Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

Бабула Владимир
Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

      ВОЛОДИМИР БАБУЛА
      Сигнали з всесвiту
      Науково-фантастичний роман
      у двох книгах
      Переклали з чеської Микола ДАШКIЄВ
      та Муза СОУЧЕК.
      КНИГА ПЕРША
      Сигнали з всесвiту
      Своїм дiтям Митьковi, Аленцi, Томашевi та всiм iншим мандрiвникам у трете тисячолiття вiд щирого серця присвячує.
      АВТОР
      Замiсть пiслямови
      Коли я востаннє переглядав коректуру оцiєї прочитаної Вами, шановний читачу, книги, радiо принесло приголомшуючу звiстку: вперше в iсторiї людства встановлено безпосереднiй контакт з iншою планетою сонячної системи,- радянська космiчна станцiя "Венера-4" досягла поверхнi нашої загадкової осяйної сусiдки i дослiдила хiмiчний склад, температуру й тиск її атмосфери.
      Скажу щиро: коли я почув це повiдомлення, менi стало моторошно. Моторошно й радiсно. Гучнi числа, що ними так щедро сиплеш у розмовах на астрономiчнi теми, вперше сприйнялися не як абстракцiя, а як беззаперечна реальнiсть. ТРИСТА П'ЯТДЕСЯТ МIЛЬЙОНIВ КIЛОМЕТРIВ мав пролетiти пустельним Космосом дерзновенний посланець Землi, щоб у наперед визначену секунду, в наперед визначенiй точцi мiжпланетного простору зустрiти красуню Венеру. Аби подолати таку вiдстань, навiть променевi свiтла потрiбно ПОНАД ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ хвилин! Тож з якою точнiстю мала бути розрахована траєкторiя космiчного корабля?! З якою дбайливiстю, з якою передбачливiстю було спроектовано й виготовлено деталi неймовiрно складної споруди, що витримала колосальне перевантаження i невагомiсть, температуру червоного жару i неземний холод, мiжпланетний вакуум i тиск венерiанської атмосфери, вiбрацiю та iнсоляцiю... i скiльки їх ще там було, отих знаних i незнаних небезпек, що з такою легкiстю могли звести нанiвець результат запуску нашого космiчного посланця!
      I ось - перемога! Уявiть собi, читачу: десь серед бескиддя червоних скель Венери лежить наш мiжпланетний розвiдник. Можливо, в ньому ще жеврiє життя, вдихнуте в нього людьми Землi; можливо, ретельнi автоматичнi пристрої ще й досi вивчають чужу планету, а антени передавачiв ще й досi намагаються намацати рефлектори земних станцiй космiчного зв'язку, щоб розповiсти нам про таємничий, загадковий свiт...
      Сьогоднi ми можемо тiльки уявити собi отi розжаренi скелi, помiж яких дзюрчать струмки рiдкого олова, оте шаленство блискавиць у густiй отруйнiй пiтьмi над нашою "Венерою-4". Та збiжить зовсiм небагато часу, i все це ми побачимо на екранах телевiзорiв, а згодом на поверхню Венери ступить нога людини. I це вже не фантастика, а близьке, розплановане майбутнє. Нинi нiкого не здивуєш запуском ще одного, бодай надвелетенського, супутника; ми вже навiть ремствуємо, що надто довго тривають приготування до висадки людини на Мiсяць, легковажно применшуючи складнiсть такої подорожi. Стався колосальний психологiчний злам: людство вирвалося в Космос, сповнилося вiри в себе, в свої сили i можливостi, звелося на вищий щабель.
      А десять рокiв тому... Нi, часом таки корисно зазирнути в недалеке минуле! Буквально напередоднi запуску першого в свiтi радянського штучного супутника американцi бундючне проголосили свою програму завоювання Космосу, згiдно з якою вони мали вивести на навколоземну орбiту КУЛЬКУ ЗАВБIЛЬШКИ З АПЕЛЬСИН... та ще й десь близько 1980 року! Отож так званi "серйознi люди" i посмiхалися скептично, коли мова заходила про космiчнi подорожi: "Ат, фантастика!".
      А "несерйознi" тим часом мрiяли й дерзали, непохитно вiрячи у всемогутнiсть людського розуму. Вiд напiвдитячих, наївних марень до перших теоретичних розрахункiв,- а звiдти й до перших недосконалих ракет,- отак рухалась людська мрiя про завоювання зоряного Всесвiту. I в першiй шерензi цiєї когорти дерзновенних мрiйникiв поруч з ученими й iнженерами завжди були письменники-фантасти.
      Отут i хочеться сказати кiлька теплих слiв про чеського письменника Володимира Бабулу, автора прочитаної вами книги.
      Мабуть, для кожного письменника,- а для письменника-фантаста передусiм,- найнеобхiднiшою передумовою успiху є вмiння дивитися на свiт широко розкритими допитливими очима дитини... i осмислювати побачене з глибокодумнiстю фiлософа-мудреця. Нi, це дуже нелегко - побачити незвичайне у звичному, буденному, показати рiч або явище в несподiваному ракурсi й пояснити так, як не пояснював досi нiхто, А Володимир Бабула був щедро обдарований саме цiєю чудесною якiстю.
      "Сигнали з Всесвiту"... Певно ж, коли вперше чуєш цi слова, насамперед уявляється надзвичайно розвинена iнопланетна цивiлiзацiя, що простягає руку дружби нам, землянам. А Володимир Бабула зумiв побачити за цим словосполученням значно бiльше, величнiше. "Сигналами з Всесвiту" вiн назвав оте радiотелеграфне "бiп-бiп" першого штучного супутника, що проголосило на весь свiт початок космiчної ери! Мало того, це Володимир Бабула перший порiвняв цi сигнали до знаменного залпу "Аврори". Космiчна епоха стане епохою перемоги комунiзму на всiй планетi! (Повiсть "Пульс Всесвiту"). А сигнали з далекої планети Iкс - лише благання про допомогу, останнiй зойк цивiлiзацiї, що знищила сама себе, бо не зумiла приборкати палiїв вiйни.
      Володимир Бабула щиро звiрявся на розсудливiсть людства, на всемогутнiсть його невичерпного творчого розуму. Майбутнє буде свiтлим i осяйним, але ввiйдуть у нього не якiсь рожевi ангелочки i не напiвроботи, а звичайнi земнi люди, з їхнiми вадами й пристрастями,- люди, якi, будуючи новий свiт, перебудовуються одночасно з ним.
      Пригадайте iсторiю Лайфа Северсона, "людини з минулого", що потрапила в далеке майбутнє. Далебi, я щиро позаздрив авторовi за його вмiння смiливо переосмислити загальновiдоме, тактовно й тонко використати реальний факт, як трамплiн для стрибка в Країну Мрiї. Адже справдi славетний Амундсен разом з своїми соратниками вилетiв 18 червня 1928 року на лiтаку "Латам", щоб допомогти експедицiї Нобiле. Лiтак справдi зник без слiду разом з усiм екiпажем, I дiзнавшись про це, один видатний радянський вчений справдi заявив, що коли вiдважнi мандрiвники загинули тiльки вiд холоду, їх у майбутньому можливо буде знайти i повернути до життя.
      Це факти, вiдомi дуже багатьом. Але тiльки Володимир Бабула зумiв проникнути творчою уявою за оту запону тайни, що впала на "Латам" пiсля одержання вiд нього останньої радiограми. Звичайно, нiхто не може ствердити, що все вiдбувалось саме так, як змалював письменник. Але йому вiриш несамохiть. Вiриш, що соратник Амундсена насправдi оббивав палицею кригу з площин бiплана,- тодi це й був найдiйовiший засiб боротьби з обледенiнням! - упав з високостi в снiговий замет, бiг у розпачi за даленiючим гуркотом лiтака, потiм заснув, знесилений... i прокинувся в новому свiтi. Автор з перших сторiнок пiдкупає читача правдивiстю розповiдi, отож i надалi вiн користується довiрою, не зловживаючи нею.
      Звернiть увагу, читачу: роман "Сигнали з Всесвiту" написано задовго до запуску першого штучного супутника Землi. Здавалося б, тепер, коли мрiя стала реальнiстю, в творi кричуще позначаться похибки i примiтивiзми, яких дуже важко уникнути, змальовуючи хоч i близьке, та все одно незнане майбутнє. Але так не сталося. Написаний дванадцять рокiв тому роман не постарiвся, а порушенi в ньому питання досi лишаються злободенними.
