Держись! кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.

Й вона радiсно вiдгукувалася:

 Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.

Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.

 Ти чого? сказала дiвчина й випручалась.

 Нiчого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.

 Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

 Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то&

 То й що?

 То лжа є! пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:

 А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:

 I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.

 Й ти-с менi запала з того лiта, визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:

 А се що ради?

 Пiдеш за мною? замiсть вiдповiдi, спитав вiн.

Славка глибоко зiтхнула:

 Мене за тебе не пустять.

 Хто?

 Хто?.. Й княгиня, й князь& i&

 Хiба вiтця не маєш?

 Маю.

Вони помовчали, тодi Людота сказав:

 А я тебе вмикну.

Вона знову зiтхнула.

 Сам не схочеш.

 А то що ради?

 Бо я&

Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.

 Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

 Смерд! гордовито вiдповiв хлопець.

 А я-м& челядниця. Роба. Зумiв єси?

 Нi! вперто вiдповiв хлопець. Умикну тебе, й годi.

Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi&

З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.

 Заснула-с? тихо спитав Людота.

Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

 Он зоря покотилася. Видиш?

 Виджу.

 Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?

 То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.

 А вiрiй на небi?

 На небi.

 Й тi люди видять нас?

 Мабути.

 Страшно.

 Що ради?

 Бо то суть нави.

 Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.

 Однаково страшно, мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:

 Умикну, ось видiти-ймеш.

А дiвчина застерiгала:

 Отець ноги тобi переламне.

 Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далi.

 Ти не страхаєшся? спитала Славка.

 Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги.

 Лугарi обiтнi: не водять жiн.

 Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори.

Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг її за руку:

 Ходiмо.

 Куди? В Галицькi гори?

Людота засмiявся:

 Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту.

Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась:

 А мiй вiнок?

Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов їй ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у сеї.

 Такої сте хотiли? поспитав дiд у молодi.

 Такої! Такої! загули хлопцi й дiвчата.

 Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.

 Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:

 Ще, ще однiєї, дiду!

 Ще хоч однiсiнької!

Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.

 Тодi я вам не думу, а бувалину, нарештi згодився гусляр. Хочете?

 Хочемо.

 То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

 Про Київ город.

 Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну Либедицю. Коли отець їхнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей своїх та й рече: «Осе, дiти мої, прийшов мiй духодав. Не є в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. Є у мене тiльки три гори плiшi. Мислив єсмь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу».

Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору.

Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори.

Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв їм. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi своїй i княжив у родi своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:

«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице&»

Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.

 Ти чого? спитав Людота.

Й дiвчина прожебонiла:

 Втiкаймо!

 Пощо?

 Бо Малко&

Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.

 А нехай собi! мовив хлопець. Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.

 Утiкаймо, завидить! надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:

 Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!

Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий&

Того ж таки червця, в наступний день

Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.

 Дiду, благословiть&

Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:

 Чи сприймаєш ти святих духiв роду нашого?

 Приймаю, з готовнiстю вiдповiла Славка.

 Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?

 Корити-ймуся.

 Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?

 Шанувати-йму.

 Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?

 Шанувати-йму.

 Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашої?

 Любити-йму.

 Клянися!

Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах їй хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рiдну. По спинi в неї пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.

З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спiдлоба, суворо мовив:

 Будь.

Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби твої коржi з маком. I мати теж сказала:

 Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.

На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю.

Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.

Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.

Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi для батька шiсть лiт, а для неї десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.

Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.

 Не пущу! сказав уперто Людота. Нехай дiдо виру дає.

 Ой сину, не дасть вири дiдо, засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.

 Дiду, благословили сте нас до злюбу, сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.

Та дiд мов ляснув його по щоцi:

 Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.

Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:

 Дайте за неї виру&

 Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi виру за нава, сього ж днi за дiвку. Не зумiв єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. Й повторив: Так буде!

В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.

 Видаєте її, дiду? похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:

 Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усякої мастi, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрiв їх на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж& Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

 Осе вiн i є? грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi.

 Осе й є, княже, догiдливе мовив тивун. А се є та роба, що&

 Виджу, проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. Пощо не зориш?

 Не маю хотi, буркнув молодий смерд.

 А женитися мав єси хiть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

 Вiдав єси, що дiва та є моя роба?

 Вiдав єсмь! вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:

 Вiдав єси й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.

 Й се-м вiдав, одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.

 Й умикнув таки-с?

 I вмикнув єсмь.

 Пощо?

 Бо так Дана захтiла! Дана! роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.

Та Богдан сказав тивуновi:

 Розкрутiть його.

Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:

 Пустiть i її. Опрощаю.

А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.

Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка&

До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?

Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.

У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:

 Княже Богдане, що ти за& за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.

 Нiчого не хочу.

Людота наполягав:

 Нi, ти наречи я й зроблю теє.

 Нiчого не хочу! вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.

 Уречи, княже Богдане! пiдвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

 Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!

Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

 Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?

 Який меч?.. не вiрячи, перепитав Богдан.

 Юрiв!

У князевi все отерпло. Вiн проказав:

 Де-с чув про меч сей?

 А чув єсмь, ухильно вiдповiв Людота.

 Ти хто єси?

 Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

 Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!

По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:

 У чiм клянешся, смерде?

 У тiм, що чув єси, сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.

 Я не йму тобi вiри, смерде, проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:

 Їв землю-м.

I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

 Чуєш? сказав Богдан. Iди до мене.

 Куди се?

 До двiрця.

 Чого ради?

 До двiрця, та й годi.

 Що би-м там робив?

 А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, одповiв Людота.

 То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

 Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.

 Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.

 Я сам не маю хотi.

 Сам? Пощо ж?

 А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.

 Старець ваш Славута жиє?

 А жиє.

 Скiльки ж се має лiт Славута?

 Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять&

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:

 То не волiєш?

 А речу ж, i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всуєвiрному потязi:

 Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чує та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв моїх. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мої дiди й прадiди, свiтить сонце&

Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя:

 Й-йо!.. Й-йо!

Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня&

В ЛIТО 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син має початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали їм: «То єресь, i ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало».

Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.

I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.

Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.

В ЛIТО 428-е мiсяця стичня

Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?

 Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув:

 Пощо згадувати, княже, буле?

 Єси ж роду& Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: Єси ж роду Джюрджевого.

 Так є, неохоче вiдгукнувся луганський князь. Брат єсмь утретє йому. Та&

Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.

 Сих можiв знав єси, княже? спитав Богдан, кивнувши на їхнiй уклiн. Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж боляр Борислав Борич, а то старий конюший Вогнянич.

Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.

 Звiдкуду йдеш i куди путь побрав єси, княже? перервав мовчанку Богдан.

 З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь&

Богдан у неприємному здогадi перебив його;

 Чи не єси, княже, хрестатий?

 Вiрую в єдиного бога, вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.

Київський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:

 Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер& Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.

 Й кревну мсту? перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.

 Й кревну мсту, брате.

Богдан трiумфував:

 Так може ректи послiднiй страхливець!

Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:

 П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:

 Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило&

 Шумило жиє?

 Жиє.

 То речеш: нi браттi, їй сестер? устряв у розмову Борислав.

Годой зiтхнув.

 I носиш на шворцi їхнiй знак?

 Вiрую в святу трiйцю, боляре. Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: Був єсмь у& Ясновиди. Маю хiть сватати її.

Гатило буркнув:

 Будь щасний.

Але Годой промовив:

 Не волiє вона.

 Пощо ж, княже? прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:

 Через тебе, княже.

 Чого ради через мене? Так i рече?

 Нi, не рече. Я сам вiдаю.

 Се як же?

 Стариця& Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

 Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.

Борислав нагадав:

 Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.

 Мiй бiг дає жонитися тричi, сказав Годой.

 Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.

 Не умiю тебе, болярине.

 Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.

Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.

 Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, сказав Годой. Богдан поправив:

 Дев'ять.

 То не важить. Прийми Христа в душу.

 Стати гречином? посмiхнувся Богдан.

 Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.

 То неуможне, вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: Гидка менi вiра ваша!

 Пощо?

 Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога& Сi на небi, а инчi на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi&