Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.
Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»
Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».
Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.
Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.
СИН ХВАРЕЗМШІ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ НА ВЕСІЛЛЯ, АЛЕ ТАРІЕЛ ЙОГО ВБИВАЄ
Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.
Що господь йому готує - ні, не відає жених!
Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.
Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-
Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -
Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»
Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-
Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
Аж землі було замало стати натовпу отому.
Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».
Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-
Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»
Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся - не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»
Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались - не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».
Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива».
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
Сльози в неї проливались - не спинялися вони.
Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
«Волю бога зневажати не берися».
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.
Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»
Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем».
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
Та й вони злякались - місцем поступилися мені,
І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.
Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.
Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,
Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-
Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.
Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.
От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.
Хай вершиться божа воля! - не забуду я науки,
Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
Приготую крукам учту,- веселитимуться круки!»
Став мені той витязь любий - ним думки мої зогріті;
Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!
Я піду разом з тобою,- будуть вороги забиті,
Ми ж бо - воїни обидва. Що злякає нас на світі?»
Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,
Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».
Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».
У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»
Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.
ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ
Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,-
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,
Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.
Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-
Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.
Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.
Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,
їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.
Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!
Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-
Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.
Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,
Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.
І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:
«Наточили з ворогів ви ріки крові!»
Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!
ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».
Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:
В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,- розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!
Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».
Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-
Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»
Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,
Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,
І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»
Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина
Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.
«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»
Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.
Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!
Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».
Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!
Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,
Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.
В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -
Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
Творить він із лиха радість, милостиво нами править».
Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-
Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.
Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять
. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
Як для неї і для себе повернути благодать?
Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».
Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-
Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.
Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,
Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
Може, бог тебе не схоче засудити на загин?
Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-
Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;
Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».
Він морців до себе скликав і сказав він їм усім
: «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»
Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»
Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-
Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!
Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;
Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»
Що казати? - звідусюди позбирались шукачі,
Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-
Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.
Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-
Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!
Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.
Звідки ще новин чекати? - ні, надія це пуста;
Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»
Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
«Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»
Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-
Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»
їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,
Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-
Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»
Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-
І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.
Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,
Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».
Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.
Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.
Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».
Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
«Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.
Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!
Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».
Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:
«Леле! Що ви проказали? - хай не чують наші вуха!
Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!
Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,
Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!
Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».
Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,
Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,
Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,
І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.
Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;
Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,
Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.
Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.
Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,
І земля здригалась важко від ударів їх булав,
Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.
Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.
Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,
Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.
Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.
Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!
Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-
Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-
Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.
Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!
Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-
Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;
Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.
Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»
Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,
Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;
З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,
Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.
Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:
«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.
Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.
Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».
Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,
Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.
Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:
Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.
Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба
Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;
Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,
Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.
Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,
Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,
Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.
Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.
Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,
Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.
Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.
Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!
Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,
Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,
Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.
Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»
Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?
Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!
Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -
Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.
Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-
Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.
Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!
Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».
І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,
