Сiдай отут, княже, рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, по праворуч од мене. Ти сьогоднi єси витязь.

I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв.

 А так, а так, пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде.

Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собi в блискучий глечаний полумисок i, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зiллi мiцного питва. Дехто навiть посягав рукою до ще не торканих ягнят i пiдрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко дiждешся.

Богдан сiв о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодовi велiможi, багатьох вiн знав на ймення, декого тiльки на вид, а були й геть незнайомi. Вiн сам до себе всмiхнувся. Нiчого дивного, майже ж десять рокiв блукав iноземлями, шукаючи слави.

Бiля Богдана вмостивсь Єутихiй, i з тiєї хвилi київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький «дядечко» сопiв i шморгав носом, вiд нього тхнуло потом i ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.

За Єутихiєм возсiдав величний Ждан, по ньому йшла решта князiв та велiїх боляр, i що далi, то їхнi достойностi меншали. По лiву руч од Великого князя мостилися менш значнi люди. Серед них Богдан помiтив нiби зiбгану поставу Морятина. Мiж нарочитий, зустрiчаючись iз Богдановим поглядом, опускав очi, й се Богдана страшно дивувало.

Великий князь пiдняв повну чару, велику й важку, мiдну, зокола ковану срiблом i золотом, i надпив. Потому подав її Богдановi. В свiтлицi запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровницi. Всi заперезирались, подивованi й розгубленi, та з сiней полинула пiсня. Спiвали дiви, як i вдень, славили князя на бiлому конi, й Богдановi трохи попустило.

Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан пiдняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слiд триматися звичаю, лишеного дiдами й прадiдами.

Чара пiшла далi, й Богдан подумав: «Добре, хоч пiсля сього слинявого кабана Єутихiя не довелося пити».

Пили всi до Рогволода, й вiн коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий перенiс чашу по лiву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дiвчата в сiнях спiвали славу, аж поки чара обiйшла ввесь довгий стiл.

Почалися розмови, згогом знявся гамiр, кожен їв i пив, не добираючи вже нi чину, нi ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столi череп'яними чашами-полумисками. Велiй болярин Ждан, вiдтиснувши Єутихiя, сказав Богдановi гучним басом:

 Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобi. П'ю до тебе!

Й пiднiс угору глечницю меду. В хатi запала тиша, бо Жданiв басило мов поперерубував усi голоси. Й у тишi Великий князь Рогволод прорипiв:

 Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.

Богдан знову зустрiвся поглядом iз Морятином, i нарочитий мiж довше дивився на нього.

 Де Харя? спитав свого кравчого Рогволод.

 На тiй половинi, показав рукою в бiк сiней кравчий.

Гостi заворушилися, всi поспiшили налити собi меду, й почулися голоси:

 Харю, Харю давай!

 Харю Мурина!

Кравчий привiв того отрока, з яким сьогоднi вдень розмовляв на ганку Богдан. Вид у того був у сажi, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили бiля Морятина, хлопець надув шкiряний мiх i подивився на Великого князя.

 Гуди, сказав той.

 Якої?

 Гуди якоїсь там&

Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопiль зронила кiлька дрiбних колiнець, i хату виповнила плавна й тягуча мелодiя. Надутий мiх гайдар тримав пiд пахвою й поволi витискував з нього повiтря. Коли мiх западався, вiн надував його знову. Нарештi, не припиняючи гудiння, вiн заспiвав:

Гей, хто в дорозi, та гей, хто в дорозi

Лиха-бiдоньки та й не зазнав&

Гайда спорожнювалась, вiн приклався до сопiлi вустами, граючи, додув i заспiвав далi:

Той не вiдає

Нi вiтрiв-стрибожичiв,

Нi трави, нi степу,

Нi солонь-сльозицi

Анi доброго добра,

Гей, гей та й ге-ей!..

Кiнчивши пiсню, Харя почав iншу, в нього був дзвiнкий i соковитий голос, i Богдановi не вiрилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогоднi з ним на ганку. Київський князь устав. Йому закортiло пiдiйти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:

 Сиди, княже. Зараз Харя повiдає нам казочку.

Харя зiбгав бiлий мiх волохатої гайди, витер пiт з чола.

 Яку?

 Та якусь там&

 Казки! заволали звiдусюди. Казки!

 Не вiдаю якої, проказав Харя. Всi вже-м переказав.

 Що видиш, про те й мов! пiдказав йому хтось.

Харя обвiв присутнiх стомленим поглядом було видно, що його дратують осi люди.

 Виджу пiянi пики! процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.

 То, може, тямиш на головi ходити? з жовчю сказав вiн.

Харя зневажливо посмiхнувся.

 Тямлю й на головi, княже.

 На головi! загукали гостi. На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:

 Лiпше-таки повiдаю казочку.

 Сиди! гримнув на нього Рогволод. Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

 Кан утiк, буркнув Гатило. З-пiд копит менi втiк.

 А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.

 Можi мої все повiдали сьогоднi, стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.

 Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. А моїх скiльки були з тобою?

Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:

 Дам тобi тiльки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

 Морзу Тохтока?

 Робiв забирай хоч увесь полон. Менi до того байдуже.

 Менi робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!

Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.

 Е, нi, княже, втрутився велiй болярин Ждан. А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.

 Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.

Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.

 Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?

 Кожен, як йому заманеться, неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.

 Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?

 Iстина є, буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:

 Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.

 Що дають? наставив вухо й Великий князь.

 Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

 Геть усi? знову спитав Рогволод.

 Декоторi.

 Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

 Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.

 А-а, протяг Ждан. Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, Ждан кивнув головою в бiк Богдана, таке брався робити, та&

 Що? швидко спитав Богдан. Що брався робити?

 З такого дива не буде пива, протяг Ждан. У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.

 То волiєш казочки, княже київський? зло всмiхнувся вiн.

 Iди ти зi своїми казочками! Богдановi од випитого йшла обертом голова.

 Волiєте казку, боляри? спитав Харя.

I йому недружно вiдповiли:

 Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

 Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього&

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

 То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:

 Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того&

Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:

 Чого не вiдали вiвцi?

 Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та& гострих зубiв.

Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.

В очах йому було здивування й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.

Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.

Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.

По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.

 То ти єси, Морятине? впiзнав Богдан.

 Я єсмь, глухо проказав нарочитий мiж.

 Смiються тамтi?

 П'янi вони, вiдповiв Морятин.

 Не лiпо є&

Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.

 Позостанься коло мене, мовив Богдан.

Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:

 Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!

I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.

В ЛIТО 423-е

Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».

I не вдали данi, й була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань.

В ЛIТО 424-е мiсяця сухого

Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити їх на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не мiг угадати, хто б то мiг приїхати до них о такiй порi. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгiй гунi навопашки, метушилася коло гостi, й та кланялася до княгинi Ради, торкаючись правицею втоптаного снiгу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкiй постатi прибулицi здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений i чекав, коли жони пiднiмуться сходами ганку й увiйдуть у широкi сiни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осiннє небо, вiчми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як i в матерi, було майже затулене чорним полотком, Богдановi по спинi сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленостi тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князевi, плавко пiшла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до своєї свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала:

 Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер& Чи чуєш мене, Божку? глянула на сина Рада, бо вiн, здалося їй, не слухав i не чув того, що вона прохала.

 Чув єсмь& озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце млоїлося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

 Куди? спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi.

 До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в своїх кревних. Коли князя Вогняна& Та ти й сам& То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi:

 Буде, як речеш.

Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi її всмiхнулися Богдановi, й вiн почув:

 А ти-с вирiс, княже. Й зможенiв єси&

Богдан сказав не знати нащо:

 Еге& Й сердито вiдвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тодi, дванадцять лiт тому, коли вiн, закоханий i сопливий, плакав у матерi на грудях.

 А я старiю, мовила княгиня Ясновида.

 Скiльки ж маєш?

 Чотирма лiтами єсмь од тебе старiша, княже.

Вона вже мусила сiдати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Конi нетерпляче копали снiг. Стара госпожа проказала:

 Гладенької путi саням!

 Спаси Бiг вас, тихо вiдповiла Ясновида, сягнула рукою снiгу й сiла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останнiй мiсяць зими. Коли ж снiг зiйшов i протряхли дороги в степу й у лiсах, Богдан звелiв сiдлати коня. Взявши з собою тiльки Вишату, погнав до Нежинi. Днiпро, щойно звiльнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював i Почайну, й Оболонь, навiть на Трухань-косi стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гiлля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висiла така тиша, що й їхнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв.

Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з куткiв ловецької хижi, принiс iз лiсу трухнявих пнiв i наклав у вогнищi багаття. Вечеряли хлiбом i розпареною на вогнi таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали пiд повiттю, давши по шаньцi вiвса, й полягали, загорнувшись у теплi сiрячнi корзна, так i не промовивши один до одного й слова. В хижi стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомленi важкою дорогою. Коли рано-вранцi рушили далi, туман ще й не думав знiматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повiддя. Кiнь хропiв, харапудився вiд кожного пенька в густому туманi, та все ж бiг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.

Нежинi дiсталися вже пiсля смерку, коли ворота городу були на засовi. Богдан почав грюкати ратищем сулицi й грюкав довго, поки нарештi звiдтам обiзвався невдоволений голос:

 Пощо гримиш?

Було таке враження, нiби сторожа чатувала за ворiтьми ввесь час i зумисне не вiдчиняла.

 Вiдвороти! сердито крикнув Богдан, але той i вухом не повiв:

 Хто ви єсте?

 Київський князь!

 Т-те!

 Вiдвороти, речу тобi! злився Гатило. Бо як дiстану сулицею, то не зрадуєшся.

Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув i глузливо приохотив:

 Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собi сам. Для мене що князь, а що вил або кинь однаково є. Приходь, княже, як розвиднилiє.

Й замовк, i жоднi погрози бiльше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотiв i не звик. Сердито смикнувши коня за повiд, вiн гайнув до лiсу неподалiк Нежинi. Й ту нiч провели пiд голим небом, тулячись навколо багаття, яке бiльше курiло, нiж давало тепло, бо пiшов тоскний набридливий дощ.

На душi було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачнiсть i дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночi й заходився здiймати галас. Вишата сидiв iз того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить i навiть не дивиться на нього, як бувало завше, вiдколи Богдан пам'ятав сього небалаку.

Поснули тiльки по свiтаннi, коли сонце розiгнало туман. Конi паслися, спутанi повiддям, ще майже голий лiс виповнився гомоном комашнi й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, i київський князь розтермосив свого попутника.

 Вставай! Уставай, речу тобi!

Вишата проклiпався й устав на рiвнi ноги, широко й винувато всмiхаючись.

 Їдьмо.

Присадкуватий вайло перестав усмiхатись. Очi його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справдi, куди ж? До нежинського болярина? Вiн навiть разу не бачив сього чоловiка. Та ще й невiдомо, як зустрiне тут русинського князя сiврський болярин.

Їхати просто до княгинi Ясновиди? Й знову: що скаже їй? I як то можевi та йти в гостi до чужої жони, хоч вона й удовиця& Такого зухвальства нiхто не подарує навiть київському князевi. Закони завжди лишалися законами, в сiврiв же вони ще непохитнiшi, нiж у русинiв.

Так думав Богдан, охолоджений нiмим Вишатиним докором, i лише в обiд наважився на якийсь крок.

 Їдь до неї й речи: київський князь чигає тебе в лiсi й велiв прийти. Зумiв єси?

Вишата нiяково пошкрiб чуба, стриженого кружалом, пiд макотер, i Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складнiсть такого сольства, чи така неймовiрна для нього купа слiв, якi мав переказати вiд княжого ймення.

Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, вiн таки пiшов сiдлати коня, тихо ворушачи губами.

Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вiчi, з нетерпiнням чекаючи слова, та той тiльки й сказав:

 Нема.

 Кого нема?

Конюший махнув рукою в бiк Нежинi.

 Ясновиди нема? Де ж вона є?

Вишата показав рукою в протилежний вiд городу напрямок.

 Де? Де вона є?

Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закалянi поробошнi. Богдан узяв його за душу й трусонув:

 Що вона там дiє?

Конюший видавив нарештi ще одне слово:

 Сидить.

 Так вона сидить не в Нежинi?

Той покрутив головою.

 В якомусь селi?

Вишата кивнув.

 Ти-с розпитав, як дотуду їхати?

Конюший знову кивнув.

 Пощо ж мовчав єси досi?

Богдан пронизливо свиснув, сiрий жеребець обiзвався переливчатим голосом i застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сiдло, прошилив захвiстя, перекинув нагрудник i притяг пiдпругу, тiльки тодi розпутав нетерплячому жеребцевi переднi ноги й одяг вуздечку.

Тепер попереду їхав на гнiдому конi Вишата, й князiв жеребець раз по раз штовхав гнiдого по крупi грудьми, намагаючись укусити.

Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болотi за тридесятим драговинням, але бiлi рубленi хати виявилися зовсiм близько, в десяти гонях, одразу за дiбровою. Сiльце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рiвчаком i заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рiвчака шукати ворiт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попiд самим рiвчаком орав нивицю.

 Ти з сього села єси? спитав Богдан.

Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.

 Iз сего.

 Княгиня тут сидить?

 Княгиня?

 Ясновида.

 Тутки.

 Пiди гукни.

Смерд заперечно покрутив головою.

 Пощо не хочеш?

 Вил утече.

 Який вил? не зрозумiв князь.

 Ось-го, борозний, показав вiн на молодого волика, що стояв у борознi.

 Я держати-йму.

 Натне.

 Куди? знову не второпав сiврської говiрки русинський князь.

 На риг! засмiявся смерд i, взявшись обiруч за чепiгу рала, гейкнув на волiв i попередив князя: Тiкай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.

С-соб, тобi реку!

Сiрий волик-третячок i справдi косував бiльмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, i Богдан од'їхав убiк. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:

 О!

Гатило подивився, куди вiн показує, й припустив жеребця. Зовсiм поряд виявилися ворота селища, й вiдти виходило двi жiнки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упiзнав одразу, бо не впiзнати не мiг. Вiн зострожив коня й пустив учвал, а бiля самих жiнок здибив його й скочив додолу.

 Будь здоровий, княже, тихо привiталась Ясновида, нiтрiшечки не злякавшись. Пощо заблукав єси в нашу Сiврську землю драговиту?

 Тебе видiти, зухвало вiдповiв Богдан.

 То й виждь, засмiялась вона. В нас на жону можна дивитися без плаття на главi.

Княгиня говорила з вiдчутним сiврським проголосом, i Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне вiдгороджується. Вiн роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спiдлоба, не владна випростатись:

 А без стариць дозволяють сiври говорити можевi з жоною?

 Се є незаконно, княже, раптом зашарiлася княгиня.

Вишата стояв оддалiк, i Богдан майже благальне проказав:

 Iзжени старицю, казати-йму тобi щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:

 Се є незаконно, княже&

 А ти кой єси? недружелюбно просичала на нього бабця, тодi зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бiк, куди вони допiру йшли.

 Київський князь, навздогiнцi вiдповiла старiй княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом вiч-на-вiч. Молодий русин стояв бiля неї високий i кремезний, наче дуб, i вона здавалася собi проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленостi, яку не могла прогнати з серця.

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.

 Єси вже iстинний князь, вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно їхав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня.

Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:

 Ходи по менi жоною.

Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.

 Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.

Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

 Негоже вдовиць&

 Я єсмь князь, а не лиш полянин.

 Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.

 Ти ж не руського роду-с, але сiврського! майже крикнув Богдан.

 Зате ж ти єси русин, полянин&

Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:

 Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.

 Чуй, княгине, озвався Богдан, вiзьму тебе в налiжницi того нiхто менi не заперетить!

Вона сахнулась:

 У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде&

Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово&

У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.

Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.

Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:

 Гримо! Остави котку, бо набию!

Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.

 Не к добру є, сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:

 Не к добру& Пощо єси прийшов, княже?

 По тебе-м прийшов, озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: Маєш доньку&