      Гравiтацiйний зв'язок. Антигравiтацiя. Антиречовина... Слiд вiддати належне Володимировi Бабулi: вiн чи не перший з письменникiв зазирнув у святая святих найсучаснiшої фiзики, - в тi її галузi, що почали бурхливо розвиватися в останнi роки i, можливо, визначать шлях науки на сторiччя. Звичайно, ми не можемо судити, наскiльки здiйсненними та вiрогiдними виявляться висунутi автором науково-фантастичнi гiпотези, але навiть зацiкавити цими проблемами читача- дуже велика справа.
      А Володимир Бабула вмiв зацiкавлювати i iнтригувати. Пригадайте, читачу, чудесну невеличку повiсть "Пульс Всесвiту". З лукавою посмiшкою автор веде нас вiд сторiнки до сторiнки в гонитвi за секретом неймовiрної, парадоксальної ситуацiї, :в яку потрапив головний герой твору. Ви вже ладнi звинуватити автора в нахабнiй мiстифiкацiї, ладнi вигукнути, що все описане - нерозумнi вигадки... i раптом усе стає зрозумiлим, абсолютно логiчним i виправданим, I ви доброзичливо посмiхаєтесь: ну й штукар оцей автор! Добряче закрутив сюжет!
      Так, Володимир Бабула багато чого вмiв i багато чого зробив. Звичайно, в книзi, яка лежить перед Вами, можна знайти й огрiхи та недолiки. Але перелiчувати їх зараз, мабуть, не варто, бо автора вже немає серед живих.
      Володимир Бабула прожив коротке, але яскраве життя. Народився вiн 24 липня 1919 року в Моравiї, в сiм'ї комунiста й цим i визначилась його подальша бiографiя.
      Коли читаєш твори Володимира Бабули, можна подумати, що вiн був iнженером або вченим,- в усякому разi, його обiзнанiсть в галузi науки й технiки вражає широтою дiапазону, глибиною узагальнень. Але нi, Бабула скiнчив Художню академiю в Празi як художник-скульптор. Тiльки не довелося йому працювати за фахом. Коли гiтлерiвцi окупували Чехословаччину, Володимира Бабулу, як активного комунiста, ув'язнили у концтаборi, який i став для нього найсуворiшою школою життя. Та випробування не зламали його, не зробили жорстоким i злим. Може, саме в концтаборi, бачачи тупу жорстокiсть гiтлерiвських посiпак, письменник вимрiяв ще невиразнi силуети щирих i людяних персонажiв своїх майбутнiх книг. I, певно, саме тодi Володимир Бабула зрозумiв своє покликання - будити в молодому поколiннi дух творчого дерзання, виховувати його людяним i розумним.
      По вiйнi Володимир Бабула довгий час працював головним редактором чехословацького журналу "Наука i технiка молодi", а пiзнiше - головним редактором журналу наукової i технiчної iнформацiї. Писав повiстi й оповiдання, а часом виступав i як художник-iлюстратор. Провадив велику громадсько-полiтичну роботу. Володимир Бабула був щирим i вiдданим другом радянських людей,- та втiм, оця доброзичливiсть проступає на кожнiй сторiнцi його творiв. Вiн щедро вiддавав свої сили i здiбностi... й вельми мало дбав про своє здоров'я, Пiсля тривалої важкої хвороби Володимир Бабула помер у Празi 11 листопада 1966 р. на сорок сьомому роцi життя, так i не здiйснивши свою обiцянку вiдвiдати наш Київ удруге.
      ***
      Збiжить ще скiлькись там рокiв. Готуватиметься до старту в зоряний Космос могутня ракета. Досвiдчений космонавт востаннє оглядатиме рiдну Землю перед радiсним i тривожним польотом у невiдоме.
      Перебiгатиме в його пам'ятi найдорожче, найцiннiше в життi,- те, що слiд забрати з собою як невагомий, але дуже потрiбний вантаж
      I, може, пригадається йому прочитана в далекому дитинствi книга про смiливих завойовникiв Всесвiту. Певно, не вдасться згадати нi назви її, нi прiзвища автора. Але вiдновиться те свiтле почуття пiднесеностi й вiри у всемогутнiсть Людини, яке так схвилювало його колись давним-давно i, може, якоюсь мiрою визначило весь його подальший життєвий шлях.
      Письменники помирають Але книги продовжують жити I сигнали з Всесвiту будуть лунати завжди, тiльки все з бiльшої i бiльшої вiдстанi. Це - позивнi перших хоробрих, що торують шлях у невiдоме,
      Микола ДАШКIЄВ
      ЧАСТИНА ПЕРША
      ПРОБУДЖЕННЯ
      Роздiл I
      Син
      Пiвночi
      Кабiна мiжпланетного корабля, освiтлювана тiльки м'яким спокiйним сяйвом Землi, тоне в сутiнках.
      Чоловiк сидить у крiслi бiля круглого вiкна i не може вiдiрвати очей вiд незвичайної картини. Його мрiйний погляд блукає по величезнiй кулi, що пливе кудись в одвiчнiй темрявi.
      Людина зi своїми радощами i турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, мiста i лiси, моря i суходоли - все це за кiлька годин космiчного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незлiченних зiрок, а її поверхня видається мертвою, нiби на нiй погасло все життя.
      Плечi чоловiка раптом пересмикнулись; вiн наче скинув з себе важку пiвдрiмоту, одвернувся вiд вiкна i прошепотiв у присмерк кабiни:
      - Аленко, ви спите?
      - Нi, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотiла вас турбувати... Ви, мабуть, поринули в спогади, i тепер вам сумно, правда? Дiвчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вiкна впало срiблясте сяйво.
      - Те, що я зараз вiдчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумiєте... - Северсон з великим зусиллям пiдшукував потрiбнi слова. Розумiєте, тут людина... як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторi i з зоряної високостi оглядає континенти. Це таке дивне вiдчуття... Погляньте-но на цей величезний глобус! Скiльки ми, люди, на ньому вже пережили! Скiльки мiг би розповiсти навiть я один... Там буяє й вирує життя; менi здається, нiби аж сюди сягає гудiння могутньої енергiї, яка покiрно служить людинi. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зi своїми найбiльшими справами - нiщо!.. А втiм... - Северсон збентежено посмiхнувся. - Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану фiлософом чи поетом.
      - А чом би й нi? В Космосi у людини справдi немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимiстом i не порiвнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив вiру в себе, а малий той, хто прагне тiльки дрiбної мети. А наша мета така велична! Ми вмiємо мрiяти i спроможнi перетворити мрiї на дiйснiсть... - Алена схилилась до вiкна. - Подивiться уважно на Землю... Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хiба це не прекрасний доказ могутностi людини?! Ще десять рокiв тому ми побачили б там свiтло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою... Або Арктика... Тодi, коли ви з Амундсеном завойовували Пiвнiчний полюс, крига запинала все Заполяр'я вiд Азiї до Америки. А тепер - лишився тiльки бiлий острiвець навколо полюса... - дiвчина раптом затнулась.- Пробачте, я так багато говорю.
      Северсон гiрко посмiхнувся:
      - Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає менi минуле? Нi, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зi мною так панькатись... - Вiн зручнiше вмостився в крiслi, погладив рукою пiдборiддя, нiби перевiряючи, чи добре поголений.- Ми з вами знайомi вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нiчого. "Для вас моє минуле огорнуте iмлою", - як сказав би поет.
      - Це не зовсiм так, - загадково посмiхнулась Алена.- Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?
      - Хороша, люба ученице, в такому разi розкажiть щось про Северсона. Але дуже прошу - з часiв його першого життя, коли вiн ще мав своє справжнє iм'я.
      - Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вiсiмсот дев'яносто другого року в Норвегiї. Там дуже красиво: крiзь серпанок туманiв проступають вершини Хагенфiлду, де, за переказами древнiх вiкiнгiв, жили боги вiтрiв i бур.
      Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англiї. В тi часи далеко по свiту рознеслася слава великого мандрiвника Руаля Амундсена. Молодий Лайф - так звали Северсона - з величезним iнтересом стежив за його експедицiями. Людина безмежної вiдваги, з рiшучим цiльним характером i благородним серцем, Амундсен був для нього взiрцем в усьому.
      Коли Северсон повернувся з Англiї, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Пiвночi саме прибув на батькiвщину як безсмертний переможець Пiвденного полюса... Чи я не помиляюсь, Северсон?
      - Дивлюсь я на вас, Аленко, i не вiрю власним вухам. Звiдки ви все це знаєте?
      - Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закiнчила, - засмiялась Алена. - Невдовзi пiсля цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам i обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вiтрами, гостро й чiтко окреслене. Амундсен умiв надихнути соратникiв на великi подвиги, а в нещастi - кожного пiдбадьорити..,
      - То за хвилину ви, мабуть, розповiдатимете й про мої колишнi думки?.. Чи ви спiритка, чи, може, жили також в тi часи i прокинулись разом зi мною через сто рокiв?
      - Нi те, нi друге, Северсон. Хiба це так важко - зайти до унiверситетської бiблiотеки i переглянути лiтературу про Амундсена? її там чимало, i майже в кожнiй книзi говориться i про вас, про вашу участь у його славнозвiсних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетiли рятувати Нобiле. А от про кiнець цього польоту не написано нiде анi слова. Поки що це вiдомо тiльки вам, Северсон...
      Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собi на колiна:
      - Знаю, що це - проти iнструкцiї, але вiн менi набрид! - сказала вона, нiби виправдуючись. - На цьому вiдрiзку траєкторiї можна не боятись рiзкої змiни курсу нашої ракети, я лiтаю тут не вперше... Не гнiвайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось iнше.
      - Нi, нi, Аленко, я вже давно хотiв вам розповiсти все... Справдi, я зустрiвся з Амундсеном i з часом став його соратником. Але про це - iншим разом. Я почну з того перiоду, коли пiсля першої свiтової вiйни до нас пристав Ельворт, син американського мiльйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими вiн хотiв заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрiбнi були грошi,- держава давала небагато, - ми й прийняли його в своє товариство.
      Ельворт запропонував Амундсену вирушити до Пiвнiчного полюса на дирижаблi. Я заперечував, бо не дуже вiрив у переваги цього наповненого воднем мiшка; нагадував про те, що серед торосiв Пiвночi нема посадочних площадок; посилався на те, що для урагану дирижабль буде не бiльш як мильна бульбашка; наводив iсторiю нещасного полярного дослiдника Андре, який у тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомому роцi пропав безвiсти з своєю повiтряною кулею. Але менi заперечували, що корабель з моторами - справа iнша; що вiн може рухатись в заданому напрямку, та й обсяг нашого дирижабля в сто разiв бiльший, анiж мала куля Андре.
      Ельворт замовив дирижабль iталiйцю Нобiле - непоганому конструкторовi, але надмiру пихатiй i честолюбнiй людинi.
      Вся Iталiя, а разом з нею й Нобiле були тодi пройнятi гарячкою фашизму. Захопленi фашистськими iдеями, iталiйцi наполягали, щоб побудований ними дирижабль нiс на собi їхнiй знак. Однак пiсля тривалих, неприємних переговорiв з Нобiле повiтряний корабель було названо "Норвегiя".
      Нарештi, дирижабль стартував i дванадцятого травня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року досяг полюса. Ми зробили над ним два кола, i екiпаж скинув униз прапори трьох народiв: норвезький, iталiйський i американський. Iталiйськi шовiнiсти вiдзначились i в цю урочисту мить: вони видобули з свого вантажу силу рiзноманiтних прапорiв, серед яких один був такий величезний, що його не змогли навiть як слiд розгорнути i ледве просунули у вiкно.
      Пiсля того як ми повернулися з подорожi, тi протирiччя, якi виникли мiж Амундсеном i Нобiле на початку їхнього знайомства, ще бiльш загострилися. Нобiле зводив наклепи на Амундсена, де тiльки мiг. Усi досягнення вiн приписував лише собi.
      Пiзнiше Нобiле вирiшив органiзувати нову експедицiю, але вже без Амундсена. Вiн побудував дирижабль "Iталiя" i двадцять третього травня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року вилетiв з Кiнгсбея до Пiвнiчного полюса. "Iталiя" справдi досягла мети, але по дорозi назад з нею трапилось нещастя. Дирижабль пропав безвiсти.
