Меч Арея

 Й три сини маю, княже&

 Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.

 У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

 Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна& в лугарi.

 Пощо в лугарi?

 Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

 Розповзлися вашi лугарi по свiтах.

 Готи випхали.

 То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.

 Лугарi не словiни, княже.

 Вiдаю: венеди. Однiєї кровi& Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi&

 Ми речемо на Дажбога Полель.

 То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої&

 Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

 Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:

 Не єсмь уже княгинею. Вдова&

 Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.

 Огняном, на честь& вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.

 Ти любила єси князя? роздратовано прорiк Богдан.

 Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш& через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:

 То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

 Ти сього не зумiєш, княже, тихо проказала Ясновида. Однаково не зумiєш. Тодi глянула на нього згорда й кинула: Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.

 Дiдко, коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан вiдiтхнув хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:

 Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:

 Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:

 Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I& сина князь не має. Я сватiв послю&

Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою:

 Чинiть, мамо, як знаєте.

Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась.

Старечо подрiботiвши до скiтної клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

 Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти.

Та того дня з Лугiв повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв.

Увечерi київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

 Сiдай у сьому городi, сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. Буде iм'я йому Володарка.

А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби:

Богдан повiв княжну Русану, Волод же доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки її та сина Войслава, однолiтка Богданового.

В ЛIТО 425-е

Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi.

Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й воєм молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: «Валентинiвн є Флавiй Третiй, Ецiй же є Флавiй Перший». I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та її недолугий брат iмператор Теодосiй.

У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився київському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi своєму, i дав iм'я йому Данко.

В ЛIТО 426-е мiсяця червця

Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за своїх малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкидає. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь.

Хлопцiв було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.

 Заходь з-одсюду, пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки.

 Лiзь, речу! заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання.

 А ти?

Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.

 I я по тобi.

В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше.

Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроцi.

Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi:

 Нумо!

Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять.

До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришевої правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде.

Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув.

 Що сталося?

 Не вiдаю, почувся переляканий шепiт iз коротунки. Щось мене за ногу&

Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу.

 Латаття, сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого.

Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi.

Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов три чирочки?

Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однiєю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дiється на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти.

Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де їхнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i її, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук.

Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись.

Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.

 Пощо ти їх? запитав Людота, вiдсапуючись.

Той лише стенув плечима.

Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша.

Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:

 Пiзно вже вельми.

Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тiєю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою.

 Дiдо лаятимуться, сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще двоє каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:

 А-а!..

Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць.

То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.

Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.

 Хто його? прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.

 Не вiдаю&

Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.

 Трава вже встала, проказав Людота. Мабуть, зночi його& або вчора.

Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.

 Ступали двоє в поробошнях.

Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.

 А де ж конi?

Людота зiтхнув i випростався.

 Десь мають бути& хiба там, у гаю.

Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:

 Наша!

 Та нi! недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.

 Таки наша! пiдтвердив старший. Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.

Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.

 Принесли його з-за Яропiнi, зробив висновок Людота.

 Й що робити-ймемо?

 Не вiдаю.

Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

 Коней треба кувати.

 Скiльки?

 Трьох.

Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.

 Дiду! Дiду, чуєте?

Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.

 Чого волаєш? спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тiстi.

 Хiба дiдо не є?

 Є, вiдповiла невiстка. На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над своїм родом.

 Дiду! Там нав лежить& притишеним голосом повiдав Людота.

Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче.

 Де?

 Там, показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. Знайшов єсмь коло нава.

Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв.

 Видiли сте, хто?

 Не видiли смо, вiдповiв юнак. Лише пiдкова наша.

 Дай сюди насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. Речеш, на нашiй левадi?

 На нашiй, дiду.

 Може, на бiлогородськiй?

 Таки на нашiй племiнщинi.

Старець помацав пiдкову й зiтхнув:

 Чия?

 Дайте, я спитаю коваля Стояна.

 Цить! раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?

 Зумiли смо, вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.

Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:

 Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?

 Зумiв єсмь, дiду, страхочинно прошепотiв Лосько.

Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.

Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.

I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi:

 Не лiпо так, старче. Хотiли суть твої смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо є так. Коли знайдено вбитого шукай межи своїх смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати&

 То не нашi його вбили, сам вiдаєш, може Глiбе.

 &тодi плати вирне, мов i не чувши старця, докiнчив своє мiж. Вiсiм гривен серебла.

Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав:

 Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:

 Який то є Юрiв меч?

Коваль спiдлоба глянув на отрока:

 Де чув єси про нього?

 Ввечерi дiдо казав.

 Що казав?

 "Було б не давати Велiмировi меча!" повторив Людота слова старця.

 То й що?

 Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.

 Вiд кого?

 Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.

Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли:

 Дiдо Славута лже.

То було страшне святотатство мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, i Людота перестав смикати за мотузку мiха.

 Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш&

 Дми, спокiйно завважив коваль. До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.

Людота не мiг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше:

 Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

 Мiг би-м. I додав: Як якого.

Сiєї думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув:

 I я б& хек!.. як якого& хек!

Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

 А який вiн є, той& Юрiв меч?

 Не видiв єсмь, одповiв коваль i замислився. Мабути, вельми велик i важок. I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

 А тодi, по всьому, вiдбирали?

 Вiдбирали.

 Й у Велiмира?

Коваль якось дивно реготнув:

 I в Велiмира& Тiльки пiзно&

 А ти Велiмира видiв єси? раптом запитав отрок.

 Видiв єсмь.

 Iз мечем?

 Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi маєш на думцi.

 А той& де є?

 Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiдає&

Мiсяця червця ж, у Купалiв день

Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Київ город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тiєї дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити її.

 Було б рiкти: як тебе кличуть? повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

 Розумний єси кiтцi хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

 А що, коли вона є& княже чадо?

 Таке! Княгиня Рада має тiльки два сини: Богдана й Володаря.

 А як& Богданова?

 Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто.

 А як& болярська?

Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є&

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути.

Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг їм сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiдає, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: «Хто не боїться гота ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили їх i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велiїх. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочної дiви. Хто подужає пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр.

Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк пiшов дим, крутнув на другий усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв їх супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i їдне&

 Чуєш, Людото, мовив Лосько, вивiвши товариша з глибокої задуми. То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушнiсть нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а їм трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська:

 Що там у торбi маєш?

Той зрозумiв, про що йдеться, й почав витягати житнiй хлiб, i пшенишнi пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хлiба, взяв грудочку сиру, примiряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої пiдходили, крислатiв могутнiй старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гiлку хлiб iз сиром, тодi полiз у торбу й витяг пiвпирога:

 Їж, лiсовий душе, й ви, русалi та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкавi та неласкавi обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мiтиш усяку дорогу й стежку почалом i кiнчалом, їжте всi й не заступайте нам очей, аби могли смо дiйти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. Проказавши, вiн глянув на товариша й звiрився: Як мислиш: почули?

 Авжеж! вiдповiв той. Остiльки дати, та щоб не&

Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

 Було б заразом i Купаловi наректи.

 Тодi, сказав Людота. Лосько похитав головою.

 Тодi не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, навої хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизької дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду.

В Києвому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полудневої засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою київського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт.

Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.

Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?

Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.

 Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало&» Речи!

Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:

 "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще&" Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.

Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

 Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

 Людо-ота.

 А мене Славка.

 Ти киянка єси?

 Киянка єсмь.

 А я тебе знаю, вже трохи посмiливiшав отрок. Того лiта на Купала&

 I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?

 З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.

 Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.

 Що ради?

 Робота&

 Що ти чиниш?

 Усе: й пряду, й тчу, й так&

 Багато роботи?

 Вельми.

 А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.

Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.