Чув єси, що рече отрок той?

 Чув єсмь, одповiв Богдан. Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi.

 А ти б чоломкав?

 Я? здивувався Богдан. Я єсмь князь.

 Вiдаю, замислено проказав Годой. Отрок сей те саме рiк.

 То й що?

 Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути.

Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця.

 Був єси в греках, княже, маєш вiдати.

 Русини то не греки.

Годой зневажливо засмiявся:

 Дай русинам бога й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: «Князь вiд бога».

Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.

 Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки такоже. Якщо князь вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi боже, а кесаревi кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi&

 Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.

 Русини того не захочуть.

 Як вiдаєш?

 Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?

Годой не вiдповiв.

Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв?

Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторюється, як i в тiй товстезнiй книзi, що її колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота їв землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.

А що дужче приницює людину: те чи се?

 Христос ваш рече: кесаревi кесареве. Якщо єси роб кесаревi то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.

Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:

 Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить.

Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:

 А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: Можiв же терплять?

Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять по одному в оселищi. Терплять i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв?

 То є вiд мого прадiда Велiмира, сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi.

 Вiдаю.

 Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село то ще нехай&

 Кесаревi кесареве? засмiявся в темрявi Годой.

 Пек його вiдає. Може, й кесаревi, сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. Пек його вiдає, повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi.

В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день

Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна Гано, Горват й Огнян їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.

Поряд iз Горватом їхав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна.

 Гано-о-о!.. Де сте?..

Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув:

 Гано-о!..

 Ту смо-о& почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня.

 Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако приїдемо?

Сiкур стенув плечима.

 Гано лiпше вiдає. Вiн ходив у тотi краї.

 Будемо, будемо, сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрiї синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач.

 Тамо єсть, показав на синю смужку лiсу Гано. Доскочимо, чи ставати тут на нiч?

 Доскочимо! впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi.

 Ано! смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лiсу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур.

Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись.

 Не треба до лясу, почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однiєї думки про нiчний таємничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання.

 Страшишся? зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близької дiброви й щохвилi дужче сповивала їх темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напоїли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно ще з минулої осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сiєю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все&

Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв.

Серед сих останнiх був i Гано зi своїми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи їх утискали, примучували до своєї вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а своїм власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали їхнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами.

Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити їх такими нужденними силами не можна було.

Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. Заїжджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость.

Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч їй минало вже двадцяте лiто.

Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у поєдинках копiєм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгiльдою.

Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами.

Спершу Гана непокоїв сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав:

 Утiкає значить, боїться тебе. То єсть добра полiчба.

Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили.

 Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню.

 Се й єсть? трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i Гано вагливо проказав:

 Мабути, се& Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхнiй.

Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi. Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче й знову нiякого згуку. Тодi пiд'їхали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

 Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому:

 Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регiт:

 Де вiн є, той ваш князь?

 Я єсмь! випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. Вiдчиняй!

 Ти князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб'є!

 Вiдчиняй! утратив терпець Горват. Вiдчиняй, а тодi побачимо!

Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодної людини.

Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показаної їм стайнi коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр.

 Ото там, мабути, й княжна їхня, кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах.

Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi.

 Сюди, буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.

Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.

 Хто єсте? прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:

 Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

 Завтра.

Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?

Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.

 Хрест! показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

 Всi готи хрестатi.

 Не всi, заперечив Сiкур. Видiв єсмь i нехрестатих.

Гано лише мовчав йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.

 Тут i спати-ймемо? запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.

В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:

 Завтра. Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.

Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.

 Лягаймо? спитав Огнян.

Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:

 Оружжя&

Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.

Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.

 Ей! Ауф!

Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.

 Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?

 К добру, к добру єсть! поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:

 Учетверте&

На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:

 Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого одне й те саме&

Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.

У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.

 Де зратимося? спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. У двiрцi-таки?

 На лузi! збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: Бери готський шолом.

 Видiв-си її? схаменувся старший брат.

Горват бадьористо заторохтiв:

 Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!

Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа.

Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.

У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.

 Де вона єсть? поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.

 В тамтому гайку, вiдповiв Горват. Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.

Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.

Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.

Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.

Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.

Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:

 Ан-но-о!

Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля своїх братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тiєю впертою дiвчиною.

 Стережи колiно! гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi.

Третє зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечної гонитви.

Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважує в руцi своє довге коп'є й примiряється вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то їй iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скористається з того, скористається, скористається& Її коп'є з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути.

Збагнув лише тодi, як добiг на край лiсу, де стояли його брати. Вiн розгублено глянув на них, по тому на Сiкура й упав навколiшки. 3-од рiчки чулися захопленi вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кiнчено, все пiшло прахом, i надiї, й сподiвання, лишався тiльки бiль у попереку та незмивна ганьба.

 Мовив єсмь: стережи колiно, проказав Сiкур.

 Колiно, безтямно повторив услiд йому Гано.

 Перехитрила тебе&

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сiкур обiзвався:

 Дай менi твiй обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й конi тупцювались неподалiк, немов пройнятi хвилюванням людей.

 Дай, мовлю!

Гано й досi чипiв навколiшках, i Сiкур пiдiйшов i заходився розстiбати його шкiряну лускату рiзницю. Тодi грубо стяг її, роздягся сам i кинув свою вдяганку Гановi пiд нiс, а перебравшись, узяв готський шолом i всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавицi, але вони були до сутi такi самi, як i в Гана.

 Лови вороного.

Найменший з трьох братiв ухопив Гайового коня й привiв ближче, Сiкур скочив у сiдло й безоружний погнав до рiчки, де й досi галасували, радi перемогою Брунгiльди, готи. Коло рiчки Сiкур, не зсiдаючи, пiдiбрав Гановий щит i коп'є й ударив ними раз, i в друге, й утретє. Всiма мовами свiту се означало одне: бiй не закiнчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмi запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Вiн навiть сердито махнув на нього рукою, щоб вiдчепивсь i забирався пiд три чорти, але Сiкур повторив свiй виклик.

I се вивело Брунгiльду з себе. Вона раптом ускочила в сiдло й подалася до того мiсця коло гаю, звiдки починала сьогоднiшнiй герць, а Сiкур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Вiн навiть не блимнув у той бiк, де за кущами й досi чипiв навколiшки переможений Гано й тупцювалися його молодшi брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його полiток Горват просто спопеляв Сiкура очима. Сiкур звiвся в стременах, прикипiв головою до конячої мокрої холки й понiсся назустрiч бiлому коневi та його вершницi, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лiвому боцi, й вороний Ганiв жеребець знову жахно кричав, i Сiкур теж кричав, сам того не помiчаючи, й коли до бiлого коня й низько припалої на луку Брунгiльди лишалося крокiв iз двадцять, вiн почав здiймати свого щита пiд саму бороду, пiд широке забороло, куди цiлилась Брунгiльда, й сам стискав коп'є, майже прирiсши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи пiдступний порух Брунгiльди, сiпнув щитом униз, прикривши ним усю лiву ногу й усе сiдло. Брунгiльдине коп'є ковзнуло по щитi, й дiва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оцi допомогти важкому ратищу всiєю вагою свого тiла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замiр i скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попiд щит i попiд лiву ногу, захищену цупкою шкiряною латою, ковзнуло по лискучому сiдлi, розпанахало бiлому жеребцевi ввесь мокрий клуб i просто зняло вершницю. Брунгiльда перекинулася в повiтрi, й коп'є випало теж, та лiва рука якийсь час тримала кiнський повiд, i зошалiлий од несподiванки й раптового болю жеребець тяг її по землi ще крокiв iз двадцять, потому став дибки, вирвав повiддя й майнув просто лугу й просто рiчки, й червона кров з його рани горiла на яскраво-бiлiй шерстi.

То було вже по той бiк людського юрмища, де стояв на сумирному конi старий граф. Сiкур осадив Гайового воронця, з нiздрiв якого летiла рожева пiна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сiкур схилився над нею, вона пiдвелась на лiкоть, а вiльною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув i покотився вниз. Волосся Брунгiльди сипонуло, й розпливлося по плечах, i сягнуло березiльної трави, а Сiкура мов бичем стьобнули холоднi, повнi зненавистi Брунгiльдинi очi.

Переможець, насилу здолавши в собi той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкiряну рiзницю, розпанахав її, тодi схопив за складчасту сорочку й теж сiпонув, бо так належало робити переможцевi, й Брунгiльда не пручалась, мiцно пiдперши себе ззаду обома лiктями. Бiлi перса з рожевими вершечками випорснули й затрiпотiли пiд поглядом Сiкура, й вiн дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нiчого такого, дивився й не мiг одвести погляду, й досi схилений над розголеною до пояса дiвою, й вона не боронилася, лише заглядала в щiлину мiж заборолом i козирком шолома.

Тодi Сiкур, i досi несилий одвести вiч, позадкував i задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мiдний щит Брунгiльди, й се вивело його з нетями, вiн побiг до Гайового коня й просто злетiв у сiдло й .уп'явся в змиленi боки п'ятами.

Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi троє, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речi.

 Пощо? мовив Гано.

Сiкур вiдповiв:

 Ти женитися маєш iз нею.

 Пощо? вперто повторив Гано.- Ти роздяг єси Брунгiльду.

 Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе.

 Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома.

 Забороло пусти, нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. Йди попереду.

Гано сiв на сивого вiд пiни її поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, двоє готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем.

Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

 Устань i пiдiйди.

Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.

 Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:

 А-а!..

Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.

Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.

А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi: