Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та - кінець,
Шалу час прийшов, і став я - світу навісний житець».
Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.
Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.
Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,- це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук - слово це пробач - віслюк.
Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:
«Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?
Годі й слів казати много!»
Відказала: «Я радію - гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з'явлена увага».
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.
«Боягуз ти!» - діва скаже, як вернусь; мине повага.
Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.
Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.
Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!
Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.
Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.
О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?
Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»
Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.
Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати - це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»
Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.
0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!
Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.
Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»
День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.
Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»
Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».
Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!
Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.
Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»
Мовив сонцю він: «Ти, сонце,- Тінатін ясні ланити,-
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість - ти!
Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?
Сонце зникне хоч на місяць,- нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани - він проріже місце хворе».
Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
«Я тебе благаю, сонце,- ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-
День на ніч не перетворюй,- хай любов свою знайду ще!
Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу - журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: «Будь його ти - твій він, плаче за тобою!»
О Муштарі! Стань для мене мудрим, праведним суддею!
Серце судиться із серцем - зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!
Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.
Аспірозе, йди,- згораю через неї я від палу,-
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!
Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера - ось чорнило,
Ось перо - мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.
Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:
«Його не кидай», мисль її розвій облудну.
Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».
А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся - барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».
Він казав про змінність світу, мовив сам собі:
«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.
Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.
Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни
, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.
АВТАНДІЛОВЕ ПРИБУТТЯ ДО ФРІДОНА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН РОЗЛУЧИВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;
Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.
Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?
Ця земля кому належить, хто тут паном - вас питаю».
Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!
Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:
Тут - турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.
Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.
Нурадін-Фрідон - владика, що над нами верховодить;
Він - звитяжець, вершник дужий,- чи земля таких ще зродить?
І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.
Він - наш пан, він - наше сяйво, що з небес на землю сходить».
Витязь мовив: «Ви, братове,- люди добрі, слава богу.
Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,
І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»
З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.
Розказали: «Ця дорога - битий шлях в Мулгазанзарі;
Там - наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.
Десять день в путі пробудеш ти, чий лик - рубіни ярі.
Ах, чужинцю! - нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»
Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,-
Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?
От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-
Отоді вона всім людям справді втіхою була!»
Моряки пішли. Коневі острогами боки стис
Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.
Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,
І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.
Де б чужих людей не здибав - зразу острах в них зника,
Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,
І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;
Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.
Ось уже Мулгазанзарі,- закінчилась довга путь.
Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;
Справді - поле облягають, з пружних луків стріли шлють,
Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.
Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,
Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»
Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,
Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».
Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.
Чи красу його я зможу описать пером своїм?
Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;
Стрічних з розуму він зводив станом - пагоном гінким.
Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;
Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-
Лук схопив, метнув стрілою,- на траву орел упав,
Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.
Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;
Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви
І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-
Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»
Горб на полі був,- на ньому став Фрідон, привідця бою.
Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.
Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:
«Що сталось?» і палав уже злобою.
Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!
Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»
Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,
І спинився - в нього очі сліпотою пойнялися.
Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:
«Сповісти - перебуває у Фрідоновій країні,
Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,
Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».
Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним
І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-
Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь
таким: «Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим».
Таріелове наймення у Фрідона будить біль -
Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,
Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.
Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль.
Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,
Рік, на левня задивившись: «Якщо ти не сонце - хто ти?
Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти».
Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.
Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,-
Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.
Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!
Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!
Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?
Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,-
Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;
Вдень не сяє свічка,- світить тільки в час нічної мли.
Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.
Полювання увірвавши, всі вернулися назад;
Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,
Кажуть: «Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?»
Витязь мовив до Фрідона: «Знаю - чути хочеш ти,
Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,
Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;
Буть рабом я годен - він же братом став мене ректи.
Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар - я,
Проводир високий війська; Автанділ - моє ім'я.
Я - владар, мене зростила з юних літ царська сім'я.
Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.
Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині
Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,
Не озвавсь на заклик - вчинки всі були його чудні.
Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.
Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,
Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:
Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;
Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.
Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,
Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.
Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,
Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.
Повернувшись, ми казали: «Певно, то була мара».
Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.
Я тоді рішив прознати тайну цього моцара
І його шукати рушив, зрікшись радості й добра.
Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;
Врешті слід його вказали ним поранені хатави,-
Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.
Він прийняв мене, мов батько; про свої повідав справи.
Він забрав печери в дивів, кров'ю їх збагрив булат
І почав у тих печерах проживати вдвох з Асмат;
Давнє полум'я печалі мучить витязя в сто крат.
Всіх розлука з ним вдягає в чорний стрій, в жалобу шат!
Живучи в печері, діва сльози точить із очей.
Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,-
Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;
Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.
Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,
Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.
Скільки він зазнав страждання - я, шалений, не збагну!
Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!
В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного
І на мить коня не кине - дару цінного твойого;
Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.
Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!
Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь - мене зустріли владарі сумні й суворі.
Я царя просив пустити, він лютився: «Баламут!»,
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.
Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним, осяйним.
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,-
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль - сліпим?»
Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,-
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.
Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,-
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
«Віроламний, змінний світе! - люта лжа твоїх годин!»
Простогнав Фрідон: «Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Хи - планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.
Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ - огидна бридь».
Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.
Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.
Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч - годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.
Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!
На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли -
сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.
Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.
Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,-
Хоч розлука із тобою - смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його - неслава…
Поспішаю,- жде на мене дальня путь, важлива справа.
Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,- мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,- в ту місцину поведи!»
Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі - мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!
Та скажи мені - чи зможу пережити твій відхід?
Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».
Чотирьох рабів він вибрав - не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.
Міцноногий мул придався - постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: «Будь з нами сонце - нас зима б не огорнула!»
Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули - їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»
До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:
«Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу - слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли - замрів їх човен, наче птах, удалині».
Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Місяць вповні - витязь їде. Де блукань його межа?
Образ Тінатін уявний серце левня розважа. Каже він:
«Тебе я кинув. О недолі клята лжа!
В тебе - лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.
Чом, розлуко, трьох.героїв розлучивши, не даси їм утіх?
Камінне серце! - наче скеля, ти єси,
Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.
Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!»
З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,
Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,-
І вночі і вдень він ронить сльози з кров'ю пополам;
Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.
Всіх на березі морському він питав, чи тії люди
Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.
Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,
Караванники в задумі хилять голову на груди.
Караван стояв над морем, де шляхи - в усі кінці;
Чи стояти, чи рушати - завагались мандрівці.
На вітання левня чемно відказали люди ці:
Почали тоді розмову. Він спитав: «Хто ви, купці?»
Був Усам, людина мудра, ватажком їх каравану,
Склав хвалу він Автанділу, гідну виявив пошану,
Мовив: «Сонце, ти віщуєш радість, з неба нам надану,-
Ти зійди з коня, послухай, як попали ми в оману.
Ідемо з Багдада,- люди торговельного ми роду,
Магометової віри, що не п'ють маджарі зроду;
До царя морського в місто йшли, щоб там продать народу
Не якесь шовкове шмаття - ліпший крам всім на догоду.
Тут надибали над морем знепритомнілу людину,-
Він стогнав. Ми милосердно втерли з нього кров і піну;
Я спитав його: «Ти звідки? Як попав сюди, мій сину?»
Відповів: «Не йдіть у море - згинете, як я ось гину!»
Розказав він: «Ми з Єгипту йшли великим караваном,
Навантажили баркаса крамом, шовком злототканим,
Та наскочили пірати, потрощили нас тараном,-
Все пропало! Як не трапив я тим нелюдам поганим?»
Леве й сонце! Ця причина нас примушує стояти;
Як назад вернем,- зазнаєм ми стократної утрати,
Якщо рушимо у море,- пограбують там пірати;
Отже, зважитись не можем: чи спинитись, чи рушати».
Витязь мовив: «Гріх великий втратить в тузі блиск надій,
Бо ніхто з нас не уникне небом суджених подій.
Вашій крові запорука - яв могутності моїй:
Я ступлю меча свойого, як наскочить лиходій».
Караванники відчули захват з подивом навпіл:
«Не страшні, як нам, пірати левню, сповненому сил,-
Угамуймо ж наше серце, не марнуймо наших діл!»
Увійшли всі на баркаса й залишили суходіл;
Все сприяло, щоб спокійно кораблем верстати шлях;
Автанділ їх вів сміливо, витязь, звиклий до звитяг.
Корабель піратів раптом, довгий викинувши стяг,
Появився в морі,- грізно свій таран вперед простяг.
Підпливав він з гуком, з криком - кожен виє, кожен свище.
Караванники злякались, вгледівши таке тлумище.
Витязь мовив: «Не жахайтесь, що клятущий ворог рище:
Чи тут смерть свою здобуду, чи дощенту всіх понищу.
Доля схоче - хай хоч всесвіт військо шле шибайголове,
А не схоче, то на мене вже десь ратище готове,-
Не врятують ні фортеці, ні бійці, ні ви, братове;
Хто, як я, це знає, в того кріпне серце буйнокрове.
Ви - купці, ви - боягузи, вам не стати вояками!
Щоб не встрелили стрілою, заховайтесь за кутками
І дивіться, як один я всіх левиними руками їх понищу,
аж поллється кров з човна того струмками».
Мов кігтистий тигр, метнувся, одягнувся у кольчугу,
Меч рукою міцно стиснув, булаву ж - у руку другу;
На кормі став корабельній, власну чуючи потугу,
Міряючи гнівним зором зграю здирців недолугу.
їхнє військо голосило, вило, скиглило весь час
І таран свій повернуло, щоб улучити в баркас.
На кормі стояв сміливець,- булавою він потряс
І, махнувши нею міцно, розломив таран ураз.
Автанділ, таран зломивши, ціло корабель зберіг.
Ворог зляканий ховався хто куди, де тільки міг,
Та не випередить левня,- він на їхній човен вбіг,
Бив навколо себе, нищив; ворог трупами поліг.
Військо гинуло, мов кози, по його страшному вступі -
Тих топив у морі, інших в корабельній бив халупі,
Вісім кидав він на дев'ять, дев'ять гнав з вісьма укупі;
Хто живий ще був - сховався там, де труп лежав на трупі.
Як його бажало серце - так дісталась перемога.
Неповбивані благали: «Пожалій нас, ради бога!»
їх не вбив, в полон забравши, в кого жити є ще змога.
«Жах - творець любові»,- каже річ апостолова строга.
0 людино! Не пишайся з моці власної, мов п'яний!
Сила вся твоя змарніє, як захоче бог коханий,
Бо й густі діброви нищить рій іскринок полум'яний.
Бог зрівняти в силі може меч і пакіл дерев'яний.
Витязь в склад піратський глянув: склад був повен цінним кладом,
Він позвав купців, баркаси встановивши вправно ладом.
1 зрадів Усам, спинившись над до краю повним складом,
І сказав хвалу сміливцю, пишну словом, гарну складом.
Язиків сто сот потрібно, щоб прославить Автанділа,
Але й тим всієї вроди змалювати ще несила.
Караванники казали: «Ласка божа нас укрила,
Бо поникла ніч, явився блиск небесного світила».
Люди витязя зустріли, цілували ноги, руки,
Вихваляли чарівного, величань лунали звуки,-
Взрівши левня, ошаліли б мудреці, мужі науки! -
«Ти - наш славний визволитель від нещастя та ошуки».
Витязь мовив: «Слава богу! Боже діло всемогутнє,
Бо на все, що тут стається, повеління є напутнє;
Діє бог таємно, рідко появляє людям сутнє,-
Нам лиш вірити належить: мудрий вірить у майбутнє!
Бог воліє схоронити вашу кров у вас в серцях,-
Що ж зробив я сам од себе, жалюгідний, тлінний прах?
Ворогів я знищив ваших, зрятувавши бідолах:
Корабель цей, повний краму, вам даю. Вже вільний шлях!»
Любо глянути, як витязь, закінчивши славно бій,
Всіх поплічних перевищить ліпотою щедрих дій,-
Засоромляться поплічні, гідно вславиться водій,
Що, немов прикрасу, рану на руці несе своїй.
Зразу здобич обдивились, щоб не йшли намарно дні:
Всіх скарбів і не злічити, що лежали там на дні!
Скарб на свій баркас забрали,- спорожніло на судні,
І тоді його спалили,- попливли тріски одні.
Автанділу від купецтва дяку й шану склав Усам:
«Ти нас, кволих, засоромив, повернувши силу нам;
Наше все - тобі належить, наші статки, здобич, крам.
Ми собі рішили взяти тільки те, що дав ти сам».
Витязь мовив: «Це вам, браття, хай напученням стає.
До потоків слізних ваших бог звернув лице своє;
Рятівник не я, нещасний,- він рятунок вам дає.
Нащо дар оцей для мене? Я та кінь - добро моє.
Якби я багатства прагнув, то не можна й полічити
Скарб, що мав я,- ті єдваби, оксамити й самоцвіти.
Все - марнота! Я тим часом - ваш супутник сумовитий,
Та мета у мене інша, ніж багатством володіти.
З тих багатств, що тут знайшов я, з тих клейнодів і прикрас,
Кожен з вас хай стільки візьме, скільки зможе взять за раз;
Прошу тільки: не завдайте ви мені жалю й образ,-
Для моєї справи треба, щоб сховався я між вас.
Не кажіте ви нікому, що я витязь і ваш пан; Ви кажіте:
