А Людота зiйшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й вiдштовхнувся. Вода пiдхопила його й понесла вниз.

Той меч дався Людотi нелегко. За нього вiн узяв велiй грiх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, i Дажбог, i Дана, й Перун, i Морана, й iншi кумири, яким чинять требу русини. Хiба що заступиться Юр Усепобiдник&

Людота викував за сi двадцять шiсть лiт одинадцять мечiв. Йому допомагав i коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлi, другий теж дав ледь помiтну трiщину, й Людота пошпурив його в залiзяччя за мiхами. Третiй пощербився на твердому тисовому деревi, четвертий на дикiм каменi&

Той камiнь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, вiн спершу рубав нею, тисову колоду пiд ковачницею. Всi iншi мечi, пiсля третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким i коли.

Так спливали роки за роками, Людота купував у гречникiв найкращi харалуги й кував з них мечi, щоб скришити їх на дикому каменi. Смерди смiялися з нього, бо хто ж рубає, мечем камiння, та коваль кував i кував, майже зошалiвши вiд невдач. Вiн їв землю й мусив дотримати тiєї клятви.

Десятий меч скришився тiльки по сьомому чи восьмому вдарi, тодi-таки перервавсь навпiл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подiя, що змусила його забути й свої мечi, й жону з дiтьми, й рiдну хату.

Людотина думка, власне, болiла тiльки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодiсть, i ту купальську нiч, коли її вмикнув Людота, й той день, що дав їй волю. Вона, як умiла, допомагала своєму ладовi й страждала вiд Людотиних мук не менш за нього самого. Вiн їв князевi київському землю, й сей тягар тиснув їй на душу всi лiта.

Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi київськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод.

Славка зiбрала все своє жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учащає чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повiдала се можевi своєму. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дiдо виявився страшенно хитрим старцем. Вiн так непомiтно вислизав з Городища, так скрадався нiчними стежками, коли мав кудись iти, що Людота тiльки кусав собi губи вiд безсилої лютi.

Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все й про ходiння ротi князевi київському, й про свої мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатиловi», раптом ска-цапiв:

 Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi київському? Всi й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мої! Не твоє то дiло! Йди геть!

Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав:

 Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то є не повiм& Щось та є&

Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Києвого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити.

Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупої ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба.

Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до самої Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливої бiганини.

Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижається, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.

А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далi.

Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.

Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. Єдиним знаком у пiтьмi було форкання кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч.

I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос:

 Стяти голову такому!

 Кревний менi, заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту.

 То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч?

Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.

Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростаної руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись.

Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, може, сук де є, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту:

 Ах ти, невiголосе!..

Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити її далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались.

Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.

Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.

Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi.

Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося.

Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi&

Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши їй, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув їй у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окраєць хлiба сiрого й знову ступив до дверей.

 Здобув єси?..

Людота кивнув i лише промимрив:

 Я& не жди&

Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн i чужих язикiв, побував у Галлiї й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижiєвiй олiї меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, про се знав тiльки вiн сам&

Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав своїх ратеводiв й оголосив їм, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiлої впертостi Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч.

Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому:

 Я йду на Русь yсп'ять.

То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима.

 Бич Божий оминає Вавiлон, сказав Гатило. Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!

Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша.

Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом&

 Княже!.. Та княже ж, речу!..

Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя.

 Що є стало? Ось вийди&

Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.

Уже надворi Годой пошепки звiрився:

 Жона&

 Яка?

 Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається&

Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя.

Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту.

Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою.

Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя.

Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг вiн любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в своєму хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицiї залюблювались iз одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!

Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись.

Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, її впiймали дуже швидко не встигла дiстатися й Сiцiлїї. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма євнухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорiї вирватися на волю лишались марними.

Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського iмператора» й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями.

То була печатка Валентинiанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:

 Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити її й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлiї сидять вiддавен i вiднедавен.

Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього&

 Яку маєш надобу? непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й вiн:

 Прийшла-м до тебе&

 Виджу. Пощо?

 Заженись на менi.

Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом:

 Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая?

Юста заворушилася, й вiн докинув:

 Пощо вiддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свiй у другий бiк. Чи не вiдаєш того?

 Чого?..

 Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла єси. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся.

Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала:

 Поведи мене в город свiй.

 Маю жону собi& Й не їдну.

 Дарма.

 Але ж ти єси християнка!

 Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала&

 Перстень& Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю?

Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? Їй же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена.

 Ти втекла-с вiд нього?

Юста-Грата Гонорiя проказала:

 Коли Рим облягають варвари, вiн одпускає своїх робiв на волю.

Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сiєї дiви руками. Зiницi в неї аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова:

 Тодi присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк єси папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що єси звiр i душогуб, що поруйнував єси многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де минаєш, палахкотять вогнi&

Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв i його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки.

 Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови твоєї, й можiв твоїх увидiла-м i& Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотруїти тебе& Мислиш, i я також?.. Боїшся? Вiзьми мене повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що єси схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. Вона млосно засмiялась. Але тепер сама-м увидiла& Боїшся? Буду жоною, робою, налiжницею чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай&

Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодної жони, бо то теж, був покон землi Руської й ратi руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сiєї жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi її молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив її в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд самої чуми.

В ЛIТО 452-е мiсяця стичня

Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зi свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до другої рiчки Райни. Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонiї й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували київському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi.

Навiть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру.

На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Київ город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою.

В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий з пiдклiтями, повершим та «горою». Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над «горою» ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi київськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду.

Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель.

Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних.

Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримiльда вся поринула в своє велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в неї не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримiльда стежила, як двоє малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.

 Яреню! Вкусе!

 Не вку-уше, запевняв хлоп'як i нахвалявсь: Ошь я його шам кушну!..

Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.

Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь.

Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.

В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала:

 Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гродi.

Гатило прислухавсь.

 А не спитав єси анi раз, як жиється менi тутки.

Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Руської або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила:

 Соромно менi жити в городi твоєму, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж& братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завiз аж у козарську волость&

 То яку хiть маєш? спитав Гатило.

 Посли гiнця до братiв моїх.

 Пощо?

 Хтiла би-м видiти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .вiдвернувсь i мовив:

 Зараз нiколи менi& Маю клопоти нагальнiшi&

Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

 Тобi добре тутки& Маєш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась& Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?

I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Києвого? Й Гримiльдi буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стiльки лiт i не дає впокоїтися?

Вiн сказав:

 Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.

Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi минуло, як привiз її сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю й не змiг зрозумiти сiєї жони.

Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у всхiдньому кутi городу Києвого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.

Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому:

 Сли сюди ябедника.

 Нащо?

 Писати-ймемо ябеду братам моїм Гановi й Горватовi.

 Костана в Києвому городi нема, подумавши, сказав старий конюший.

 Сли котрогось инчого.

 Тi по-готському не знають.

 Давай абиякого. Мої брати читати не знають нi по якому.

 Русич є.

Княгиня махнула рукою. Русич то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати своє слово.

Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс високе писалище на бронзових нiжках, у другiй згорнений трубочкою рiвно вирiзаний шмат вовчої сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi.

Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала йому, нарештi ябедник спитав: