на неї напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху:

 Що дала-с менi випити?

В горлi їй гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала.

 Що було в квартi, речу? пiдвищила голос Гримiльда.

Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не своїм голосом:

 Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною.

Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на неї.

 Пощо зробила-с таке?

Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла:

 Кров Сiкура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато лiт попереду.

То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на неї, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд її очей.

I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов єпископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий єпископ сказав:

 "Хто пiде за Христом, той не має нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", так рече в посланнi свому апостол Лука.

Гримiльда ж думала своє. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi їй усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. «Й чути стало плач у городi Рама плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися&» Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тiльки її.

Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила.

Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi її, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городi Рама плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися&»

Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу&

В ЛIТО 448-е

 Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тiлесне та божественне.

Так сказав Єутихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всiї церкви християнської Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-євнуха та самого iмператора.

Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли Єутихiя єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк Єутихiя Дiоскор, архiєпископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру єюпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавiєм.

Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору константинопольська чи ж єюпетська знать велiмiжна.

В ЛIТО 449-е

Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосiєвi Другому, й паче ж Пульхерiї всемiжнiй, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським.

I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi єпископи й грецькi, й латинськi, й єюпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та Єутихiя:

 Навпiл рубайте тих, котрi речуть: «Христос має. два єства!»

Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв їх чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися єпископи пiд столи, й витягали їх, i знову били, нотарiям же єпископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями своїми. На сторожi ж стояла рать Хрисафiєва. Й зрiклися всi єпископи слiв своїх, i прокляли Флавiана й заслали його в країни дальнi, й замучили там.

I сiв на столi патрiаршому паки єюптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9.

У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.

В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi.

Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партiї цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та воєвод.

В ЛIТО 450-е

Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всiї Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велiї можi Гейза, що правив Iспанiєю й Африкою.

 Готи, Велiй ксьондзе, сказали сли, стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати.

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали їх i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до своїх родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiренеїв до Iспанiї. «Там, писав про них готський iсторик Йордан, згадували вони все те зло, яке їм заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдної землi. Так розповiдали їм батьки їхнi». Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiренеї й засiли в Iспанiї. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.

Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв вiзiготiв, щоб їхнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанiї. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларiєвi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицiї, Турингiї та Вендiї. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий.

Коли велiй жупан слов'янський Годо переправився з великим вiйськом через Гiбралтар в Африку, щоб звоювати ще землi для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом вiзiготiв Теодорiком ударити на Iспанiю. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападникiв.

Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатiєм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв своїх i заповiв їм: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого».

Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та Африки Гейза.

Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до батька.

Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.

 Маємо знаннє, сказав Гатиловi сол, що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.

 Шукає дружби? сказав Гатило й зiтхнув.

 Так, пане Велiй ксьондзе, шука, вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вiчi Великому князевi.

 Й що маєте чинити? спитав Гатило.

 Буде валка вельми кервава, вiдповiв Градимир. Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

 Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:

 Вишату сюди. Потому примовчав i додав: Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi&

Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не помiтила, коли те сталося.

Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше, що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то були роки жахiв i привидiв.

Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й вiн спитав:

 Чи добре чується мiй син Яролюб?

 Нiвроку, вiдповiла княгиня.

 То що ж стало?

 Нiц&

Нiц то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн уже попереджав її Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а вся земля Руська пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй городець Вишгород.

Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi, ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.

Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.

Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.

Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово мов горобець. Належало все зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка. Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й вiдпочити навiть у власному лiжку.

 Послав я-м слiв до братiв твоїх, сказав у середу ввечерi Гатило, коли Гримiльда, потроху збувшись отiєї незрозумiлої замкнутостi, розповiдала йому про малого Яролюба, який зробив сьогоднi свiй перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:

 Нє!..

Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова нi про сина, нi про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:

 Пощо єси зла така до братiв своїх? Вона вiдповiла не зразу, коли ж i мовила, то наче позиченим голосом:

 Бо не дали по менi.

Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срiбла, й iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та жона бiльше не обзивалася.

Се тривало теж кiлька день, i Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй за її рiдних братiв.

