Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».
Старшина купців речисто так до витязів прорік
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -
алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло -
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита - маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.
Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»
Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,
Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-
Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».
Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».
Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».
Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.
Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!
Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».
Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-
Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.
Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».
Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»
Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.
Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.
Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-
Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».
Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».
Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.
Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -
Таріел спинив їх: «Стійте!» - їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом - був блідий, беззбройний він.
Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.
З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо -
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».
Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».
Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.
Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували - більше слів немає в мене -
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».
Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.
Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі
На престол веде цариця, садовить їх на престолі;
Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,
Горе радістю зміняє,- людям плакати доволі.
На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина
Сяють спільною красою - їх краса тепер єдина.
Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?
Де їм рівного шукати ще Адамового сина?
Одягається цариця, сповиття знімає чорне,
Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.
Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,
Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».
Царське молоде подружжя має гідну нагороду -
Владу у семи державах, юрби вірного народу.
Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-
Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.
Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.
Він стає царем - і сурми, й барабани грають мідні.
Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.
«Він - наш цар!» - усі гукають, линуть вигуки побідні.
Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа -
Там вони сідають владно, величаві, як світила.
Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!
Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.
Починають веселитись,- гості сповнили всі зали;
Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,
Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;
Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.
Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!
Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»
Роздала дари; злічити ці скарби - бракує мови.
Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!
Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.
Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.
Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.
Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті».
Змилосердилась цариця,- «Я помилую» сказавши.
Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши
. Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,-
І забулось горе,- радість тут віднині і назавше.
Купи золота, і перлів, і каміння дорогого Скрізь -
мов роси, що на полі грають сяйно і волого.
Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;
Вартові не заважали, не спиняли анікого.
До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:
«Ви - в нас гості, не соромтесь - ось дари для вас готові».
Навантаженого перлом мула дав він воякові.
Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.
Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?
Розказать про ці багатства язику не стане сил!
Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,
Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.
Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,
«Здобули для нас ви щастя»,- всі казали так про них,
Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,
Як вельможних, шанували та відвідували їх.
Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід
Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».
Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,
І пішов, і славословив визволителя від бід.
Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:
«Ревно ти служила - учні так не служать вчителям.
Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,
Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.
Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;
Нам корися повсякчасно, службу вияви велику».
Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку
Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»
Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,-
Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.
Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,
Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».
Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!
Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!
Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-
Взять державу, військом править, слави заживать собі».
І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».
Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,
І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,
Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.
Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.
Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.
О, які чудові коні, перли, повні красоти!
Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.
Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,
Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,-
Обернув сім туг на вісім ти - о горе! - в цій годині.
Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».
Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,
Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.
Накажи мені, що хочеш,- вірний я тобі завжди,
Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».
Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,
Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».
Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?
Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».
Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,
Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:
«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».
Автанділ сказав: «Не знаю, як без тебе жити стану!»
Нестан-Джар його дружині шовк послала та вуалі,-
Хто, крім неї, був достоїн в цім ходити сповивалі? -
Додала ще й лал чудовий - гарне сяйво грало в лалі,
Він осяював, як сонце, поночілі, темні далі.
Попрощавшись з Таріелом, Автанділ лив струмінь слізний,-
Розпікав огонь розлуки їхніх серць кривалі близни.
Окропив народ індійський слізьми всі поля вітчизни.
Автанділ казав: «Я випив світу лживого трутизни!»
Автанділ з Фрідоном вкупі кілька день верстали путь.
Та шляхи їх розійшлися, мусив кожен вбік звернуть:
Без пригоди і завади - бог стеріг його, мабуть,-
Автанділу пощастило до Аравії прибуть.
Навстріч левню йшли араби - сяйво він приніс державі,
Він своє побачив сонце - біль затих при цій появі;
Вдвох вони на троні сіли, можновладці величаві.
Бог ствердив його корону в самостійності та славі.
Трьох державців всемогутніх, трьох владик, в коханні вірних,
Часті зустрічі втішали в почуваннях їх сумирних;
Хто порушував закони,- меч карав тих непокірних;
Втрьох свою зміцняли владу на просторах неозірних.
Наче сніг, звівали милість на підданців, ласки гідних,
І сиріт, і вдів гляділи, і збагачували бідних,
І карали лиходіїв та підступників огидних,-
Вовк з ягням паслися вкупі у владарствах їх лагідних.
ПРИКІНЦЕВІ СТРОФИ
Наче сон нічний, кінчилась їхня повість в згоді й славі,
Вже пішли вони із світу. О часи хисткі й лукаві!
Час - це мить одна, хоч довгим він здається нам в уяві.
Так пишу я, месх незнаний, родом з селища Руставі.
Богу Грузії Давиду, сонцерівному на вроду.
Склав я віршами цю повість на забаву і догоду,-
Він поширює могутньо жах від Заходу до Сходу,
Палить підступ і дарує міць підданому народу.
Славить подвиги Давида - марні всі старання ревні!
Повість цю про край далекий, про діла й звичаї древні,
Про державців чужоземних, про пригоди їх плачевні
Я знайшов, і віршем виклав, і розради мав душевні.
Отакий цей світ несталий,- все він крутить в веремії,
А життя - лиш мить, коротша за миттєвий помах вії.
Що нам те, до чого прагнем? Доля - згубниця надії,
Світом тим і цим владує, нещедротна в благодії.
Аміран Дареджанідзе мав співця - Мосе Хонелі,
Про Абдул-Месію вірші склав прославлений Шавтелі,
Безутомно Діларгета оспівав Саргіс Тмогвелі,
У сльозах про Таріела я співаю, Руставелі.
ПОЯСНЕННЯ ДЕЯКИХ СЛІВ, ТЕРМІНІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН ТА ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ
Амірбар- командувач військово-морськими силами держави, начальник флоту.
Амір-спасалар- найвищий військовий титул при царському дворі в Аравії.
Аспіроз- назва планети Венери.
Багдад- найбільший адміністративний і торговельний центр Месопотамії; з VIII до ХНІ віку н. є.- столиця арабського халіфату.
Бадахшан- місцевість на Памірі, коло Радянського Таджикистану; тепер - прикордонна з СРСР провінція Афганістану. За давніх часів славилася своїми рубіновими розсипами.
Безоар- коштовний камінь, що, власне, являє собою затверділі відклади в шлунку безоарових кіз.
Брокат- важка шовкова тканина з золотими чи срібними нитками.
Вазір- царський радник, міністр.
Ваша- привітальний клич, як-от: «ура» чи «слава».
Віса- героїня староіранської любовної повісті XI віку. В XII віці цю повість було перекладено грузинською мовою під назвою «Вісраміані». Образи закоханих Раміна та Віси близькі до образів західноєвропейської повісті про Трістана та Ізольду.
Віссон- коштовна тканина давніх часів, ознака священства та шляхетності.
Гаваон- місцевість у Палестині за 15 верстов від Єрусалима.
Геон- стародавня назва ріки Нілу.
Гішер- коштовний камінь, агат.
Гуланшаро- вигадана Руставелі назва могутньої морської держави. По-пер-ському ця назва означає «Місто троянд».
Давид- згадуваний у поемі Давид - це Давид Сослані, осетинський князь, що був другим чоловіком грузинської цариці Тамар, сучасниці Руставелі (див.
Тамар).У вступі до поеми поет називає його левом.
Див- міфічна істота, злий дух, ворог людей.
Діжлійське джерело- Діжель, Діджель - староарабська назва річки Тігр.
Дівнос, Діон- сіракузький філософ (IV вік до н. є.), учень, Платона.
«Діонос»- назва збірки віршів Езроса (див.
Езрос).
Драхма- срібна монета, а також - міра ваги.
Дураджі- рідкісний дикий птах турач, що й тепер водиться на Закавказзі.
Еджіб- двірський титул, щось подібне до особистого царевого секретаря.
Езрос- поет початку XII віку - його вірші арабською мовою були зібрані в збірці «Діонос» («Диванос»).
Єдваб- гатунок шовкової тканини.
Злотоглав- коштовна тканина, вигаптувана сріблом чи золотом.
Зуал- Кронос, Сатурн.
Кадж- напівміфічна істота, чаклун, втілення злої сили.
Каджеті- вигадана назва гірської фортеці, твердині каджів.
Каїс- герой поеми видатного азербайджанського поета Нізамі (1141 - 1203) - «Лейла і Меджнун».
Калям- прилад для писання, перо з тростини.
Караван-сарай- будівля з торговельними приміщеннями.
Католікос- патріарх, найвищий духовний сан грузинської церкви.
Кімвал- музичний інструмент, схожий на цимбали.
Коран- священна книга мусульман.
Кронос- Сатурн.
Лал- коштовний камінь червоного кольору, те саме, що й рубін.
Маджарі- молоде вино; мусульманам їхня релігія забороняла пити вино.
Маріх- назва планети Марс.
Мацкверелі- єпископ ацкурський, місцевості в Грузії; останні дослідження руставелологів ставлять під сумнів, чи справді строфа поеми, де згадується католікос та мацкверелі, належить Руставелі; певніше - це пізніша вставка переписувачів тексту поеми.
Мекка- священне місто мусульман, батьківщина Магомета, основоположника мусульманської релігії.
Мерані- казковий кінь грузинської міфології, подібний до старогрецького Пегаса.
Месхи- одне з грузинських племен, що живе на південному сході Грузії в теперішньому Ахалціхському районі, де знаходиться селище Руставі, гадана батьківщина поета.
Міджнур- грузинська переробка арабського слова «меджнун» - шалений од кохання. Так названий і герой поеми Нізамі «Лейла і Меджнун».
Місреті- старогрузинська назва Єгипту.
Мукри- служники мусульманського культу, що виконували й обов'язки лікарів.
Муліми- юнаки, що готуються стати мукрами (муллами).
Мулгазанзарі- вигадана поетом назва невеличкої квітучої держави.
Муштарі- назва планети Юпітер.
Мцваді- печене м'ясо, шашлик.
Навроз, свято Навроза- мусульманський Новий рік.
Ніневійці- жителі головного міста Ассірії - Ніневії, зруйнованого 608 року до н. є. мідянами та вавілонянами. Біблія розглядала це зруйнування як кару божу, наслану на ніневійців.
Отарід- назва планети Меркурій.
Перпер- золота монета, червінець.
Платон ~славетний старогрецький філософ (народився 427 року до н. є., помер 347 р.), основоположник ідеалістичної філософії. Основні твори - «Федр», «Учта», «Держава» та інші.
Рамін- герой староіранської любовної повісті, закоханий у Вісу (див.
Віса).
Ростом- герой славетної поеми «Шахнаме» староіранського поета Фірдоусі (вмер 1020 року).
Сал, Саламан- герой твору староіранської літератури, що до нас не дійшов; ім'я його вживається, як образ невтішного тужливця. Можливо, що це переробка імені Зала, батька Ростома (див.
Ростом).
Спасалар- воєначальник.
Спаспет- верховний воєначальник.
Тамар- славетна грузинська цариця (царювала з 1184 до 1213 року); за її часів старогрузинська культура й держава досягли свого найбільшого розквіту, її сучасником та, як переказує легенда, навіть близьким придворним (скарбником чи бібліотекарем) був Руставелі. Він сам пише в поемі про своє палке кохання до цариці. Легенда твердить, що це кохання спричинилося до того, що Тамар прирекла поета на вигнання.
Тимпан- стародавній музичний інструмент.
Тмогвелі Саргіс- грузинський поет XII віку, сучасник Руставелі, автор поеми «Діларгетіані», що до наших часів не збереглася.
Трибут- феодальна данина, контрибуція.
Хадуми- прислужниці царівни чи цариці.
Хатави- монгольське плем'я, що жило в Північному Китаї.
Хатаеті- Північний Китай.
Хатун- додаток до власного імені, що означає - пані, господиня.
Хатаурі- хатавські гроші.
Хваразма, Хорезм- могутня держава XII-XIII віку, центром якої був сучасний Туркменистан, її кордони поширювались од Волги до Персидської затоки.
Хварезмша- цар (шах) Хорезму.
Хонелі Мосе- грузинський поет, попередник Руставелі, творець поеми «Амі-ран, син Дареджана».
Чашнагір- титул при царському дворі: випробувач напоїв, дегустатор.
Чоган- клюшка, яка вживається при грі в м'яча, щоб одбивати його.
Шавтелі- грузинський поет XII віку; його твори - цикл віршів на честь грузинського царя Давида Будівника (1089-1125) «Абдул-Месія» - дійшли до нас в уривках.
