За всі злидні пережиті я одержав нагороду:
Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,-
Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,
Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.
Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,-
Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.
Йти туди - це гра, хоч треба подолати перепону:
Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.
Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:
Там, де ти і брат твій вкупі,- всі завади марні й кволі,
Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;
Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.
Ну, пробач,- тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,
Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.
Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!
Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.
Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,-
Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.
Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:
«Образ зроджує свій образ» - давня мудрість так рекла».
Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,
Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,
Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;
За дверима із коралів грав перлин прозорих рій.
Автанділ шукав баркаса до потрібних місць пливти,
Корабля знайшов, і сонце в путь пустилось до мети,-
Жаль було Фатьму лишати на страждання самоти;
З ним прощавшись, ключ кривавий став з очей у всіх текти.
І Фатьма, й Усен, і слуги сльози зливою точили,
Всі казали: «Сонце! Сяйвом ти палило нас щосили,-
Нащо тьмою знов поймаєш, ідучи за небосхили?
Руки ж це твої розрили передчасні нам могили!»
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ГУЛАНШАРО ТА ЙОГО ЗУСТРІЧ З ТАРІЕЛОМ
Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-
Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
Він надіється на бога, що здолає чари злі.
Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.
Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
Він трояндами-губами стис троянду молоду
І казав: «Од тебе, квітко, я очей не одведу
І до тебе, замість діви, тиху мову поведу».
Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,-
Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,-
І на тигрів, і на левів полював у комишах.
Вдалині узрів печеру. Проказав: «Он ті місця,
Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
Та, коли його немає,- марні муки мандрівця!
Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
Треба тут його шукати, обдивитись чагарі».
Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.
По полях помчався далі, пісню весело співав,
Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-
Між густого очерету Таріел з мечем стояв.
Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.
Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
Голоси троянд розквітлих стали барвою - як мед.
Буйнопишними словами Таріел заголосив:
«Червецем агатну зарость струм кривавий
прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»
Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,- посміхнись,
Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись».
Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!
Досить з цього,- всю відраду дав уже моїм очам!
Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»
Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-
Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-
Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.
Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,
Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;
Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!
Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
Та понищеному палом помогти уже не міг,-
Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.
Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.
Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
«Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?
Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?
Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!
Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
Небучна розважність краща від уславленого спіху».
Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-
Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди
І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.
Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-
Він розплющив очі, сили поверталися назад,
І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.
Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-
Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.
Серцю людському так само не вгодити - все одно,
Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,
Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.
Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-
Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.
Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! -
В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
Нум, рушаймо! - ми повинні сонце втрачене знайти,-
Приведу тебе я скоро до жаданої мети.
Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-
Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,
Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»
Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
Обдаровує достойних бога щедрого десниця!
Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
«Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?
Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,
Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.
Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,
Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»
Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-
Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.
Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.
Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-
Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-
Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.
Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-
Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»
Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
Він простер обійми,- хилить стан алое пишні віти.
Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
«Що розвідав ти? Благаю, плачу я,- скажи мені ти!»
Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
«Ось її послання,- мовив,- ти журбу покинь віднині:
Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».
Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-
Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:
«Що я чую? Правда це? - скажи ще раз!»
Автанділ сказав: «Не бійся,- це лиш істина сама.
Наступає радість, злидні відступають крадькома,
Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»
Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-
Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
На троянду збили роси вії - вороновий хвіст.
Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.
Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!
Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».
Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.
Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
«Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.
Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
А тепер ходім поглянем,- цінне знайдемо ачей!»
Вкупі з ним Асмат звелася,- сяє блиск її очей.
Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.
Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-
Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
Як великі кулі, перли грали грою висявань,
Щире золото блищало,- дивів незліченна дань.
Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
І ввійшли до зарадхани, до зброярні,- купи броні,
Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:
«Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
Як підуть на дивів каджі,- знищить їх наш владний гнів.
Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».
Відімкнувши скриню, бачать - три убори молодечі,
Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.
Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-
їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!
«Це є знак,- вони сказали,- що полегшає тягар:
Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»
Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.
Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;
На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».
Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
Ось прибудуть у Каджеті - спис їх витримає пробу.
ВІД'ЇЗД ТАРІЕЛА ТА АВТАНДІЛА ДО ФРІДОНА
Вранці в путь вони пустились, і Асмат укупі з ними;
Дівчині коня купили, заплативши золотими,
І до краю Нурадіна вже домчали побратими:
Автанділ провідав добре шлях між хащами густими.
