Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн боїться не так за своє тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав їх i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише «скiфи» весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли свої нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi то благодать, яку посилають їм їхнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.

«Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхнi страви, але вiд розмов з ними ухилили смо ся&»

Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути. Вiн розумiв консула ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене й пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там таємницi можуть бути, коли всiм уже все ясно.

Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:

 Будеш консулом i сам станеш такий. I весело розреготався, бо Максимiн наставляв вухо до їхнього перешiптування.

 Отакий гладкий, уточнив Русич, i тепер уже й Прiск розреготався, за вiщо консул Максимiн нагородив його важким поглядом.

Нарештi, нагодованi, розiмлiлi вiд вогню та мiцного меду, подорожнi повдягалися спати, й смерди, господарi тих осель, де вони спинились, вiддали їм i зручнi поли, й цупкi теплi рядна. Буря ж надворi шалiла всю нiч i припинилася тiльки пiд ранок.

«Наступного дня, посiдлавши конi й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже пiднести їй у дар три сереблянi келихи, кiлько скор червленого сап'яну, та ще iндського перцю, та фiнiкiв, та рiзноличних овочiв, котрих у сiй землi немає й котрi вельми цiнуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь&»

Дороги розвезло пiсля тiєї сiрашної зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де їхало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'їздили до стольного городу Скiфiї, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому.

"По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним.

Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньої iмперiї[15], котрi їхали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та воєначальником Романом.

З ними їхав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва".

Констанцiй був родом з Захiдньої Галичини Вандалiї, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про «гунiв-скiфiв», i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням.

 Зодкуду вмiєш по-скiфському? спитав його Прiск. Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї&

 Християнин єсмь, вiдповiв Констанцiй, але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець.

 То ти скiф єси?

 А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. Їхньої кровi єсмь.

 То єси супротиву племiнцiв своїх? здивувався молодий грек.

На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом:

 Чув єси, щоби крiв ставала водою?

 Нi.

 Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує мiцний, як кiстка.

Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив:

 То й по-латинi означує добре: Констанцiй сирiч мiж постiйний i несхибний.

Вiдтодi вони й здружились.

"Дiждавшись проїзду Аттiли, писав Прiск уже в Києвому городi, ми всi разом поїхали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й немає рiвних. Сей хором зiстроєний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстроїв з каменю, привезеного з Паннонiї. Бо варвари, котрi населяють сю частку країни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на строїннi банi був полоненець, узятий у Сiрмiї&"

Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен:

"Нарiк єсмь столицю Аттiли селом, писав вiн, перечитавши якийсь абзац, але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зiстроєний з брускiв, так безщiльно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулюванi межи собою. Тут простор столовi свiтлицi, портики, велекрасно розташованi Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю&

Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'їжджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу".

Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньої пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя:

Тяжко є головi кромi плечу,

Зло тiлу кромi голови,

Руськiй землi без князя Великого.

Сонце свiтиться на небесi,

Князь Великий в Руськiй землi,

Дiвицi пiють на Дунаї,

В'ються голоси через море до Києва,

Князь iде на Зборичiв.

Город радий, земля весела,

Пiвши пiсню старому князевi,

А потому й молодим&

Коли Великий князь київський пiд'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду.

«Сей покон, записав увечерi Прiск, є в скiфiв знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й поїхав до хорому&»

Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi своїй жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до своїх полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривалої й виснажливої подорожi.

Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками.

Мiсяця того самого

Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь київський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя просто з корита. Пiсля вчорашнього «обiду» в конюшого страшенно хотiлося спати аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.

Прiск повернувся до полотки. Поруч iз їхньою стояли ще двi Ромула з Романом та Констанцiя з їхнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому:

 Й нi з ким нi про що!..

 Добре, кiрiє консуле, мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа.

Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi.

"Прогулюючись коло терема, писав потiм Прiск, я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами й латинську мови. Грецька ж тут чується тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракiї або ж на змор'ї Iллiрiї. Але їх зразу впiзнаєш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жиє замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мiзiї, а тепер вiн живе тут&"

Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться.

 Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою своєю& Буває, як здушить серце хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю&

 То пощо ж не бiжиш? спитав Прiск.

 Пощо& повторив Адамiс. Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i& добре тут жиється.

 Хiба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе& Скiльки-м пробув у сiй Скiфiї, а вже тягне додому.

Адамiс зiтхнув, але заперечив:

 Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним i велелюбим покоєм. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн має й шанує. В моїй старiй вiтчинi, в Грецiї, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там немає правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих&

 Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, мовив Прiск, але в голосi його не було докору.

 Так є, вiдповiв Адамiс. Ся земля є моєю другою вiтчиною.

 I бороду голиш&

 Се велить покон скiфiв.

 I волосся кружечком& Як ви се чините, що в усiх однакове!

 Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтинаєш усе, що виглядає з макотера.

Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обоє вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю.

А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi.

Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати свої враження.

«На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстроєнi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти неї долi й узорили рiзноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс їй дари й вийшов&»

Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.

Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь київський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд.

«Не тiльки гуни, а й инчi народи, їм пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велiї цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому&»

Скiнчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних країн i народiв.

Але нi римських, нi грецьких послiв Гатило так i не прийняв нi того дня, нi наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тiльки всмiхався й калiчив грецьку мову:

 Гуляйте. Аттiла знає, коли&

Й сли обох iмператорiв, i їхнi люди з учти цiлi вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. I щоразу розмовляли про Гатила, бо вiн був уже не тiльки в сiй варварськiй країнi, а й у цiлому свiтi. Й Прiск, уважно дослухаючись розмов, старанно вiдтворював їх на тонкiй заячiй скорi пергамену.

"Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велiї, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфiї, та й инчих земель, рече далi Ромул, не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простирається за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфiї, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персiї. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфiї. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тiєю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперiї не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красоєм, котрi є з роду царiв скiфських, сполчили велiї полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдiї. Й тiльки велiї полки персiв примучили їх вернутись у свою землю инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря".

«Так, рече далi Ромул, Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя своє на персiв».

"Але я вельми страшуся, рече Максимiн, що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi своєму: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мої ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор".

Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим «звiщанням» i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом.

«У значений час разом iз слами Захiдньої Римської iмперiї, пише Прiск, ми смо предстали Аттiлi при входi до столової свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сiєї, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки».

Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем".

Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi приїхав з далекої Мiзiї, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

 Борисе, вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою.

 Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Прiск писав потiм:

"Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах.

А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевiїв, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi".

Й заморськi гостi, й численнi вельможi київськi й не київськi багато їли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними.

"З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх.

Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом своїм&"

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому «скiфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».

Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатiї вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних Рустицiй родом з Верхньої Мiзiї. Його побрали полоном, але за велiї цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь&»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до своїх пергаменiв:

«Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно&» Всi були задоволенi й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.

Нарештi настав i прощальний пир вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.

Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се&

Мiсяця того-таки

Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.

Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.

Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.

Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.

Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.

Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, туди, де жили греки.

Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.

По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.

 Се для тебе, друже, сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. Се ж& Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. Се ж& Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй& Якщо вони в животi й здоров'ї&

Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.

У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.

 Се що є? спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.

 Ладно чинить& ладно, мовив старий грек, думаючи своє.

Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:

 Як його кличуть?

 Адамiс, вiдповiв Прiск.

 Адамiс& Адамiс& Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?

 Добре, кiрiє консуле,

 Добре& Добре&

Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

 Як, речеш, кличуть того грека?

 Адамiс, кiрiє консуле.

 Адамiс, речеш? Адамiс& А чи не змiг би покликати його ще сюди?

 Коли?

 Зараз.

 Проти ночi?

 Дарма. Збiгай кликни.

Прiск помулявсь, але мусив iти.

 Якщо кiрос консул так рече&

В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином, чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.

 А хто прислужує Аттiлi коло столу?

 Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.

 Хто частує його вином?

 Кравчi, кiрiє консуле.

 Кравчi& А тобi довiри Аттiла не має. Так?

 Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.

 I ти?

Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:

 Задушно&

В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи не розведеним водою.

 Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, по довгiй паузi обiзвався Максимiн. Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.