Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»
Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».
Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-
Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».
Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-
їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.
Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».
Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.
Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».
Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.
Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-
Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.
До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:
«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух -
Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;
Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.
Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,
Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,
Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,
Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».
Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:
«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-
Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.
Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»
Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:
«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.
Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-
Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»
Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки -
Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.
Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм -
днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.
Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,
їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;
Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.
Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.
Він в маєток свій приїхав - йде назустріч люду здвиг,
І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;
Хто побачив Автанділа - радість сяяла для тих,-
Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.
Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,
Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.
Автанділ там веселився, полював три дні підряд,
Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.
Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-
З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,
Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-
Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.
Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,-
Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,
А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.
Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!
В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,
І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.
Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,
Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.
Так вона мені звеліла: «Юнака, що десь ізник,
Розшукай, і, як вернешся,- стану я твоя навік.
Будеш ти, ніхто інакше,- мій коханий чоловік!»
Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.
Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,
Бо коритися цареві личить вірному васалу,
А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,-
Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.
Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою - ближчі друзі,
Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:
Доки буду я блукати - будь за владаря в окрузі,
Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.
Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,
Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,
Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,
Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!
Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,
Жди мене три роки, тайну зберігаючи святою!
Як вернуся,- цвіт алое ще засяє красотою,
Не вернусь,- тужи невтішно, вболівай і плач за мною.
Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.
Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;
Напишіть: його недоля - доля людських всіх порідь,-
І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.
Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,-
Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,
Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,
Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!»
Шермадін почув цю мову - душу геть журба роздерла,
Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. Він сказав:
«Ідеш - і радість у моєму серці вмерла. Ти не спинишся,
та нащо дав мені владарські берла?
Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?
Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?
Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,-
Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно».
Витязь відповів: «Послухай річ мою без лжі і кпини:
Як блукає десь коханець,- прагне він до самотини.
Без труда не дістаються людям дорогі перлини.
Спис нехай простромить груди віроламної людини!
Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?
Хто! крім тебе, може дати раду і наказ васалу?
Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.
Добрий бог - мене, можливо, не віддасть він на поталу.
Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.
Оборонять сили неба - не страшні путі самотні.
Не вернусь я за три роки,- вдягнеш одяги скорботні,
Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні».
ГРАМОТА АВТАНДІЛА ДО ЙОГО ПІДДАНЦІВ
Склав листа: «Мої підданці, добрі радці, вірні учні,
З нами в справах одностайні, з нами в битвах нерозлучні,
Наших слів ви - вірні тіні, наших дум ви - слуги влучні,
Прочитайте ж, всі зібравшись, письмена ці власноручні.
Хай почують всі, що пише охоронець супокою:
Ось пишу слова напутні я вам власною рукою,-
На короткий час рушаю, знехтувавши тут гульбою,
Склавши клопіт про поживу лиш на лука з тятивою.
Пильні справи кличуть. Отже, з батьківщини я відходжу
І в своїх самітних мандрах цілий рік пробути можу,
А тому я всіх благаю, хлопа, воїна й вельможу:
Доки я вернуся, будьте царству за міцну сторожу.
Над усім народом владу я лишаю Шермадіну
Доти, докіль не вернуся, чи десь в мандрах не загину.
Хай він сяє наче сонце, щоб ваш цвіт не відав тліну,
Хай, як віск, розтопить чвару, непокори й зла причину.
Вам відомо, що його я шанував, як сина й брата,-
Він стає за Автанділа понад вами владувати.
Загримить до бою сполох - буде він, як я, завзятий.
Не вернуся ж - плачте ревно, одягніть жалобні шати».
Склавши так в листі пораду, ніжномовну і сувору,
Взявши черес, повний злота, закінчив роботу спору
І сказав: «Я верхи сяду лиш на полі коло бору,
Де війська мої збирались». Тої ж миті рушив з двору.
Він звелів: «Ідіть од мене, не дозволю йти нікому!»
І лишився самотою, відпустивши всіх додому,
Повернув коня й погнався по чагарнику густому.
Тінатін згадає тільки - порина душа в судому.
Геть од війська віддалився, мчав крізь поле й оболоні.
Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?
Чи береженого богом наженуть мечі та коні?
Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні.
Закінчивши лови, пана почали шукати люди,
Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.
Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,-
Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.
«Як не ти - кого ще, леве, настановить бог над нами?»
Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,-
Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,
І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.
Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання
Прочитав, як то веліла воля владаря остання.
Це почувши, всі стогнали від великого страждання,
Побивалися невтішно, помарніли від ридання.
Всі сказали: «Світ без нього видається за оману.
Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.
Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!»
І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.
ПРО ТЕ, ЯК АВТАНДІЛ ШУКАВ ТАРІЕЛА
Мудрий Езрос в «Діоносі» свідчить так про людські долі:
«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».
Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,
Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.
Автанділ промчав те поле за чотири перегони,
В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;
З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:
«Був би з нею - не ридав би, на життя б не слав прокльони».
Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.
Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,
Говорив: «Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.
Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал».
І його троянда в'яла, вже ясних не знавши днів.
Серцю мовив: «Будь терпляче!» - так себе і бадьорив;
Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,
З ким стрівався по дорозі - з тими дружньо говорив.
Він ридав,- і геть у море сльози ллялись звідсіля;
Був кулак - за узголов'я, ложем - камінь та земля.
Мовив: «Люба, я до тебе серцем лину іздаля,
Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя».
Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,
Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,
Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.
Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.
Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.
Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.
І Рамін та Віса навіть не страждали так з тужіння,-
Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.
Він добрався до верхівлі височезних диких гір,-
Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.
Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,
І з обох боків до неї підступив похмурий бір.
Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,-
Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.
«Раптом все змарніє діло!» - страшно й здумати було.
Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?
Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:
«Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?
Чим красуню сонцелику я порадувати маю,
Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?
Не вернуся,- скільки мушу змарнувати днів і літ,
Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?
Строк кінчиться,- і сльозами Шермадін заллє свій вид,
До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.
Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,-
Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.
Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»
Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.
«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?
Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?
Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.
Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»
Він сказав: «Найкраща рада - це терпіння ненастанне.
Геть загибель передчасну! - тож і серце хай не в'яне.
Я без бога не здолаю діло виконать жадане.
Те, що має бути,- буде; що судилося - те стане».
Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!
Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-
Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»
В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.
«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,
Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;
Правду кажуть, що не витязь - див тоді нас поборов!
Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»
Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,
їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.
Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,
І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.
Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі
Витязь крикнув: «Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?»
Відповіли: «Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!
Поможи нам,- не поможеш, то проймися й ти журбою,
Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою».
Автанділу розповіли - і слова їх мчали в леті,-
Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:
«Ми утрьох брати. І кожен - володар на рівній треті
Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті.
Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі
Закінчивши справи, вийшли, а за нами - військо й ловчі.
Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,
На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.
Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,
Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.
«Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!» -
Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.
От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,
Ми собі сказали: «Нумо, кінчимо в змаганні спір.
Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!
Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір».
Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,
Решті ж - війську та мисливцям - наказали йти назад.
Полювали по узгір'ях, на полях, між круч і гряд,
Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.
Раптом тут з'явився витязь. Вид його вгорнула мла,
Кінь під ним - Мерані чорний, перло блискало сідла;
Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.
Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.
Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,
І казали: «Як не з неба,- значить, сонце він земне»,
І схотіли захопити те видіння осяйне,-
От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.
Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,
Похвалив коня середній, румакову масть і стать,
Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-
Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.
Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-
Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу
Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.
Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.
Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.
Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» -
крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.
Раптом - бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.
Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,
Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,
Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;
Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.
Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні…
«Он, поглянь,- неначе сонце, витязь їде на коні!» -
Показали Автанділу подорожники сумні:
Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.
Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока -
Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!
Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-
Забувається все горе, туга гоїться тяжка.
Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,
Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-
Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!
Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.
Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-
Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»
Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,
І самі спочиньте, й брата покладіте край води».
Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.
Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.
Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,
Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут.
їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.
Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-
Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно
І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище на світі єсть у кожної натури,-
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…»
Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.
Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.
Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.
Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.
Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.
На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.
Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.
Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.
Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.
Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.
Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,
Де за хащами долина починалася розлога.
Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,
І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.
Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?
Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду
Розказати, а натомість і свою повім пригоду.
Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».
Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі
До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,
Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,
Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.
Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,
І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.
Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,
Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.
Але діва не скорилась,- люттю зір її пала.
Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,
Все якогось Таріела звала, руки простягла.
Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.
«Я - людина, син Адама,- він казав їй,- помовчи!
Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,
Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.
Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».
Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:
«Як шаленець ти - отямся, не шалений - відійди!
Просиш розказать причину горя нашого й біди?
Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди».
Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?
Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні. «Розкажи»
– ти раз промовиш, відповім сто раз я:
«Ні!» Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».
«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,
Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.
От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,
Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».
Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?
Відійшло від мене сонце і не може помогти!
Відповім тобі я просто - нащо мову цю тягти? -
Що б не діяв ти зі мною, не доб'єшся до мети!»
Знову він її благає, зарошає слізьми вії,
Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.
Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,-
Він схопив ЇЇ за коси і ножа притис до шиї.
Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?
О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?
Я до тебе й не торкнуся, як розкажеш правду сущу,
А як ні,- хай бог карає, та я вб'ю тебе, вмирущу!»
«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:
Як не вб'єш мене,- так само далі житиму я знову,
І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?
А заб'єш,- як розпитаєш ти померлу, безголову?»
Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!
Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!
Вбить мене тебе я змушу - воля це моя і мста.
Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.
Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,-
Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;
Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!
Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»
Сам собі промовив витязь: «Не доб'юся так нічого.
Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».
Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого, їй казав:
«Тебе образив - як же жити після цього?»
Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.
Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;
У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.
Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва.
Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,
Хоч і словом не озвалась,- як чужа з чужим, сиділа.
Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,
І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!
Знаю - ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:
Я для тебе - зайда, здатний на образу і на кпину.
Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,
Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.
Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,
Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.
Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?
Душу я віддам - людина дати більшого не може».
Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,
То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,-
Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.
Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.
Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум'янці!
Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».
І промовив: «Навіть смерті не лякаються коханці.
До міджнурів, люба сестро, мають жаль і злі поганці.
Я, міджнур, любові бранець, мусив мук тяжких зазнати,
Бо мені звеліла люба йти і витязя шукати;
Там, де був я, навіть хмара не посміє пролітати,-
Вас знайшов аж тут, і можеш врятувать мене одна ти!
Образ витязя навіки сповнив душу сумовиту;
Через нього став шаленцем і сумний блукав по світу.
Тож склади свій вирок, діво: чи звільни мене від гніту,
Давши жить, чи вбий, прирікши на журбу несамовиту!»
І приємніші, ніж перші, він почув слова дівиці:
«Ти знайшов найліпший засіб допитатись таємниці.
Спершу тільки лють збудили у душі загрози ниці,
Та тепер здобув ти друга і сестру над всі сестриці.
Вірно ти зробив, так палко заклинаючи любов'ю,-
їй я вірю, не піддавшись ні грозьбі, ні краснослов'ю.
Дам розраду і пораду я твоєму безголов'ю,
Послужу тобі я ревно і життям своїм, і кров'ю.
Пам'ятай же: як моєї ти послухаєш поради,-
З тим, кого хотів зустріти, тут зустрінешся ти радо;
Не послухаєш - не стрінеш, скільки б сліз не лив з досади,
Прокленеш життя, загинеш од нестерпної надсади».
Витязь мовив: «Давню байку пригадав я зненароку:
Два якихось чоловіки вкупі йшли, піддавши кроку,
Та один із них зненацька у криницю впав глибоку.
Другий бідкався і плакав, бігав з того, з цього боку.
Він гукав до ями: «Друже, залишайся тут, пожди,-
Побіжу я по мотузку, щоб тебе тягти з води!»
Здивувавсь тоді і крикнув хлопець, що зазнав біди:
«Як же я не буду ждати? Звідси ж я втечу куди?»
От і ти тримаєш, сестро, рятівничий мотузок:
Я нічого не подію без твоїх указівок,-
Ти - бальзам од божевілля, так порадь же дальший крок!
Хто б став голову здорову в полотна вгортать шматок?»
Мовить дівчина: «Мені це міркування до вподоби!
Ти - достойний, добрий витязь, в цьому сумнівався хто би?
Тяжко змучившись, знемігши, як од лютої хвороби,
Ти знайшов, нарешті, левня незрівнянної подоби.
Докладніш тобі про нього не повість ніхто в природі,-
Якщо сам він не розкаже, то й повірить іншим годі!
Почекай, щоб він вернувся, і спитай при цій нагоді;
Жди,- нехай троянд не миють сліз потоки повноводі.
Я скажу, якщо почути хочеш наші імена ти:
Таріел - так зветься витязь, в шалі змушений страждати,
А мене, вогнем пойняту, ти Асмат повинен звати,-
Не один, а сотні зойків починають серце рвати.
Більш нічого не промовлю, хоч з тобою й однодумці:
Він блукає і полює, і буяє шал в безумці.
Ми живем отим, що з ловів принесе в мисливській сумці,-
І не знать, чи скоро прийде, чи баритись мав на думці.
Прошу я: зажди на нього, не відходь звідсіль нікуди.
Може, я його вблагаю, як додому він прибуде.
Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,-
Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».
Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.
Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,-
То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.
Заховались вдвох - не в силі Автанділ стаїти подив.
Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,-
Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,
Бо іще ніхто й ніколи не чинив йому відпору.
Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору».
Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,-
Таріел уже підходить, відкидає канчука,
Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;
Автанділ же поглядає на обох із тайника.
Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.
Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.
Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин. Змовкли.
Вії, наче леза, перетнули слізний плин.
Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,
Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,-
Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,
І кривавими сльозами заволожив свій рукав.
Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,
Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-
Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,
Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.
Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,