      Сотнi радiостанцiй i десятки тисяч радiолюбителiв намагались пiймати сигнали дирижабля. Нарештi надiйшло перше повiдомлення. Молодий росiйський радiолюбитель Шмiдт в одному з глухих закуткiв СРСР почув сигнали: "Iталiя, Нобiле, Франц-Йосиф, SOS, SOS, SOS".
      Радянський уряд одразу ж повiдомив уряд Iталiї i з свого боку негайно почав готувати рятувальну експедицiю.
      Звiстка про катастрофу схвилювала Амундсена. Вiн вмить забув про колишнi суперечки та образи i вирiшив допомогти Нобiле.
      Амундсен звернувся по телеграфу до Ельворта з проханням допомогти йому, але американський мiльйонер на цей раз не виявив бажання вiдкрити свiй гаманець. Зате допомiг французький уряд, який дав Амундсену лiтак "Латам". Ми почали поспiшно готуватись до вильоту.
      Двiчi ми вiдкладали старт через несприятливу погоду, а коли стало ясно, що на її покращання годi сподiватись, вирiшили рискнути. Ми з власного досвiду знали, як живеться без допомоги серед вiчної криги.
      Непривiтного, холодного дня вiсiмнадцятого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року ми стартували з Тромсе. На мене було покладено обов'язки спостерiгача. Керував лiтаком Жульбауд, чудесний пiлот.
      "Латам" був непоганий лiтак, i ми швидко просувались уперед. Узбережжя Норвегiї скоро зникло з поля зору. I все б добре, але ми незабаром зайшли в непроникну, суцiльну смугу туману, а радист Валетте доповiв, що радiостанцiя не працює.
      - Тодi - за компасом, увесь час на пiвнiч! - наказав Амундсен. Вiн сподiвався знайти Нобiле десь за Шпiцбергеном.
      Пiлот Жульбауд повiв лiтак усе вище й вище. Незабаром ми пiднялись над туманною завiсою. Невисоко з-над обрiю до нас посмiхнулось сонечко, розмальовуючи туман райдужними барвами. Всi зiтхнули з полегшенням - тепер летiти буде краще.
      - Ви вже не гнiваєтесь на Нобiле? - запитав я Амундсена.
      Вiн здивовано глянув на мене:
      - Хiба я на нього коли-небудь гнiвався?.. I взагалi йдеться не про Нобiле. Треба подумати про життя людей.
      Радист Валетте не витримав:
      - I про наше також! Не знаю, як повiвся б Нобiле, коли б ми опинилися на їхньому мiсцi!
      Я теж замислювався над цим питанням. Провокацiйнi вибрики Нобiле пiд час першої експедицiї замалим не коштували всiм життя. Так, незважаючи на те, що начальником був досвiдчений Амундсен, Нобiле втручався не в свою справу, повсякчас лiз до приладiв управлiння дирижаблем, двiчi навiть мало не висипав нас на кригу. А пiсля закiнчення експедицiї Нобiле поводився просто обурливо...
      Вiд спогадiв мене вiдiрвало повiдомлення Валетте. Радист нарештi вiдновив зв'язок i одержав зведення, що крига бiля острова Ведмежого ненадiйна.
      Мiсце нашого старту, Тромсе, було на маленькому острiвцi крайнього пiвнiчного узбережжя Норвегiї, майже на сiмдесятiй паралелi, а острiв Ведмежий ми мали пролетiти приблизно на пiвдорозi до Шпiцбергену.
      - Менi здається, вiтер односить нас на схiд, - сказав Амундсен.
      Я мовчки взяв секстант i спробував вимiряти висоту сонця, щоб визначити нашi координати. У лiтаку пiд час бовтанки, а тим бiльш у Заполяр'ї, де заломлення променiв дуже велике, такi вимiри не дають потрiбної точностi. Однак i при всьому цьому я переконався, що ми справдi пройдемо на схiд вiд острова Ведмежого.
      Вислухавши мої мiркування, Амундсен замислився.
      - Прошу, зв'яжiться з Шпiцбергеном. Але передавач знову вiдказав.
      - Це все через поспiх! - гнiвався радист Валетте. - Я не мав часу навiть оглянути радiостанцiю бiльш-менш уважно. Добре, хоч можемо приймати радiограми, бо iнакше ми були б зовсiм вiдрiзанi вiд свiту.
      Я несмiливо запропонував повернутись, щоб вiдремонтувати передавач в Тромсе або встановити новий,- на це ми втратили б щонайбiльше день. Однак Валетте рiшуче заявив, що зумiє знайти й усунути пошкодження самотужки. Я й досi шкодую, що не змiг тодi умовити своїх друзiв. Але тепер про це вже пiзно говорити.
      Отже, ми летiли далi. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпiцбергеном туман розвiявся, i ми могли зорiєнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна iмла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.
      Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слiд набирати висоту.
      Лiтак пiднiмався важко. Вiтер шпурляв його на всi боки, залiплював снiгом. Жульбауд обернувся до Амундсена i крикнув:
      - Починається обледенiння!.. Елерони вже ледве рухаються!
      Я запропонував вилiзти на крило i оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотiв. Однак коли пiлот вигукнув, що лiтак втрачає управлiння, я не послухався Амундсенової заборони i вилiз на лiве крило.
      Працювати в крижаному струменi повiтря було дуже важко. Незграбнi рукавицi заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти нi хвилини.
      Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався мiж крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потiм перебрався на праве крило лiтака, позбивав кригу й там.
      Жульбауд подав менi знак, що хоче перевiрити, чи працюють елерони. Лiтак почав ритмiчно гойдатися у повiтрi: це означало, що мої зусилля не пропали марно.
      Я обережно поповз назад до кабiни. Раптом лiтак рвучко гойднуло, i я втратив рiвновагу. Закоцюбла рука, якою я тримався за розтяжку, зрадила мене. Одчайдушно чiпляючись за слизьку площину крила, я шукав якоїсь опори, але не знаходив i з'їжджав до краю. Якусь мить я висiв у повiтрi. А потiм лiтак зник у мене з очей. Я падав.
      Через кiльканадцять секунд я влетiв у щось м'яке, нач в перину, i, мабуть, на якийсь час знепритомнiв. Мене врятував товстелезний шар снiгу.
      Коли я отямився, то зразу ж почав видиратися з замету. Багато зусиль доклав я на це, але все-таки вибрався.
      Все довкола тонуло в бiлому туманi, крiзь який не було видно нiчого вже за кiлька метрiв.
      Куди йти?.. Що робити?.. Лiтак обов'язково повернеться, але мене все одно не побачать, та й приземлитися вони не зможуть.
      Не лишалось нiчого iншого, як вирушити в безнадiйну подорож мертвою крижаною пустелею. Сидiти на одному мiсцi означало замерзнути.
      Раптом здалеку долинув гуркiт лiтака. Звук мотора то посилювався, то затихав.
      Я вирушив у напрямку рятiвного гуркоту. Шлях менi перетинали тисячi перепон, але жадоба життя гнала мене все вперед i вперед. Я обходив величезнi тороси i стрибав через розколини в кризi, доки дiйшов до смуги чистого моря. Зопалу я стрибнув у воду й поплив. На щастя, незабаром передi мною з туману виринули скелi.
      З води я таки вилiз, але йти далi вже не було сили. А мокрий одяг на менi вмить перетворився на крижаний панцер.
      "Вiдпочити!.. Трошечки вiдпочити!" - благало все моє тiло.
      Недалеко вiд себе я помiтив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.
      "Там можна сховатись вiд вiтру й трошки зiгрiтись..." - промайнула в головi моїй пiдступна думка.
      Я залiз у печеру. Сiв. Менi було так затишно.
      "Нi в якому разi не спати!.. Спати не можна!" - наказував я сам собi i, щоб не заснути, рахував уголос. Пригадую, я нарахував майже до тисячi. Потiм мене почала долати солодка втома. Завивання вiтру поступово перетворювалось на райську музику, що дедалi бiльше нагадувала менi гуркiт мотора. Менi снилось, що я знову сиджу поруч Амундсена.
      Гуркiт "Латама" безперервно лунав у мене в вухах, а я спокiйно засинав. I всi цi роки я справдi спав спокiйно...
      Северсон замовк. Запала тиша.
      Та ось в кабiнi спалахнула червона застережна лампочка, глухо застугонiли ракетнi двигуни. Космiчний корабель iшов на посадку.
      Северсон не помiчав цього, поринувши у спогади. На нього занепокоєно, стривожено дивились великi чорнi очi дiвчини.
      ...Хто ж були отi двоє?.. Куди прямували?.. Яким чином соратник Амундсена, проспавши десятки рокiв у кризi Арктики, знову повернувся до життя?
      Щоб вiдповiсти на всi цi запитання, нам доведеться повернутись на кiлька мiсяцiв назад i почати свою розповiдь iз знаменного засiдання, яке вiдбулось у Всесвiтнiй Академiї наук.
      Роздiл II
      За життя
      неандертальця!
      Свiтло, що випромiнювалось з невидимих джерел i рiвномiрно заливало все величезне примiщення, погасло. Шум у залi замовк.
      На великому проекцiйному полотнi з'явилась кольорова карта, на її фонi вимальовувався силует людини з указкою в руцi.
      - Мене запросили зробити доповiдь про хiд робiт в Арктицi, - сказав доповiдач i показав на екран.- Ось такий був стан одвiчної криги на той час, коли Всесвiтня Академiя наук приступила до здiйснення величного проекту отеплення Арктики. Як вам вiдомо, увесь той цiнний науковий матерiал, без якого не можна було б здiйснити проект, самовiддано збирали герої - красiнцi, папанiнцi, працiвники кiльканадцяти дослiдницьких приполярних станцiй в п'ятдесятих роках двадцятого столiття та багато iнших дослiдникiв i вчених аж до наших днiв.
      Роботи розпочались у секторi мiж Гренландiєю i Норвегiєю. Вiстря нашого наступу було скеровано через Шпiцберген на Пiвнiчний полюс. Нашим головним завданням було насамперед продовжити дiю течiї Гольфстрiм, щоб розбита крига не замерзала за нами знову. Ми досягли цього. Водночас з допомогою теплової енергiї ядерних випромiнювачiв ми розпочали два ще могутнiшi наступи на одвiчну кригу...
      Доповiдач натиснув на одну з численних кнопок пульта. На великiй картi з'явились двi червонi стрiли. Перша лягла своєю основою на острови Пiвнiчної Америки i просувалась до Пiвнiчного полюса, друга починалась у протоцi Берiнга i торкалась вiстрям вiсiмдесятої паралелi.
      - Льодовики ми витiснили за Полярне коло, подекуди аж до полюса, продовжував доповiдач. - Завдяки цьому вiдкрився вiльний протягом усього року морський шлях мiж Азiєю, Європою i Америкою. Тиждень тому розпочав свої смiливi дослiди академiк Галек, який прагне з допомогою штучних сонць завдати кризi удару просто на полюсi.
      Як ми встановили, витiснення криги за вiсiмдесяту паралель благотворно впливає на погоду й клiмат в усiй пiвнiчнiй пiвкулi Землi. Прогнози деяких учених про змiну погоди не на користь людству не справдились.
      У залi пролунали оплески.
      - Про вплив отеплення Арктики на землеробство та про подальше просування флори до полюса доповiдатимуть iншi, а я познайомлю вас iз результатом дiяльностi дослiдницьких загонiв. На перше мiсце слiд поставити вiдкриття, якi значно збагатили нашу бiологiю. З допомогою ультразвуку та кiлькох видiв променiв дослiдники знайшли цiлий ряд органiзмiв, якi збереглись у кризi з первiсних часiв. Про оживлення цих створiнь говоритиме академiк Тарабкiн. А ми зараз оглянемо цiкавi знахiдки з допомогою безпосередньої телевiзiйної передачi...
      Доповiдач натиснув на якусь з кнопок, i на екранi враз виникла прекрасна кольорова картина.
      На березi бурхливого моря стояв великий вертолiт, а бiля нього - група людей, що вели жваву розмову. На обрiї, скiльки сягало око, бiлiла крига.
      За мить картина змiнилась: тепер на екранi була кабiна вертольота. Бiля пульта з численними екранами сидiв лiтнiй чоловiк з зосередженим приємним обличчям.
      - Це - дослiдницький вiддiл "Шпiцберген-Земля Франца-Йосифа", посмiхнувся вiн до залу. - Працюємо зараз на островi Бiлому. Що вас цiкавить, Михайле Володимировичу?