Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.
Ось прийшли у край, де правив дужий левень
Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.
Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-
Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!
Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!
Але бог явив нам нині повні милості діла.
Як твоє велике серце я прославити б змогла?»
їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,
Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-
Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».
Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
«Слався, боже! - шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-
Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».
Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,
Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.
їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».
Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.
Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-
Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!
Царю, зніс ти біль нестерпний - хто зазнав такої туги?
Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».
Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»
Автанділ також в печалі появив їм співчування,
І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;
Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-
Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»
І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.
Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-
Всі просили їх пустити на видовище юрбою.
З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
Вийшли слуги,- і на кожнім злотний пояс,
пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,
Розсипали скрізь червінці,- люди бігли їх збирати.
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ФРІДОН
Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.
Підійшли співці,- точили їх пісні солодкий чар.
Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,
Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.
Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.
З них і поночі картину змалювати б міг митець!
Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.
Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
І доречними словами побратима привітав.
Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
Таріел йому подяку на словах солодких склав.
Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,
Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.
Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
«Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.
Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-
Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.
Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил.
Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-
Та коли тобі помоги я не зможу появить,
Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.
Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!
Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,
І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».
Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.
З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.
Час призначений настане,- бог печалі всі сліди
У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.
І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.
Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-
Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!
Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-
Та немає там роботи для меча, для красних слів:
На небесне провидіння сподіватись я б хотів.
Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,
Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!
Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»
Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
«Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.
Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-
Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.
Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
«Хочу я пошану скласти вихователю твойому,
Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-
Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».
Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,
Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-
Я його дочку для тебе там благатиму принадно».
І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
«Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
Та повинен мати витязь до царів святу покору.
Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-
Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.
Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,
Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.
Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.
Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-
Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.
І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»
Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-
Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.
Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.
Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.
Знаю я,- тобі належить серце любої повік.
Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-
І невже царю образу я б незважено прорік?
Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.
Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,
Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»
Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.
ТАРІЕЛ ЗНОВУ ІДЕ ДО ПЕЧЕРИ ТА БАЧИТЬ СКАРБИ
Дівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:
Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;
Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.
Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.
Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -
Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.
Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,
І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.
Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,
По дорозі полювали,- крові ринули ключі.
По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі
І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.
Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-
Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.
Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,
І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.
Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-
Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-
Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,
Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».
Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,
І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,
їли всі і потішались з добросердої гостини,
Прославляли божу ласку, бо минули злі години.
А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-
Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,
Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,
І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.
Таріел у цю печеру витязів привів недаром:
Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,
Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-
Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.
Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,
Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;
Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,
Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»
Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:
«Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!
Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.
Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»
Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході
Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.
Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-
Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.
Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-
Зустрічають замки й села на путі вони своїй.
Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,
Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.
Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,
Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!
Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід
І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.
Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-
Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,
І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,
Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.
Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,
Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.
Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,
Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».
Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.
Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!
Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,
В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.
Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,
Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-
Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;
Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.
Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;
Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,
Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:
«Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»
В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,
Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:
«Подивись уважно - бачиш, як встелив долину пил?
їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.
Там отець мій наречений - ось він їде на коні.
Я не можу йти до нього, я - у соромі й вогні,-
Перевищує цей сором почуття усі земні.
Хай Фрідон тебе порадить,- як поможете мені?»
Таріел сказав: «Це добре, що царя шануєш ти.
Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,-
Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -
Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».
Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;
Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-
Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.
Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.
З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.
Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».
Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,
Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.
Таріел також вклонився, повен шани і загоди.
Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,
І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:
«Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».
Царські очі дивувала врода левня, постать мила,
Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.
Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,
Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.
Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:
«Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,
Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?
Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?
Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!
Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.
Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,
Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».
Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.
Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-
Від його краси в присутніх закрутилась голова,
І царю він став казати мудро вибрані слова:
«О владарю, я не годен отаке казати вам,
Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.
Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-
Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
Відступив назад, і слізна полилася течія.
Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
«Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-
Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.
Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
Незбагненна, невимовна діви юної краса.
Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.
Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -
Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
Осяйне її обличчя слало промені на шир.
В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.
Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-
Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.
їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-
Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».
Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.
З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!
Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».
ТУТ - ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ
Того дня сидів на троні Автанділ - владика й цар,
Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-
Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!
Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.
Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,
Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».
У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-
І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.
Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
І три дні всім роздавали купи золота великі.
Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.
Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-
Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
«Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-
Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.
Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».
Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.
Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.
Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.
Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.
Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;
Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.
Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.
Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
Та послав він Автанділа проказати так царю:
«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,
Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.
Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.
Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»
Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,
Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-
І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».
З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-
Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.
Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»
Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-
Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»
Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.
Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-
Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-
Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.
При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.
Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,
Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
На високі гори сходить люд, що їх появи жде.
Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь
До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;
Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!
Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»
Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,
Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»
Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.
Я про бажане не змовив і десятої частини!
Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,
Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-
Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.
М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-
Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».
Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:
«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:
«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»
Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,
Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-
Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?
Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.
ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ
Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».
Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».
Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
