Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.

 Борислав! угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.

 Де був єси стiльки?

 Добував єсмь невiсту сьому лежневi! весело вiдповiв болярин. Сiдлайте!

 Ми смо готовi.

 Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.

Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.

 На, забирай! озвався Борислав до Вишати. Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.

 Як же-с умикнув її? спитав Богдан.

Але Борислав лише вiдмахнувся:

 Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.

Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.

 Видиш, княже, сказав болярин, коли зупинялися перепочити. Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта троє вiдмовилася битись i повернула назад.

 Щось не вельми вони охочi до меча, завважив Борислав. А князя серед них не було.

 Темно, тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.

Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.

 Зирю, виходить з теремка якась, казав вiн. Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» «А де ж?» «Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» «Так ти, речу, єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.

 Як тебе гукають? поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.

 Я втечу, раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

 А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?

 Замунж? перепитала вже по-своєму княжна. За тебе?

 Нi, за нього, кивнув Богдан у бiк Вишати.

 За тебе-м пiшла б.

 Я маю жону.

 Одну? здивувалася полонянка.

 Одну.

 А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.

Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:

 Як же тебе гукають?

 Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?

 I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?

 Нє.

 А за ким?

 За ним, показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

 Ти ж сестра єси Годоєвi?

 Сестра.

 То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?

 А я не есмь хрестата.

 Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:

 Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:

 Ти що єси, нiмий? Або степовик?

Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:

 Нi-i&

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини&

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило:

 Звiдкуду везете?

 З Волинi, вiдповiв гречник. Мечi як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.

 Легковитi, завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:

 Ти хто єси, може?

 Князь київський, вiдповiв той.

 А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

 Привезiть до городу Києвого на ту весну.

 Привеземо.

 Й щоб ваговитiшi були.

 Добре, княже.

Борислав роздивлявся заднi вози, де сидiли роби й робинi на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тодi почав вихваляти свiй «товар» луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бiгали на взбiччя дивитись, i княжна, щоб не наврочили, всiм сукала дулi. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинцi стало вiдомо, що пiд Роднем-городом сидить київський князь iз умикнутою в Лузi княжною, яка крутить дулi.

Заночувавши край дороги, Бощан зi своїми супутниками раннього ранку вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi путi. До самого вечора конi, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь i полетiв з усiх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, i доки вставав, з оповитих присмерком кущiв на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ iз десять комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.

 Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяi хрипiв київський князь, хрипiв од болю й безсилої лютi, бо мережа робила його немiчним i безпорадним, як муха в павутиннi.

Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася, нiчого не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що так гвалтiвно посiли його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.

Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув i загримiв рукiв'ям меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн уїхав до городу. Тодi хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським потом i гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.

Несли довго, кiлька разiв змiнювали напрямок, звертали й завертали, пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi, Богдановi розсупонили руки й ноги, але мережi не зняли, й кинули. Вiн упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок i тиша, мов у ямi.

Богдан ворухнув руки вони помалу вивiльнилися, тодi розплутав i ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо лiва нога болiла в стегнi, а права в гомiлцi. Нарештi таки пiдвiвся й почав обмацувати примiщення, в якому опинивсь. Воно мало крокiв iз п'ять удовжки й чотири вширшки, але нiде не було й слiду дверей тiльки гладенькi слизькуватi колоди й на стiнах, i долi.

 Поруб, уголос проказав Богдан i сiв, бо ноги, забитi при падiннi, болiли.

Вiдпочивши, вiн знову звiвсь i спробував дiстати рукою стелi, проте марно. Що се поруб, не мав сумнiву, тож единий вихiд з нього вгорi, на стелi, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремi, отже, годi звiдси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову, кинув її в куток i лiг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нiчим собi не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цiлу нiч вовтузився вiн на смердючiй гунi, бо звiдти повилазило безлiч усякої нечистi, яка жалилась i не давала заснути. Склепив повiки аж по часi, але враз i прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

 Гей!.. Хто там ходе?.. Вiдчини, бо як вилiзу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорi так само рипiли. Тiльки згодом хтось на два пальцi прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нiчого не побачивши в темрявi, знову зачинив.

Десь пiд вечiр йому кинули смажену баранячу ногу й мiх iз водою.

Так потяглися день за днем, нiхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лiк дням. Iнколи крiзь товстi колоди стiн до нього долинали глухi голоси, та слiв не можна було розiбрати, й Богдан думав свою нескiнченну думу. Знову кумири розгнiвалися на нього, й тут сам винен i нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорi ж тим часом було не так спокiйно й тихо, як здавалося київському князевi. За сей мiсяць, що вiн пролежав у порубi, сталося багато дечого. Звiдти, де сiдає на нiч сонце, посунули лави лужанських сiврiв. Iшли вони кiльканадцять днiв, зiгнанi готами з вiтчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхiднi креси, до Сiврського Дiнця й Луганi, де гуляли степи, рiдко заселенi осiлими там ранiше лужанами. Та однi, хоч i без особливого вдоволення, йшли на всхiд, iншi ж самовiльно сiдали на Сiврських, Деревських i Полянських землях, пускали отари й табуни на вирськi луки смердiв, i подекуди межи смердами й лужанами спалахували кривавi сутички.

З тим Рогволод мiг би ще якось миритися, бiйки виникали б i гасли поступово, та одного вечора з Нежинi примчав гонець i повiдомив, що лужани вбили їхнього велiйого болярина й посiли город.

Великий князь витичiвський зiбрав майже п'ять сот ратi й сполчився проти знахабнiлих гостей. Але лужан у Нежинi було стiльки, що за першим же приступом од самих тiльки стрiл їхнiх упала добра третина можiв. Великий князь кинувся вдруге на засiки гостроколу, в одному мiсцi навiть устиг пiдпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з вiдчаєм приречених, i хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можiв вони вклали пiд заборолом навiки, решту повернули всп'ять, i сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городi.

День i нiч оружнi можi стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засiкою сулицi, нiхто не вiльний був нi входити, нi виходити за стiни городу. Та якогось дня Рогволод мусив вiдчинити свої ворота. З усього Витичiвського князiвства й з усiх прилеглих земель зiбралися старiйшi. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столицi, й князь мусив упокоритися їхнiм сивим бородам.

 Вiче! полинуло над вуличками й хижами, щойно старцi, всi, як один, убранi в довгi полотнянi сорочки, ввiйшли до городу.

Рогволод висиджував у горiшнiй свiтлицi хорому, та те страшне для нього слово лунало вже вiдверто й вiльно, й вiн мусив вийти на ганок.

 Пощо речете за вiче? глухим старечим голосом поспитав вiн.

 Вiче!

 Вi-че-е!..

Зоддалiк стояли й Рогволодовi, й болярськi можi, та князь бачив, що сьогоднi годi шукати пiдкори собi й серед них.

Наперед вийшов дiдо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, вiн тихо поспитав, i всi почули, бо враз настала мертва мовчанка:

 Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нинi лужани вже сидять i в Нежинi, й у Чорнобилi, й до Чернегового пiдступають, i за Днiпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вiчем простоволосий, i сухий квiтневий вiтер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то лiз просто в вiчi, й старий князь роздриженою вiд хвилювання рукою вкладав його за вухо.

 Намислив єсмь чолом бити до вас i ваших тисяцьких. Сполчайте смердiв!

 Смердiв захтiв єси?! Мало можiв твоїх? I так у кождному селi й у кожднiй вирi годуємо тобi по можевi!

Се гукав хтось iз-помiж молодших, i Рогволод з надiєю вичiкував, що ректиме дiдо Славута. Старець же суворо спитав:

 Де можi годованi?

Князь мовчав, i з гурту знову заволали:

 Наклали головами пiд Нежинню!

 Й инчi накладуть!

 А спроти кого?

 Не тямиш, княже, то передай меча в инчi руки!

Рогволода мов бичем по видi шмагонули.

 Хто то рече? не тямлячи себе вiд лютi, гримнув старий князь i занишпорив очима по натовпi. Сховавсь єси? з надiєю кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз пiд макотер обтятим чорним чубом.

 Я речу! сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян. Я речу, Рогволоде.

 Пощо речеш так, ковалю? вже примирливiше спитав князь витичiвський. Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й&

 Що маєш повiдати? не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дiдо Славута.

Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.

 Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив київського князя Богдана.

Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все вiдомо, й ураз мовби зiв'яв i згорбився.

 Де є Гатило?

 Де є князь київський?

 Де є? Нехай повiсть!

Дiдо Славута суворо пiдохотив:

 Речи вiчевi, княже!

Рогволод сердито кинув:

 У порубi сидить! То є своєволець i которун. Вiн умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього днi княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!

Вiче завирувало й заревло, й дiдо Славута пiдняв угору цiпок, аби вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:

 То що лихого вдiяв київський князь? Дiв умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сiдмицю, й на русалiї по всiй землi Сiврськiй, i Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землi нашої й дiд i прадiд наших. I звернувся вже до старцiв: Так речу?

 Так! Та-ак!.. загукали звiдусiль.

Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i того-таки дня крiзь ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день i Дажбоже свiтило.

Мiсяця липня, пiсля Купала

Три сiдмицi збирав київський князь Богдан Гатило й зi своєї землi, й з Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi сотнi комонникiв i пiшцiв, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всi наохляпок, без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, їх можна було скласти в однiй клiтi.

Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велiй болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три тисячi пiшцiв не бiльше. Свою сотню комонних можiв на чолi з Вишатою Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихiй.

 Дав сси меч у мою руку буде, як речу, вперто вiдповiв Рогволодовi Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.

По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi. Як те сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.

 Юнак єси й хитрiший за грека! похвалив Борислава Богдан i першим кинув сулицю свою в бiк нежинської засiки.

 Браття! гукнув до своїх пiшцiв Борислав. Князь почав уже. Потягнiмо й ми за ним! З нами суть i Бог, i Дажбог, i вiтри-стрибожичi, й сам Юр усепобiдний!

I, спiшившися, пiшов уперед серед роїська стрiл, що сипонули з-поза гостроколу засiк. Пiшцi, кричучи славу, кинулися вслiд йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан iз Вишатою та Жданом переслiдували втiкачiв до самого Чернегового, де вже теж сидiли лужани.

Але городу Гатило виймати не став, лиш облiг його з усiх бокiв i, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засiкою, й було їх удесятеро бiльше, нiж пакiлля в гостроколi.

Така рать, коли нiхто навiть стрiлою не втiшився, дивувала й лужан, i їхнiх супротивникiв, бо так нiхто й нiколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, i всi сидiли, однi в городi, iншi широким колом докруж нього, куди не лiтали жалючi стрiли обложених.

I по двох сiдмицях з городу Чернегового прислали в Богданiв стан трьох можiв своїх. Були вони худi й виснаженi, десь-то погано готувалися до ратi й устигли поїсти ввесь харч.

Богдан зустрiв їх перед своєю полоткою. Найстарiший з-помiж трьох поспитав:

 Цо хчеш, княже?

Богдан суворо глянув на нього й не вiдповiв, а теж поспитав:

 Хто єсте й хто сле вас до мене?

 Єсмо люд сiрбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сi суть мунжi мої. Цо хчеш од нас?

 Хочу, аби сте покидали город сей i пiшли вiд-сюду.

 Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на родичнiй землi. Ви ж єсте прийди, русичi.

 Ви єсте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви їм трохи й родичi сте, але взяли сте городи їхнi мечем i сулицею.

 То цо хцеш?

 Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на всхiд, куди пускає вас Великий князь витичiвський Рогволод.

 А ви потягнете по нас i зачнете рубати? єхидно посмiхнувся жупан Сватоплук.

 Нi, тихо вiдказав Богдан. Дали смо вам землi доста сiдайте на сiй землi й орiть її, коли сте втеряли свою племiнщину.

Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:

 Не з нашої вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи&

 Вiдаю, перебив його князь. А пощо не боронили сте її так, як осi городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?

Жупан зiтхнув i перезирнувся зi своїми супутниками. Тодi сказав їм щось тихо, й вони вiдповiли йому.

 А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?

 Поклянуся на мечi, вiдповiв Гатило. Маєте згоду?

 Маємо, вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.

 Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.

 Об цо? насторожився жупан.

 Об те, що сядете на землi, яку вiншує вам Великий князь. Маєте згоду?

Сватоплук знову порадився зi своїми «мунжами» й вiдповiв:

 Повiдаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.

 Iдiть, буркнув Гатило й зайшов до полотки.

Наступного ранку лужицькi сiрби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли пiшi й комоннi, їхали на возах iз жонами, дiтьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.

Та на тому не скiнчилися бiди. Котора важка й кривава, що спалахнула мiж князiвствами, роз'їдала землю Руську, й Сiврську, й Дерева, й київському князевi довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти iншого, й тiльки на Житнє свято повернувся вiн до городу Києвого.

Вертався в малiй ратi, бо дорогою тисяцькi лишалися в своїх землях або ж iзбочувались на iншi шляхи, що мали привести втомлених смердiв до рiдних вогнищ. I вже коли поминули Вишгородець i на Старiй горi завиднiли київськi засiки й вежi, двi стрiли цiвнули в Богдана покрай самого вуха й забринiли на високому стовбурi молодого дубця. Вони так i стримiли поряд, короткi, товстi, випiренi бiлими лебедячими пiр'їнами. Богдан пiдiйшов i висмикнув їх, а потiм, у нападi запiзнiлого шалу, потрощив i кинув пiд ноги. Сонце вже сховалося за Дiбровою, й лiс був чорний i таємничий. Кiлька можiв, що кинулися вслiд за напасниками, повернулись о порожнiх руках.

Борислав нервово смiявся:

 Встрашилися сте лiсового? Жiн би вам на печi лапати, а не татiв у лiсах.

Гатило тiльки махнув рукою, й усi потягли до городу Києвого, де вже бiля Полудневих ворiт чекали побiдникiв кияни. Молодi жони й дiвчата заспiвали своєму князевi славу й пiднесли на взорочному рушниковi хлiб та сiль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двiрця, що височiв над усiм Києвим городом. Борислав iз Вишатою пiшли за ним у терем, почоломкалися зi старою княгинею, торкнулись пiдлоги руками, коли навстрiч, iз хлопчиком на руках, вийшла блiда й змарнiла Русана. Не вiдповiвши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сiв на ближнiй краєчок столу.

 Сукупляй, княже, рать стару й молоду, промовив Борислав. Вiн i досi стояв, так само, як i Вишата, коло прочинених дверей, i всi троє думали одне й те ж.

 Супроти дiда свого? поспитав Богдан. Вiн є роду мого, брат моєму рiдному дiдовi. То що речеш, боляре? Супроти дiда?

 Од дiда, княже.

Сей голос пролунав з темного покуття свiтлицi, й усi троє рвучко зобернулися в той бiк.

 Ти хто єси? спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить iз сiней унесли запалену свiчу, й усi побачили високу постать iз лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.

 Од дiда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по менi стрiлу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. I вiн рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».

 Де вiн є? швидко поспитав Гатило.

 Нiде не є, сумно вiдповiв Годой. Вiдказав зрiкатися, хто звелiв йому вбити тебе. Й я його&

Богдан раптом настовбурчився проти гостя:

 Пощо єси тут?

 Прийшов до тебе, княже.

 Валчитися?

Годой примирливо посмiхнувся. Богдан глянув на своїх товаришiв i нiчого не второпав, бо Вишата й собi широко всмiхався.

 Що смiєшся? гарикнув на нього Богдан.

I Вишата вiдповiв:

 Сорок гривен. Бiлими й чорними кунами. Й скорою, й воском.

 Вiддав єси Годоєвi за сестру?

 Вiно, пiдтвердив старий конюший i почав задкувати до дверей.

 Iди, йди, пiдохотив його Борислав. Має юну жону-князiвну, хай iде. Йди&

Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сiмох можiв комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Вiн аж горiв од лютi, й ся нiч не вистудила йому чола. Вiн гнав свого жеребця, й решта комонникiв ледве встигала вслiд йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збiг стрiмкими сходинами на повершя терема, звiдки линули голоси, й шарпнув дверi до красної свiтлицi. В обличчя йому вдарило вогнем кiлькох свiч, хмiльним духом настояного меду й тiлесними випарами. Дiдо Рогволод сидiв на покутi за тим самим довгим столом, увесь бiлий i врочистий, мов справжнiй вирський старець. Усi заоберталися до дверей, i грянуло недружне, п'янувате вiтання:

 Слава!

 Сла-сла-слава-а-а!

 Слава Богдановi Гатиловi!

Дiдо Рогволод усмiхнувся до нього й устав назустрiч. I Богдановi раптом здалися марницею всi його думки й подуми, всi пристрастi та злостi, й вiн до землi вклонився пирувальникам.

 Iди, княже, в праву руч од мене, лагiдним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стiл Великий князь, i Богдан пiшов, на ходу потискуючи простягненi до нього руки, простягненi догори долонями, як i личить вiйникам, бо долоня або ж порожня, або ж у нiй меч.

Сього днi вони були порожнi й спiтнiлi, й Богдан iз легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодiв син, гладкий Єутихiй посунувся, й київський князь сiв на звiльнене йому праворуч Великого князя мiсце. Борислав iз Годоєм та семеро київських можiв повмощалися за старiйством, де хто знайшов мiсце, й пир, улаштований на честь миротворцiв землi Руської, набрав ще бiльшого розпалу.

По пiвночi ж, коли гостi взялися розходитись, Богдана знов опосiло те почуття, що пригнало його сюди, й вiн, притримавши старого князя, сказав:

 Учора зла рука татя пустила по менi стрiлу.

 Стрiлу? щиро здивувався Рогволод.

 Двi стрiли, вточнив Богдан, бо йому здалося, що дiдо грається.

 То скiльки ж стрiл: їдна чи двi?

Тепер уже не було нiякого сумнiву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посiли чорти, вiн ухопив дiда за барки й пiдняв угору:

 Збиткуєш?!

Великий князь дригнув у повiтрi ногами, тодi спробував дiстати з пiхов меч, який бив молодого киянина по колiнах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й вiн тихенько заверещав:

 Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..

Гостi, якi вже встигли були вийти, погуркотiли знову схiдцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руцi меч.

 Ти послав єси вбийникiв? Ти?

 Зiйди з-перед очей! Зiйди, вовкулако!.. Зiйди!..

 Речи: ти?!

 А-а!.. Я-а-а!.. несамовито захрипiв Рогволод, марно силкуючись устати. Вiчi йому лiзли на лоб, червонi й засльозенi. Згинь, маро! Я. Я-а, що менi вчиниш? I знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мiй сяде по менi на стiл! Зумiв єси? Син мiй Єутихiй, бо на сьому столi сидiв мiй отець.

Вiн нарештi пiдвiвся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:

 Зiйди, маро, бо зведу&

Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:

 Я Великого князя вбив би-м, а дiда не зачеплю. Й шугнув у дверi, й усi великi та малi боляри, й князi, й можi в сiнях розступилися перед ним, i вiн загуркотiв надвiр. Було мiсячно й парко, й київський князь побiг до конов'язу:

 Сiдлай!

I вже коли вiд'їхали на добрих пiвста гонь од Витичева й пустили повiддя, Борислав обiзвався:

 В тверезого слова на умi, в пiяного на язицi.

 То вже лiпше, погодився луганський князь.

Борислав ствердно кинув:

 Угу.

Тiльки Богдан так i не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повiльно, всi четверо поряд, лише можi князевi тримали коней на двi чи три сулицi позаду, й сонце їм зiйшло перед самою Либiдь-рiкою.

Мiсяця костричника

Цiлий вересень стояло на годинi, сонце палило, мов улiтку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посiяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. I хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбоговi, щоб напустив своїх вiтрiв-онукiв на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синовi Перуновi, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грiм i молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у рiст i набувають сили до зими.

Та дощ iшов i йшов, i смерди ховалися пiд повiтi та в гумна й робили те, що споконвiку заведено було робити в мiсяцi костричнику: тiпали вимоченi в Яропiнi льон i коноплi й микали мичку, готуючи собi зайняття на довгу снiгову зиму.

Й чи не єдинi в усьому Городищi, кого нi льон, анi коноплi не цiкавили й не обходили, бо кожний робить те, що найлiпше вмiє, були коваль Стоян i його пiдручний Людота. Пiд довгою стрiхою їхньої кувачницi, прихищенi вiд дощу, лежали купи лемешiв, передплужникiв, усiляких рискалiв, i сап, i мотик, i рiзної iншої кузнi, витупленої й розбитої за лiто, що дай, Боже, впоратися до весни.

Людота спокiйно смикав за важiль мiха, в горнi сапало й сичало.

 Доста! сказав Стоян i кинув довгорукi клiшнi пiд горнило. На сього днi доста є. Бiжи до жони своєї й до чада свого.

 Ви йдiть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, вхилився Людота.

 Що би-с робив?

 Та-а& невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тодi пригладив обiтнену пiд макотер чорну кучму й натяг клобука.

 Щось ворожиш& а мовчиш. Не речеш менi, криєшся.

В голосi його був погано прихований усмiшкою докiр, сього Людота ранiше не помiчав, i йому раптом захтiлося подiлитись iз вуйком Стояном.

 Вуйку&

 Речи, Людото.

 Хотiв би-м ректи, та не вiдаю, як би-сте подивилися на тоте&

 Що-с намислив?

Людота, повагавшись мить, шаснув пiд рясний холодний дощ i витяг з околоту стрiхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий i кострубатий, не мав нi хрестовини на вруччi, нi хребцiв обабiч леза, але то вже був меч.

 Де-с узяв його?

 Викував єсмь& вiдповiв не зразу Людота.

 Дай сюди.

Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тодi пiднiс вiстря до прокаджених дощок стелi.

 Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?

 Нi&

 То хто ж?

Людота махнув ухильно рукою.

 Не речеш, то й не речи, примирливо сказав Стоян.

Але Людота мовив: Київський князь.

 Гатило?

Старий коваль ще раз виважив меч у правицi;

 Хiба Гатило. Й тут-таки поцiкавився: Хто ж бив молотом тобi?

 Та-а, нiхто. Сам.

 А далiй не вб'єш, проказав коваль.

 Пощо?

 Бо далi треба вдвох.

Людота зiтхнув.

 Скiлько ж вiншує тобi князь по мечi? Гривну?

 Нi.

 А скiлько ж? Двi?!

 Нiскiльки.

 Пощо?

Людота сiв на високому порозi кувачницi й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався вiд нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, нiж уразила б Перунова громовиця в стичнi.

 Їв землю-м Гатиловi здобути йому Юрiв меч.

 Юрiв?!

Ковальчук знову зiтхнув.

 Де ж би-с узяв?

 Не вiдаю. Осей хiба, вiн кивнув на залiзило в ковалевих руках.,

 I землю-с їв&

 Землю&

Стоян поклав мечище додолу й сiв коло Людоти на вискiпаному порозi. Се вже було не до смiху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.