I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського:

 Хрестатi.

За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi єм, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше словiни iльменськi.

Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.

 Ви чиї сте? спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.

 Русьские.

 А хто сте?

 Славяне.

Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени.

Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодної землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i єм, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили їхнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi.

 Теперя нас десятеро, закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. Я да девять баб-маладух. А я уже стар для& Вигiбнєт род&

Гатило гаркнув:

 Де вони?!

Дiд перелякався:

 Кто?

 Фряги, й готи, й чудини!..

 Не вєдаю, баарiн. Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило «баарiн» чи навiть «ба-рiн». Но вєдаю, кто вєдаєт.

I розповiв, як їм проїхати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та Зємових.

За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися.

Гатило простояв на Iльменi до пiзньої весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв.

 Воротило мiж пiдлий, сказав вiн новим городянам, як i всi ви. Але нездоланний у сiчах i мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кiнцi мiсяця квiтного першими дорогами Гатило подавсь назад, повiвши все ополчення й велiй полон у возах i за возами. Кiлька сот свеїв, узятих талями, вiн оддав Чернiгiвському князевi Божiвоєвi, своєму новому родичевi, чия донька нещодавно таки пiшла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-рiка впадає в Днiпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свiй i тестiв, пiшов просто до Чернегова, Гатила ж манив рiдний город Київ.

То було незбагненне. Вiн нiколи не думав, що може так сумувати за вiтчим вогнищем, i навiть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця грекиня, бо її великi засльозенi очi ввижалися йому тепер i день i нiч. Нiхто його вдома не чекав жодної рiдної людини. Навiть син молодший Юрко, двадцятишестирiчний сотник, їхав на чолi своєї сотнi поряд iз вiтцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зеленої липучої байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густої стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр простої вишиваної сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву приємно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши:

 Менi б отак, як старий стану&

Десятник же впевнено вiдповiв:

 Усi такi вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не є, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути її. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки приїдуть до городу стольного, нехай спiває, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака&

Початок тiй пiснi слiд було шукати ще морозяного ранку мiсяця снiжного, коли Гатило, стрiпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобiдника й став ногою в стремено. Тодi вiн так i лишивсь: одна нога в мiдяному стременi, а друга долi, в утоптаному снiгу. Пiдiйшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримiв:

 Стiй, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на дiда. Вiн уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закiнченням їхньої розмови влiтку на садовiй лавочцi.

 Маєш узяти й мене, Гатиле. В голосi його було не стiльки прохання, як наполегливої впертостi. Вiн повторив: Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Моранi не взяла мене досi, дала дiждатися. Не дай же й ти старому косаковi згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь инчої я вже не дiждуся.

Вiн був у своїх косацькнх червоних ногавицях та бiлiй вишиванцi, пiдперезаний широким яскраво-синiм опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зеленi чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руцi. Спечене всiма вiтрами, зборознене дрiбними й великими зморшками лице його здавалося проти снiгастих брiв, i вус, i чуприни вилитим з давно потемнiлої бронзи, яка не знає нi вiку, нi зносу. Стоячи в такiй незручнiй позi одним чоботом на снiгу, а другим у стременi, Гатило мимовiльно замилувався колишнiм Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-пiд бiлих брiв, однiєю рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свiжовичищене срiбне вруччя харалужного сiкуна.

 Дайте Шумиловi коня, тихо мовив Гатило й нарештi сiв у сiдло.

Бiльше вiн i не бачив дiда, той нiби розчинивсь у пiстрявiй нескiнченнiй лавi ратникiв. Не здибував його нi дорогою до Iльмень-озера, нi в тих сумних лiсах, де на кожнiй просiцi тяглися хрести з розiп'ятими, нi в непролазних, закиданих пiдступним снiгом драговищах, де ховалися недобитi й недоловленi бороданi-словiни.

Зустрiв Шумила тiльки перед останньою, вирiшальною сiччу. Дiд сидiв на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилiв друг i побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лiвому березi закутої в кригу рiчечки, сотня до сотнi, полк до полку, й на чолi кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився мiж двома полками комонцiв, i князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.

Ворог стояв густою лавою на тiм боцi й не хотiв рушити вперед анi вiдступати назад у поле, щоб дати руськiй ратi перейти на свiй берег. Тодi досеред рiчки вихопилося кiлька охочих подрочити недругiв. Зав'язались окремi герцi, гору брали то тi, то сi, лави ж стояли непорушнi, хоч холодне сонце, яке котилося понад самiсiнькими лiсами, дiйшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвiта вчинили требу своїм кумирам, i насамперед Юровi Побiдниковi. Жертви давали добрий знак, i всi були певнi в перемозi, та Гатило стримував запал можiв. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневi в руки, перемоги не дадуть, i треба було виманити фрягiв.

Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага кровi. Насправдi ж, Гатило керував герцем усiх витяславiв, що змагались на льоду. Перед лiвим крилом руської ратi зiбралося душ iз сорок смiливцiв, якi вiч-на-вiч сiклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можiв, i по якомусь часi лiве крило вигнулося й заходилось поволi сунути до поєдинцiв. I коли першi лави дiйшли досеред рiчки, протилежне крило ворога не витримало такої близькостi, зiгнулося й пiшло насупротиву. Мiж ними та серединою втворилася трiщина, Гатило ж тiльки на се й чекав.

Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

 Князь уже почав! гукнули можi звичний оклик. Потягнiмо й ми по князевi!

Гатилiв задум удався. З могутнiм криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував свої лави.

Богдан бився в першiй шерезi синової сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд їхнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi вої допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих.

Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Вої змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали свої гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське воїнство гунами!

Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно.

Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гунi. Гатило почув дiдовi слова:

 Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв&

Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки&

В ЛIТО 454-е мiсяця червця

То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

 Великий княже& Гот Валтарiй утiк.

 Куди?!

 Нiхто не вiдає.

Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у краї готськi, й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було.

Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Київ i попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, кiнь звихнув ногу, й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв.

 Коли?! майже гаркнув розлютований князь.

 Хiба звечора& Взяв двох коней i&

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Києвого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря.

Старий конюший розповiдав:

 Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зiрку на лобi та бiлий хвiст». Я його питаю: «Нащо князевi тотi iграшки?» Вiн же рече: «Князь київський вертається з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук& А надвечiр дивлюся вже нема готського таля. Немає й чашницi грекинi Iладiки&

Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви київськi, чекаючи тiльки помаху Войславової руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару& Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих її променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!..

Вiн увiйшов до своєї спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани& Й кожне намагається вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв їм вiри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно аж друзки посипалися.

 Войславе!

Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого.

 Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi їхнi голови того позолочу!

Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, виїхало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня.

Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi.

 Не вбивай&

Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою.

 Нехай, сказав Лосько. Не моє то дiло, лиш князеве. Рече милувати помилує, рече потяти потне&

Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху.

 Пощо-с така нещасна? спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя.

 Бита єси? Чи поята?

Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався.

Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:

 Був би-м одяг калантир&

Лосько посмiхнувся:

 Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.

Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отримає з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]& В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду.

Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати їзди швидкої, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усiєю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далекої ратi вiн повернувся живий-здоровий.

Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем замiсть убитого взимку Глiба?

Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними&

Гатило негайно почув про повернення втiкачiв сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньої митi.

Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв її за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки.

 Йди до хорому! грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. А сього до порубу! сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею.

Вiн здогнав її на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi:

 Сюди!

Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув:

 Поведу тебе жоною собi! А тому твоєму зiтну голову! Чула-с?

Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо її раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш.

Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.

 Ладочку мiй& Ладочку& Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м& Тому взе два лiта& Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку&

Її слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати їй багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньої ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав їй, хоч i тодi вже кохав& Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всує, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування свої.

Iладiка сказала:

 Хтiв єси потяти мене там, серед двору&

Вiн не вiдповiв, а дiвчина докинула:

 Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.

Вiн насилу вимовив:

 Пощо ж мовчала-с?

Iладiка зiтхнула: Соромила-м ся&

Й розповiла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.

Готський заложник, небiж теперiшнього конунга Торiсмунда, дев'ятнадцятирiчний Валтарiй давно вже накидав на неї оком ще задовго до походу. Вiн знав, що Iладiка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хiба не маєш хреста в пазусi, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричi жонатого.

Валтарiй часто пiдстерiгав її в темному кутку, й освiдчувався в коханнi, й намагався поцiлувати бодай, але вона вiдштовхувала його, й утiкала, й по тому гiрко плакала, зачинившись у своїй клiтi, бо Гатило зумисне не помiчав її й щоразу грубо гримав.

А тодi поїхав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Київ, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по неї. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг:

 Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.

Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:

 їдемо в Аквiтанiю!

Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарiїв бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий.

Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.

Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав&

Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.

 Не люблю тебе! кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. Нiколи не буду твоєю, так i затям!

 Але не будеш i Гатиловою! вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.

 Буду!

 Нi, не будеш!

 Пощо?

 Не люба єси йому.

 Яке твоє дiло! Буду!

 Однаково не будеш.

 Пощо?

 Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку&

 Яку?

 Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с& моєю.

Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою.

Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув її до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутнє тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з її млосних обiймiв.

I тiльки в стайнях охолов i заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i є князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому зовсiм не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.

Єдине, що мiг собi дозволити Гатило, справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше.

Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся:

 Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь київський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив:

 А як же отець її, Iлiя?

Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону.

 Iстину рече Борислав Борич, мовив старий конюший Войслав.

Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:

 Треба сла рядити, Богдане.

Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:

 Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.

Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велiїх та малих боляр:

 Кого ж послемо до князя Iлiї?

 Та кого? по паузi обiзвався князь Воїбор. Сли мене та& вiн обдивився присутнiх, та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi.

 Тебе не личить, засмiявся Борислав Борич. Тесть єси Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й&

Се зачепило Богдана, й вiн сказав:

 Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!

Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.

 Їдьте, сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.