По дорозі їм зустрілись Нурадіна чабани,-
Гарних огирів Фрідона гнали пастися вони.
Рік індієць Автанділу: «Ми хіба не жартуни?
Нум, з Фрідоном пожартуєм, розженем ці табуни!
Він, почувши, що прибульці кривд завдали чабанам,
Схоче зайдам відомстити, битись люто рушить сам,
Але душу він потішить, як на зустріч вийде нам,-
Добрі жарти горду душу зм'якшують, немов бальзам.
Почали вони ловити ліпших коней на аркан.
Запаливши ватри, криком закричав чабанський стан:
«Що за витязі тут бродять? Геть ідіть! Наш можний пан
Вас мечем своїм понищить чи потягне всіх у бран!»
Взявши луки, левні скачуть, чабанів гуртом женуть,
Чабани кричать одчайно, їхній крик далеко чуть:
«Порятуйте, порятуйте! Нас розбійники заб'ють!»
Учинивши ґвалт, тривожну вість Фрідонові несуть.
Зброю взяв Фрідон і вийшов. Вкупі з вірними людьми
їде він на битву, бачить: раптом виринули з тьми
Два їздці, немов два сонця, що не гаснуть в час зими,-
Хоч і близько, а не видно лиць, бо вкрили шоломи.
Таріел впізнав Фрідона: «Ось і той, що нам потрібний».
Сміючись, шолом він скинув,- сміх його звучав, як срібний.
Він Фрідону рік: «Здається, наш прихід тепер є хибний?
Вбити хоче нас хазяїн, бо скупий він, малохлібний!»
Тут Фрідон з коня зіскочив, до землі їм уклонився.
Обіймались, цілувались,- кожен радий, що зустрівся.
І Фрідон, піднісши руки, вдячно богу помолився.
Привітали їх вельможі, весь народ навкруг тлумився.
їм Фрідон сказав: «Давно я вас чекаю. Де ви длялись?
Я готовий вам служити, як би справи не складались».
Наче місяць і два сонця, тут зустрівшись, красувались -
Так вони утрьох додому, висяваючи, вертались.
З коней скочивши, вступили у Фрідонів пишний дім;
Таріел сів на престолі, вкритім шовком золотим,
Автанділ присів же поруч, двох сміливців побратим;
Втішили вони Фрідона подарунком дорогим.
Так промовили: «Ми зараз ліпших не знайшли дарів,
Але маєм в іншім місці скарб, достойний владарів».
Він, чолом схилившись земно, їм негайно відповів:
«О, коли б я теж достойно вам віддячити зумів!»
Ніч вони тут спочивали, і Фрідон їх частував;
Втрьох, умившись у купелі, приступили до забав,
Він чудові дав їм строї, найпишніший златоглав,
Найдорожчих самоцвітів повну чашу їм віддав.
Він промовив: «Так не кажуть гостю добрі хазяї,
Це - неначебто обридли ви мені, мов гультяї,
Та не личить нам забарно справи звершувать свої,
Бо коли вернуться каджі, стануть тяжчими бої.
Нам потрібні не загони, а добірні вояки:
Досить взяти триста левнів, щоб їм датися взнаки;
В битві з каджами лихими меч не впустимо з руки,-
Ми знайдем ту, що красою стьмарює в людей думки.
Був я раз уже в Каджеті: мур страшної висоти
Став над скелями,- не може ворог тверджі облягти.
Що там бій одвертий? Треба тайкома туди ввійти.
Ми ж, узявши військо, тайни не зумієм зберегти».
З цим погодилися друзі; всі тоді з Асмат смутною,
Нагородженою щедро, попрощалися. З собою
Триста вершників забрали,- рівен кожен з них герою.
Бог порадує терплячих перемогою бучною.
Три брати, пропливши море, поспішали, скільки сили;
Добре знав Фрідон дорогу через хащі й гірні схили.
Якось він промовив друзям: «В край каджетський ми вступили,-
Звідси йти вночі лиш треба, щоб вони нас не відкрили».
Як сказав він, так чинили дружно всі богатирі:
В мандри поночі рушали, зупинялись на зорі.
Ось уже з'явилось місто, понад кручами, вгорі,-
Вартові стоять усюди і кричать воротарі.
Десять тисяч варти ходить коло брам усіх підряд.
В світлі місяця блідого бачать леви цей осад,
Кажуть так: «Нам треба вибрать щонайліпшу із порад,-
Сотня тисячу здолає, як їй дать належний лад».
НАРАДА ФРІДОНА, АВТАНДІЛА І ТАРІЕЛА ПРО ТЕ, ЯК ЗДОБУТИ КАДЖЕТСЬКУ ФОРТЕЦЮ
їм Фрідон сказав: «Гадаю, що пораду вірну дам:
Щоб здобути місто, треба безліч війська мати нам,
В нас же сил бракує вийти в бій одвертий, сам на сам;
Сотні літ стояти можем, не розкривши їхніх брам.
Ще дитям мене навчали акробатства вчителі -
Знав тоді всі їхні штуки, що існують взагалі:
Так, що й око не побачить, ліз по линві із землі;
Скільки б хлопців не змагалось,- завше був я на чолі.
Хто із вас уміє краще влучний кидати аркан?
Нум, закиньмо на ту вежу довгу линву! В їхній стан
Я пройду по линві, наче перейду крізь рівний лан;
Вам, до міста увійшовши, не знайти живих містян!
Вправно я пройду по линві, взявши гострий меч і щит.
Там сплигну донизу спритно; як рвучкого вітру літ,
Нападу, бійців понищу і добудусь до воріт,-
Ви туди підходьте, звідки крик пролине на весь світ».
Автанділ сказав: «Фрідоне, друже друзів запальних!
Маєш ти левині руки, не боїшся ран тяжких,
Ти даєш тверді поради,- ворог згине через них,
Та послухай, як лунає там переклик вартових!
Як по линві ти ітимеш, може зброя брязкотнуть,-
Вороги тебе побачать, линву зразу перетнуть,
І тоді тобі із лиха вже не вибратись, мабуть.
Ні, ця рада не годиться, треба вибрать іншу путь.
Ліпше в скелях ви сховайтесь, ляжте за бескеддям ззаду,
Я ж вдягну купецький одяг, учиню їм хитру зраду -
Тут купецтва не займають, що іде до їх осаду,-
Покладу на мула зброю, бойову свою обладу.
Як ми втрьох підем,- сторожа запідозрить щось у тому;
Мов купець, ввійду, на очі не потрапивши нікому,-
Там з'явлюсь, риштунок вдягши, мов удар раптовий грому,
І пущу, дай боже, крові по майданові міському!
Знищу внутрішню сторожу, ошалілу від нестями,
Ви ж підходьте і геройськи розтрощіть окільні брами;
Розчиню я, засув збивши, всі ворота перед вами.
Хто пораду має кращу, хай озветься тут словами».
Таріел сказав: «Цей подвиг личить щирому герою,-
Дух твердий свій проявляєш ти порадою твердою.
Чи мечем вам не змахнути? Всі ви прагнете до бою,
Щоб зустрітися віч-на-віч з найгрізнішою бідою.
Та й мені ви дайте справу, бо себе тут не втаю:
Гук наш викличе нагору діву сонячну мою,-
В час звитяги як я можу їй з'явитись не в бою?
Ні, мене ви не влещайте! Що я - зганьбленим стаю?
Ось найкраща рада, станьмо на такому рішенці:
Взявши кожен сто комонних, в три роз'їдемось кінці.
Вранці ж рушимо, і з нами наші вирушать бійці.
Мало нас,- нагряне ворог, стиснем меч тоді в руці!
Враз наскочимо,- не встигнуть брам своїх замкнуть вони;
Хто з нас битиметься в місті, хто - на підступах стіни,-
Проливай потоки крові, всюди ворога жени!
Тож берімо знову зброю, слави дорогі сини!»
Відповів Фрідон: «Вдамося до раптового удару!
Був твій кінь моїм - цей огир скрізь промчиться, повен жару;
Якби знав я, що в Каджеті він придасться,- з цього дару
Не втішався б ти ніколи. Бачив хтось такого скнару?»
Так Фрідон жартує з ними,- жарти й дотепи несуться;
Красномовні, мудрі друзі розважаються, сміються,
Та до подвигів майбутніх готуватися беруться:
Бойовий убір вдягають,- мчати коні їхні рвуться.
Так жартуючи приємно, всі хвалили без вагання
Таріелову пораду, путь для дальшого сягання;
Кожен взяв по сто героїв, щоб рушати до світання,
І вдягли, на коней сівши, шоломи, вояцьке вбрання.
ЗДОБУТТЯ КАДЖЕТСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТА ВИЗВОЛЕННЯ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Бачив я оцих звитяжців, наче сонце, осяйних,-
Сім планет стовпами сяйва вкрили кожного із них;
Таріел стрункий очолив їхній непоборний здвиг,-
Ось вони війною знищать ворогів своїх грізних.
Щоб порівнювати, в мене образ є для них один:
Так гірські річки, від зливи переповнивши свій плин,
З шумом, з ревом, з гуркотінням вириваються з тіснин,
Та вони вщухають, вливши води в нурт морських глибин.
До Фрідона й Автанділа рівних стрінути навряд,
Та ніхто й ніде не може з Таріелом стати вряд,
Адже сонце гасить зорі, тьмарить сяєво плеяд!
А тепер про бій прелютий поведу пісенний лад.
Втрьох три брами поділили, щоб туди в боях пройти,-
З ними рушило їх військо, триста левнів, три чоти.
Ніч примусила звитяжців в тайну засідку лягти,
На світанку ж всі з'явились, несучи свої щити.
Йшли спокійно, наче кожен був лише мандрівником;
Не відчула лиха варта, заспокоєна цілком,
І недбало придивлялась, мур обходячи кругом,
Та, наблизившись, прибулець взяв меча, вдягнув шолом.
Раптом ляснули нагайки, і пустились коні вскач.
Ось до брам вже рвуться, з міста лине лемент, зойк і плач.
Втрьох трьома шляхами ринуть, кожен - подвигів шукач.
Б'ють тривогу барабани, різко десь сурмить сурмач.
Нині звідає Каджеті гнівність божого веління:
Відхиляє грізно Кронос втішне сонячне проміння,-
Зверглось вічне коло світу, неба стьмарилось склепіння.
Не вмістять поля їх трупу, сповнить світ їх голосіння!
Рик разючий Таріела всім смертельно ранить слух,
Розриває враз риштунок, крицю скровлених кольчуг.
Ринуть з трьох сторін - грозою вкривсь багровий виднокруг;
Розламавши всі три брами, ворогів разять навкруг.
Лев Фрідон із Автанділом, вдвох зустрівшись, обіймались,-
Ворог знищений дощенту, аж річки криваві ллялись.
Обдивившись бойовище, один в одного питались:
«Таріел куди подівся?» - скрізь на друга видивлялись.
Не знайшли ніде героя, хоч оббігли весь окіл;
До фортечних брам вернулись,- там гірський укрили схил
Вламки лат, мечі розбиті, леза, зламані навпіл,-
Десять тисяч варти трупом впали ниць, неначе пил.
Вся сторожа у фортеці, мов недужа, полягла,-
Від кольчуг шматки лишились, рани вкрили їх тіла.
І розкрито хід у скелі, де найбільша з веж була;
З цих прикмет вони впізнали Таріелові діла.
Вийшли ходом в скелі вгору, де стримить грізна озія;
Там побачили,- звільнило сонце місяць вже від змія;
Він шолома зняв, а в неї коси зм'яла веремія,
Груди до грудей припали, шию обвивала шия.
Плач, цілунки та обійми їх з'єднали в ніжній парі;
Видавалось, мов зійшлися вкупі тут Зуал з Муштарі,-
Прикрашає промінь сонця пелюстки троянди ярі
. Зникло горе, й нині радість їм далась в солодкім дарі.
Цілувалися, тілами пригорталися стрункими
І зливалися устами, мов трояндами палкими.
Таріел побачив друзів - втрьох зустрілись побратими
І вітали сонце-діву, що засяла перед ними.
