Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!
Щоб така до нас цидула була писана остання!»
Я відразу воєводам наказав війська збирать,-
За небесні зорі більша зібралась індійська рать;
Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-
Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.
Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;
Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,
І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,
Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.
Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,
Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;
Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:
«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»
Як прийшов додому - гірше став тужити й сумувати,
Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.
«Доле! - так лементував я,- о, яка ж бо нетривка ти!
Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»
Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,
Від Асмат дає послання, і вона в листі отому
Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.
Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»
Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,
Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;
Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде
І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».
Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;
Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,
Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.
Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.
Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;
Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.
Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,
Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.
Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».
Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти
Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.
Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!
Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,
Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,
Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,
Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.
Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,
Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;
В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-
Я прислужницю просила розказати правди суть.
Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,
Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою
І страшну велику клятву на потвердження даю:
Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!
На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-
Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.
Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?
Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»
«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану? -
Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.
Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.
Хай земля мене накриє - буть твоїм не перестану!»
Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.
Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:
«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,
Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».
Ще якусь часину любо ми провадили розмову,
Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;
Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,
Та беріг в своєму серці я красу її чудову.
Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.
Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;
Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,
Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!
Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»
Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.
Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,
По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.
Межі Індії минувши, я все далі військо вів.
Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів
І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:
«Навіть цап індійський може наших вигубить вовків».
Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих. Він благав:
«Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,-
Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,
Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.
Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,
Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,
Не віддай нас на поталу, божу кару відведи -
Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи».
Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.
Там сказали: «Ти - ще юний, наших слухайся порад;
Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,-
Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!
Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,
Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.
Як побачиш щиросердість - їх звільни від всіх провин,
Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин».
Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма Сповістив його:
«Рамазе! Сперечатися дарма.
Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!
Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома».
Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,
Військо ззаду залишивши у гущавині дібров. Я просив:
«Ідіть за мною по дорогах тих же знов,
Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов».
За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.
В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.
Цар просив: «Я хочу бачить гордий, мужній образ твій
І для зустрічі готую дар такий же дорогий».
Він казав ще більше: «Правду я кажу - покинь невіру,
Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру».
Ясказав: «Ій-богу, зважу на твою я волю щиру,-
Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру».
Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору
Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,
В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору
І мені казали: «Справді, цар наш прагне твого зору».
Він звелів переказати: «Я до тебе серцем лину,
З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну».
В повстяних шатрах-наметах я отаборив дружину
І вітав послів привітно, давши місце для спочину.
Видно, жодне добре діло не лишиться без відплати,-
Тож один з послів до мене попідкрався, щоб сказати:
«Я - боржник перед тобою. Хочу борг тобі віддати,
Зрятувать тебе від лиха, від біди, а може, й страти.
Твого батька вихованцем був я в роки молодії.
Все скажу тобі про зраду, що готують лиходії,-
Тяжко бачить левня мертвим, цвіт троянди - в безнадії!
Пильно слухай, що повім я, обміркуй всі дальші дії.
Люди ці готують зраду - їм не вір і май на оці,
Що сто тисяч війська тайно на одному стало боці,
А на другім - тридцять тисяч заховалось, повних моці.
Щоб потали не зазнати, будь розважний в кожнім кроці.
Любо цар тебе зустріне, ненаглядного для всіх;
Доки слухатимеш радо їхні лестощі та сміх,-
Рушать, димом гасло давши, їх війська з усіх доріг.
Стали б тисячі до бою - ти б їх сам не переміг!»
Був я вдячний цій людині і сказав ласкаво: «Знай,-
Як узавтра не загину, нагороди дожидай!
Щоб посли про це не знали,- йди до них, відпочивай.
Як про тебе я забуду,- сам знедолію нехай!»
Не повідав я нікому про діла ці потайні,-
Те, що має бути, буде; всі ж поради тут одні:
Я послав гінця до війська, що було десь вдалині,
І велів: «Крізь гори й доли помогти ідіть мені!»
Вранці я послів прикликав, щоб царю сказали люди:
«Вирушай же,- поспішаю на твої упасти груди!»
Ще півдня ішов походом, не жахнувшись зради-зблуди,
Бо від волі провидіння не сховаєшся нікуди.
Я зійшов на гору й глянув: пилом обрії сповиті.
Я подумав: «Розкидає цар Рамаз на мене сіті,
Та мій спис і меч мій гострий їх прониже тої ж миті».
І тоді сказав я війську про їх наміри неситі:
«Браття, зраду нам готує думка тих людей лукава,
Та нехай від цього сила ваших рук не стане млява.
Жде на тих, що вмруть за князя, в небесах і рай, і слава,
Меч при боці в нас не марно - вирушаймо ж на хатава!»
Гордо, гучно наказав я готувати зброю й лати.
Ми наплічники й кольчуги одягли на світлі шати,-
Грізно виладнавши військо, я вперед звелів рушати;
В день отой меча мойого скуштували супостати!
Ми підходили. Узрівши, що до бою ми готові,
Цар прислав гінця й загрози у такому виклав слові:
«Я ознаки зради бачу, несподівані й раптові,-
Прикро нам, що, взявши зброю, видно, прагнете ви крові».
Наказав я відповісти: «Знаю все про намір лютий,
Та який не був би певний задум твій - йому не бути!
За звичаєм войовницьким починай же цю війну ти,-
Я в руках меча тримаю, щоб мечем тебе здобути!»
Посланець поїхав. Більше посланців до нас не слали
І військам своїм до бою гасло димом подавали.
Вийшли з засідки їх лави, з двох боків нас обступали,
Але, дякуючи богу, не злякались ми навали.
Взяв я, хмурий, меч у джури, стиснув ратище рукою,
Рвався битися з ордою, рвався стати враз до бою,
І вперед крізь гони рушив я порвистою ходою,
Та хатави, ставши в лави, не втрачали супокою.
Підступив я. їхнє військо гомоніло: «Божевільний!»
Мавши силу нездоланну, я напав на шерег іцільний.
Спис пробив коня й зламався,- бий же, мече мій всесильний,
Я хвалю того, хто ревно клав тебе на брус точильний!
Я накинувся, мов яструб на куріпок зграю дику.
Клав я гори коней, люду, натворив головосіку,-
Той блохою водяною закрутивсь, той впав без крику.
Врятуватися не дав я з перших лав ні чоловіку!
Облягли мене юрбою. Встряг у бій я до загину,-
Вдарю раз - ніхто не встане, не спинити крові плину;
Розсічу кого - той пада, мов сакви, коню на спину;
Де з'явлюся - всі тікають, і мені немає впину.
Вже смеркало, як зо скелі закричала їх сторожа:
«Не баріться! Утікайте! Нас карає сила божа!
Пил страшний встає над степом, наче чорна огорожа,-
Мчить вояцтва десять тисяч, нас понищить рать ворожа!»
То мої війська з'явились, що були позаду нас:
Поспішали денно й нічно, прочитавши мій наказ.
їх долини не вміщали, перед ними день загас.
Підступали - грали сурми, гуркотів їх тулумбас.
Як побачили підмогу, стали бігти вороги,
Ми слідом за ними гнались крізь боїща, крізь луги.
Я з коня Рамаза скинув, запалавши від снаги.
Ми в полон всю рать забрали, не рубали до ноги.
Верхівці вперед летіли, і від них ніхто не втік,-
Переможених хапали, клали долі, мов калік.
За свої безсонні ночі мав одплату войовник.
Бранці, зранені і цілі,- здійняли і плач, і крик.
Злізли з коней ми на полі, спочиваючи побідно.
Я був зранений у руку,- хтось мечем улучив, видно.
Вояки мої круг мене позбиралися привітно,
Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.
І зазнав тоді від війська я великої пошани,
Бо мене благословляли всі бійці, всі людські стани.
Вчителі мої колишні, посивілі отамани,
Дивувалися, узрівши від меча мойого рани.
Вояків я слав по здобич,- заживали тут добра ми:
Поверталися багаті,- ворог никнув од нестями.
Хто моєї прагнув крові,- їхню кров я лив річками;
Брав міста, не воювавши; розчиняв без бою брами.
Я сказав Рамазу: «Знаю, що ладен ти знов на звади,-
Так виправдуйся ж, мій бранцю, щоб зазнать собі пощади:
Поруйнуй свої фортеці, передай свої осади,
Бо інакше не пробачу я тобі твоєї зради».
Відповів Рамаз: «Не маю я ні сили, ні підмоги.
Дай мені мого вельможу, щоб його без остороги
До своїх фортець послав я сповістити їх залоги,-
Все владарство, все, що маю, покладу тобі під ноги».
Я вельможу дав. Вояцтву ж наказав за ним рушати,
І до мене з міст хатавських позбиралися магнати;
В них забрав фортеці й змусив про війну пожалкувати,-
Слів бракує оповісти, скарб який то був багатий!
А тоді вступив препишно до хатавських я країв,-
Віддали мені у руки всі ключі від всіх скарбів;
Я звелів, щоб люд тамтешній супокійно й мирно жив, їм сказав:
«Я - ваше сонце, вас жалів і не спалив!»
Розчинивши всі скарбниці, обдивившись кожну з них
Там знайшов такі багатства, що й злічити б їх не зміг
Раптом вгледів дивний одяг і вуаль з тканин чудних -
Хтів би ти хоч назву знати, якби сам побачив їх!
Не збагнув я, хто тканину, диво дивне те, зіткав -
Хто побачив,- дивувався, божим чудом називав
Не лежав у ній в основі ні шарлат, ні злотоглав
tа міцна була, мов кута, наче хтось загартував.
Діві сяйній, випромінній я відклав цей одяг в дар
А царю в дарунок вибрав з найдобірніших отар
Сотні мулів та верблюдів, щоб потішений був цар
I послав цареві звістку про закінчення всіх чвар
ЛИСТ ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ ІНДІЙСЬКОГО, КОЛИ ВІН ПОДОЛАВ ХАТАВІВ
Склав листа я: «Царю! Щастя вам судилось на роду:
Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.
Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,
Але хан - в полоні; бранців цілі юрби вам веду».
Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,-
Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.
Нам верблюдів бракувало,- я волами здобич тяг:
Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.
Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.
Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,-
Переказувати сором, як він славив подвиг мій,
Як пестив мою він руку та в м'який вгортав сувій.
На майдані розіп'яли нам шатри з тканин ясних,
Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.
Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;
Сівши поруч, подивлявся іі надивитися не міг.
Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,
І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.
Цар звелів: «Сюди збирайте вояків з усіх рушень
І хатавів полонених покажіть мені лишень!»
Я привів царя Рамаза бранцем, хоч і без кайданів.
Наче хлопця-шалапута, цар його негнівно ганив,
Я також сказав щось добре про привідцю бусурманів,
Бо який би справжній лицар бранців здоланих поганив?
Мій владар вітав хатава, бувши мужем незлобливим,
Мав із ним розмову довгу, не запалюючись гнівом;
І, мене зустрівши вранці, мовив словом співчутливим:
«Чи пробачиш ти хатаву, що злочинцем був зрадливим?»
Я сказав: «І грішні знають ласку господа гарячу,-
Тож на ваше милосердя я надій своїх не трачу».
Цар тоді Рамазу мовив: «Знай, що я тебе пробачу,
Але хай не чую більше про твою лукаву вдачу!»
Цар наш взяв великий викуп з супротивника свойого,
Сотні сотень хатаурі, паки шовку дорогого,
А тоді, царя вдягнувши і весь почет коло нього,
Відпустив усіх, простивши, не караючи нікого.
Бив хатав низькі поклони, виявляв покору й смуту,
Говорив: «Мене за зраду засудив бог на покуту;
Якщо знову завиню я - на загибель годен люту!»
І пішов, свого народу взявши всю юрбу розкуту.
Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку,-
Цар велів: «Терпів з тобою я три місяці розлуку,
Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.
Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку».
Як прийшов я до палацу, там хортів побачив зграю,
Соколи ловецькі рвались з двору ринути до гаю.
Цар в усім риштунку тьмарив вроду сонячну безкраю,-
Він радів, що я, прийшовши, перед ним красою сяю.
Так, щоб я не чув, дружині слово він сказав таємне:
«Любо бачити обличчя Таріела мужнє й чемне,-
Він осяє кожне серце, хоч було б сліпе і темне.
Вдоволи ж моє прохання і нагальне, й недаремне.
Не порадившись з тобою, я одну замислив справу:
Знаєш ти, що нашій діві віддамо свою державу,-
Хай сьогодні ж всі побачать райський цвіт, дочку хупаву.
Вийди з нею вдвох назустріч всім на радість, нам на славу!»
Полювали ми завзято й на долині, й на горі;
Соколів несли за нами і хортів вели псарі,
Але скоро ми лишили ті ліси та чагарі,
Стали грать в м'яча, та втіху цар спинив на другій грі.
Люд, мене схотівши бачить, сповнив місто і майдан.
Переможець, я вдягнувся у гаптований жупан,-
Мов бліда троянда - гарний, проїздив між поселян.
Це не лжа - один мій вигляд наробив з людей очман!
Знайдена в хатавських сховах, дивна тканка, мов змія,
Голову мою вгорнула. Сяяла краса моя!
Цар мене завів до зали, де була його сім'я.
Як побачив сонцерівний блиск її,- здригнувся я!
Діва сонячна вдяглася в шовк злотисто-жовтих шат,
Ззаду ж неї тлум хадумів шикувався в жвавий ряд.
Блиск її наповнив площі, і доми, й квартали, й сад;
Між троянд її обличчя цвів разок перлин-близнят.
Я тримав ще на пов'язці руку, зранену хатавом.
Трон покинувши, цариця підійшла до нас небавом,
Втішила щоку-троянду поцілунком преласкавим,
Прорекла: «Завдав ти гідно кари недругам лукавим».
Поруч себе посадили на шарлати, на шиття,
Поблизу ж сиділо сонце, що пече мої чуття.
Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.
Як од неї зір одводив,- я ненавидів життя.
Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих - бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди - всяк напитися тут міг.
Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?
Клич - «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми - в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,- справді, запишався недарма!
Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,- все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».
Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.
Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.
Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.
Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,- зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?
Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»
Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій».
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО її КОХАНОГО
Пише та, що осяває зором обрії земні:
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…»
ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов
баба,і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо…
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
