Пощо кликав єси?

Ждан був у бiлiй полотнянiй сорочцi й таких самих ногавицях, пiдперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стрiхою докруж голови.

 Пiди до& нього.

Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.

 Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв погляд на свої воли.

 Хай прийде.

 Пощо?

 Так&

 Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляриновi в обличчя пильне й нiби аж нiяково.

 Не прийде з нарочитим.

 А не прийде, погодився Ждан.

 Пiди ти, болярине.

В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.

 Не маю хотi.

 Пощо?

 Бо й сам не вiдаєш, що маєш ректи Гатиловi. Великий князь важко зiтхнув. То була суща правда, вiн таки не знав, що скаже братовому онуковi, коли той прийде до городу стольного.

 Сiдь, мовив князь. У ногах правди не є. Велiй болярин урештi сiв, але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли пiд засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.

 Що ректи йому?

 Пiдеш?

 Що йому ректи маю?

 Хай приїде в двiр мiй.

Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав:

 Позаутра старцi кличуть на вiче.

 Вiче? Я-м не чув&

 Кажу, аби-с вiдав.

I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз ним до городу Києвого поїхав i мiж Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i ввесь у курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся нi з чим.

 Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Вiн хотiв сказати йому щось рiзке, аби зiгнати на чiм-небудь оскому, натомiсть мовив про те-таки глупаве корзно:

 За вiтром їхали смо. Вся курява в вiчi лiзе.

 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?

Ждан вiддав коня можевi Стоїменовi й пiдступив до Великого князя впритул:

 Не приїде.

 Не приїде? Я-м так i знав, обiзвався князь i раптом зiрвався на крикливцi: То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно, Ждане? Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й Дажбоговi, що напоумили того невiгласа не їхати так ще й лiпше.

Та Ждан сказав:

 Київський князь кличе тебе в гостi.

 Ме-не-е? Пощо? Менi й тут добре ведеться. Вiн чисто по-старечому захихикав i закашлявся. Й що-с рiк йому ти?

 Княже, сказав Ждан. Узаутра буде вiче.

Рогволод перестав хихикати. За те вiче вiн уже багато думав i передумав сподiватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про вiче.

 Взаутра по сонцi. Рiкли суть старцi, аби-с нiкуди не сходив.

Тепер Великий князь не мав уже нi найменшого сумнiву, що старцi намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодовi пiдламувались од хвилювання, лiва рука мимовiльно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими лiтами. Князь не вiдповiв на стриманий уклiн Ждана, просто не помiтив, а мусив бо помiтити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старцi намислили проти нього зле, й вiн не бачив нiякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?

Вiн знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тодi витяг лезо з пiхов, i замахнувсь, i щосили рубонув по стовбурi яблунi. Й сумно посмiхнувсь. Меч увiйшов у деревину на палець, не бiльше, а колись же одним махом геть iзрубав би й не таке дерево. Колись, i в сьому теж було головне&

Рогволодовi спала на думку дiдова Смiлова притча про стару яблуню та молоде черенце й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є вiн. Великий князь витичiвський& Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, i Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже вiдмiряв ту стегу, що нею йде Рогволод, вiдмiряв двома пакiльчиками й тепер чекає, коли й сей путник дiйде своєї мiти.,

 Оружжя не лже, сам до себе мовив князь i вирiшив узавтра не чинити опору.

Та коли по сходi сонця вiче зiбралось на городському току, по той бiк засiки над кручею, Рогволод не здобувся на силi пiти туди. Якби вiче було хоч коло його .терема, вiн таки здолав би себе й вийшов, але старцi обрали своїм мiсцем тiк щоб кожен почувавсь однаково рiвним з усiма.

Рогволод лежав на критiй кожушком лавi доти, поки по нього прислали вдруге.

 Мусиш iти, княже, бо вiче порiшить усе без тебе, сказав один з двох нарочитих од вiча старцiв.

I Рогволод поплентав їм услiд, нещасний i геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старцiв i можiв, чи вiчем в останню мить покерували якiсь iншi почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зiйдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тiльки про сина Рогволодового вiче мовби забуло, неначе княжича Єутихiя й на свiтi не iснувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонникiв.

Один з них напередоднi вже долав сю саму путь туди й узворiт: витичiвський велiй болярин Ждан. А товаришем йому видiлили мiцного й високого дiдугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визмiювалася з-пiд порудiлого на сонцi смушевого клобука. Очi дiдугана дивилися пильно з-пiд кущу i ватих чорних брiв, а рука мiцно тримала повiд.

Се був сотенний готаман лугарiв-косакiв, якого всi звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на хвилину не замовкав або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав пiд нiс лише йому вiдомої пiснi:

Ой гуп та й гуп,

Та й ще раз,

Та й ще раз&

Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся його теж брало на пiсню, бо сталося так, як вiн хотiв, i вiн би, може, теж заспiвав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли вiдчиненi, та двоє кремезних можiв спинили їх, махнувши сулицями перед кiнськi морди:

 Хто єсте?

 Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу, вiдповiв за обох Ждан.

 До кого їдете? До київського князя?

 Бери вище! втрутивсь у розмову косак. До Великого князя.

 Великий князь у Витичевi сидить, нагадав старому один з можiв.

 А так є, так, погодився Шумило. Той у Витичевi, а сей ще тут.

Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися. В Києвому городi теж чули про вiче й теж посилали туди своїх нарочитцiв, але що там говорили й про що домовились тут було невiдомо.

Коли Ждан iз Шумилом, пов'язавши коней бiля хорому, ввiйшли до свiтлицi, куди провiв їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:

 Шумиле& ти єси?

 Я єсмь, Великий княже.

Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.

 Будьте в моєму домi.

Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:

 Спаси Бiг.

Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку, навiть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й розсмiявся б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i намагавсь приховати ту схвильованiсть докупи зведеними брiвми.

 Не признаю, сказав нарештi Шумило. Не признаю. Тодi-с був такий отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а&

 Я-м признав тебе вiдразу, мовив Богдан i не вiдав, що далi робити: чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:

 А нумо ж!

I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:

 I не питаєш, чого ради смо прийшли?

 I не питаю, вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кiнчитись. У хатi запала тиша, Ждан iз Шумилом не наважувались порушити її й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй болярин, i голови не повертаючи, сказав:

 Тодi сiдлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:

 По перших пiвнях.

 Що ради по перших? здивувався Ждан.

 Так&

 А так то й так, сказав Шумило. Сiно скосив єси, княже?

Богдан усмiхнувся:

 За оборою стоги мої стоять.

 То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хлiба та по рiзеню сала. Й кинув Ждановi: Годишся, болярине?

 Годжусь.

Вони вийшли з хати надвiр i подалися за обору. Коней уже завели до стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки над городом пролунали задерикуватi голоси київських пiвнiв. Тодi пiшов до стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.

Нарочитi вiд Витичева вже не спали.

 Чув єсмь тебе, сказав Шумило, й у темрявi було знати, що хитро всмiхається. Але хтiв єсмь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.

Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi троє посiдали на коней.

До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi, й Ждан iз Шумилом зрозумiли, чому вiн учора наполiг рушити з першими пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто прибув на вiче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, i коли троє комонникiв, позсiдавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило позлазити з коней.

 Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видiв, як давали Великому князевi меч.

Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi.

 Ходь ближчiй, махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi.

 То є Пошогод, шепнув Богдановi Ждан. Наш старiйший старець.

Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.

 Речи вже, промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:

 Зараз.

Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав:

 Нарiкаю тебе в себе мiсто.

Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:

 Речи ще.

 Нарiкаю тебе в себе мiсто.

 Й утретє речи!

 Нарiкаю тебе в себе мiстої вже сердито мовив Рогволод.

 А тепер клянися.

Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя.

 Й на землi клянися, врочистим голосом проказав старець.

Рогволод завпирався:

 Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!

 Забув єси, не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися.

Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання.

 Тепер ти, звернувся Пошогод до Богдана Гатила. Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську».

Богдан сказав:

 Покладу!

 Й за Руську україну, нагадав Пошогод.

 I за Руську україну, повторив київський князь.

 I за Сiврську.

 Й за Сiврську. Й за Деревську.

 Й за Деревську, й за Луганську, мовив Богдан.

 Речи: «Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю». Речи.

 Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву.

 "Й мене, й чада мої". Речи.

 Й мене, й чада мої, проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього.

 Тепер на мечi клянися.

Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.

 Їж, сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю.

Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби, й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врештi ковтнув i лизнув губи, пересохлi й спраглi, сухим чорним язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно:

 Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..

Й Богдановi вдруге за сьогоднiшнiй ранок продерло спину морозом.

Од сiєї митi вiн ставав Великим князем, таким, як його дiд, i його прадiд. I як Рогволод.

Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитостi, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серцi.

В ЛIТО 431-е

Була паки смута велiя й у царi-городi Константиновому, й в Олександрiї єюпетськiй, i в Сiрiї, й в iнших землях грецьких. Ставленець Несторiя-патрiарха Дорофiй проголосив у церквi анафему всiм тим, хто рече на дiву Марiю Богородиця, i сказав:

 Речiть Христородиця!

Й сполчилися всi супротиву Несторiя-патрiарха й Пульхерiя, й Хрисафiй, i Кирило, архiєпископ олександрiйський, якому скорявся ввесь Єюпет, i давав Кирило хабарi велiї, називаючи їх благословенням. I прилучилися до котори тiєї чернцi многi, й люд простий, i мiсяця червня в сьомий день мусив скликати iмператор Теодосiй собор Третiй вселенський, i Несторiя вiддано анафемi, хоч на боцi його стояв сам iмператор.

Але Несторiй зiбрав своїх сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви. Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хлiба свого морем, i паки повстали городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого.

Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити Несторiя в Єюпет, i вiддати його, й книги його, й сторонцiв його анафемi, й оголосити несторiанство єрессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було гонiння велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай, i сiяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.

В ЛIТО 432-е

Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз їхнiми князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром.

У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв їх жупан Сватоплук. I гнався їм услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити їх Рогволод.

В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день

За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося в життi Богдана Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у своєму Києвому городi; Рогволод жив i не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше й упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на сакiв, двiчi на готiв аж у далекi землi понад холодним Полунiчним морем i завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городi й не було спiввладця. Всi країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре.

Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що кожен князь, i кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тiльки спину, а не меч i сулицю. До городу Києвого з'їздилися гостi-гречники з усiх країн i сходилися всi чутки. Частина лужан, яких кiлька рокiв тому прилучив i засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до великої рiчки Райни, що несе каламутнi хвилi в Полунiчне море.

Казали, нiби готи прийняли їх i приголубили й коли то справдi так, належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який пiдступ.

Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тiльки раз повiдомивши старого про свої побоювання, бiльше не втручався, бо Великий князь мовив тодi:

 Доки-м на столi, паси свої свинi в своєму городi.

Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тодi до стольного Витичева.

Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскiльки такий звiр попiд Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi краї.

В перший день передостаннього мiсяця року Богдан вирушив на лося в дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось, а вертався, коли землю скували раптовi морози й упав глибокий снiг: був останнiй день листопада.

Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле сам: одного можа вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною доглядати їх. На високiй горi вже виднiли засiки городу Києвого й стрiмкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вiтчини Дарницi вiн замислився: як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом, та чи витримає лiд коня з комонником?

Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого, й з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i важезних лосячих шкур здобуток мiсячного блукання. Що робити?

Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березi Днiпра. Морозяний вiтер протинав до кiсток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий потрюхикав униз до берега, та на самому березi став. Комонник пiдострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже несмiливо копнув її копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд.

У цьому мiсцi Днiпро загинав своє рiчище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лiсу, з'єднавшись iз повноводою Почайною, пливти вже попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо.

 Пiшов! Пiшов! заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулицi вiд берега кiнь раптом став i позадкував. Щось могло настрахати його але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких стрiх Дарницi, нiчого не побачив.

 Ти пощо? сказав вiн коневi й знову пiдохотив його вперед, але жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами.

 Пiшов! притис Богдан його шипами острогiв. Кiнь тоскно заiржав, тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск, а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi ввiгнувся, й князь одчув, як осiдає разом iз конем. I тiльки встиг вивiльнити зi стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду.

Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.

Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.

 Держися!..

Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однiєю рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.

 Держись!.. Не греби держись!..

На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.

Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й коня. Вiн крикнув:

 Берися сам!

Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячої голови не скидав.

Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.

Скiльки часу минуло Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.

 Ху!.. сказав хлопець у кожусi то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:

 Хто єси?

 Адамiс, вiдповiв хлопчина.

 Роб?

Отрок згiдливо кивнув головою.

 Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!

Богдан важко сiв на коня.

 Ось! хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на мокру як хлющ одiж. А я так, я бiгти-йму.

Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i, коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:

 Iо!.. Iо!..

Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарницi&

Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi пiсля крижаної купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.

Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:

 Де твiй роб?

 Котрий? здивувався болярин.

Богдан вiдповiв просто:

 Той.

I Судко зрозумiв, про кого йдеться.

 Адамiс? А де ж є? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.

 Скiльки вiна дав єси за нього?

 Скiльки? Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк випадок накинув цiну: Десять гривен.

 Пощо так дорого?

 Бо грек! не розгубився Судко.

 Скiльки лiт сидить у твоєму домi?

 Та скiльки? зам'явся той. Молодий ще&

Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого.

Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.

 За того роба, що вирятував нашого князя, сказав тивун Маас.

 За грека? потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде.

 Забирай, мовив вiн тивуновi. Зараз гукну.

Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана.

Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.

 Одiж маєш? спитав Богдан.

Адамiс поторкав себе за поли:

 Маю.

 Maace! гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.

 Дай йому гуню добру.

 Дам, вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.

 Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.

Адамiс уклонився й узяв одежину.

 Тепер iди собi.

 Куди? вихопилося в хлопця.

 Куди хiть маєш.

Адамiс, од натури балакучий, пожартував:

 Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.

 Вiльний єси, повторив князь. Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки.

Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав:

 Хреста маєш?

 Кого? не второпав Адамiс.

 Хреста, речу, за пазухою носиш?

Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик.

 Пощо питаєш, княже?

 Питаю, та й годi&

Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:

 Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.

 Га? здивовано перепитав Богдан.

Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував йому колючi поробошнi спершу один, а тодi й другий.

Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й червоний нiс, певно, вiд їзди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв навколiшки, поспитав:

Що то є за отрок?

Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:

 Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є.

 Чого се маю рiкти йому? здивувався Годой. Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду.

 Вiн твоєї вiри, засмiявся Богдан. Погомони.

 Хто єси? спитав Адамiса Годой. Грек?

 Грек.

 То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.

 Вiн князь, устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав:

 Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу?

 Грецьку, нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: Юдейську.

 Пощо є так? не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.

 Не вiдаю.

 То й я не вiдаю, але на те виходить& А чи не є то знак?

 Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?

Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху.

 Пощо ж мовчиш?

Годой сказав:

 Ти-с Великий князь витичiвський.

 Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда.