В ЛIТО 420-е

Пруги[4] велiї найшли на землю Руську вiд Галлiї Карпатської до самого Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих i всхiднiх, i забрала многi животи.

Того ж лiта переставився перський цар Єздегерд, i зiтхнули греки й грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю.

В ЛIТО 421-е

Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтлеємська, показуючи опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд сподiватися з тих країв. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i стали брати їх не як спокон вiк старих, разом iз вождями та воєводами, а вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже стояла опахата зоря.

В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного

Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у незнану країну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний маленький Київ город, i єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.

Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землi Київської й повномiжним осподарем усiх її ланiв, i рiчок, i лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.

Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю ромеїв, усi їхнi хитрощi й стратегiї, заживши собi слави невразимого й непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.

Й Богдан таки здебiльшого бився києм.

То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змiєм, i лихо було тому, хто трапляв на дорозi шаленого «скiфа».

Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; «скiф» же йшов уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.

Дружив Богдан лише iз своїми Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богдановi ще бiльшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрiстю.

Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдної полянської, здебiльша обходячись i так. У свої двадцять шiсть лiт вiн став ще кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали їх: Здоровий скiф, Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, своє iм'я. Та, по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ятаєш цi незбагненнi скiфськi iмена.

Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана Богданом, лише тим давнiм словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте&

По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.

Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велiї та малi боляри, й можi лiпшi, й усе воїнство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.

 Хiба то мало! виправдовувався вiн. Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять.

Князям i велiїм болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхнi саме ратилися в Асiї.

За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько.

Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi ромеї, нi їхнi численнi вороги в Європi й Асiї.

Порiвняно до Константинополя Київ город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сiєю смiховинною «стiною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдiї, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не їздив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.

Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.

Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.

Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого.

 Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звичаєм торкнувся рукою трави нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усмiхнувся.

 Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

 Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного.

 Пощо я йому в потребi есмь?

Нарочитий зам'явся.

 Не вiдаю, княже.

 Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

 Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця твої слова не пiдуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровiдцiв i притишеним голосом проказав:

 Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

 То й що?

 Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.

 Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.

 Пойняли&

 Кого?

 Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.

 Краще потятому бути, нiж полоненому, сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий знiяковiв i визнав:

 Нiт, княже, рече «Богдан». А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж єдин.

Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:

 Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд своїм Києвим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був єси, не вiдаєш.

Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:

 А де та ваша княжна тепер?

 Ясновида? Та де ж& У Роднi. В Роднi, повторив вiн. Йому стало чи то шкода її, чи нiяково за своє недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. Й не вдовиця, й не так щоб невiста& Вогняна ж князя& Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило& Богдан.

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:

 Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у& Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: Яке твоє ймено?

 Морятин, княже, Морята.

 Так i речи дiдовi моєму: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши своїх отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.

На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.

 Видиш, княже, похмуро сказав вiн. Пожалiй старця, коли мiж єси. Й додав, уже натягаючи гуню: Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.

Богдан спитав зовсiм недоречне:

 Скiльки маєш лiт, Морятине? Й подумав: «Якщо вдвiчi бiльше, нiж менi, посовiщуся, коли ж нi то нi».

Морятин вiдповiв:

 Стiльки, скiльки твої можi комоннi.

 П'ятдесят?

 А так.

Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?

Вiн спитав:

 Роговолодичi де зараз?

 А де! вiдповiв нарочитий мiж. Єдин у Холмах, як i був, а сей тут, при вiтцевi.

 Єутихiй?

 Єутихiй.

 Чого Рогволод не после його на ясiв?

 Сього не вiдаю, княже.

 Страшиться?

 Не вiдаю.

 Береже для& столу?

Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:

 Уп'ять закоториться земля Руська&

 То ж пощо?

 Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичiв, а геть.

Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, здається, збагнув i промовив:

 Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. I швидко зиркнув у вiчi Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?

Нарочитець вiдповiв:

 У Велiмира був меч Юрiв&

 Знаю. Ти його бачив єси?

 Без Юрового меча готiв би з виї своєї не скинули. Всi князi й усi землi пiшли за Велiмиром тодi.

 Ти його бачив єси? наполiг київський князь.

 Велiмира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав єсмь тодi.

 Меч, питаю, меч Юрiв бачив єси?

 Малий був єсмь тодi, княже, вхиливсь од вiдповiдi Морятин.

Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв заперечень:

 Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти, бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв єси?

Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли кинуто виклик сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдiєш.

Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого київського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцевi й, коли той зi своїм почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, пiшов оглядати свою твердь.

Самий вигляд її викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi. Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд, переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому вигинавсь на всхiд аж до першої брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища, й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi виходили на рiвнi вигони.

Богдан подумав, що їх належить змiцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень помiст у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли тi намагалися здолати гострокiл.

Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась певно, вже пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про мiць городу.

Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк допомагали кручi, то двi перших пiвсотнею можiв не втримаєш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано. Зарано& Звичайно, воїв можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдiєш сiєю силою?

Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд окольного городу невеликий шмат землi, може, з десяту частку. Двiр займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини захiдної. Попiд ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела вiд одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?

Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi, тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси Київ город було видно, мов на долонi. Вздовж усiєї загорожi княжого двiрця попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених обаполами.

Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на двi нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла водорiвно лiворуч, а бiля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайної рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городовi?

Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Київ. Та на Подолi пiд Боричевим током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велiї та малi, й кожум'яки, й гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники&

Тим часом усього Києвого городу було чотири тисячi крокiв по гостроколу&

Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому.

Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:

 Який був Юрiв меч?

Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.

 Не вiдаю& Мабути, вельми тяжок&

 Чому&. тяжок?

 Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по самi очi запнута полотком.

 А чи iстина, що той меч жахав полом'ям?

 Не вiдаю. Божку, сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений спориш, докинула: Може, через те Велiмир i не здужив утримати його&

 Велiмир був могутнiм князем! гукнув услiд матерi Богдан. Вiн усi землi руськi визволив з-пiд готського iга!

Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув її вже зовсiм буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свинi суть у сажу!»

Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й вiн поклав собi будь-що про все дiзнатися. Та раптом у пам'ятi випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й вiн чимдуж побiг до стаєнь.

Мiсяця червця в останнiй день

Богдан Гатило вертався з ратi. Вiн виступав попереду на сiрому в чорне яблуко жеребцевi, схожому на того, що був у нього в дитинствi. Повертався з перемогою, ведучи по собi три сотнi молодих ясичiв i сакiв. Полоненi йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденнi й прибитi довгим шляхом, геть не схожi на тих, що сполчилися були три днi перед сим супротиву його можiв. Iшли, дрiботячи босими ногами, припалi пилом i виснаженi можi окремо, жони й дiви теж, скутi по четверо в лаву. Обабiч їхали княжi комонники, пiдганяючи бранцiв бичами.

Далi йшли можi комоннi, пара по парi, витягшись блискотливою змiєю на цiлу версту, а за комонниками рипiли незмащенi яськi та сацькi вози з полоном i довга вервечка овець, корiв та волiв. Найзаднiше гупали позв'язуванi четвiрками, як i самi бранцi, рiзномастi конi, теж звойованi в степовикiв.

Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекiй сирiй землi або ж полетiло попелом iз чотирма вiтрами, кожний за звичаєм його роду й племенi, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звiльнено, мабуть, i Рогволод подивиться тепер на київського князя по-iншому.

Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, i вiн не поступиться своєю здобиччю нi перед ким.

Хiба Рогволодовi дасть одного, та й то, коли дуже молитиме&

Богдан геть несподiвано потрапив на сю рать. Тодi, майнувши до стаєнь, вiн квапом осiдлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не бiльше, та так i не змiг наздогнати Морятина. Хотiв був довiдатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожнiй, хоча слiди Морятинових коней виднiлися зовсiм свiжi.

Повернувшись додому, вiн почав збирати можiв. Сам перевiряв оружжя, послав нарочитих до посадiв i городищ i на ранок зiбрав у Києвому городi майже три сотнi комонних i пiшакiв, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосiчними й однобокими, були з довгими копiями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малi й велiї боляри, були можi простi й лiпшi, й навiть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботi, й за оружжя в небезпецi.

Найбiльше можiв привiв за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелiв мiцно засунути обоє ворiт i виставив густу сторожу на всiх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стiн. Уранцi Київ город був схожий на обложену твердь, гомiнкий i незвичайно велелюдний. Околишнi боляри та лiпшi можi попривозили з собою цiлi хури солонини, хлiба, меду та iншого борошна[6], й вузенькi вулицi були позабиванi возами, волами й кiньми. Городськi боляри, можi та вогнищани хто пустив до себе на постiй, а хто й нi, попiдпиравши мiцнi ворота грубими колодами.

То було в недiлю, перший день сiдмицi, гостей же Богдан Гатило дочекався в останнiй, соварождень, та й то над самий вечiр. Варта на заборолi зняла лемент, i вiн побiг до Полудневих ворiт. Два можi й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долонi вiд сонця, в той бiк яру, де над Хрещатиком розiп'явся мiст.

Хвиля незрозумiлого розчарування огорнула князя. Вiн повiльно зiйшов з дерев'яного заборола. Кiнський тупiт чувся ближче й ближче, нарештi вершники натягли повiддя. Чiльник сторожi запитально глянув на князя.

 Нарочитий Морятин.

 Я-м i сам видiв, зло вiдмахнувся молодий князь.

 Молиться вiдчинити.

 Що треба?

 Вельми дуже молиться, знову сказав чiльник у високому шоломi, один з тих, кого притяг Борислав.

Богдан махнув рукою.

 Вiдчиняй.

У ворота вскочило п'ятеро комонникiв. Нарочитий мiж осадив коня перед самим князем, кинув повiд своєму отроковi й торкнувся рукою землi, бо трава бiля ворiт не росла.

 Чолом тобi, княже.

 Здоров будь. Що привiз менi єси?

 Вiно од Великого князя витичiвського.

 Мiй дiд прислав менi вiно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можiв київських?

Богдан був ущипливий, як нiколи. Напруга останнiх семи днiв жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистiшим, нiж звично. Вiн мовчки взяв шкiряний мiх, який тримав один з отрокiв, ступив до київського князя й розв'язав ремiнний гузир. З мiха пiд ноги Богдановi викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.

 Що се є?

Морятин тихо мовив те саме, що й допiру:

 Вiно вiд Великого князя витичiвського.Тодi нахилився й пiдняв принесене. На довгому чорному чубi-оселедцi висiла засолена людська голова.

 Хто се є? здавленим голосом перепитав Богдан.

 Роденський князь Вогнян. Ясичi тому два днi кинули через засiку.

 Ясичi?..

 Ясичi, потвердив Морятин i вкотив голову назад у мiх, ще й добре скрутив гузир сирицею.

А в недiлю вранцi Богдан Гатило на чолi сотнi добре зоружених мечами й сулицями комонних можiв та боляр вирушив до стольного Витичева&

Сьогоднi вiн повертався з ратi, ведучи полон. Як зустрiне його Витичiв, чужий i нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив i лiг у землю отець його вiтця й сидiв на великокняжому столi брат батькового батька?

Лише на десятий день рать дiсталася Витичева. Зранку Гатило вiдiслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спiткання.

Зустрiч була пишна. За три версти вiд стольницi, на розвилку, де пiщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможцiв чекала пiвсотня святково вбраних комонникiв. Можi були в яскравих ногавицях i гунях, на головах мали до блиску начищенi шоломи в кого мiдний, у кого бронзовий чи залiзний, у руках блищали коп'я, а на плечах рiзнобарвнi корзна, що маяли на пружкому вiтрi. Вгледiвши Богдана, вони разом попiднiмали свої червленi щити й заходилися бити в них наконечниками копiй. Конi, нажаханi несподiваним барабанням, тупцювалися й косували бiлками очей. Коли ж лишилося крокiв iз десять, Богдан витяг iз пiхов двосiчний харалужний меч i пiдняв його над головою.

Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:

 Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

 Слава Гатиловi!

Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.

Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:

Їде наш князь, ой їде ясний,

Та на конi вороному.

Слава!

А за ним та можi з болярами,

Та всi на бiлих суть.

Слава!

 А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.

 Гордує, неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою.

 А що князь Великий робе? спитав у нього Бощан.

 Пощо тобi князь? жваво всмiхнувся отрок у сорочцi.

 Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв.

 Ти хто єси? не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.

 Харя, вiдповiв той, нахабно посмiхаючись.

 Скажи своєму князевi, що Богдан повернув з ополчення!

 Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збiгай сам.

Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж.

 Княже, тоненьким голосом погукав вiн Гатила. Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.

Київський володар перезирнувся зi своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.

 Ходiм, коли просять.

Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому.

 Сюдою, показував той у пiвтемрявi сiней. До сiєї свiтлицi, до сiєї.

Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками.

 Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, сказав опасистий.

Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд якої визирав подiл бiлої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям.

 Ти хто єси? спитав Богдан.

 Твiй дядько, княже, вiдповiв гладун.

 Єутихiй? недовiрливо поспитав Гатило. То ти єси такий старий i гладкий? А ти не лжеш?

Єутихiй нiяково стенувся.

Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув Єутихiєвi з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.

 Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм вiри. Виходить, правду рекли?

 Правду, знiчено мовив Єутихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана.

Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшої пари годi було й вигадати: Єутихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. Єутихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильнує свiй стiл?

 А де ж Великий князь? поспитав Богдан. Єутихiй розгубився.

 Отець& вiн& Його&

Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:

 А ти Великим князем скоро станеш?

Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.

 Не вiдаю, княже.

 Як то? скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: Йдiмо до коней, болярине.

А ввечерi до тiєї свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр.