Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика полян.

Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.

Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.

Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

 Видiв єси?

Той кивнув головою й зiтхнув.

 Повiдаєш i йому?

Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

 Княже, сказав велiй болярин, спалили& Ясновиду.

Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.

I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.

 Де є дочка її? глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi:

 Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чиї лiпшi кумири&

Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом своїм князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчної Фракiї. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним:

 Скiльки є то?

 Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, вiдповiв Плiнф по-руському.

Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав:

 Добре. Але то є за пiвлiта.

 Як! здивувався Плiнф. За цiле лiто є, господарю! Так смо платили дiдовi твоєму Рогу ще з лiта божого 412-го.

 Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi сiмсот лiтр. I так буде.

Планко-Плiнф добре знав се слово так буде й мовчки перезирнувся з Дiонiсiєм. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.

Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:

 Не маємо волостi такої вiд iмператора, господарю.

 Тодi їдьте й речiть своєму iмператоровi мою волю.

Я пожду.

Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно.

Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони приїхали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11]

Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода.

В ЛIТО 439-е

Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi Євдоксiї, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велiї премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни.

В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторiї Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз Євдоксiєю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи їм слова супротиву.

В ЛIТО 440-е

Вдруге прислали вiрмени слiв своїх у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь київський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполоненої персами землi Гурартської, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапної язви.

Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того.

В ЛIТО 441-е

Була пря смертна межи iмператрицею Євдоксiєю та сестрою iмператора Пульхерiєю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi своїй яблуко небачене красне в дар. I мала Євдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому Євдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою:

 Де є те яблуко, котре-м дав тобi?

Й рекла Євдоксiя:

 З'їла-м його.

Й схопили Євдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все своєму братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в краї далекi Єрусалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерiї та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за Євдоксiї, й которилася земля грецька, й грабували її всi, хто мав до того хотiння.

В ЛIТО 442-е

Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного Кiра, та волость потрапила до рук не їй, а безбородому євнуховi Хрисафiю, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх товстосумiв з багатого Єюпту.

В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших євнухiв, почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у всьому Константиновому городi був Хрисафiй.

У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там своїх християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд наїздiв iнших племен i язикiв. I став мир межи персами й греками.

В ЛIТО 443-е мiсяця стичня

Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду. Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi.

Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже став Сiкурдом, а Грима Гримiльдою.

Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда.

Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Гановi:

 За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч.

Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким родичем.

Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем" i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою доньку в незнанi краї, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер розрахувався зi своїми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя.

Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге мала в подолi двох маленьких дiток, а третє й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньої iмперiї, й розсiяв їх серед зроманiзованих галлiв i словiн.

Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв своїм нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну.

Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцiєю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мiй можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.

Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на їхнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.

На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.

Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.

 А се що? в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

 Та се& замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.

 Не люблю, коли смердить вандальським духом, поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.

Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.

Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.

Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

 Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:

 Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:

 Не йде, королево&

 Як то «не йде»?

 Рече: коли& Брунгiльда має хiть, то нехай& сама прийде до мене.

Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.

Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.

 Може, менi вклонитися? тихо проказала вона.

 Пощо? вiдповiла Гримiльда. То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.

В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:

 Я-м королева й жона короля Бургундiї!

 Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

 Що? крикнула Брунгiльда. Що? Гримiльда кинула кудись убiк:

 Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.

Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.

 Що-с викрила менi! зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?

I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.

Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.

 Сестра твоя& ображено закопилила губу королева.

Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:

 Бiльшого& не рекла нiчого?

 А що?

Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:

 Що-с мала на оцi?

В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:

 А те, що не єси королевою за поконом!

 Як то не єсмь?

 А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.

Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.

 Хто повiдав тобi?

 Сам Сiкурд! голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.

Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi& В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.

Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:

 То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?

 Я& не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. А що ти питаєш?

 Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.

Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:

 Й Сiкурд рече так.

I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:

 Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.

 Пощо питаєш?

 Питаю& вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина& Вiруєш у те?

Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.

 В Сiкурда є меч Вотана.

 Ти вiруєш у те? знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.

 Всi речуть так. I Сiкурд рече.

 Сiкурд, Сiкурд& Хто видiв його, той меч?

 Я-м видiв, уже не стримував роздратування король. Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

 Пощо махаєш?

Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.

 Iз чим прийшов єси, герцоже? спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:

 Маю вiсника з возходу, й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. 3 возходу, з Русi

 Що рече вiсник?

 А що рече? вiдповiв Сватоплук. Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську&

 Пощо-с не спинив їх?! гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.

 Гатила зустрашився єси? крикнув королiв брат. Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?

 Й ти-с їв, Горвате, настовбурчився жупан. Усi смо їли його попару&

Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.

 Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.

То був їхнiй спiльний грiх вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:

 Сiдай, коли&

Жупан сiв од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

 Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?

 Про Сiкура речеш? перепитав жупан Сватоплук, Чув єсмь.

Вони й досi розмовляли так брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

 Усяке речуть& ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. Усяке таке&

 Що ж речуть? пiдохотив королiв брат.

 Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на&

 На що?

 На полк лугарiв, нарештi закiнчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

 Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:

 Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:

 Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:

 Гатиловi& До Гатила менi путь запалася.

 Чого б то так?

 Сам вiдаєш&

Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

 Сам вiдаєш, повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: А готи називають нас вен& вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв&

Гернот упiймав-таки його думку й завважив:

 Вiзьми на груди хрест i не наричати-ймуть вас так.

 Прийняти на груди хрест i стати готами? Сватоплук рiшуче пiдвiвся. Парко менi. Пiду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:

 Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.

 Пощо сидиш, брате? нервово засмiявся Гернот. Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.

 - А& сестра? проказав вiн.

 Сестра? Грима ще молода.

 Молода& повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.

 Ти& вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

 Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.

 Хто рече? сiпонувся король Гунтер.

 Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.

Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

 Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король речи йому!

 А сестра? знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:

 Знайде собi лiпшого!

 Кого?

Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.

 Така зима впала такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?

 Нiкого, буркнув король i сердито блимнув на сестру. Що маєш ректи?

 Щось мовили-сте про мене.

 А то забороняється? нахабно вишкiрився брат короля.

 Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.

 Що-с чула?

Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.

 У вас очi лихi, братове, сказала вона по хвилинi. Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:

 Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.

 Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?

 Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з&

Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:

 Що сте намислили? Що, що!?

В ЛIТО 444-е

Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.

В ЛIТО 445-е

Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл прасини тягли руку за Хрисафiя-євнуха й усiх єюпетських товстосумiв; венети ж були супротиву їм i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв.

I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.

В ЛIТО 446-е

Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосiєвi Другому та чiльниковi євнухiв придворних Хрисафiєвi, та всiх олександрiйцiв єюпетських. I мислив Хрисафiй-євнух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то є тiло боже.

I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого Дiоскора, який заступив померлого єпископа олександрiйського Кирила. Й було їх троє Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосiєва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань київському Великому князевi Аттiлi.

В ЛIТО 447-е мiсяця березоля

Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдної Римської iмперiї величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзiєю разом.

При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азiї й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiляє Полу-нiчну Фракiю од Полудневої. Недобитi залоги городiв причаїлися за Гемом i чекали своєї долi.

Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.

Так, iмператор Теодосiй i всi ромеї добре знали причину сiєї навали. Її слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.

I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.

А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.

Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.