Меч Арея

 Княгиня в медушi сидить. Пощо є тобi?

Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить, пiдiйшов i смикнув матiр за рукав:

 Чуєте, вiддайте мене замiж.

 Га? здивувалась княгиня. Як то замiж? аж у долонi сплеснула регочучи.

 Замiж тiльки дiв оддають, пояснила роба Гунда, бiлобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила мовою полян.

 Не тобi кажу! огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись:

 Тодi я сам& я сам!..

Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях, знову пiдбiг до Малка.

 Де є?

Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав:

 Хто?

 Хто, хто! буркнув хлопець. Вона!

 А-а, здогадався тивун. Там, за пiдклiтями в садку.

Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Києвому городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi батько, князь Милодух.

Київського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям, рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском, i всiм Києвим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством, правила його дiловита жона Рада.

Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тодi приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:

 Я б-беру тебе жоною!

Й хворий князь, i Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвiнким смiхом, i Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:

 Чуєш?..

Княжна й досi реготала, хворий князь i собi кволо всмiхався, й хлопець не знав, що й мовити.

 Малий ще єси, впокоївшись, устала Ясновида. Пiдрости трохи, тодi й веди собi жону.

Богдана мов гедзь укусив. Вiн крикнув, i голос йому то басив, то зривався на пiвники:

 Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не змiг я там-тих степовикiв? Зир туди! Й вiн показав рукою на ворота, де й досi стримiла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. Де б си була?

Та княжна й далi смiялася, чорнобрива й свiтлоока, й знову торочила:

 Пiдрости, княжичу, малий ще єси, малий&

Богдановi хотiлося пiдскочити й надавати їй ляпасiв за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посмiхався, тодi прибiг ще замурзаний Богданiв братик Волод i заблискав на нього спiдлоба, колупаючись у носi, Богдановi забракло сил, вiн крутнувся й побiг за ворота. Й коли збiгав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.

То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав свого роганя бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з бiлою лебедячою пiр'їною на зарiзi.

Непогамована лють збурилася в Богдановi, й вiн кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сiдла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець пiдiймався з пилюки, проскочив у ворота городця.

Не тямлячи себе вiд образи, Богдан побiг аж до Полудневих ворiт, потому звернув у Хрещатий Яр, iзсунувсь осипом униз i, шаснувши в кущi ясно-зеленої лiщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гiрко, плакав уголос, i в голосi снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тодi шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тiльки тодi, коли про мене загомонить уся земля й Полянська, й Деревська, й Сiврська, й цiлий свiт. Ось тодi вона побачить, iз кого смiялася, нехай, нехай&

Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву, прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували. Богдан розповiв їм про свої плани.

 Пiйдете зi мною?

Борислав розгублено вiдповiв:

 А чого ж би й нiт.

Вишата ж тiльки широко всмiхнувся.

 Сього-таки вечора! сказав Богдан.

Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть iз княжих стаєнь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу й у путь.

Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати її. Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки голова заломилась назад.

Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i дзвiнко крикнув:

 Боронися! Клич своїх косацьких кумирiв на пiдмогу!

Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не розрахував своїх сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки.

Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до Полудневих ворiт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею мiж одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав у ньому голос Ясновиди.

Мiсяця того самого в третiй день

Цiлу нiч їхали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз немає, пiшов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани люд непевний, он як дивилися з валу приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi.

Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася.

Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досi стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю, та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою її продав йому сiврськиї велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi київського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:

«Що вiн питає?»

 Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

 Не з тих лугарiв, буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:

 Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.

 Не за Вишгородом. Далi сидять.

 Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт?

Богдан знову збрижив чоло. Вiн i справдi думав податися на Лугань вольнi люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, i полюють, i розважаються, i& не водяться з жонами. То тiльки їхнi князi мають право женитись, а лугарi-косаки дають обiтницю сiроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулицi з рук i пильно берегти свою землю вiд ворогiв. Так вiн думав, але Борислав слушно рече&

 Мають меститися, проказав Богдан.

 Куди ж тодi?

Княжич вiдповiв на се десь аж ополуднi.

 У греки.

 Куди-и? протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? повернувся вiн до Вишати.

Той згiдливо всмiхнувся.

 На сьому й буде! сказав Богдан.

 Лiпо, лiпо! радiв Борислав. Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володаревi. Наречемося й ми готами, княже! Вiрно!

 Наречемося русинами. Й таких вiзьмуть. А вернемось&

Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бiк Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, i тiльки Вишата сидiв незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-вiд шляху зачувся кiнський тупiт, i, перш нiж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусiбiч iз гиком i свистом опосiли комонники. Всi були в барвистих ногавицях, на плечах мали рiзнокольоровi корзна, з-пiд корзон же виглядали гаптованi й зеленим, i червоним, i синiм, i жовтим, i чорним шнуром коротшi чи довшi гунi. Переднi, побачивши на галявi людей, спершу напинили коней, розгледiвши, знову весело засвистали й загикали, пiдкидаючи догори смушевi клобуки. Тiльки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарi, бо голови й бороди в усiх до єдиного були поголенi й з макiвок поза вухо звисали вузенькi оселедцi волосся, мов у князiв.

 Гой, отроче, звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, конi пасете?

Вишата лише всмiхнувся по вуха, Борислав же вмить побiг знайомитися.

 З Лугу єсте?

 З Лугу, вiдповiв йому кремезний косак iз довгим копiєм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвiст.

 А куди?

 На Луг-таки! засмiявся косак, а Борислав знiяковiло шморгнув носом. Не шморгай, косаки можi вольнi, куди хочуть, туди й їдуть.

 А з якого Лугу єсте? знову почав допитуватися Борислав. 3 Чорнобильського?

 Нiт, не з Чорнобильського. Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. 3 Луганi-рiчки. Чув єси?

 Чув єсмь&

 Ось таке, пiдсумував кремезний косак i гукнув до своїх: Розсiдлуй, братове!

Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи.

Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi своє, ввесь час липнув:

 Коли ж ви рушаєте? Сього ж днi?

 Не горить, смiявся косацький отаман. Нам аби заутра бути в Луговиках.

 На Чорнобильськiй землi?

 На Чорнобильськiй.

 Пощо?

 Кошового можа маємо жонити.

 Князя Джурджа? вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв.

 Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

 Як се по-вашому?

 Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?

 Вiдаю, мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.

 А князя Юра знаєш? запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.

 Чув єсмь, ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:

 Як ми речемо на сього звiра?

 Лось, одказав хлопець.

 Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?

 Зумiв єсмь, усмiхнувся хлопець.

 А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?

 Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.

 О! погодивсь отаман. А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?

 Вiдаю!

 То й ти єси медвiдь?!

Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.

 Не єсмь медвiдь, але чоловiк, пiдшморгнув Борислав.

 А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?

 Коли?

 А давно.

 Не вiдаю.

 Так слухай. Є така пiсня:

Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,

Та втну собi дубову тесочку,

А на тiй тесi та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Вiддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

 Осе таке, закiнчив вiн. То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?

 Полянського.

 Тож ти i єси русин. Усi поляни руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?

 Зумiв єсмь, протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

 Хто ваш зверхник? От сей? вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.

 Тю! здивувався косак. Пощо?

 Княжич, вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.

 Велике цабе, посмiхнувся косак. Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв.

 А ти, вуйку, не дивися& Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом&

I почав розповiдати про позавчорашнє бойовисько пiд Києвим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю своєї розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi:

 От се по-нашому! Тодi подумав i тихо сказав: Iди до моєї чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич& Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що вiн, Богдан, заколов учора вночi їхнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом.

 Братове! гримнув до товаришiв отаман. Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!

Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю.

 А ти не бре? раптом прискалив око кремезний отаман.

 Хай покарає мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! скоромовкою заприсягнувся Борислав.

 Тодi на сьому й покладемо! сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в неї зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи своєму захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який правує небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбирає в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.

 А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил багато є й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. Їж, Мокошо!

I почалося загальне трапезування.

Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя.

Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала їхню долю. Косаки сприймали її слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви своїм богам та богиням.

Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.

Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:

 А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.

В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише потому спокiйно лiг спати&

Мiсяця того ж в останнiй день

Уранцi, коли косаки зiбралися в дорогу, Богдан сказав отамановi:

 Пiйду в греки.

Вони стояли на битому Соляному шляху малий отрок на сiрому жеребцi й загартований у сiчах отаман iз довгим оселедцем чуба, що визмiювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман анi слова не сказав Богдановi. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичцi князя Юра, й що тепер iде шукати слави. В iншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вiчу той отрок заслуговував на шану то був не звичайнiсiнький князюк, пихатий i розбещений волостю, а рiвний йому й товаришам його мiж Богдан Гатило.

На взбiччi Соляного шляху стояла валка возiв, що прямувала з далеких сiврських Холмiв. Гречники їхали в Ольбiю по сiль i в Києвому городi вчора дiзналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.

 Стережися мести, тiльки й сказав отаман Богдановi й нахилив корогву вперед: Потягнiмо, браттє!

Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весiлля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чеснiй сiчi з ворогом, а в сутичцi за жону.

Косацькi конi збивали копитами куряву й вiддалялися на полунiч, а юнак стояв i понуро дивився їм услiд. Щирий луганський сiкун припав йому до душi, Богдан охоче лишився б у його чотi, бiльшої слави нiде не заживеш, як серед вiдчайдушної браттi сiроманцiв-лугарiв, але отаман сказав: «Стережися мести», й се була жива iстина, вiд якої на душi ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвостi гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич Годечан, брат уперше Джюрджевi, й хоч вiн був рокiв на шiсть чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотiлося: Годечан видавався якийсь худорлявий i кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав вiн, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думцi саме княжича Годечана.

Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й, голосно проказавши: «Свiтовиде, не забудь нас у дорозi», махнув рукою. Гречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбiччя на шлях.

Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до самої Ольбiї й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.

Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до своїх и заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання, обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:

 Гатиле!

Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.

Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'їхали вкруп.

На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:

 Хто йде?

Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.

 Хто йде? ще гучнiше спитало їх з-поза дерев.

Борислав одгукнувся:

 Ми! Свої!

Вийшли на вiдкрите. Там стояло троє можiв. Одного з них Богдан упiзнав, решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан, мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б& Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав уже давно був напоготовi. «Троє проти трьох», майнуло ще раз Богдановi, й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.

 Се ви єсте& А ми смо думали&

Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далекої й невiдомої Ольбiї. Годечан порiвнявся з Богданом.

 Куди путь ваша?

 В греки, глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за кожним порухом Годечана.

 В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.

Богдан здогадувався про мету Годечанової подорожi, але мовчав, а той теж бiльше не обзивався. Так вони й їхали поряд, попустивши коням повiддя. Їхали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпає чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспокоївся.

Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися. Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони довгою змiєю спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.

 Степовики! прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:

 Степовики не ходять полками.

 Бiжiмо до гречникiв! знову озвався Борислав, i сього разу нiхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.

Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу, навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього. Троє послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де могли помiтити слiди гречницьких возiв.

Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку. Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були свої, вивiдники.

Перший осадив коня бiля отамана.

 Бане! тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

 Що стало?

 Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

 Якого князя?

 Великого князя Данка греки отруїли.

 Хто тобi повiдав се? недовiрливо перепитав Бан.

 Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.

Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужої чорнобривої дiвчини вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i не вартiсним, дурнi бойовиська, що вiн їх заварив, i втеча в греки, й усе на свiтi, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матерi до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссi.

В ЛIТО 413-е

Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд своїх венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од свого намiру.

В ЛIТО 414-е

При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад.

В ЛIТО 415-е

Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати.

В ЛIТО 416-е

В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня всiляке творитися в усiх службах.

В ЛIТО 417-е

Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення своє й повiв таку мову: «Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, вiд далекої полуночi до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi своїм оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь, нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас, хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вiрю вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?»

Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян.

В ЛIТО 418-е

Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих, i велiї стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки потекли межами.

В ЛIТО 419-е

Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували героєм i побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими.