Меч Арея

 Патрицiй Ецiй згоджується!

У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав своїх князiв та боляр i звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося швидко: списоносцi та мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й умить переправилася на той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетiли на них. Такого блискавичного кидка нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку й поставив туди, щоб мати її пiд пильним оком лiвого та правого крила.

Тут мало хто й чинив опiр. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланiв, бана Санка, ябеду, й Санко вiдповiв дуже прихильно. Так само було вчинено й iз жупаном Сватоплуком, який двiчi спробував гостроти руського меча й не хотiв утретє, й з вождями поморських вендiв-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полкiв змiшалась i завирувала, й доки лiвий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надiйшли пiшаки руської ратi. Вони не давали римлянам i готам зiмкнутись водно. Пiдвладнi Гатиловi готи Ардарiка склiщилися з першими лавами римських легiонiв, готи мусили битись окремо проти численної ратi деревлян, сiврiв, лугарiв та всiх iнших, кого вiв уперед п'ятдесятишестирiчний князь Годой.

Комонники Гатила вiдтиснули назад, аж пiд саму гору, де тепер стояв порожнiй римський табiр, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князiв i жупанiв i поволi гнали їх поза готськими лавами конунга Теодорiка до берега. Однi хапали їхнє оружжя, iншi скидали вершникiв з коней, i вої, що допiру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували вiйсько. Тiльки молодий жупан Мiровой, що так пiдступно повiвся з рiдним братом Хладiвоєм, кричав до своїх воєвод i сотникiв не пiддаватися проклятим русам i стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сiдла, строщивши руку.

Мiровой, ухопивши меч здоровою лiвицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився пiд удар, однак Санко ще мiг упоратись iз людиною без правицi. Мiровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.

Римляни пiд проводом самого Ецiя билися спокiйно й розважливо, як i належить уславленим легiонам уславленого полководця. Ардарiк iз Велiмиром, Видимиром i Тодомиром щосили тиснули на закутi в цупку скору та залiзо римськi лави, але дiстати середини, звiдки керував Ецiй та його помiчники Лiторiй i Ромул, так i не могли.

Один за одним падали пiд ударами коротких римських мечiв лави бiлобривих остроготiв. їхнi мiсця займали заднiшi, але тiснi шереги легiонерiв стояли щит у щит, i хоч поранених та вбитих було багато й серед них, однак Ардарiковi не щастило пробити в щiльно стулених щитах бодай одну продухвину. Трохи далi в лiву руч тялися довгими коп'ями його комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагiв своїх нi в один, нi в другий бiк.

Помалу середина спорожнiла. Багатьох русини вже переганяли на той бiк, до свого табору, затятi прихильники Риму лишились лежати на полi боронi або ж перебiгли туди, де билися з русами готи чи латинцi. Декотрi ж повернули списи проти своїх довчорашнiх господарiв.

Гатило тепер носився вiд одного краю до другого через усе ратне поле. Скрiзь лунали болiснi зойки поранених, рать до хрипу кричала всiма мовами Європи, в повiтрi дзижчали стрiли, пущенi не знати й чиєю рукою, й Гатило продирався мiж них, цiлий i невшкоджений. Готи Теодорiка билися в металевих та цупких, мов пiдошва, скоряних латах. Русини, як i завше в бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих, вивернених навиворiт, гунях. Ворожi мечi й сулицi сковзали по довгiй вовнi й вiдскакували незгiрш, як од готських лат. Лише хто не хто з-помiж русiв мав на собi скоряну рiзницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув:

 Пильнуйся, княжеi

Богдан пiдсвiдоме нахиливсь, i над самою головою йому прошелестiла в повiтрi важка палиця, обкута залiзом, улучила в якогось можа-русина й вибила його з сiдла. Богдан лише глянув i зострожив коня, бо в ратi всiх не пережалiєш i всiм не допоможеш, а вiн доконче мусив гнати на свiй правий край, де тепер поряд iз остроготами Ардарiка, Велiмира, Видимира й Тодомира вступили в сiчу з римськими легiонами й русичi.

Богдан прибув дуже вчасно. Три комонники в шоломах iз кiнськими гривами опосiли Ардарiка, й той ледве змагав одбиватись. Великий князь вiдчепив од сiдла свою важезну палицю, власне, гатило, розмахнувся й посадовив одного коня на зад, перебивши йому хребець коло крупа. Кiнь страшно закричав, спинаючись на переднi ноги, й доки легiонер намагався встати, Богдан поклав i його коло коня. Другому вершниковi Гатило перебив широколезу рогатину, позбавивши зброї, третього вже доконав Ардарiк.

 Видiв єси, що на серединi? гукнув Великий князь, перекрикуючи людський гамiр та ляскiт оружжя.

 Слава тобi! вигукнув Ардарiк, обтираючи пiт iз виду й лаштуючись устряти в нову сiчу.

На витолоченiй травi лежали й судомилися в передсмертних муках тисячi й тисячi можiв i в латах, i в гунях, i в кольчугах. Живi топталися ногами по живих i мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав i силкувався звестись, докруж лунали зойки й прокльони, й двi стiни до зубiв зоружених людей намагалися попхнути одна одну назад.

Бойовище було в розпалi, й Гатило з млiстю в серцi думав, чиї ж кумири переможуть сьогоднi римськi чи таки руськi.

З лiвого краю прискакав нарочитець:

 Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонникiв!

Комонникiв вiльних не було, й Гатило помчався сам до полкiв Годоя. Десь там рубався поперед своїх чубатих косакiв i його син Данко. Богдановi раптом защемiло в грудях, мов од жалючої стрiли. Вiн уп'явсь острогами в змиленi боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в сiчi шапку, бився з готами простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тiм'ї й лiз у вiчi. Гатило пристроївся поруч i, коли пiд ударом його важезної палицi впало двоє «латаних», крикнув косацькому князевi:

 Не виджу Данка!!! Де є?!!

Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у промiжку мiж двома вдарами кивнув назад:

 Та-ам!

Гатило завернув коня й мало не зiштовхнувся з гнiдим волохатим жеребчиком Вишати.

 Данка! крикнув Вишата за своєю звичкою тiльки одне слово. Гатиловi стислося серце.

 Живий?!

Вишата кивнув i докинув:

 Нога!

Поранена в сiчi нога то ще й повезло Данковi, й Гатило подумки молився Перуновi та Юровi Побiднику, щоб се було одне з тих прикрощiв, якi йому наворожили вчора ввечерi. Вiн знову повернувся до Годоя й вимахував там своїм гатилом добру годину. Готська, пущена здалеку стрiла вп'ялась йому в груди, прорвала двоє колець кольчуги й застрягла в м'язi. Гатило хотiв висмикнути, та навершя вiдломилося й не давало змоги махати рукою. Вiн одскакав сажнiв на п'ятдесят i заходився скидати з себе кольчугу. Площик стрiли впинався в груди й викликав бiль. Гатило силою рвонув кольчугу й стяг iз себе, лишившись в однiй сорочцi. Вiн лапнувся пазуха була в кровi й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне. Й у цю мить на нього ринулося душ iз п'ятеро закутих у панцири латинян.

Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинутої сулицi. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом iз шоломом. Гатило вихопив меч i пригнувся до холки жеребця. Розпашiла в бою тварина, могутня, як i її вершник, грудьми збила переднього коня напасникiв. Князь розвернувся й, уникнувши нової сулицi, вдарив мечем латинця, що кидав її. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогкої глини, перетяло латинця надвiчi вiд шиї до пояса. Тодi злiва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, пiдскочив третiй легiонер i вибив йому з руки меч.

Усi троє надали переможний крик. Гатило не вiдав, чи вони впiзнали його, чи нi, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самiй сорочцi, навiть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тiм'ї. Вiн теж закричав своїм страшним голосом i, вiдчепивши з луки сiдла величезну дубиняку на три лiктi, ковану залiзними та мiдними смугами й булавицями, зострожив коня.

Впав один «безсмертний» з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло самої сiчi. Сталевi лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стременi з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утiк.

Повернувши коня до того мiсця, де на нього допiру напали, Великий князь, не злазячи, пiдiбрав свою кольчугу, знайшов i меч, аж тодi до нього прискакало троє руських боляр i троє можiв.

Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.

 Вишату сюди! крикнув вiн, i всi шестеро погнали коней на правий край сiчi, де разом зi своїми комонниками рубався перший вельмiж землi Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрiлу вiзiгота.

Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:

 Комонних на правий!

Князь подивився туди, де гримотiло залiзо об залiзо мiж супротивними лавами римлян i русичiв, i махнув рукою в протилежний бiк:

 Усiх готiв Ардарiка, й Видимира, й Велiмира, й Тодомира на лiвий край!

 К-куди? не зрозумiв Вишата. Вiн прийшов просити пiдмоги, а Великий князь велить забрати вiд нього й тих, хто ще тримається. Не встоїмо! крикнув вiн в обличчя Гатиловi, та той сердито махнув мечем знову-таки на лiвий край i сам погнав коня в той бiк.

Вiзiготи рубалися як шаленi, й полки князя Годоя ледве стримували їхнiй натиск. Мiж плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами вiзiготiв то тут, то там мигтiв шолом iз короткими рiжками. То конунг вiзiготiв Теодорiк надихав своїх райтерiв.

 Готи! кричав вiн хрипким, але дужим голосом. Сини божого народу! Не зганьте меча дiдiв своїх, якi не вiдали поразки!.. Готи! Нам бог послав мiжнiх супротивникiв! Хай се надихне вас на славну побiду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом![24]

Гатило здалеку бачив Теодорiка й упiзнавав його й по рогах на круглому шоломi, й по довгiй рудiй бородi, та туди годi було протиснутись крiзь завали вбитих i поранених, мiж якими дзвенiло залiзо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подiбно до готського конунга мiж лавами своїх воїв, а встрявав до бiйки там, де лава починала вгинатися. Можi, запаленi прикладом i силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися вiд самого ранку, а вже сонце схилилось до лiсу на захiдньому боцi широкого поля, й мечi їхнi пiдiймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчi крики й дошкульнiшi Слова супротиву двожильних вiзiготiв.

Незабаром примчалася кiннота Ардарiка, Тодомира, Видимира й Велiмира. Остроготи стали плiч-о-плiч iз русинами, й деревлянами, й сiврами, й чубатими косаками, й вiзiготи конунга Теодорiка негайно вiдчули се на собi.

Ардарiк, здибивши свого розпашiлого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захiд:

 Там погано, княже!

Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора вiдуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побiдник, i Перун, i Дажбог не мають милостi до тих, хто ховає груди свої вiд ворожого меча.

Гатило поторкав груди. Ранка вiд проклятої стрiли ще дужче болiла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, вiн погнав на правий кiнець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помiчника, вiн майже силою вiдтяг його назад. У Вишати була розрубана лiва щока й кров збiгала на кольчугу й за ковнiр. Вiн раз у раз обтирав її лiвою рукою й стрiпував.

 Коли попруть, iти-ймете попiд отим лiсом. Не забув єси?

Вишата знову провiв долонею по щоцi, витер кров об волохату гриву свого гнiдого жеребчика й нiчого не вiдповiв.

 Не ймеш менi вiри! сказав Гатило й з осудом подививсь у вiчi своєму побратимовi. Так треба, Огняничу!

Се звертання мовби додало Вишатi сил, i вiн тiльки й сказав:

 Вельми&

Вельми важко було стримувати вдвiчi меншою силою закутi в залiзо легiони римлян, се Гатило бачив i знав, але щастя ратне дається не тiльки тому, хто дужчий, а й хто вмiє вирвати його в сiчi&

 Коли попруть пришли нарочитого! сказав Гатило й помчався знову туди, звiдки щойно прибув. Сонце било просто в спину князевi, й вiн гнав коня на свою власну тiнь, довгу й стрибучу. Мiж двома ратями римською й готською пролягло вiльне поле, зрiдка всiяне трупами. Теодорiковi готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думцi подякував Юровi Побiдниковi, що пiдказав йому перегнати сюди полки Ардарiка та iнших остроготських князiв. Але як буде там, на тому краї лукiв, на римському кiнцi?

Двi стрiли водночас уп'ялися князевi в бiк i в руку, й вiн лiвицею висмикнув їх, строщив у жменi й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланiй кобилi молодий мiж, i Гатило спинив його:

 Куди?

 Вiд князя Годоя до Вишати!

Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекiт бою:

 Видж там, де є& вiн запнувся, тодi таки доказав: Де є княжич Юрко!

Нарочитець погнав далi, та на пiдходi до римського бойовища його вразила в лiву скроню дика стрiла. Богдан же сiкся насупроти двох здоровенних молодих вiзiготiв. Йому нiяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тодi другий або розкриється, або ж одступить убiк i теж знайде свою смерть. Нарештi-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не змiг нанести точного вдару. Гатило махнув києм тiльки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь i теж дав руському князевi змогу замахнутися, й то була його остання в життi помилка, бо в ратi, в кривавiй сiчi не можна роззиратися на всi боки й дивитись, де хто й коли та як вiддає кумирам душу.

Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини їхньої переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.

Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i їхнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.

Кiлька сотень Ардарiкових стояло пiдковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од заднiх лав вiдповiдали лучникам, i над головами в ратникiв носилися хмари стрiл. Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожної митi могла влучити дика стрiла, вiн же мусив подивитись, що дiється там, на протилежному, захiдному краї боронного поля, коло римлян.

Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та воєвод, що керували боєм. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'їхав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.

 Де вiн є?! крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.

 Де є?! вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi.

 Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:

 Вишата пiшов yсn'ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.

 Ардарiку гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. Веди своїх по менi!

 А тут?! здивувався германець.

 Веди, речу! А ти, Гатило звернувся до Годоя, вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому через рiчку всп'ять поза отим гаєм! вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!

I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.

Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.

 Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, наказав Гатило германському ватажковi.

 Що єси замислив? збентеживсь Ардарiк.

 Видiти-ймеш, одповiв Гатило.

Ардарiк переказав його велiння котромусь воєводi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз думає Ардарiк, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойовi крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дiється. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.

Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй.

Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк.

Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв своєї преторської когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужi. Ецiй дослухався мови се лишалось єдиним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати їх голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.

Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр своїх союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.

Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати свої дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських воїв стало рiдше, й вони потроху вiдступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував своїх райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.

Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами.

Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга чи ще на конi, чи пiд час падiння, того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.

Коли готи, пiддавшись на хитрiсть луганського князя Годоя, почали тиснути на руськi лави й перти їх до рiчки, Теодорiк, сiпнувшись усiм своїм важким тiлом, вiддав боговi душу. Готи, розлюченi смертю свого вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до рiчки, гнали бродом понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом. I на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом ударили в спину готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi досi втiкали чи вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i теж ударили. Й доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати розтрощенi й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог Торiсмунд робив те саме край чорних очеретiв болота.

Громогучно лящала й дзенькала зброя, звiдусiль долинали лютi й розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв.

 Готи-и! вигукнув Торiсмунд, вигукнув так само, як цiлий день сьогоднi вигукував його батько. Бийте шолудивих псiв Ардарiка!.. Бийте зрадникiв!.. Усi до рiчки!..

Та його, як нещодавно й Ецiя, нiхто не чув. Торiсмундовi слова передавалися тiльки вiд сусiди до сусiди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до рiчки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тодi зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та Божiвоя й розсипала готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз товаришiв перерубав мотузку мечем. Торiсмунд зострожив коня й пустив повiддя куди виведе. Кiнь довго кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чиїх, i нарештi привiв Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одiна, й усiх на свiтi кумирiв i натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули:

 Хто йде?!

Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв:

 Свої! Син конунга Торiсмунд!

 А-а! закричали в гуртi. Торiсмунд!!!

Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив герцогового коня за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем i повалив. Тодi хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася веремiя. Доки iншi билися з остроготами (бо Торiсмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-помiж райтерiв ухопив ураженого Торiсмунда за пояс, пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним.

Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецiй. То було далеко на захiд, гонь за п'ятдесят од укрiпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавiй Ецiй сидiв, захищений двома десятками легiонерiв, якi виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й їсти, й спати, але їжi нi в кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон старий полководець i не припускав, а в таборi панувала тиша i темрява, бо вогнiв палити не наважувались. I тiльки конi, негодованi й непоєнi конi, форкали, виказуючи схованку людей, якi зазнали страшної прикростi.

Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати своїх. Вiн знайшов легiони на старому таборищi, але з кожної когорти залишилася жалюгiдна жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i кiнських трупiв. Iнший, бувши Ецiєм, давно б уже кинувся на вiстря власного меча, Флавiй же вiдмовивсь од сiєї думки ще вночi, сидячи мiж кованими щитами своїх двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн себе погубить, Рим пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор Валентинiан, людина обдарована бiльше гонором, анiж талантом полководця й полiтика. Се була загальна думка всiх патрицiїв i всiх вiльних громадян Риму, й Флавiй Ецiй рiшуче вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина його вчорашня поразка? Вiн не змiг подолати гунiв. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавiй Ецiй знав їх усiх до єдиного.

Зi сходом сонця вої вишикувалися в таборi, ще вчора такому тiсному, сьогоднi ж просторому й сумному. Ецiй пройшовся разом з Лiторiєм та вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожої сулицi) вздовж коротеньких лав, але в жодному вiчу не прочитав собi осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що а слушне.

З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм. Ецiй гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскiт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецiй закусив губу. Вiн зайшов до намету, щоб якось порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову на рать, а вiн почувався мов лев iз перебитим хребтом: живий, а на ноги зiп'ястись не може. Ецiй спробував звернутися до давнiх кумирiв землi Римської, бо, як i багато хто з римлян, не прийняв християнства нi душею, нi розумом. Але й кумири не хотiли вертатися в його серце, певно, й вони вiдштовхували Ецiя, згадавши про те, що вiн не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Iллiрiї.

Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецiєвi в вiчi, вiн спитав:

 Що мовити готам?

 А що?

 Прийшли од Торiсмунда, нового конунга.

 Хто?

 Мiж його сестри граф Аквiтанський та герцог Ангулемський.

 Речи, нехай вертаються& в свої Ланди.

 Я-м такоже се помислив.

 От i добре. Проси в Аттiли дозволу поховати згиблих.

Вiн так i сказав: дозволу, й Лiторiя те слово рiзонуло по серцi, та вiн змовчав i вийшов.

 Готуй гiнцiв до Рима! сказав навздогiн йому Ецiй, але Лiторiй не вiдгукнувся.

По трьох днях, узявши в готiв таля сина сестри нового конунга Торiсмунда та графа Еммерiка Аквiтанського юного Валтарiя, Гатило наказав знiматися, й нiхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунiв. Того-таки дня прибули нарештi сли вiд великого жупана Iспанiї й Маврiтанiї Гейза. В нього трапилося непередбачене: цiлий мiсяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Вiйсько ж було майже все на тому боцi, в Маврiтанiї. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пiзно.

 Тепер готи вже вас не займуть, сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як нiч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смертi, й хто зна, чи топтатиме вiн ще ряст.

А Вишати вже нiхто не мiг повернути. Його знайшли на полi боронному лише сьогоднi вранцi. Старий конюший, перший вельмiж землi Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боцi, прихиливши сиву голову, стрижену пiд макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув пiсля важкої сiчi. Одна щока в нього була розiтнута, але не вiд неї, а вiд глибокої рани сулицею крiзь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, вiдчував якусь провину до свого старого друга й побратима.

Мiсяця липня

Гатило повiв свою рать на захiд, руйнуючи по собi всi твердi, якi був узяв навеснi: поки римляни їх вiдбудують, мине чимало рокiв, а доти можна бути спокiйним. Ецiєвi споглядачi й вивiдники йшли слiдом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свiдчив про те, що грiзний гун вирiшив нарештi дати їм спокiй i повертався додому. Зупинившись у Бургундському королiвствi на сiдмицю, вiн пiдтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля його рiдного брата наймолодшого, Гагнi, князя Троцького, й переправився на правий берег рiчки Райни, де вже починалася його неосяжна iмперiя.

То було дивно, зовсiм дивно, й Ецiй, не знав, що й думати. Головнi римськi сили, його легiони, бiльше не являли собою серйозної армади. Кожен, перемiгши в сiй страшнiй битвi, пiшов би на незахищений, безпорадний Рим i здобув би його. Аттiла ж спокiйно переправляв свої незлiченнi полки на схiдний берег Райни&

Й раптом прибув черговий меркурiй. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттiла несподiвано звернув на полудень i долиною Райни, мiж Вогезами та Чорногорою[25] попрямував до головного перевалу, через Альпи&

Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу європейську гору, вони опиняться в Iталiї. Незначний загiн римського вiйська в долинi рiчки Пад не спинить їх, дарма що туди поїхав другий талановитий полководець iмперiї Лiторiй. Ецiй також не зможе нiчого вдiяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунiв, у Полунiчнiй Галлiї, а друге хiба можна завдати якогось вiдчутного удару такiй силi недобитками легiонiв, коли навiть готи повернулись додому, в Аквiтанiю?

Так i сталося. Гуни, здолавши перевал, снiговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усiєї Полунiчної Iталiї, могутнiй город Медiоланум було взято, й то стало ключем до Риму.

В столицi Захiдньої Римської iмперiї знявся переляк. Нiхто з-помiж полководцiв, навiть легат Лiторiй не брався захищати город на Тiбрi. Iмператор Валентинiан Третiй, якого двадцять шiсть рокiв тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантiв нового схiднього iмператора Маркiана та його мiжноволодної жони Пульхерiї.