Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.

Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й їх лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою.

Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижiєвою олiєю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв її за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для неї, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свiдчення її дiвочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Руської, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати?

Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi.

Й коли Богдан урештi пiдiйшов до неї, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi.

Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темної стiни, звiдки почувся таємничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак.

Iладiка несамовито гукнула:

 Богдане! Що стало?!

Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньої стiни, де висiв порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати їй, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть то теж частина життя, як i народження&

Коли весiльники, не дiждавшися сподiваних вiстей, на свiтанку обережно вiдчинили дверi спочивальнi, Гатило лежав на незiбганiй постелi, випроставши ноги й склавши руки вздовж тiла, як i належить людинi, котрiй нема куди поспiшати. Наречена жона його, княгиня Iладiка, сидiла йому в головах, мов вирiзьблена з дерева, й не плакала. На пiдвiконнi стояв поставець, у якому вигорiла олiя й навiть гнотик зiтлiв.

 Я пiду з ним, сказала Iладiка. Як русинка пiду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тiєї iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти їх у мозок i серце однiєї людини свого обранця й вождя.

АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ

Вiддавна слово гуни вважається лайкою. Звiдки тягнеться корiння тiєї неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторiї вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народiв Європи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали?

Першi iсторики, чиї згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з таємничих надр неiснуючих європейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'єктивнiсть проступає зненависть до гунiв.

Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в Європу з країни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще таємничих «нечистих духiв». В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар&

Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицiї ранньосередньовiчної хронографiстики. Ми читаємо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi «вiдьми», та «нечистi духи», та казковi країни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi «Гунны» читаємо:

«Кочовий народ Центральної Азiї, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III II ст. до н. е. на територiї Монголiї та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну».

Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина їхня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в Європi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейцiв.

Те саме читаємо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах iдеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про рiзнi народи тут iдеться?

Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що «хунну» справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували свої кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголiї, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.

Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.

Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, не залишити по собi слiду?

Нi, це був би абсурд.

Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, зникнути не може.

Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.

Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?

Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.

За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.

Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.

Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих вiн називав «хунами», мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський пiвнiчнонiмецький хронiст другої половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва здається нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в своїй фундаментальнiй працi «Хронiка слов'ян» неодноразово повторює, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данiї й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом через їхнє населення гунiв. Там умiщує вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе .

За його словами, земля гунiв починається вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, навпаки, в нiмецькiй експансiї на Схiд вiн був одним з її iдеологiв, усi цi землi вiддає гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а їхнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами.

Отже, слiд гадати, що так званi гуни народ споконвiку європейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiвається в тому, що це країна суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Київської Русi, наймогутнiшої серед усiх держав, називає столицею слов'янського свiту Хуе.

А що це справдi Київ, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примiтках до першого нiмецького видання «Пiснi про Нiбелунгiв» каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах «Кiенуборг у Канугардi» варяги називали Самбатом.

Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всi iсторики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, то не вигадка й не химера, а Київ.

Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання «Герварської саги» пише, що в скандiнавському епосi Русь часто називається Країною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русiв i гунiв одним народом.

Академiк Iмператорської Академiї Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда «Хронiка слов'ян», твердить: Русь колись називалась Гунiгардом.

Думки, що гуни то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням українець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: «Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом «гуни» називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою «гуни» маються на увазi слов'яни& Так само i в пiвнiчних квiдах& гунськi богатирi Jarisleifr Ярослав i Jarizscar Ярожир та iншi також виявляються слов'янами». Бiльше того, Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарiї до останнього часу звали гунами.

Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виникає запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi їх асимiлювали сармати, заполонивши їхнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара?

Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiдає про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед поїздкою до Аттiли: "& Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфської держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантiї вже немає "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля такої вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато.

Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. «Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову».

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: «Аттiла при цьому оголосив, що коли ромеї зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу».

Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчної скiфської династiї ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: «Коли Епiгена було призначено послом, вони поїхали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константiї, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи»

Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчної приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вживає щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "&вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам".

I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттiлиної столицi, Прiск зазначає:

«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, виїхали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволяє багатоженство»

«На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету& й гостинно запросили нас до себе& Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв є виявом шани».

Прiск, який подорожує країною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: «Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв&». I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтичної та географiчної арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi.

Там, де Прiск Панiйський описує зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацiї. Мимоволi починаєш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазначає: «Такий звичай вважається в скiфiв знаком високої пошани».

Ми бiльш-менш добре уявляємо собi придворнi й народнi звичаї схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо викликає сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали своєму царевi скiфських пiсень, то «хлiб-сiль» промовляє ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займається хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю.

Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова «гуни». Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлиної столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скiф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Позаяк дружина в них складається з рiзних варварських народiв, то дружинники, крiм своєї власної варварської мови, переймають один вiд одного й гунську, й готську, й iталiйську мови; iталiйську вiд частого спiлкування з Римом& Той, що вiтав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках i навiть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав пiдстрижене в кружечок&»

Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiхається: «Дивний у своїй зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху».

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скiфськiй, а є її синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджує й росiйський дослiдник Прiска Панiйського Г. С. Дестунiс у своєму коментаревi. Що ж до «пiдстриженого в кружечок волосся», то вiн тут цiлком погоджується з Юрiєм Венелином, так само, як i вiдносно «хлiба-солi» та iнших атрибутiв «гунського» побуту й звичаїв. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи народ слов'янський.

У двох останнiх уривках Прiска навiть немає слова «скiфи», але Прiск його не забув, бо далi читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом «з деякими знатними скiфами». «Всi гостi за законом скiфської поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного».

У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибуємо цi два слова, якi є синонiмом одне одного: «гуни» й «скiфи». Й напрошується логiчний висновок, що це синонiми до третього слова «слов'яни», й до четвертого «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: «Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос». Це надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана «скiфська» мова «гунiв» складалась iз слов'янських слiв.

«Мед» у даному випадку не викликає сумнiву щодо походження. Зате навколо iншого напою «камосу» точилося чимало дискусiй. Цей напiй дехто оголосив не чим iншим, як кумисом: отже, питання етнiчної приналежностi гунiв мовбито розв'язувалося, кочовики, бо лише кочовi народи вживали кумис.

I хтозна-чому обминали пояснення Прiска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напiй хлiборобського народу, не кочового. Просто або ж Прiск, вуха якого були незвиклi до сприймання "варварських" слiв, не змiг написати правильно, або ж переписувачi спогади лiтери (грецька "вета" дуже схожа на лiтеру "мi" у скоропису).

Було в Прiска й iнше цiкаве слово «страва». Навколо нього в свiтi й досi точаться баталiї. Автори рiзних нацiональностей намагаються уподiбнити його до якогось мало або й ще менш подiбного кореня, й звiдси каскад найфантастичнiших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослiдникiв не знав, а в нас же це слово серед найуживанiших i досi. Це Прiскове слово зберiг для iсторiї Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обiдом. «Оплакавши небiжчика таким голосiнням, на його могилi справляють страву (так це в них самих називається), а пiсля цього великий пир» '.

Отже, виходить, що «гуни» й «скiфи» то не самоназви, а просто два iноземнi наймення наших предкiв. Давньоєврейський iсторик Иосиф Флавiй (Иосиф бен Маттiт'яху) в своїй працi «Подiї давнiх лiт» /I, 6, I/ писав про населення нашої країни наприкiнцi минулої ери: «Магог царював над тим народом, що пiзнiше був прозваний магогами, а греки називали його скiфами».

Iєронiм, сучасник Аттiли, пiдтверджує: "Магог це скiфи" ("Книга єврейська", 20, 2). "Але, читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твiр Иордана, Iєронiм письменник початку V ст. безперечно, вкладав у поняття "скiфи" ("магог") iнший змiст, анiж Иосиф Флавiй письменник I ст. Пiд магогом-скiфами Iєронiм мав на оцi сучасних йому гунiв". I вiдома ленiнградська дослiдниця пiзньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архiєпископ Кесарiйський Андрiй у коментарi до Апокалiпсиса писав, що бiблiйнi племена гог i магог тi ж таки скiфськi племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими". Такої думки дотримували сучасники Аттiли, так само вважали й iсторики наступних часiв. А Лев Диякон, видатний вiзантiйський iсторик Х сторiччя, йде ще далi, говорячи про вiйну грекiв з князем Святославом: "Надавши чин патрицiя мужньому й запальному Калокiровi, вiн (iмператор Никифор) послав його до Тавроскiфiв, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усiєї своєї "Iсторiї" називає росiв скiфами, тавроскiфами й навiть таврами, зате дуже рiдко власним iм'ям.

Отже ж, греки, котрi, безперечно, добре знали й свою iсторiю, й грiзного царя Аттiлу, який завдав їм стiльки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами скiфами й гунами. Хоча вже в Х сторiччi, коли скiфи-гуни виявилися на новому пiднесеннi й почали знову набувати слави наймогутнiшого в Європi народу, греки почали ближче цiкавитися ними. Найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi «Про управлiння iмперiєю» зазначає: «Цей народ ми називаємо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони звуть русами».

Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами їх прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, київського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважує: «I є городи їхнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя».

На нашу думку, свiдчень про те, що «гуни» та «скiфи» синонiми, досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу «Атлаквiда» та «Атла-маль», дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi родичi гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили своє ставлення до квiд як згустку найдавнiшої народної пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали їх називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди слов'яни, в цьому нiхто не сумнiвається. Їх згадує ще Геродот отих венетiв-енетiв Пiвнiчної Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в своїй працi вiн каже: "Назва "слов'янин" слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення& Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його своїм авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давнє, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти".

Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкидає її на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежнiсть до конкретної мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), назви, яка, на жаль, нiде не трапляється&

Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росiї, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припускає, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од неї назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував i Мiлан Будимир".