Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Витязь у тигровій шкурі

ModernLib.Net / Руставелі Шота / Витязь у тигровій шкурі - Чтение (стр. 3)
Автор: Руставелі Шота
Жанр:

 

 


      Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,
      І забивсь грудьми об камінь, аж по тілу кров струмить.
      Геть роздряпавши обличчя, діва в розпачі сидить.
      Мовить так: «Скажи, що сталось? Спам'ятайся, схаменись!»
      Витязь каже: «Пригадав я, як давно іще колись
      Стрів царя якогось з військом, що виходило з узлісь.
      Полював він, і мисливці по долинах мчали скрізь.
      Спалахнув я, бо людину тяжко бачити для мене.
      Не схотів я з ним зустрітись, серце жалував палене,
      Одвернувсь од них, поблідши; між гілля сховавсь зелене.
      Розсвіло б - від них пішов би, та зухвальство їх шалене…»
      В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,
      Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.
      Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,
      їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.
      Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга
      І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?
      З ним в супроводі блукав би,- може, менша б стала туга.
      Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»
      Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,
      Та ніхто нікому ліків од душевних ран не дав.
      Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!
      Радість - вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ.
      Не створив господь людини, що була б така, як я,
      Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!
      Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?
      Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».
      Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру
      І повір мені - дай боже - як премудрому вазіру.
      Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.
      Може той загинуть марно, хто загається надміру».
      Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?
      Як створить собі людину можу я без волі бога?
      Хоче бог мене карати - що ж зарадить тут тривога?
      Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».
      Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти
      Не введу сюди людини, котра з власної охоти
      І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.
      Поклянись, що не зачепиш, не заб'єш мечем його ти!»
      Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,
      І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим
      Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,
      Наші долі спільно зв'яжем, міць подвоїм і спотужим!»
      Діва йде привести левня, що в печері занімів:
      Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,
      І веде вперед за руку - зір його з-під чорних брів
      Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.
      Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.
      Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;
      Перед ними і алое - лиш нікчемний, сірий мох.
      До семи планет небесних прирівняю їх обох!
      Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,
      І розкрилися троянди - їх уста прозорозубі;
      Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,
      Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.
      Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.
      Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.
      Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:
      «Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»
      Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,
      І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?
      Розкажи, не крийся - тайни тільки вдвох ми будем свідки.
      Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!»
      Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб:
      «Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!
      У державі Аравійській мій маєток. Я - араб.
      Я палаю від любові, що й забить мене могла б.
      Єсть дочка в мого владики,- палко я її кохаю,
      Та тепер вона царює над народом мого краю.
      Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,-
      Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.
      Ми тебе уз річки стріли - ти, сумний, сидів один.
      Мій владар тебе покликав. Був сердитий дуже він,
      Бо не йшов ти. Ми погнались за тобою навздогін.
      І тоді збагрив ти кров'ю шир земний на кілька гін.
      Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;
      Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.
      Не знайшли ми навіть сліду,- щез, немов примара тьми.
      Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.
      Цар печалився, примхливий,- примхи ж є у всіх владик,-
      Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.
      І тоді мене послала розшукати, де ти зник,
      Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.
      Повеліла: «Розшукай-но сонцерівного хоч слід.
      Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!»
      Наказала сліз потоки проливати троє літ.
      Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!
      Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,
      Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,
      Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,
      І мені свою пригоду старший брат їх розповів».
      Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,
      І промовив: «Давню справу пригадав я, не втаю,-
      Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,
      Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.
      Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?
      Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,
      І мене в полон забрати наказали рабській лаві,
      Так забрали замість мене слуг своїх тіла криваві.
      Я, побачивши, що їде сам владар на подвиг бранний,-
      Пожалів твого владику, гнів спинивши невблаганний,
      І з очей я ваших згинув, наче привид той туманний,
      Бо за мить став невидимцем кінь мій дивний, незрівнянний.
      Швидше, ніж моргнути оком, можу я з очей зникати,
      Як, бува, мене обляжуть прикрі люди - супостати;
      Ще ніхто, крім трьох тих турків, не посмів на мене стати,
      Та й вони за їх зухвальство дочекалися відплати.
      А тепер - ваша! Вітаю добросердий твій прихід,
      В тебе стан - як в кипариса, як у сонця - сяйний вид,
      Зазнавав і ти багато злиднів, і скорбот, і бід,
      Та й нещасному на бога покладать надію слід!»
      Автанділ сказав: «Ти годен сам хвали від мудреця,-
      Не заслужена ще мною щедра похвала оця!
      Ти ж бо - сонця світлий образ, грієш душі та серця;
      Навіть сльози не змінили красоти твого лиця!
      Змусив ти мене забути найдорожче у житті,
      Я зрікаюсь їй служити, наші сходяться путі.
      Залишитися з тобою нині маю на меті;
      Адже яхонт є дешевший за емалі золоті».
      Таріел сказав: «Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,
      Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?
      Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.
      Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?
      Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,-
      От знайшов - бог милосердий до появлених завзять.
      Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?
      Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать».
      Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,
      До Асмат тоді промовив: «Коло мене ти весь час
      І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?
      Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.
      Те шукать, чого Всевишній не створив ще,- марний труд!
      У вогні рождене серце через це палає тут. Путь скінчилась.
      Я - в тенетах і не видеруся з пут. Що я маю замість втіхи?
      Ветху бурку й сіна жмут!
      Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,
      Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:
      Через мене щастя створить він закоханій цій парі,
      А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!
      Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,
      То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.
      Бог одну людину губить, та зате рятує другу.
      Хай хоч що зі мною буде - про свою повім я тугу.
      Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:
      Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;
      Може, трупом упаду я,- плач невтішно наді мною,
      Відпочину, як в колисці, під землею сировою!»
      Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.
      Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,
      Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;
      Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.
      Голосив: «Моя кохана! Через тебе загибаю!
      О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!
      Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!
      Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!»

ТАРІЕЛОВА РОЗПОВІДЬ ПРО СЕБЕ, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ОПОВІДАВ АВТАНДІЛОВІ

      «Слухай пильно та уважно сповідання пресумне
      Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.
      Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,
      Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!
      Знають всі про сім індійських королів. З них кожен - пан,
      Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,
      Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,
      Володар над королями, над військами - отаман.
      Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.
      Звали батька Саріданом,- знав немало він звитяг
      І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;
      Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.
      Він ненавидів самотність, що його годилась сану,
      І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,
      Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-
      Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».
      Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:
      «Ти - владар. Тобі індійська покорилася земля!
      Хочу я тобі віддати владу й серце короля -
      Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».
      Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,
      Відповів: «Я, цар країни, славлю господа-творця,
      Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.
      Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!»
      Дав йому під владу царство; Сарідан став - амірбар,
      Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;
      Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,
      Лиш без кесарської влади, в інших справах - владний цар.
      Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-
      Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»
      Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.
      Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.
      Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара -
      Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.
      Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!
      Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.
      І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,
      І виховували з мене владаря на всю країну,
      Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.
      Я змужнів - став левом дужим, стан підніс, мов тополину.
      Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!
      Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;
      Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.
      Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.
      Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!
      Наче сонце на світанку, я красу являв свою;
      Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»
      Я тепер - лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.
      Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні…»
      Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;
      Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!
      Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.
      Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.
      Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;
      Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,
      А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.
      їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,
      Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,
      Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-
      Радість місяця і сонця, радість неба і природи!
      Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;
      Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.
      Нас однаково кохали - цар, жона його похила.
      Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…»
      Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-
      Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.
      Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:
      «Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.
      Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.
      Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,
      Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.
      Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!
      Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.
      Спадкоємицю престолу став виховувати цар,
      Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,
      Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.
      Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-
      Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,
      А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.
      Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.
      Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-
      То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,
      І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,
      Доглядає та навчає діву мудрості й добра.
      Оксамитові запони вкрили башту аж униз,
      Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-
      Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;
      Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.
      Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-
      Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.
      Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,
      Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.
      Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;
      З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,
      Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;
      Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!
      Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.
      Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.
      Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.
      Радість - ворогу, скорбота - для тутешніх поселян.
      Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;
      Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.
      І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:
      «Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.
      Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав».
      Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,
      Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:
      «Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав».
      Я палав огненно. Спогад роз'ятрив душевну рану,
      Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;
      Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,
      Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.
      Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:
      «Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром».
      Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,
      Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.
      Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.
      Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!
      Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву,-
      Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!»

ПРО КОХАННЯ ТАРІЕЛА, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ЗАКОХАВСЯ

      Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:
      «Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину
      Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».
      Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?
      Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;
      Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,
      У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.
      Оксамитові запони затуляли щільно входи.
      Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.
      Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,
      Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.
      Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!
      Цар сказав: «Кількох дураджі їй за мною понесіть!»
      Я поніс, царя послухав. Це - горіння перша мить.
      Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.
      Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!
      Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,-
      Знав я це й спинився, він же звів запону догори І ввійшов.
      Я їх розмову чув здаля: «Мої дари,- Цар сказав,-
      Асмат, негайно в амірбара забери».
      Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-
      Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
      Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.
      З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!
      Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!…»
      Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,- З ним
      Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:
      «Руки левня стали кволі, як в калік!»
      Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-
      Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
      Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:
      «Навіть спогад про красуню - о, який великий жах!
      Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
      Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
      Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
      Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!
      Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
      Бо згубив і силу, й розум,- і зомлів, упавши ниць…
      Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
      І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.
      Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
      Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-
      Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
      Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.
      Як побачив цар, що очі я розплющив,- підійшов,
      Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»
      Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
      І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.
      Біля ложа никли мукри та муліми пресумні
      І читали всі корана тихим голосом мені,
      Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
      Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.
      Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,-
      Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».
      Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
      А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!
      Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
      А коли очуняв,- зразу пригадав причину лиха!
      І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»
      Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.
      Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!
      Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-
      Тут моє перебування таємницю викрить може!
      Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»
      Я підвівся… Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»
      Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
      Вбіг і цар - він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
      Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.
      Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:
      «Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-
      Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».
      Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги.
      І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
      Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
      І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
      «Що ти робиш, люта доле?!» - у плачі казав тяжкому.
      Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
      Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
      Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
      Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»
      То Асматин раб з'явився. «Що за справи невгамовні?» -
      Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
      Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
      Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!
      Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
      Що вона змогла про нього написати без вагання.
      Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-
      І на відповідь одразу склав достойне я послання.
      Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-
      До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
      І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.
      За борги земні я мусив так розплачуватись нині!
      Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
      Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,
      Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я
      дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.
      Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
      Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
      «Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»
      Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»
      Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.
      В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
      Відповів: «Признач годину - я прийду на заклик твій.
      Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».
      Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.
      Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;
      Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,
      Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».
      Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
      Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
      Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.
      Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!»
      Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»
      Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.
      Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
      Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.
      Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
      Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
      Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
      Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
      Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:
      Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.
      «Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,
      П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
      Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
      «Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
      Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
      Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».
      Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
      «Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
      Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
      Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
      Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
      «Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
      «Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-
      Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».
      Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
      Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
      На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
      І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
      Наказала господиня йти до тебе у палати
      І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
      їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
      Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».

ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН НАПИСАЛА СВОЄМУ КОХАНОМУ

      Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;
      Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!
      Я - твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,
      Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.
      Жалюгідна млість кохання - це хіба краса кохань?
      Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-
      Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,
      Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.
      Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,
      Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж
      Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.
      Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!
      Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:
      Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-
      Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
      Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».
      Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
      Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
      Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
      Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.

ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО ТАРІЕЛ НАДІСЛАВ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ

      Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:
      «О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
      Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
      Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».
      До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-
      Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,
      Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.
      Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.
      Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:
      Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,
      Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,
      Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»
      Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне
      Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-
      Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.
      Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.
      Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.
      «Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».
      Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:
      «Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».
      Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,
      Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.
      Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;
      Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.

ЛИСТ ТАРІЕЛА ХАТАВАМ, ЩО ДО НИХ ВІН НАДІСЛАВ ГІНЦЯ

      Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
      «Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-
      Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
      Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.
      Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
      Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
      Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-
      Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»
      Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-
      Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.
      Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
      Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.
      Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
      І сидів я коло столу між однолітків своїх,
      Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,
      Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.
      Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
      Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
      І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
      Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.
      Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-
      Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
      Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-
      Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?
      В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
      Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
      Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-
      Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»
      Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
      Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,
      Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
      Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.
      Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.
      До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,
      Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»
      Це сказала, і відразу я увесь запломенів.
      Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.
      Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,
      Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
      Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».
      Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
      Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,
      Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
      Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».
      Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
      Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,
      Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
      Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».
      Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
      Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.
      Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
      Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.
      Посланці із Хатаеті повернулись накінець -
      Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:
      «Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
      Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»

ЛИСТ, ЯКОГО ЦАР ХАТАВСЬКИЙ НАПИСАВ У ВІДПОВІДЬ ТАРІЕЛОВІ, ТА СКЛИКАННЯ ТАРІЕЛОМ ВІЙСЬКА

      «Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:
      Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13