Досвiдчений у ратнiй справi Маркiан не вiрив можливостi спинити гунiв, бо, крiм полкiв, що валчилися й перемогли римлян та вiзiготiв у Галлiї, Аттiла мав ще й свiжi, незайманi, в Мiзiї та Паннонiї понад Дунаєм. Але Пульхерiя наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напiвписьменний мiж, була iмператором Всхiдньої Римської iмперiї. Константинополь, казала вона, не може собi дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттiла се зробить, його наступний удар буде по священнiй стольницi Костянтина.

Грецьким тагмам, розташованим у Фракiї й Iллiрiї, було наказано йти на допомогу Римовi. Та в долинi рiчки Сави тагми мусили зупинитись. Аттiла ще ранiше передбачив усе й наказав великому боляриновi Бориславу та своєму братовi молодшому Володаревi бути напоготовi. Грецькi тагми, складенi переважно з фракiйцiв, волохiв, готiв та iллiрiв, не могли нiчого заподiяти свiжим силам гунського царя. Та вони й не хотiли сього, бо дужче горнулися до гунiв, анiж до Риму й Константинополя, й свiдок тому численнi гунськi -набiги через Дунай i Гемський хребет, у яких активну участь брали тi самi готи, й iллiри, й волохи, й фраки&

Богдан Гатило розташувався станом не в Медiоланумi, тiснiй кам'янiй твердi, що пашiла в сю липневу пору, мов розпечений черiнь, а на зеленому лузi край рiчки Мiнцiум. У його червонiй полотцi лежав важко поранений син Юрiй. Римський меч так понiвечив його, що вiн добру сiдмицю був на гранi життя й смертi. Але молодiсть i цiлюще зiлля руських вiдьмакiв урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем i в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землi вiд Райни до Iтиль-рiки й вiд Полунiчного океану до моря Латинського та Гемських гiр.

Спершу Юрiй, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латниковi. Тодi, помiтивши у вiтцевих очах iскринки теплоти й любовi, смiливiшав, юнацька кров брала в ньому гору, й вiн починав хвалитися:

 Кди-би не кiнь мiй ковзнув копитом по щитi залiзному, я би-м не дався тому латиновi вдарити мене, отче!

 Скiльки поклав єси? спитав Гатило, й син розчепiрив пальцi.

 П'ятьох, отче!

З отрока мав вирости добрий князь, i Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данковi, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирiв, щоб молодший, супроти поконовi руському, сiв на вiтчий стiл у городi Києвiм.

Данко за мiсяць, який провiв на возi, зовсiм одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, вiн ще кульгав, але вже мiг сидiти верхи й подався до свого коша на полунiчному березi рiчки По за Медiоланумом.

Юркiв навчитель нi на крок не вiдходив од свого пещеного. Вiн теж був у тiй ратi з княжичем i тепер карався думкою, що не змiг охистити Юрка, коли того посiло двоє латникiв. Старий косар i думки собi не давав, що розмiняв десятий десяток i рука його вже не та, як була лiт тому хоча б iз п'ятнадцять.

 Знайди Юрковi лiпшого навчителя, жалiбно дивився Гатиловi в вiчi Шумило. Я-м не годен зучити його пуття.

Але Гатило вже мiг усмiхатися. Тепер, коли Морана з її гострою косою поминула його синiв, князь думав, що то й лiпше, коли мiж уже в отроцькiй порi здобуває собi руби на полi боронному. Кращого, нiж старий косак Шумило, нiде не знайдеш.

Гатило спав в однiй полотцi з недужим сином i його пестуном, але князiв та боляр приймав у посиротiлому наметi Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, i хоч старий конюший лишився спати вiчним сном у землi Галльськiй, Гатило знав, що дух його тут, у полотцi, й лишав йому на нiч страви та питва, щоб Вишата мiг тiшитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юровi Побiднику, потроху тупилася й холола в серцi тихим смутком неминучостi. Й лише раз по раз перед очима виникали сумнi очi Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всiм зрозумiле слово «Вельми&», яке вiн мовив своєму князевi, йдучи на певну загибель в iм'я Русi та її ратного кумира&

На п'ятий день пiсля взяття Медiоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь i куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зiбрав князiв, боляр, воєвод i тисяцьких i довго розпитував кожного, якi втрати в полках, скiльки поранених, скiльки коней добрих i скiльки харчiв та полону везе кожен чiльник. I нiхто не наважився сказати Великому князевi, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два днi легкої путi стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.

Богдан розпустив усiх, у Вишатинiй полотцi лишився тiльки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-помiж наближених умiв розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талiв. Годой уже кiлька разiв казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундiї Гагнi, князя Троцького. «То ж є твiй шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичiв?» Богдан мовчав i нiчого не вiдповiдав на тi закиди.

Сього разу Годой спитав iнше: власне, те, що непокоїло всiх воїв.

 Допоки сидiти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм i вся рать злине туди, куди каже меч твiй. Ти ж сам се вiдаєш.

 Вiдаю, вiдповiв задумано Гатило. Вiдаю, та&

Вiн збиравсь одкрити Годоєвi свої думки й подуми, може, вперше пiсля тiєї лютої сiчi на далеких Каталаунських полях, i Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровеннiше. Та в сю мить зайшов до полотки велiй болярин турицький Войслав.

 Княже, сказав вiн, чолом тобi латинцi&

 Де вони? спокiйно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.

 Тутки, край рiчки. Такi латинцi, що я-м i не видiв досi. Клобук у старiйшого золотий, у камiннi&

Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шiсть лiт, i вибiг з намету. Гатило непоспiхом послiдував за ним. У березi коло човнiв i лодь стояла барвиста купа римських слiв душ iз двадцять. Гатиловi навiть здалося, що вiн бачить серед них i жону. Та то було невiрогiдно, на такiй вiдстанi важко щось вирiзнити, а ще серед римлян у їхнiй довгiй одежi мало не до п'ят.

Вiн знову зайшов до полотки й сказав Войславовi:

 Пришибiть слiв у городi. А коли не хочуть то тут, у полотках.

Велiй болярин Войслав, убраний по-турицькому в бiлi, мережанi по боках чорними снурками ногавицi, пiдперезаний червленим широким опоясом, у бiлiй безрукавiй гуньцi, з-пiд якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боцi, чемно вклонився Великому князевi, якому був рiвний у лiтах, i швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз i сам бував Гатиловим слом у рiзноличнi язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгiрше за самого Великого князя, й Гатило останнiм часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим[26] '. А в його мiсце, звичайно, посадити посадника з-помiж київських боляр. Войслав був би втiшений, i держава б змiцнилася мiццю Великого князя. Богдан робив такi перестановки вже не раз i не десять, i його двiр у городi стольному був повний урядцями з далеких i ще дальших волостей.

Войслав добре тямився на новому дiлi. Вiн запропонував словi римського iмператора вiдсiсти в затишних мармурових хоромах у городi Медiоланумi, що високо здiймавсь над рiчкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинськiй мовi, але дехто з них мав удавати, нiби нiчого не розумiє. Й увечерi того самого дня вiн розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей&

Сол володаря свiту, римського iмператора, сидiв на прохолоднiй кам'янiй лавицi в хоромi колишнього комiта Медiоланума Юнiя й думав тяжку думу. Вiн здавався старiшим за свої п'ятдесят п'ять рокiв, глибокi зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сiрi стомленi очi дивилися на розпис межи вiкнами свiтлицi й нiчого не бачили, бо словi випала найважча в його життi мiсiя, подiбної вiн ще не знав. Навiть позаторiшня «рать» на вселенському соборi в Ефесi здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичнi монахи ламали своїм супротивникам кiстки, а Дiоскор топтався Флавiановi чобiтьми по животi. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цiлий Рим, уся iмперiя, сол же не бачив нi виходу, нi порятунку. Завтрашнiй день може стати першим днем великого суду й останнiм днем Риму. Й iсторики напишуть вiдверто й безжально, що того суду не мiг запобiгти вiн, посланий сюди iмператором i всiма вiльними громадянами столицi свiту.

Се був намiсник святого Петра на землi, пастир усiєї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентинiан Третiй доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттiлою.

Папа висидiв у порожнiй свiтлицi, не встаючи з мармурової лави, до другої варти. Та коли й пiшов спати в розкiшне ложе з шовковими простиралами, заснути не мiг. Щойно стуляв повiки, й перед очима вставав небачений, а тим ще бiльш загадковий i таємничий гун. Вiн увижався папi Левовi низеньким i присадкуватим, довгоруким i кривоногим калмиком iз вузенькими й розкосими вiчками й жовтим обличчям. То було щось на межi сну й марення, вранцi голова в папи розколювалась од болю, й вiн, покликавши до себе одного зi служок, приставлених Войславом, спитав:

 Пощо цiсаря твого звуть усi& Бичем Божим?

Служка вiльно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець[27]. Але вiн не одразу второпав, що вимагає папа.

Лев заходився допитуватись:

 Як тебе кличуть?

 Мене? П'єтро.

 А «петрос» по-грецькому є камiнь. А вiтця твого?

 Вiталiй.

 Вiталiй по-латинi означає живий, жвавий.

 А-а! здогадався П'єтро. То руськi имена такоже мають значiння. Богдан се є той, кого дав Бог руський.

 Для чого речеш Богдан? Цiсаря твого кличуть Аттiла.

 Гатило, поправив його молодий служник. По-їхньому Гатило.

Лев Перший спробував повторити iм'я грiзного гуна так, як його вимовляв авзонець П'єтро, але в нього не виходило нiчого путнього.

 Се ймено важко дається латинцевi, сказав вiн. А що воно значить?

 То не є ймено, а прiзвисько. Значить по-латинському флагеллум[28].

Папа Лев аж якось полегшено вiдiтхнув. Усе нiби стало на свої мiсця, й те дивне ймення гунського цiсаря дане йому самим богом на кару свiтовi за тяжкi грiхи. Отже ж, Флагеллум Деї[29]& Богом дане гатило&

Сю розмову з папою римським П'єтро дуже докладно переказав Войславовi, й велiй болярин турицький щиро смiявся з Левової цiкавостi.

 Нагнав страху Гатило всьому свiтовi. Ач, узялися копати, пощо так названо князя нашого.

Вiн сказав про се Богдановi, але той байдуже махнув рукою:

 Чув єсмь. Нехай речуть.

Його думки були зайнятi iншим, такi жарти, може б, розважили його ранiш, але зараз вiн сказав:

 Прийму слiв римських по третьому днi.

Войслав за тим, власне, й прийшов i тепер подався сповiстити сла про волю Гатила.

Три днi тяглися для папи Лева, мов три роки, й вiн прийшов реченого дня на довгосподiвану авдiєнцiю марний i виснажений, мов пiсля важкої хворостi. Разом iз ним було три бiскупи в снiжно-бiлих тунiках i червоних наметалах, якi мали означати чистоту Христової вiри та ясну кров Сина Божого, що вiн пролив її для порятунку людства. За бiскупами виступали три сановники свiтських консульського чину, всi в яскравому вбраннi, що мало звеселити око варвара-переможця й зробити його прихильнiшим. Позаду йшло п'ятеро патрицiїв старiйших римського двору iмператорського. Шоста з ними була ще молода й дуже вродлива жiнка. Гатилiв погляд раз по раз падав на неї, й князь нiчого не мiг удiяти з собою. Вислухавши звичнi сольськi вiтання, вiн спитав сла:

 Хто ж несе менi сi слова вiд iмператора захiднього?

 Намiсник святого Петра, зверхник усiєї церкви християнської папа римський Леон Прiмус[30], твоя величносте, тихо вiдрекомендувався сол i низько, до самої землi вклонивсь Гатиловi, хоч сан не дозволяв йому кланятися навiть iмператоровi. Зi мною консул неапольський Константус Гракхус, три бiскупи&

Гатило байдуже перебив папу Лева:

 Чия та жона, котру-м видiв ще першого днi, як сте прибули до мене?

Ябедник Костан чiтко перекладав кожне слово свого володаря й кожну вiдповiдь Лева Першого.

 То Гонорiя, твоя цiсарська величносте. Юста-Грата Гонорiя.

Гатило здивовано блимнув на римлянку, й та знiтилась i схилила зiр долу пiд цупким поглядом варварського цiсаря. Та того погляду йому стачило ненадовго. Вiн одчув, як серце йому холоне й пальцi рук також холонуть, i спробував дати собi раду. Й папа Лев, i римськi патрицiї, i руськi князi та боляри мовчки дивилися на нього, й та мовчанка, певно, затяглася надто довго. Нарештi Великий князь узяв себе в руки й знову зосередивсь на головному словi Риму. Той для врочистостi був у високiй i круглiй, мов тричi вершена копиця сiна, золотiй папськiй тiарi на головi, й се трохи розважило Богдана. Почалась дiлова частина переговорiв. Леон махнув назад рукою, крайнiй консул, речений Константус Гракхус, передав його знак ще далi, й небавом з-поза полоток виринула група робiв i латникiв. Кожен нiс поперед себе золоту або срiбну вазу, чи скоряний, помережений золотою прошвою, мiх, чи важкий лар. Їх було душ iз двадцятеро, вони один за одним ставили дари перед Великим князем київським, що сидiв на своєму дубовому сiдлищi в простому ратному вбраннi. Навколо юрмилися князi, боляри, воєводи земель та тисяцькi вiд руських i неруських городiв. Роби й латники низько вклонялися Гатиловi й, так само нахиленi, вiдступали задки вбiк, даючи путь iншим.

Гатило й не дивився на тi дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, i срiбних, i скоряних мiстилищ iз коштовностями, папа Лев Перший проказав:

 Iмператор, твiй римський брат Валентинiан Третiй сле сi дари на знак своєї дружби й любовi до великого цiсаря гунського Аттiли, що речеться Флагеллум Деї.

Богдан лише тепер засмiявсь весело й щиро, й звернувся до папи римського:

 Не питаю тебе, хто повiдав тобi слова такi. Але чи має брат мiй Валентинiан римський силу вийти насупротиву менi?

Лев Перший мовчав.

 Повiдь менi, чи не тому сле менi твiй господар такi щедрi дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?

Папа знову нiчого не вiдповiв. Усi на свiтi слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо вiн має впасти на голову стольницi свiту& Вiн стояв i вперто дивився собi в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тiару.

 Мовчиш? А спитаймо тодi осих можiв моїх що повiдають вони? Гатило глянув лiворуч, де стояли князi та велiї боляри. Войславе!

Болярин виступив уперед.

 Речи менi, Войславе: скiльки разiв одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям пiд стiнами його?

Войслав гордовито вiдповiв:

 Числа немає!

 Чув єси? спитав Гатило папу римського.

Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всмiхнувсь i знову повернув очi до Войслава.

 Й скiлько разiв ходили нам ротi[31] не прати слова свого?

 Усi рази, Великий княже.

 Чув єси, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi моєї! Гатило знову глянув на Войслава. Чи так речу, велiй болярине?

 Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отруїти тебе, княже.

 То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора?

Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку:

 Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi& Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу& Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.

 Я не маю хреста в пазусi! вiдповiв Гатило.

Папа Леон i далi молив грiзного царя:

 Сi дарунки то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:

 Що повiдаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.

 Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!

 А що ректи-ймуть лугарi-косаки? спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:

 Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!

 А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:

 Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

атило тихо проказав Левовi:

 Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми. Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

 Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.

 Що видиш там, соле?

 Нiчого не виджу, цiсарю.

 Я такоже, погодився Гатило. Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.

Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорiї. Повiки в неї майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до своєї полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав:

 Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?

 А нiчого, вiдповiв Гатило. Сподобають у станi моєму хай сидять, а нi дорога їм проста.

Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти.

Войслав питався Гатила про iнше:

 Не повiдав єси, що чинити з отимо, вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав:

 Хай забирають yсn'ять.

 Що?!

 Те, що-с чув.

Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надiї. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком.

Гатило знав, що зараз дiється в душах латинських, i не робив жодної спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною:

 Придибав той Лев&

 Для чого?

 Не рече&

Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла.

 До& Вишати, мовив князь i, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима.

Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне цупке, для сидiння, зi срiбнотканої коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Руської iмперiї та цiлого свiту.

Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння.

 Хайре! сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. Калiмера[33].

 Хайре, кiрiє базилеє[34]& вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?

 Давня пригода є то, вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, має затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже добре, й хотiлося побути самому.

 Не вiд себе прийшов єсмь, почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана.

Гатило сказав:

 Вiдаю.

Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином.

 Не вiд себе, а вiд сестри iмператорової. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець.

 Яку хiть має високорiдна сестра iмператора римського?

По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней&

 Порфiророджена Юста& папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, &простягає тобi руку свою.

 Тож як? пойнявся здогадом Гатило.

Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане:

 Руку свою й серце.

Великий князь київський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.

 Я-м читав колись вашу книгу християнську, сказав вiн, раптом посерйознiшавши. Там є така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзраїльський.

 Читав єси книги святi?! мовив уражено Лев.

 Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, вiдповiв Гатило. Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. Й додав удруге: Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.

 Кiрiє базилеє! Лев Перший аж устав з ложа. Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу язиком». Не сердься, кiрiє&

 Кало[35], вiдповiв Гатило. Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Iзраеля:

«Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр&»

 Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.

 Пощо ж то?

 На тi городи впав гнiв божий.

 А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.

 Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.

Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.

 Артаксеркса не буде, сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув:

 Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:

 Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя київського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав:

 Не признаєш, княже?

Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.

 Упiзнав єсмь, вiдповiв князь Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

 Я також маю, вiдповiв Людота. їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.

Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.

 Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.

Гатило взяв i покрутив його в руках:

 Для чого?

 Вдар!

 Намислив єси чари якiсь?

 Нi.

 То для чого ж?

 Удар! Осе тобi й камiнь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi:

 Вдар!

Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у своїй руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець.

 Удар! сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить.

Вiн недбало забрав меч iз Гатилової руки й дав його Войславовi.

 На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камiнь.

 А як зламлю? засмiявся велiй болярин Войслав.

 Ударяй!

Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку.

 Лiпий меч& Вельми лiпий& Але ж йой!

Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк тiльки iскри зашкварчали.

 Вдар ще, сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув.

 Ану, ти, мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєвi.

Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.

Людота подав Гатиловi:

 Вдар, княже, тепер ти.

Гатило, звеселiвши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз i вдруге. Iскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:

 Розiйдiться!

Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.

 Пожди, княже Гатиле, стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версi. Тепер ось осей.

Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками.

Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. Єдине був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу.

 Вдар, сказав Людота.

Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч вiдскочив од каменя набiк. Богдан узяв його мiцнiше й знову вдарив. Сердитi джмелi гранiтних iскор полетiли вусiбiч, а князь рубав i рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом i стежили з затамованим подихом.

Гатило спинивсь i здивовано роздивився меч. На лезi не було жодної щербини. Камiнь же, дикий камiнь бiлiв порубинами.

 Що правиш за нього? спитав Гатило, втерши пiт, який виступив йому на чолi вiд раптового хвилювання. Людота-коваль тихо вiдповiв:

 Нiчого.

 Речи, що правиш! у нестямi вигукнув князь. Але Людота вiдповiв так само тихо:

 Нiчого. Маємо з тобою давнi вири.

 То дурне, мовив Гатило. Речи й я дам тобi золота, й серебла, й камiнцiв-кривавцiв, скiльки здужаєш пiдняти.

 Людський живiт[36] важить бiльше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь ротi тобi, землю-м святу їв.

Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зiтхнувши, сiв на порубаний дикий камiнь, тримаючи мiж колiньми однобокий старий меч.

 Де здобув єси його?

Людота вiдступив на крок i глухо проказав:

 Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав iз землi. Людота похмуро засмiявся, тодi дивним поглядом виважив князя. Се є той меч, о котрiм я землю-м тобi їв. А було те лiт тому двадесять i шiсть.

Натовп окiл князя та коваля рiс i рiс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самi вiчi, пiдiбрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчiрку й пiшов. Його земляк Лосько, княжий мiж iз рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, i люди розступились перед ними, як не розступалися навiть велiїм болярам. I тiльки чути було захоплений шепiт: «Коваль з Городища пiд городом Києвим& Юрiв меч& Юрiв меч&»