Блиск на сонячнім обличчі загорівсь при їх появі,-
І вона поцілувала цих поплічників у славі,
І смиренно на подяку їм зрекла слова ласкаві;
Почали розмову красну друзі, милі й величаві.
Прославляли Таріела за звитяги, богом дані,
Один одного вітали, і були вони ще в стані
Битись далі, не зазнавши ран тяжких на полі брані,-
Вороги втекли від левів, наче кози, наче лані.
Із трьохсот бійців сто сорок вмерло дня того страшного,-
Це Фрідона засмутило, та втішала перемога:
Після бою не лишилось в місті ворога живого.
Не злічити, скільки в здобич мали скарбу дорогого!
На верблюдах і на мулах повезли із цих країн
Купи сяйних самоцвітів і три тисячі перлин,
Все _ гранчастий, добрий камінь: пишний яхонт і рубін;
Варту виставивши, сонце посадили в паланкін.
У Каджеті залишили шістдесят богатирів,
Повезли з собою сонце - сяйвом лик її горів;
Дружно рушили у дальню путь до города Морів,
Щоб Фатьму зустріти й скласти дяку, гідну владарів.
ПРИЇЗД ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ МОРІВ
Він послав з таким посланням до царя Морів гінця:
«Від звитяжця Таріела йде до тебе звістка ця,-
Я везу з Каджеті сонце, що скоряє всі серця.
І тебе я прагну бачить, наче рідного вітця.
Я здобув країну каджів, взяв скарби, понищив чати,-
Завдяки тобі, о царю, зміг я радості зазнати,
Завдяки Фатьмі, що стала сонцеві за рідну мати.
Як віддячу я? Огидні обіцянки марні сплати.
Крізь твоє йдемо ми царство - нас побачить маєш змогу;
Я тобі країну каджів віддаю, на осторогу
Так скажу: в фортеці їхній ти міцну лиши залогу.
Я не можу йти до тебе, вирушай же ти в дорогу!
Мужеві Фатьми, Усену, просимо сказати ми:
Хай пришле жону до діви, нині звільненої з тьми,-
Прагне гаряче красуня бачити лице Фатьми.
Мов кришталь, ясніш за сонце, діва сяє між людьми».
Посланця від Таріела володар Морів прийняв,-
Схвилювалось в нього серце, як чудну він вість прознав,
І тоді він вславив бога, водія небесних лав;
Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.
Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,-
Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,
Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,- десять день тривав похід;
Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.
Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,-
Він поцілував прибульців, уклонився до землі,
І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;
Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.
З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,
Поцілунками припала і до рук, і до чола,
Говорила: «З ласки бога геть розвіялась імла!
Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!»
Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:
«Бог щедротами своїми душі радує любовні,-
Я була раніш у скрузі, а тепер - як місяць вповні;
Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні».
Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,-
Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,
Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.
Мов по мості, по перперах люд ходив на тому святі.
Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,-
Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,
В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,-
Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.
Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,
Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.
Сіли вдвох юнак і діва - зір їх сяє, гнеться стан,
І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.
Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,-
Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,
Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;
Відказали: «Хай же квітне блиск і міць твойого трону!»
Таріел царю подяку склав словами отакими:
«Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.
Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,-
Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми».
Цар Морів сказав: «О царю, леве дужий серед бою!
Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!
О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?
Радість ока, ти відходиш,- чим же душу я загою?»
Таріел Фатьмі промовив: «Ти мені - замість сестри!
Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,
Щоб його віддати,- нині всі клейноди, всі дари,
Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!»
Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:
«Царю мій, мене без тебе спалить полум'я суворе!
Ти ідеш, мене лишаєш,- безум знову душу зборе,
О, блаженні,- хто з тобою; хто ж без тебе - тим лиш горе!»
Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,-
Губи їх - перлисті мушлі, зуби їх - немов кристали:
«Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?
Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!
Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,-
Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину».
Цар промовив: «Вам до смерті слугувати я не кину!
Поспішаєш ти - додому одвези ж свою дружину».
Цар на березі морському зготував їм корабель.
Таріел поплив,- і люди, повиходивши з осель,
Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;
Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.
РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА
Щасно вирушили морем наречені три брати,
Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».
Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;