Гримiльда теж знала, про що вiн здогадується, й нiчого не могла вдiяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах i десь аж нiби в головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: «Й чути стало плач у городi Рама плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися&»

Великий князь наказав мiцнити стольний город. Вiн нарештi вiдпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, рокiв iз двадцять вiсiм тому, коли повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi в порiвняннi з грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Київ город здався йому смiховинне маленьким i нiкчемним: таку твердь могла коп'єм узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний город, який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.

Пiвсотнею гоплiтiв городу Києвого не вiзьмеш. I хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обiзнанi не тiльки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у свiтi робить облоги.

Досi Гатиловi лише раз довелося сидiти в обложеному городi, та й то всього якихось три днi, поки надiйшло пiдкрiплення. То було в Сiрмiї. Греки тодi легко здали твердь i порозбiгалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм iти їм услiд, греки раптом з'явилися коло стiн Сiрмiя й хотiли силою взяти її. Богдан бився разом iз усiма. Йому було якось весело й щемко на душi, бо нiколи ще круг нього не бувало так трохи ратi. Три стрiли тодi вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тiло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, i ратився мечем своїм на заборолi стiни, аж поки греки стомились i пролунав їхнiй рiжок до вiдходу. Лише тодi Гатило сам собi промив рану окропом кiнської сечi, приклав до неї подорожника й залiпив житньою опарою. За сiдмицю рана взялася плiвкою.

Великий князь виходив увесь город i дав купу велiнь можам своїм, якi слiдували за ним i все брали до пам'ятi. З першими теплими днями мали початися роботи на змiцнення старої київської твердi. Роби й челядники разом iз можами копатимуть новий, глибший рiв, пiдсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою захiднього та полудневого заборол. Iншi мають замiнити ввесь гострокiл для сього вже лежали привезенi з самої Паннонiї дубовi колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шiсть сажнiв, їх возили два лiта й навеснi завезуть решту.

Гатило мав намiр помiняти ввесь гострокiл понад Боричевим Током, навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну князь вирiшив зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над валом двома чи й трьоми повершями дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну камiнь кришиться й рониться пiд ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин, а сю стiну хай-но спробує хтось угризти: залiзнi та мiднi баранячi голови одскакуватимуть вiд них, як од подушки. Сi зруби київськi теслi вже в'язали вiнцями. З настанням весни вони пiднiмуть їх на новий вал, i тодi город Київ стане по-справжньому неприступний.

 Вишато, сказав Великий князь, то скiлько грабарiв копати-ймуть рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:

 По п'ятдесят iз кожної україни, а з Русi триста.

Вишата був простоволосий, його грiла густа кучма сивого чуба, стриженого пiд макотер. Але на собi вiн мав добру баранячу гуню, по подолi, на рукавах та ковнiрi торочену чорною кунню першою даниною лiсових вятичiв.

 А буде?

Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.

Вони всi стояли на помостi заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому вiд Полудневих ворiт обiйстi безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й нiщо не вiстувало небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатiв, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.

Навеснi з царя-городу Константинополя надiйшли тривожнi вiстi. В iмператорському дворi сталися великi змiни. Було усунуто вiд влади справжнього правителя iмперiї препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно пiдтримував через своїх людей при дворi лукавого євнуха. Хрисафiй був у царi-городi ставленцем єюпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу стольної аристократiї. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер же Хрисафiя скинено, й ще нiхто не знав, куди поверне кермо пiдступна Пульхерiя.

Й доки Гатило мiркував, що має робити; надiйшла нова звiстка: iмператор Теодосiй загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. I таке трапляється, бо нiхто з-помiж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.

На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона й ранiше правила державою замiсть слабовiльного Теодосiя. Синклiт обрав iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат її не лишив по собi можейської надi. Але нова iмператриця мусила взяти собi можа в суправителi. Пульхерiя, якiй минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця придвiрної клiки гота Аспара, взяла собi можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркiана. Але, бувши святошею, попросила Маркiана пощадити її дiвочу непорочнiсть.

На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.

Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений три роки тому з його попередником Теодосiєм.