Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i лише п'ястуки йому збiлiли вiд напруги, бо ж обiруч стискав червонi, поцяцькованi золотом пiхва меча свого.

 Вишато! крикнув до нього болярин Орест. Ворота-а!..

Старий конюший чимдуж побiг туди, де найбiльший баран бив залiзним лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати її з завiсiв, але вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали ворота камiнням i землею.

Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:

 Коти всп'ять!

Його не зразу второпали, нарештi здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля мiжного Вишати, в битвi ж слово зверхника є закон, i покон, i Боже велiння.

 Пiд захiдню!

Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один коло одного й лупали мур.

Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисникiв коло сiєї стiни лишилося мало, всi боронили ту, всхiдню, куди без упину дерлися й дерлися руськi можi.

 Пiди гопкай! сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:

 Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його наказовi й почали бити, всi разом:

 Гоп-ки!..

Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок, i їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi попереднi днi.

Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:

 Лiзьте, й годi!

Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв. Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого. Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.

Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях сонця, далеко на заходi побачив густi лави римлян, якi раз по раз виблискували крицею шоломiв та золотом бойових орлiв, а також вузькi корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.

Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого зверхника, вiн крикнув:

 Гуди!

Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимагає Вишата, й повiтря розтяв мiдний згук труби. Звiдусюди прибiгли сотники й тисяцькi, й Вишата наказав:

 У сп'ять!

Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою своїх легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:

 Пали!

Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать вiдходила за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява й до городу пiдiйшли першi центурiї римлян i готськi комонники, русичi були вже за добрих п'ятдесят гонь од так i не взятої твердi. Можi похмуро мовчали, мовчав i Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребцi, й думав про те, що скаже Гатиловi й що вiдповiсть йому той.

Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.

Мiсяця того ж таки

За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру конюший Вишата Огнянич.

Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув сподiвався на гiрше.

Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.

 Потрощимо заборола а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.

Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.

 А дай-но броду, сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.

Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати вперед стежiв i дозiрцiв комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд i заходився пiднiматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя київського. Пiднявшись на горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до полотки. Посерединi на величезному перському килимi стояв незмiнний князiв дерев'яний стiлець. Гатило стомлено сiв. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провiв рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тiм'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку килима й застиг.

Усi, хто ввiйшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Руської Вишата Огнянич.

 Вивiдники, сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.

 Речи, хай iдуть сюди.

Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.

 Речи, кивнув до старiшого з них Великий князь.

Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою м'якого килима:

 Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.

 Скiльки їх є?

 - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.

 Значить, усi укупилися, мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:

 Iз ними готи Теодорiковi.

 Хто?!

Лосько незворушно повторив:

 Готи захiднi, княже.

 То лжа є! гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вiчi: Кого послав єси на вивiди? Теодорiк менi клявся, що внизує меч у пiхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

 Готи.

Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з Теодорiком i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв своїх i ходив по полотцi, мов у нього заболiли зуби. Вельможi стояли, стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всi спiдлоба позинали на Велiмира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами й досi вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорiкова зрада була яскравим свiдченням того. Ще не вiдомо, як поведуться вони, змушенi воювати проти своїх кревних родичiв вiзiготiв.

Остроготськi князi теж переживали, особливо ж Велiмир й Ардарiк, Гатиловi улюбленцi, до яких руськi князi та боляри ревнували свого володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть i живий розум&

Цiлу нiч прибувало на гору ополчення руського князя, й тiльки на свiтанку до Гатилової полотки ввiйшов Божiвой.

 Усi смо, Великий княже, сказав чернегiвський князь.

Богдан Гатило, який цiлу нiч не спав i лише вдосвiта стулив повiки, втомлено потер обличчя й нiчого не вiдповiв.

Зi сходом сонця Вишата наказав укрiплювати табiр. Усi вози та мажари обозу було розiставлено величезним колом на горi й позчiплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у пiдошвi довкола гори, можi заходилися рити суцiльний глибокий окiп. Робота тривала цiлий день, i коли надвечiр прибули дозiрцi й повiдомили, що римляни та вiзiготи наближаються, табiр ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем i ведмедем на ньому, що сяяв i трiпотiв у вiдблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бiк рiчечки. Вiн уже знав, що римляни звуть її Маурiакум. Горб на тому боцi займався тисячами багать. Ецiєвi, певно, доповiли вивiдцi, що гуни стоять навпроти через рiчку, та вiн i не ховавсь. Мабуть, вирiшив, що пропонованi йому гунами позицiї цiлком сприятливi для нього. Неширока мiлка рiчка, обабiч два досущ однаковi горби гонь по п'ятнадцять у перетинi, й навiть вiдстань до рiчки мiж ними однакова по п'ять гонь. Єдина рiзниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здiймався ще один, довгий i вигнутий пiдковою до рiчки, оточуючи менший горб iз трьох бокiв. Але його навряд чи можна було розцiнювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се мiсце, щоб Ецiєвi не спало на думку вiдкидати пропоноване поле боронi. Й хоч на захiд вiд довгої гори здiймалася ще одна, маленька, така сама, як i горб, де стояв Гатило, й мiж ними на вигинi рiчечки Маурiакуму пролягла драговина, звiдки линуло голосне квакання жаб i крекiт нiчного птаства, зате ж i в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхiд од першого витягався понад рiчкою один, а далi, вже руба до Маурiакуму, другий, удвiчi бiльший. I за римським станом, як i за табором Гатила, теж протiкала рiчка заслiн на випадок вiдступу.

Ецiй мусив оцiнити таку великодушнiсть iз боку гунiв.

Гатило дивився на їхнiй осяяний вогнями табiр i намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тодi, лiт тому сорок, Ецiй був талем при дворi дiда його Великого князя Данка в старiй стольницi Витичевi. Невже й вiн тепер постарiв i посивiв? Тодi се був хитрий i в'юнкий iллiрiєць, а тепер став римлянином i римським патрицiєм, якому сам iмператор Валентинiвн змовчував. I то мусило бути правда, бо ж Ецiєва слава непереможного водiя легiонiв бучала ще тодi, коли Богдан Гатило був молодий i навiть геть юний.

 Палять, сказав, пiдiйшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бiк, де мерехтiв багаттям римський табiр.

Гатило тiльки кивнув, i старому конюшому було досить i того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевiрити, як несуть сторожу вої руськi на березi Маурiакуму та на всiх вартах навколо табору. Гатило ж увiйшов до своєї полотки, опустив завiсу й дмухнув на поставець, пiдвiшений до середньої сохи. Вiн заснув одразу, щойно лiг i вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю далася взнаки вчорашня безсонна нiч i цiлоденна бiганина.

Вранцi, ще Дажбог i на свiт не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочниковi, й той заграв сигнал готовностi. В усьому величезному таборi, оточеному возами та глибоким ровом пiд горою, заграли труби й роги. 3-вiд римського стану їм вiдповiли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. I коли на всходi вдарило списами перше сонячне промiння, з-за рiчки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мiдними бляшками, але без мечiв i сулиць. Латиняни попросилися до царя гунiв Аттiли.

Богдан сказав упустити їх.

 Патрицiй Ецiй, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобi й твоїм воєводам, царю! сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.

 Хай вернуться його зичення на нього ж, вiдповiв Гатило через тлумача Костана. Й о що молить патрицiй?

 Рече битися взавтра, царю, мовив той самий чорнявець.

 Пощо?

 Бо римськi й готськi вої цiлу нiч не спали, й буде нечесно, коли цар гунiв Аттiла скористає собi їхню муку.

Гатило довго думав, тодi сказав Костановi:

 Речи їм, хай перекажуть своєму вождевi: руси нiколи не б'ють безоружного!

Й вiдпустив нарочитих од римського полководця. Вiн передбачав се. Заставши русiв у вже готовому й мiцному таборi, латини обов'язково намагатимуться вiдкласти день великої ратi, щоб i собi добре зготуватися. Й передбачення справдились.

Можам руським i всiм їхнiм з'юзникам було дозволено ходити вiльно, але бути приоружно й коней не розсiдлувати. Вишатi Гатило сказав:

 За малою гiркою по той бiк болота постав заслiн. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення мав побачити востаннє все на власнi очi й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з себе зайву одiж, але мечi тримали на пасах через плечi, їх було так багато, що з гори Гатиловi здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке зайняло всю смугу мiж окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася кiннота, й там було ще тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навiть найближчi товаришi. Мiж конов'язами ходили можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майорiли барвистi корзна воєвод i боляр, i прозiрними вежами стояли позв'язуванi десятками довгi списи.

Перед обiдом до великокняжої полотки прийшов Ардарiк. Вождь численних полкiв остроготської Гепiди був похмурий, його свiтлi, майже бiлi брови звелись на перенiссi.

 Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд Велiмира, Тодомира та Видимира&

 Вiдаю, про що ректи-ймеш, перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втiшився його словами.

 Ти вiдаєш, i всi вiдають, а твої князi, та боляри, та великi воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи&

 Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк зламав слово своє. Вiн є ускоком з-пiд волостi городу Києвого, й я покараю свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову своєму, й ти, Ардарiку, речи друзям своїм i моїм приятелям Видимировi, Велiмировi та Тодомировi, що Великий князь київський однаково любить усi язики, котрi шанують у ньому вождя.

Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тiльки тодi, коли той закiнчив:

 Так речеш ти& А вельможi твої мислять другояко&

 Всi вiдають, що ти був єси й лишаєшся мiжним вождем пiд моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:

 Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже&

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Вiн сказав:

 Я поставлю твоїх, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi своїм вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн є й що собi думає. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля своєї невдалої облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався:

 Де той твiй& калмак?

 Шаман?

 Шаман.

Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.

 Приведи.

Перший вельмiж землi Руської вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

 Ворожи! наказав Гатило.

 Кого ворожи? перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.

 Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

 Руськi кумири? Калмацькi кумири?

 Ворожи, до кого вмiєш.

Вишата сказав:

 Ардарiк має юдея.

 Ворожбита?

Вельмiж кивнув.

 Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:

 Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.

 Треба сiдай у куток, сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель якоїсь рiдини аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.

 Що є? стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись пiдвести голову, промимрив плаксивим голосом:

 Погана-погана, княз&

Богдан здавленим горлом наказав:

 Речи!

 Вбивай буде шаман княз&

 Речи! повторив так само Гатило.

 Погана речи&

 Пощо?

 Дим iде вгору, а тодi падай& Погано речи дим& Заплутай дим i зав'язай дим& Нема побiда Гатило.

 Лжа є! гаркнув Богдан i насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу й приказував:

 Калмак не лжа, дим не лжа& Дим правда речи& Коли вiн схопився на ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати:

 Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плитi було намальоване коло, подiлене через середину, й у кiлькох мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим i сiв, схрестивши ноги.

 Мовиш по-руському? спитав Гатило.

 Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по& '

 Ректи-ймеш по-руському, перебив його князь. Аби-м чув усе сам.

 Добре, добре, як волить Великий князь! покивав довгим носом юдей. Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже.

Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:

 Князева познака є «Г»? чи «Б»?

 "Г", сирiч Гатило.

 Тодi перекрутимо камiнь отак.

Ворожбит налаштував плиту рiзою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:

 Перекину завдруге.

 Пощо? звiв брови князь.

 Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв&

Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб їх до кухлика:

 Ще раз&

По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

 Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай& Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю&

 Я звелю повiсити тебе, якщо не повiдаєш менi правди, тихо сказав Гатило.

 Вай, бiдна голова моя&

 Речи! гримнув Гатило.

 Вай& Коло твого знаку& Осе є «Г» по-юдейському& Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч зелений& Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

 Що жде мене взавтра? тихо спитав князь.

 Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все& Не гнiвайся, свiтлий& Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний& Римляни завтра мати-ймуть гору& Вай-вай& Убога моя голова пiсля сього& Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай&

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло їдким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi неприємнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, своїх захiдних єдинокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорiї& Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки є серед ратi.

 Русинських! нагадав вiн. I Вишатi речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстарiший вiдун сказав:

 Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.

 То є добре, сказав старiйший вiдун. Лежить головою до рiчки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив її на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого:

 Що повiдала скора?

Вiдьмак обтер нiж об навої постолiв:

 Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:

 Не застуйте свiтла!

Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:

 Печiння добре. Втiшишся, княже.

 Що буде взавтра? Як утiшусь?

 Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi є того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.

Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.

 Де варила?

Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли їх водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося.

Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.

Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду, то полегшено зiтхав, то скреготав зубами, то знову зiтхав, бо начувся багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв.

Мiсяця того-таки в наступний день

Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч:

 Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!

Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сiєї митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв наїжачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.

Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув її в бiк ворога.

 Князь уже почав! щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. Потягнiм, дружино, по князi!

Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд якої в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв.

На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть їхнi труби.

Пославши вивiдцiв до самої рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.

 По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, сказав десяцький.

Гатило розiставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця їх назвав «усi инчi», тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому краї Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя.

 Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, сказав вiн вождевi готiв Ардарiковi. Я ж iду й не страхаюся.

Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi.

Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не вiдповiли на виклик. Незабаром з-од їхнiх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла. Другий був новий ще молодший за сього.

 Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю.

Богдан вiдповiв через тлумача Костана:

 Речи велемiжному Ецiєвi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу.

Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки й уволити волю Ецiя. Вишата сказав:

 Мiлко є. Вiн не вiдає.

То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й тепер боїться: пустить свої легiони на той бiк, i гуни переб'ють їх ще в водi.

З сього можна було б скористатись. I коли римськi нарочитцi з'явилися на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв, що згоден переправитися через рiчку, хай лишень римляни та готи вiдiйдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника: