Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

      - А чому, в такому разi, ми не бачимо його кiльцюватого валу?
      - Для цього ми повиннi були б пiднятись на кiлькасот метрiв вище. Цирк Клавiуса - один з найбiльших на Мiсяцi. Вiн має дiаметр понад двiстi двадцять кiлометрiв.
      - З такої вiдстанi ми повиннi були б бачити хоча б верхiв'я гiр, тим паче, що вони мають, як ви кажете, п'ять тисяч метрiв висоти! - вперто стояв на своєму Северсон.
      Алена не стрималась вiд смiху:
      - Менi подобається, що ви так послiдовно захищаєте свою точку зору. Але цього разу вам доведеться трохи виправити її. Мiсяць набагато менший за Землю, отже, його поверхня бiльш закруглена. Тому гори, якi знаходяться вiд нас бiльш як на сто кiлометрiв, ховаються за обрiєм.
      - Так, ваша правда... - Северсон раптом посмутнiшав, знiтився. - Ви завжди правi. А я...
      Алена подивилась на нього пильно, стурбовано. Тiльки тепер вона усвiдомила, що Северсон все ще не позбувся душевної депресiї i досi страждає вiд хворобливого самоприниження.
      - Чому ви повсякчас бачите в менi навчительку, а не подругу? прошепотiла вона. - Звiсно, в цьому винна я сама: я намагаюсь пояснювати, а замiсть того - повчаю...
      Вона стиснула йому руку з каяттям. Обоє посмiхнулись одне до одного.
      Роздiл XVIII
      Небезпечний
      дощ
      Всюдихiд рвучко зупинився, обкрутнувся майже на мiсцi i помчав до гiрського масиву.
      - Що трапилось? Чому повертаємо назад? - стурбовано запитала Алена, перестроївши передавач свого скафандра на хвилю водiя.
      - Радiолокацiйна станцiя Пiвденної обсерваторiї виявила групу дрiбних метеоритiв. Найбiльша небезпека загрожує дiлянцi бiля Клавiуса.
      Не встиг водiй це вимовити, як за кiлька крокiв вiд всюдихода заклубочилася курява, наче вiд вибуху гранати. Потiм здiйнявся вгору ще один конус пилу. На схилi стрiмкої скелi блиснув i згас криваво-червоний вогник.
      Всюдихiд на повнiй швидкостi влетiв у вузьку улоговину i зупинився, притиснувшись до вертикальної стiни.
      - Їдьте далi, там буде безпечнiше! - вигукнула дiвчина.
      Водiй замiсть вiдповiдi заперечливо похитав головою i показав угору, де мiж скель прозирав вузенький пруг неба з Чумацьким Шляхом.
      Коли Алена й Северсон глянули туди, жах стиснув їм груди. В сяйвi прожекторiв згори повiльно падали величезнi кам'янi брили. Вони натикались на виступи в стiнах ущелини, з тупою впертiстю трощили скелi i, розсипаючись на дрiбнiшi уламки, сунули вниз.
      Все це вiдбувалось в абсолютнiй тишi. Зрушене метеоритом камiння падало на дно улоговини, здiймало коричнювато-сiрий пил i лягало внизу конусоподiбним насипом.
      Ще довго пiсля того, як упав останнiй камiнь, Северсон i Алена не могли прийти до тями.
      - Добре, що метеорити не влаштовують нам отакi концерти частiше... порушив мовчанку водiй. - Поки не збудували метеостанцiй на полюсах, їзда по Мiсяцю була схожа на гру в лотерею. Тепер - зовсiм iнша рiч. Дивуюсь, що сьогоднi про небезпеку оголосили так пiзно. Мабуть, хтось заспав бiля радiолокатора: метеоритний дощ можна виявити значно ранiше.
      - А що, коли такий дощ покропить ангари на аеродромi? - запитав Северсон. - Адже метеорити легко можуть пробити склянi стiни...
      - Ми тепер знаємо досить точно, коли Мiсяць на своєму шляху зустрiнеться з роєм метеоритiв, бо вони обертаються навколо Сонця так само регулярно, як i Земля. Крiм того, радарнi станцiї ведуть безперервнi спостереження, щоб не трапилась якась несподiванка. А якщо будь-який рiй прямує на будови, автомати одразу ж вмикають над ними захисну завiсу з високочастотних променiв, якi розпорошують метеорити на дрiбний пил. I якщо якомусь камiнчику вдасться прорватись крiзь цю запону, його затримають стiни будови, бо вони зробленi з трьох шарiв особливо пружного скла. Силу удару метеорита послаблює також заповнений повiтрям простiр мiж стiнками.
      - А як захищається вiд метеоритiв мiжпланетний лiтак?
      - Пiлоти завжди точно проiнформованi про рух метеоритiв, тому заздалегiдь обходять великi рої. Проти поодиноких небесних тiл ракетоплани захищенi так само, як i будови на Мiсяцi: потрiйними стiнками та високочастотними променями. А втiм, на невеликiй вiдстанi мiж Землею та Мiсяцем метеорити трапляються дуже рiдко... Ну, друзi, небезпека минула, продовжимо нашу подорож.
      Водiй натиснув на кнопку управлiння, але машина не зрушила з мiсця. Тодi вiн вийшов назовнi. Схилився над задньою частиною всюдихода i безнадiйно махнув рукою:
      - Все!.. Двигун розтрощено вщент!.. I коли б метеорит упав на метр ближче, то... - водiй не закiнчив, але все було ясно i без пояснень.
      - Що ж робити? - занепокоїлась Алена.
      - П'ятсот кiлометрiв, якi лишились до кратера Тiхо, до вечора пiшки не пройдеш. Доведеться просити допомоги... - водiй ввiмкнув головний передавач всюдихода, приєднав до нього мiкрофон свого скафандра. - Алло!.. Алло!.. Говорить всюдихiд номер сiмнадцять... Викликаю кратер Клавiус, академiка Шайнера...
      - Я - Шайнер... - почулося одразу ж в навушниках шоломiв Северсона та Алени. - Що трапилось, Пельтон?
      - Машину пошкоджено метеоритом. Ми стоїмо край Моретуської ущелини. Просимо допомоги...
      - Вилiтаємо негайно... Лiкар потрiбний? - схвильовано запитав Шайнер.
      - Нi, у нас все гаразд.
      Водiй вимкнув передавач i обернувся до пасажирiв:
      - Запрошую вас на невелику прогулянку. Не будемо ж ми тут чекати склавши руки.
      Всi вийшли з машини i попрямували до широкої розколини в скелi.
      - Це - найкоротший шлях до озера Перемоги, - пояснював водiй. - Я тут як вдома...
      В кiнцi розколини з'явилась невелика площина, обмежена прямовисними кам'яними стiнами.
      - Озеро, правда, без води, - посмiхнувся водiй. - Але це не має значення. Коли хочете знати, тут - найвидатнiше мiсце всього Мiсяця... Чи бачите, товаришу Северсон, отой великий курган посеред рiвнини?
      Курган вражав своїми правильними обрисами. Довга темна тiнь, що простяглась вiд нього по рiвнинi, теж мала чiткi, рiвнi краї.
      - Цю пiрамiду побудували люди? - запитав Северсон.
      - Так, - ствердила Алена. - Ходiмо ближче. Може, ви розшифруєте таємничий напис на цьому курганi.
      Лише за кiлька десяткiв метрiв вiд пiрамiди Северсон звернув увагу на те, що на її вершинi, на невеликому майданчику, стоїть чудний гусеничний всюдихiд.
      Северсон зупинився, згорнув руки i схилив голову.
      - Не треба скорботи, Лайфе! - насмiшкувато вигукнула Алена. - Це не могила, а пам'ятник слави!.. - Вона взяла Северсона за рукав скафандра i пiдвела до освiтленої сонцем пiрамiди. З прикрiпленої до неї чорної дошки сяяли золотi лiтери.
      - Це - росiйський шрифт! - вигукнув Северсон i швидко почав читати: "На цьому мiсцi приземлилась перша ракета, запущена з Землi на Мiсяць. Честь i слава великому Цiолковському, який показав нам шлях у Всесвiт! Слава науцi, яка увiнчала людство вiнком перемоги над космiчним простором!" - Вiн замовк, пильно подивився на всюдихiд. - I хто ж отой щасливець, що першим став на поверхню Мiсяця?
      - Оцей всюдихiд, його екiпажем були тiльки керованi по радiо апарати. Пiсля приземлення, - вiрнiше, примiсячення, - ракети всюдихiд виїхав з неї на оцю рiвнину. Телевiзiйнi камери були тими першими очима, що глянули на Мiсяць зблизька i передали зображення на Землю. Пригадую цю хвилюючу мить так яскраво, наче це було вчора, а я ж тодi ходила в перший клас! Ту передачу з Мiсяця ретранслювали всi телевiзiйнi станцiї свiту...
      Мандрiвники ще якийсь час оглядали рiвнину Перемоги, а потiм в навушниках шоломiв їхнiх скафандрiв пролунали сигнали виклику; на зоряному небi з'явились два рухомi яснi вогники, - наближався рятувальний ракетоплан.
      По гостей прилетiв сам академiк Шайнер. Вiн радiсно привiтав Алену i Северсона, з захопленням розповiдав їм про особливостi мiсць, над якими пролiтав ракетоплан, прямуючи до кратера Тiхо. Однак полiт тривав недовго. Незабаром лiтальний апарат опустився на дно широкого кратера, пасажири пересiли у всюдихiд, i машини попрямували до неосвiтленої частини плоскогiр'я.
      Академiк Шайнер замовк. Вiн тiльки чомусь лукаво посмiхався, поглядаючи то на Северсона, то на Алену. Скидалось на те, що вiн пiдготував їм якийсь сюрприз.
      I справдi, тiльки-но вони проїхали останню освiтлену сонцем скелю, що самотньо стирчала на рiвнинi, як у свiтлi прожекторiв перед ними з'явилась величезна мереживна конструкцiя, схожа на поставлений похило залiзничний мiст.
      - Як у вас справа з стартовою естакадою? - поцiкавилась Алена, ковзнувши поглядом по фермах конструкцiї.
      - Непогано, - з пiдкресленою байдужiстю сказав академiк. -За двi години буде готова.
      - Готова? Не може бути! - дiвчина подивилась на Шайнера з недовiрою. Адже ви запевняли, що на естакаду ми можемо розраховувати не ранiше як за п'ять днiв.
      Академiк знизав плечима i знову хитро посмiхнувся:
      - Що вдiєш - "все вже готове, готове, готове!" - затягнув вiн арiю з "Проданої нареченої". - Це - наш сюрприз номер один... А як вашi справи з монтажем експериментальної ракети?
      - В середу має бути закiнчена. В четвер її переправлять сюди. Прилетить не тiльки Навратiл з представниками Академiї, а й Ватсон. Мабуть, сподiвається побачити нашу невдачу на власнi очi, щоб потiм висмiяти нас.
      - Подивимось, хто смiятиметься останнiм! Цiлком можливо, що саме я! загадково сказав Шайнер. - Почекаємо до завтра.
      - А що буде завтра?
      - Ви цiкава, як усi жiнки! - посмiхнувся академiк. - Не скажу. Навмисне не скажу... I - пробачте менi - я повинен зараз податись до обсерваторiї. Поки я звiльнюсь, - годинки так через двi, - ви маєте змогу оглянути нашi пiдземнi заводи. А потiм я покажу вам дуже iнтересну рiч...
      Алена i Северсон скористались з поради, але великого задоволення вiд огляду пiдземних заводiв не дiстали. Те, що колись причарувало б i захопило їх, стало тепер звичайнiсiньким, буденним. Лiнiї автоматичних верстатiв працювали так само чiтко, як i на Землi; всiма процесами керували такi ж розумнi електронно-обчислювальнi машини,- тож хiба не все одно, де мiститься завод?
      Але коли мандрiвники знову пiднялись на поверхню Мiсяця, вони побачили таке, що аж закам'янiли в першу мить: в коритi стартової естакади, в її нижнiй частинi, виблискувала величезна металева ракета.
      - Це - марево чи галюцинацiя?! - вигукнула Алена. - Ви бачите, Лайфе?
      - Але ж це... - вiн теж був здивований до краю - Це ж наша експериментальна ракета! Як вона сюди потрапила з Праги?
      - Ракета, але не ваша! - пролунав у навушниках голос академiка Шайнера. - Оце й є мiй сюрприз номер два. Сподiваюсь, колега Навратiл не гнiватиметься на мене, якщо я перевiрю граничну швидкiсть ракети трохи ранiше, анiж зробить це вiн з представниками Академiї? Можливо, моя спроба допоможе вдосконалити його ракету ще перед запуском.
      Коли б раптом перед Аленою провалилась земля, дiвчина не була б здивована дужче.
      - Мовчите - отже, не заперечуєте, друзi! - переможно сказав Шайнер. Ну, то йдiть до мене. Експеримент ми почнемо незабаром.
      Чудно було слухати оцей голос у навушниках: на довгi гони нiде нiкого, а чути так, нiби Шайнер стоїть зовсiм поруч. А й справдi, де вiн є?.. Невже ота цяточка, що суне повiльно вiд стартової естакади назустрiч гостям з Землi?
      - Швидше, друзi, швидше. Баритись не можна.
      Северсон i Алена прискорили ходу. Через кiлька хвилин - уже втрьох вони зайшли до, бункера управлiння, осторонь стартового майданчика. Там на них чекали помiчники академiка Шайнера бiля астронавiгацiйної апаратури супроводження польоту ракети.
      - Все перевiрено? - запитав академiк. - Так, - вiдповiв один з помiчникiв.
      - Старт!
      З срiбного тулуба ракети раптом вирвалось яскраве червоне полум'я; вона просто пiдскочила похилим ажурним мостом, покинула його вже з швидкiстю блискавки, прокреслила довжелезну багряну риску на зоряному небi i зникла з очей.
      Роздiл XIX
      Смерть
      у пустелi
      - Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? - запропонував Цаген, заходячи до кабiнету Чан-су.
      - Може, ви склали кантату на честь невiдомої планети? - посмiхнувся Чан-су, натякаючи на схильнiсть Цагена до складання гiмнiв на честь Всесвiту.
      - Нi, цього разу невiдома планета склала собi кантату сама. Щойно менi вдалось прийняти i записати на стрiчку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. I все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцiю. Ходiмте, послухаєте, яке це чудесне скиглiння!
      Вченi вже попрямували до лабораторiї, коли це з вiдеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станцiї:
      - Викликаємо товаришiв Цагена i Чан-су... Вам треба негайно прибути до лiкарнi кратера Тiхо...
      - Може, сталося нещастя пiд час спроби Шайнера? - стурбувався Чан-су.
      - Не повинно б... - знизав плечима Цаген. - Адже ракета стартувала нормально... В усякому разi, треба поспiшати.
      Через кiлька хвилин ракетоплан покинув обсерваторiю на Пiвденному полюсi Мiсяця i попрямував на пiвнiч, до кратера Тiхо.
      Пiлот майстерно приземлив апарат за кiлька десяткiв метрiв вiд головного входу в пiдземний металургiйний завод.
      Наваров, лiкар заводської лiкарнi, вже чекав на вчених. Вибiгла назустрiч їм i Алена Свозилова, - така блiда, що Цаген аж злякався.
      - Життя Северсона в небезпецi! - кричала вона, насилу переводячи дух. - Навiщо тiльки я брала його з собою!
      Лiкарня була поруч заводу. Через кiлька секунд вченi вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацiєнт не рухався.
      - Спить... - сказав лiкар у вiдповiдь на нiме запитання вiдвiдувачiв. - Все гаразд. Вiн звихнув ногу, а слiдом за тим у нього почався серцевий припадок.
      - Як же це трапилось? - стурбовано запитав Чан-су.
      - Двi години тому черговi спостерiгачi перехопили по радiо одчайдушний заклик. Невiдомий двiчi закричав: "Допоможiть!" - а потiм ще кiлька хвилин було чути хрипiння. Бiдолаха не вказав мiсця, де перебуває... Цей заклик почув i Северсон. Вiн забув, що радiоприймач скафандра не дає можливостi визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжiння, упав пiд час стрибка через камiнь i звихнув собi ногу. Серцевий припадок стався вже тут... Зараз йому легше.
      - А той нещасний, що благав про допомогу?
      - Його й досi не знайшли.
      - Кого не вистачає?
      - Iнженера Фаухера. Виходячи з заводу, вiн сказав, що йде подивитись на випробування швидкiсної ракети. З центрального входу звернув лiворуч... Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади пiд головним валом кратера.
      - Прошу, скажiть їм, щоб зачекали, я пiду з ними теж, - попросив Чан-су.
      - I я, - вирiшив Цаген. - Одверто кажучи, я не розумiю, що могло трапитись? Сьогоднi, якщо судити з передачi головної станцiї, метеоритного дощу не було...
      Рятувальна експедицiя рухалась вперед у густому напiвмороку тiнi вiд прямовисного валу кратера. В сяйвi прожекторiв з темряви проступали гострi скелi та каскади застиглої лави.
      Бiля пiднiжжя хаотично нагромаджених горбiв експедицiя звернула в гори понад вертикальною кам'яною стiною.
      - Слiди! - вигукнув чоловiк, що йшов попереду.
      Справдi: шар нiжного сiро-блакитного попелу на вузькiй стежцi був порушений. Мiсцями були виразно виднi вiдбитки важких черевикiв скафандра. Цi слiди змусили всiх насторожитись: iнженеру Фаухеру в цiй пустелi нiчого було робити. Куди ж вiн прямував?
      Одинокий пiшохiд тримався створеної природою стежки ще кiлькасот метрiв. I вiн, i люди, якi йшли його слiдами, мусили пересуватись з великою обережнiстю, бо з лiвого боку була прямовисна стiна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала лiворуч, слiди загадково уривались.
      Може, Фаухер подерся на скелю? Нi, цим шляхом пройти вiн не мiг: згори пiддашком нависала зморшкувата хвиля лави. Отже, спустився вниз?
      - Треба зазирнути в провалля... - сказав Чан-су. - Тут, безперечно, щось трапилось: погляньте, як розворушено шар пилу край майданчика...
      Члени рятувальної групи прикрiпили до скелi мотузяну драбинку, i Цаген почав спускатись у темну ущелину. Вiн ще не добрався й до дна, як побачив людину в скафандрi. Кинувся до неї. Присвiтив лiхтариком.
      - Друзi, до мене!.. Фаухер тяжко поранений, вiн спливає кров'ю.
      За кiлька секунд всi були вже внизу.
      - Мертвий... - тихо сказав один з учених.
      - Порвано скафандр... Ззаду на поясi i ось, на лiвому боцi...
      Всi схилили голови.
      - Швидше до лiкарнi! - вигукнув Чан-су. - Можливо, його ще врятують повним переливанням кровi!
      Але було вже пiзно: iнженера Фаухера повернути до життя не вдалось.
      ***
      Спалахнув екран службового телевiзора в кабiнетi академiка Навратiла, i на ньому з'явилось лукаве обличчя Шайнера.
      - Вiтаю вас, великий завойовнику Всесвiту! - вигукнув вiн задерикувато. - Я хотiв зробити вам сюрприз тiльки тут, на Мiсяцi, але не можу бiльше стримати себе... Чи хоч припускаєте ви можливiсть того, що шiсть годин тому я запустив експериментальну ракету, яка нинi мчить з швидкiстю п'ятдесят тисяч кiлометрiв на секунду?!
      - Яку ракету, любий? - iронiчно посмiхнувся Навратiл. - її закiнчать монтувати тiльки пiслязавтра!
      - А ми були такi нетерплячi, що виготовили таку саму ракету самотужки, на наших заводах.
      - Гм... Це дуже мило з вашого боку, але боюсь, що спроба не вдасться. Гадаю, що вам бракує удосконаленого приймача радiосигналiв ракети. Не забувайте, що зi збiльшенням швидкостi на основi принципу Допплера буде змiнюватись i частота радiо коливань. А головне: наша ракета буде рухатись за найдосконалiшою системою використання атомної енергiї на сiмдесят дев'ять процентiв...
      - ...що запропонував Зайцев, знаю! - перебив Шайнер. - Справа в тому, що наша ракета рухається за тiєю ж системою. Iнженер Зайцев позичив нам копiю проекту, надiсланого вам. А приймач у нас також удосконалений, системи академiка Чан-су. У нього в цiй галузi чималий досвiд, завдяки полюванню на сигнали з Проксими.
      Навратiл з хвилину не мiг отямитись вiд здивування.
      - Це блискуча iдея, дякую вам за допомогу! Але чому ви не повiдомили мене про це ранiше? Ми могли б зекономити час для iнших невiдкладних справ.
      - Я теж думав так само, але зрештою сказав собi: "Хлопче, а що, коли пiд час випробування що-небудь зiпсується? А так ти собi тим часом гарненько розкриєш усi недолiки, усунеш їх, а дослiд повторимо".
      Академiк Шайнер оглянувся:
      - Хвилиночку, зараз до мене прийшли повiдомити, як iде справа. Ну, хлопцi, скiльки?
      - Вiсiмдесят тисяч - i кiнець!
      - Як це? Який кiнець?
      - Зверх п'ятдесяти тисяч швидкiсть наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсiм. Навратiл зблiд:
      - Не може бути, щоб здiйснилось пророкування Ватсона! Хiба це можливо, щоб тiло, яке летить з швидкiстю близько сто тисяч кiлометрiв на секунду, розпалось на атоми?!
      - Даруйте, я перевiрю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, i за хвилину викличу вас знову, - перепросив Шайнер, i його обличчя зникло з екрана телевiзора.
      Навратiл пiдвiвся з крiсла i почав нервово походжати по кiмнатi.
      Нарештi заблимало червоне свiтло виклику.
      - На жаль, не можу вас нiчим порадувати, - сухо сказав Шайнер. - З приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зiпсувалась апаратура. Для гарантiї ми встановили три автоматичнi передавачi; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали iнших.
      - Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула пiд впливом надмiрної швидкостi? - стурбовано запитав Навратiл.
      - Звичайно, нi. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не пiдведе.
      Навратiл гiрко посмiхнувся:
      - А от пiдвiв, та ще й у найважливiшому пунктi. Якщо не можна досягнути швидкостi понад вiсiмдесят тисяч кiлометрiв на секунду, значить, увесь мiй проект нездiйсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космiчну подорож, яка триватиме двадцять рокiв, немислимо.
      - Не втрачайте надiї. Завдяки моїй передбачливостi ми маємо змогу повторити дослiд! - пожартував Шайнер, намагаючись пiдбадьорити приятеля.
      - А якщо не перейдемо через отi вiсiмдесят тисяч?
      - Значить, спробу завоювати сусiдню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомiсть - вирушимо в бiй у iншому напрямку. Недослiдженого перед нами ще багато.
      ***
      До однiєї з дослiдницьких лабораторiй пiдземного металургiйного заводу в кратерi Тiхо зайшов чоловiк у бiлому халатi, обвiв поглядом заваленi приладами столи i, хоч нiкого не побачив, дуже тихо запитав:
      - Дiтрiхсон, ви тут?
      - Так, тут i чекаю на вас, - раптом з'явився серед апаратiв високий стрункий чоловiк з трохи вiдстовбурченими вухами й густими бровами.
      - Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й iншим способом.
      - Невже їм вдалось повернути його до життя? - злякано запитав Дiтрiхсон.
      - Нi, але трапилось ще гiрше. При детальному дослiдженнi виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби вiн загинув зразу бiля валу кратера, в цьому не було б нiчого дивного. На жаль, костюм розiрвався пiзнiше, анiж ми припускали, i тепер нiхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори... Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено: Чан-су наполягає, щоб скелi, де загинув Фаухер, були обшуканi якнайпильнiше.
      - Треба якомога швидше завалити вхiд до схованки. Схiдний бiк валу тепер в тiнi, так що ми доберемось туди непомiтно. Прожекторiв можна не вмикати: цiлком вистачить вiдбитого свiтла з протилежного валу... їдьмо негайно!
      - Якщо хочете, - їдьте, але без мене! - рiшуче сказав вiдвiдувач. - Я не хочу скiнчити так, як Фаухер.
      - Обережнiше, приятелю! Ви якраз i йдете його шляхом... Чи не погрожуєте ви зрадою? - глузливо запитав Дiтрiхсон.
      - Нi, я не донощик. Але весь наш план оволодiти невiдомою планетою вважаю безглуздям. Я скоре примирюсь з тим, що ми вже нiколи не досягнемо могутностi наших батькiв. Добре вам говорити: "Divide et impera!" "Подiляй i володарюй" - але це вже не так легко робиться, як нам хотiлося б.
      - Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе! - прошипiв Дiтрiхсон i одвернувся.
      Роздiл XX
      Друга
      спроба
      Стан здоров'я Северсона настiльки полiпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лiкарнi, але, незважаючи на це, йому влаштували iрунтовний медичний огляд за участю Наташi Орлової, що спецiально задля цього прилетiла з Москви на Мiсяць.
      - Все гаразд! - запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтiла за життя Северсона. - Вiн просто перехвилювався, тому й стався припадок.
      - А може, на нього несприятливо вплинули незвичнi умови життя на Мiсяцi?
      - Гадаю, що нi. Скафандри прекрасно дотримують потрiбну температуру, не пропускають космiчних променiв. З цього боку йому не загрожує нiякої небезпеки, навiть коли зважати на те, що його органiзм чутливiший за нашi.
      Алена палко стиснула руку Орловiй. Та посмiхнулась. її очi говорили: "Розумiю, розумiю!".
      - I все ж я тепер його не вiдпущу вiд себе й на крок! Прибувши на Мiсяць, академiк Навратiл марно шукав Алену i в обсерваторiях, i на металургiйному заводi. Аж через кiлька годин вiн знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищi з вшестеро меншою силою тяжiння.
      - Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! - привiтав Северсона Навратiл.
      - А це тому, - пожартував Северсон, - що я хочу взяти участь у випробуваннi ракети. Дозволите?
      Навратiл почухав потилицю:
      - Ой друже, вирiшальне слово мають лiкарi. Запитайте Наташу. Я особисто нiчого не маю проти, але попереджаю заздалегiдь: багато надiй на спробу не покладайте.
      - Чому? - здивувався Северсон.
      Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академiковi, щоб той не продовжував розмову.
      - А тому, щоб ви не розчарувались при можливiй невдачi.
      Наташа Орлова, звiсно, заборонила Северсону навiть думати про експериментальну ракету. Пацiєнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацiєнт буде хвилюватись, отже, хай собi лежить та чекає, поки спроба закiнчиться, а тодi йому все розкажуть.
      Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.
      ***
      Експериментальна ракета академiка Навратiла готова до старту.
      Представники президiї Всесвiтньої Академiї наук сидять бiля приймачiв у примiщеннi поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвiт, iронiчно посмiхається.
      - Старт! - розрiзає напружену тишу голос Навратiла.
      Червоне полум'я на естакадi; ракета, що зникає в неозорiй далинi, - це вже багатократно бачена, цiлком прозаїчна картина. I все ж сьогоднi кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очi ще довго не можуть вiдiрватись вiд того мiсця, де розпливається останнiй слiд мiжзоряного мандрiвника, який нiколи не повернеться назад.
      Перiодичнi сигнали радiопередавача ракети монотонно вiдбивають час, як метроном. Тiльки дуже чутливе вухо розрiзнить збiльшення iнтервалiв мiж окремими звуками.
      Ватсон витягає з кишенi записну книжку i спокiйно читає свої зазначки. Швидкiсть - мiзерна, якихось там кiлькасот кiлометрiв на секунду; те, що вiдбувається навколо, його ще не цiкавить.
      Складнi апарати точно вимiрюють збiльшення iнтервалiв мiж сигналами i з тихим шерехом перераховують їх на швидкiсть ракети.
      Тридцять п'ять тисяч кiлометрiв на секунду...
      Шiстдесят тисяч кiлометрiв на секунду...
      Сiмдесят тисяч!
      Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.
      Навратiл заплющує очi й прислухається, нiби побоюється, що ось-ось в далях Всесвiту пролунає оглушливий удар. На чолi в нього виступають холоднi перлинки поту.
      Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацiєнта, покладеного на операцiйний стiл.
      - Сiмдесят тисяч п'ятсот!.. - чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
      - Критична мить... - шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.
      - Вiсiмдесят тисяч!
      Всi пiдводяться з крiсел.
      Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.
      - Та... та... та... Серце не зупиняється.
      А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...
      Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.
      - Ну? - обертається вiн до Ватсона.
      Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
      - Не кажiть гоп, поки не перескочимо! - вiдповiв вiн тихо.
      Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: "А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?".
      Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.
      ***
      А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.
      Вiн думає про минуле й про сучасне.
      "Я живу у величну епоху... - каже вiн сам до себе. - Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник".
      Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
      - Лайфе, любий! - кричить вона, насилу переводячи дух. - Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!
      Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:
      - Аленко, я хочу пiти туди.
      - Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.
      Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.
      - Ура! - вигукнув Шайнер. - Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!
      Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.
      Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:
      - Я радий, що помилявся... - сказав вiн тихо. - Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.
      Навратiл глянув на нього здивовано:
      - Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
      - Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.
      - О, перший доброволець! - iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?
      - Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.
      Хотенков повiльно похитав головою й подумав: "Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне".
      Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.
      Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.
      - Мабуть, ракета вичерпала все пальне... - з досадою сказав Навратiл.
      - В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено... - академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу. - Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.