Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

      Мозок повiдомляє, що втомлений, i переключає органiзм на сон.
      Прокинувшись, Северсон уже впiзнає предмети в примiщеннi. Це не лiкарня, бо меблi надто розкiшнi. Лiжко - чудне: воно має грати, як дитяча колиска.
      Северсон схопився за поруччя i пiсля кiлькох невдалих спроб пiдвiвся. Озирнувся навколо.
      Бiля лiжка на вiдстанi простягнутої руки стоїть невеличка скринька. Северсон обмацав її. Радiоприймач!.. Якi ж уважнi тi, що надали йому притулок!
      "Може, увiмкнути?". Северсон обережно торкається гранчастих ручок на бiчнiй поверхнi скриньки. Вiн вагається, боячись потурбувати кого-небудь, але спокуса перемагає.
      Тихенько клацнув вимикач. Збiгло кiлька секунд, i з'явився ще один приємний сюрприз: на протилежнiй стiнi повiльно вималювалась свiтлова картина.
      "Ага, це не радiо, а фiльмоскоп!" - говорить сам до себе Северсон, з цiкавiстю поглядаючи на широку квiтучу рiвнину. Над темною зеленню лiсу виднiється єгипетський сфiнкс, а за ним - пiрамiда.
      Северсон заклiпав очима i ущипнув себе за руку: картина - рухлива! На передньому планi коливаються пiд вiтром пшеницi, вдалинi мiж кущами пересуваються люди.
      Значить, це не фiльмоскоп, а кiнопроектор. Мабуть, зараз демонструється якийсь фантастичний фiльм, бо звiдки ж вiзьмуться квiти перед мертвими очима сфiнкса, що споконвiку стоїть серед голої мертвої пустелi?
      Картина на стiнi повiльно змiнюється. З'являється канал, що тягнеться в неозору далину, а на ньому - корабель. I знову сфiнкси та пiрамiди серед зеленi.
      "Однак оцi кiношники - неабиякi штукарi! Все здається зовсiм правдоподiбним, а насправдi - трюк!"
      Тепер на стiнцi з'являється детальний кадр: кiлька засмаглих людей у бiлих капелюхах махають до когось руками. На привiтання вiдповiдає водiй якоїсь гiгантської машини, що має довгу, як у бронтозавра, шию i ковтає пiсок...
      Картина розпливається, i на стiнцi з'являється постать красивої дiвчини. Здається, вона дивиться просто на Северсона. Вiдкриває рот, нiби щось говорить, але її не чути.
      "Хороша рiч, оце домашнє кiно! - думає Северсон.- Фiльм майстерно розмальовано. Але навiщо режисер вибрав таку нездiйсненну тему? Вiн, мабуть, нiколи не бачив пустелi... Озеленити її - все одно що виростити квiти на Пiвнiчному полюсi..."
      Северсон мiркує й мiркує, аж поки, нарештi, знову засинає. Йому сниться, що вiн дома i дбайлива мати кладе його в лiжко, нiжно шепоче: "На добранiч!".
      Северсон з зусиллям розплющує очi. В примiщеннi темно, тихо. Мабуть, йому все це тiльки приснилось.
      В сусiднiй кiмнатi хтось голосно розмовляє. До дверей наближаються кроки.
      "Нарештi дiзнаюсь, де я..." - думає Северсон i заплющує очi, прикидаючись, нiби спить.
      До лiжка пiдходять кiлька чоловiк,- мабуть, лiкарi. Один з них бере Северсона за руку, рахує пульс у нього на зап'ястi.
      - Северсон, спите?.. - лунає тихе запитання чистою норвезькою мовою.
      "Отже, слово "Северсон" має бути моїм iменем? - думає Северсон, повiльно розплющуючи очi. - Звiсно, вони не знають, хто я. Мабуть, мене знайшла чужа рятувальна експедицiя".
      Вiн мовчки дивиться на вiдвiдувачiв. Всi в бiлих халатах, а на нижнiй частинi облич - маски. Так, це лiкарi.
      Северсон схопився за поруччя лiжка, пiдвiвся. Хотiв привiтатись, але язик не корився йому.
      - Не напружуйтесь, Северсон! Лежiть спокiйно, вам ще треба трошки змiцнiти, - посмiхається до нього бiлява дiвчина, голос якої йому вже знайомий.
      - Д-де... де я? - мимрить пацiєнт, напружуючи всi сили.
      - У добрих людей, друже. Але зараз не сушiть собi мозок, ми все пояснимо вам згодом. Отой сон серед криги не минув для вас безслiдно, однак тепер уже все гаразд. I мова у вас вiдновиться.
      - А... А... Амундсен... де... вiн?
      - Все гаразд. Ми вже послали повiдомлення ї на вашу батькiвщину... Як ви себе почуваєте? Чи не болить де у вас?.. Не вiдповiдайте, показуйте рукою.
      Пацiєнт посмiхнувся i похитав головою.
      - Чи ви не голоднi?.. Уже настав час вчитись їсти самостiйно! пожартувала дiвчина. - Я змусила вас трохи поголодувати, а тепер спробуйте тримати ложку самi.
      Пацiєнт на знак згоди кивнув головою i знову посмiхнувся. Вiн марно намагався пригадати, як i коли його годували.
      - А з цим поводяться ось так... - дiвчина схилилась до скриньки i покрутила двi першi ручки.
      На протилежнiй стiнцi знову з'явилась кольорова картина. Цього разу це був кадр з якоїсь опери, i спiвакiв було не тiльки видно, а й чути! Картина була настiльки рельєфна, що Северсоновi здалось, нiби вiн дивиться на сцену крiзь широке вiкно.
      - Вам щастить, друже! - посмiхнулась дiвчина. - Саме передають сучасну норвезьку оперу... Ну, дивiться, слухайте, а ми пiдемо.
      Попрощавшись з лiкарями, Северсон зручнiше вмостився у лiжку, задивився на яскраву, кольорову картину.
      "Передають..." - подумав вiн раптом. Дiвчина йому сказала, що норвезьку оперу передають. Як це?.. Може, передають автоматичнi кiнокамери?
      На екранi проступали то загальнi плани, то детальнi кадри окремих спiвакiв. Лунала красива своєрiдна музика. Однак Северсон дивився й слухав неуважно. В ньому прокинувся колишнiй запал дослiдника.
      "Безперечно, це нове технiчне чудо, якийсь сенсацiйний винахiд,мiркував вiн.- Для випробування його використовують у лiкарнях, щоб пацiєнти не нудьгували".
      Северсон обережно пересунув скриньку на кiлька мiлiметрiв. Зазирнув усередину крiзь iратчастi отвори на заднiй стiнцi. Його погляд ковзнув по ряду блискучих радiоламп.
      "Отже, все-таки це радiо... Але як же вiдтворюється отой звуковий кольоровий кiнофiльм?.. Чи, може, вже вдалось здiйснити телебачення?"
      Зрештою, в останньому припущеннi не було нiчого неймовiрного, бо технiка навально рухається вперед. Однак з цього випливало, що вiн тепер десь у Англiї чи в Америцi.
      "Як я сюди потрапив?.. Як довго лежу?.. Такий складний апарат не виготовиш за тиждень... Значить, я нездужаю кiлька мiсяцiв, а може, навiть цiлий рiк?"
      Северсона раптом охопила солодка втома. Вiн згадав слова норвезької дiвчини i махнув рукою:
      "Ат, навiщо сушити собi голову?.. Все згодом з'ясується".
      Северсон вимкнув апарат, лiг i за хвилину вже мiцно й спокiйно спав.
      Роздiл VI
      Листи
      в минуле
      Життя Северсону було повернуто, але воно все ще трималось на волосинцi. Для знесиленого органiзму становили загрозу навiть найнезначнiшi потрясiння; непоправної шкоди могли завдати йому як хвилювання, так i депресивний стан психiки.
      Перше знайомство пацiєнта з невiдомим йому телевiзором пройшло спокiйно, i це дозволяло сподiватись, що нервова система у Северсона досить мiцна. Однак найголовнiшi випробування були попереду. Пацiєнта повсякчас мучитиме питання, де вiн перебуває, як сюди потрапив, скiльки часу нездужає. Iзолювати його вiд сьогоднiшньої дiйсностi неможливо, вiн стикатиметься з нею не кожному кроцi. Отож необхiдно було якнайдалi вiдтяг нути ту мить, коли Северсон дiзнається, що прокинувся вiд крижаного сну через багато десятирiч i живе в зовсiм iншому свiтi. Саме через це його тiєї ж ночi перевезли сплячим у фiлiал iнституту академiка Тарабкiна, розташований у мальовничому парку недалеко Москви.
      А незвичайний пацiєнт не пiдозрював про цю подорож i навiть гадки не мав, якого клопоту завдає всiм працiвникам iнституту. Оточений пiклуванням, вiн просто одужував, набирався сили. Його намагались не турбувати медичними обстеженнями, - досить було невсипущого нагляду Наташi Орлової, яка не залишала Северсона нi вдень нi вночi. Хворий звик до дiвчини, повiрив у її лiкарський хист i терпляче виконував її вимоги й настанови. А це давало багато: Северсон дужчав з кожним днем.
      Одного ранку Наташа завезла до кiмнати Северсона чудне крiсло на колесах.
      - Ну, друже, - сказала вона з посмiшкою, - з сьогоднiшнього дня ви частково звiльняєтеся з в'язницi, яка зветься лiжком. Дарую вам машину, на якiй можна хоч сяк-так пересуватись з мiсця на мiсце.
      - Я вам щиро вдячний, Наташо!.. - Северсон зацiкавлено оглядав крiсло: бiля правого поручня - руль, на лiвому - кiлька кнопок. - Я вам щиро вдячний... Але коли нарештi я зможу стати на власнi ноги?
      - О, цього вже чекати недовго! Однак не поспiшайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволодiли своєю машиною?
      Не чекаючи на вiдповiдь, Наташа сiла в крiсло, натиснула зелену кнопку. Крiсло повiльно й безшумно покотилося вперед.
      - Хоч нешвидко, зате безпечно, - пояснила дiвчина. - Машина не наштовхнеться нi на стiну, нi на будь-який iнший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною... Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною - вимикається... Спробуєте?
      Пацiєнт з радiстю погодився. З допомогою Наташi вiн перебрався у крiсло, кiлька хвилин поправлявся пiд її керiвництвом, а потiм, як завзятий ковзаняр-фiгурист, почав їздити по кiмнатi. Дiвчина проводжала його доброзичливим усмiхненим поглядом.
      Надвечiр наступного дня Северсона разом з саморухомим крiслом було вперше вивезено на чисте повiтря.
      Тихо-тихо було довкола. Призахiдне сонце щедро золотило бiлi стовбури берiзок. Сизуватi ялини стояли задумливi, мовчазнi. Повiйнуло запахом соснової глицi - таким знайомим i рiдним, що Северсоновi аж подих перехопило.
      Вiн рвучко обернувся до Наташi, що йшла поруч його крiсла.
      - Ну, то скажiть хоч тепер: де я?
      - Ви - в Росiї, - сказала вона спокiйно. - Вас врятувала наша експедицiя.
      - В Росiї... - Северсон погладив щоку, поглянув через плече назад, на клiнiку. Справжнiй палац! Палац з алюмiнiю i скла! Але найголовнiше не те, з чого вiн побудований, а як. Вражала несподiвана, дерзновенна краса цiєї споруди. Нiколи досi Северсон не бачив нiчого схожого, а коли б його запитали, що це за архiтектурний стиль,- вiн вiдповiв би тiльки одне: "Неземний!.." I то оцей палац збудовано в Росiї, яка тiльки-тiльки зводиться на ноги пiсля розрухи?!
      - Цей палац для вас побудували американцi?
      - Чому американцi? - здивувалась Наташа. А потiм похопилась. - А, розумiю вас!.. Нi, ми самi. Щиро кажучи, менi цей стиль не подобається. Зараз будують краще.
      "Зараз будують краще! - подумав Северсон. - То, виходить, цей палац побудовано не зараз. А коли ж?"
      Йому стало трошки моторошно. Хоч як мало збiгло часу з того дня, коли вiн вперше усвiдомив себе, а в пам'ятi мимохiть накопичується все бiльше нез'ясовного, дратiвливого. Ну, хай так: вiн потрапив до Росiї, лiкується в якомусь привiлейованому закладi. Хай вiн зовсiм не знає життя бiльшовицької країни... Але звiдки отакий рiвень технiки?.. Чому Наташа, яка бездоганно знає норвезьку мову, раз у раз вживає або зовсiм незрозумiлi слова, або якось по-чудному перекручує їхнiй змiст?
      - Наташо, скiльки часу я хворiю?
      - Довгенько, друже!.. - вона посмiхнулась, приклала палець до вуст. А пам'ятаєте наказ академiка Тарабкiна? Анi слова про хворобу!.. Все потiм, коли одужаєте.
      Що ж, хай i потiм. Але оця обстановка таємничостi вже починала гнiтити Северсона. Нiде нi газети, нi книжки - заборонено. Телевiзор чомусь зiпсувався. А Наташа не вiдходить анi на крок. Вона дуже мила й турботлива, але надто захоплюється науковою фантастикою. Весь час розповiдає про такi речi, якi й Жюлю Берновi не снилися: то про подорожi в iншi зорянi системи, то про атомну енергiю. А ото якось розповiла про машини, якi вмiють грати в шахи, писати музику й вiршi, розв'язувати найскладнiшi задачi. Захопившись, вона навiть сказала, що її подруга працює на такiй машинi. Северсон вдав, що не помiтив цiєї обмовки.
      Фантастика фантастикою, але ж у цих росiян справдi творяться чудеса! Звiдки вони взяли стiльки лiтакiв, та ще й яких! На жаль, не вдавалося поглянути на них зблизька - вони тiльки ледь-ледь мрiли цяточками в безоднi неба, але ж швидкiсть їх - неймовiрна. Куди там проти них бiдолашний "Латам"!
      Северсон мiцнiшав з кожним днем. Йому вже нi до чого було саморухоме крiсло, бо вiн вже й так мiцно тримався на ногах. Тривалiсть прогулянок парком дедалi збiльшувалась, а одного разу Наташа повела його в гостi до своїх знайомих, що жили у великому красивому котеджi на узлiссi бору. Повернувся вiн звiдти просто приголомшений.
      Що сталося з свiтом?.. Що сталося з ним самим?
      Северсон довго сидiв, не рухаючись, не вмикаючи свiтла в кiмнатi, i дивився на залиту зеленкуватими променями мiсяця алею парку. Сповнений вражень пiсля пережитого дня, вiн все ще не мiг осмислити побачене й почуте i водночас хотiв назавжди зафiксувати в свiдомостi неповторне вiдчуття зустрiчi з невiдомим i нез'ясовним; прагнув подiлитися з кимось своїми думками.
      Майже пiдсвiдомо вiн пересiв до столу, увiмкнув свiтло i почав писати листа до свого друга в Норвегiю - до друга, який уже давним-давно постарiвся й помер. Це був лист у минуле, лист в нiкуди, але пробуджена вiд крижаного сну людина ще навiть не пiдозрювала про це.
      "Дiйснiсть перевищила всi мої сподiвання, любий Альберте, i взагалi все, що людина може вимрiяти. Чи мене обдурюють, чи я, може, збожеволiв i бачу не те, що є насправдi, але скажу тобi: отут, в Росiї, люди живуть так розкiшно, що їм позаздрить кожен з наших багатiїв!
      Я вiдвiдав сьогоднi один котедж i, скажу тобi щиро, був просто приголомшений. Тiльки тепер я усвiдомлюю, яка висока має бути квартирна плата в такому будинку! А зi слiв моєї милої провiдницi Наташi отак, мовляв, у Росiї живуть усi. Нiчого, нiчого не розумiю!
      Квартира обставлена красиво й просто; меблi зручнi, але дуже чуднi на вигляд i зовсiм незвичнi для мене. Хазяїни - гостиннi, вони одразу ж запропонували нам пообiдати. А перед тим показали кухню.
      Нi, Альберте, ти не повiриш менi: то була не кухня, а справжнiсiнька лабораторiя, якої навiть не доводилося бачити ранiше! Скрiзь - машини i пристрої, скрiзь - електрика. Страви готуються майже без втручання людини. А господиня ще й незадоволена: мовляв, коли б жили в Москвi, то замовляли б їжу на фабрицi-кухнi i не доводилося б витрачати зайвий час.
      До речi, за обiдом зайшла розмова про штучну їжу. Виявляється, росiйськi вченi вже синтезували бiлок. Чи ти хоч чув про це?.. Кажуть, штучнi продукти кориснiшi й смачнiшi за звичайнi, проте, як визнала Наташа, люди ще вiдчувають недовiру до синтезованої їжi, i дехто навiть не куштував її.
      Передi мною розкриваються просто-таки неймовiрнi речi. Я вiрю їм i не вiрю. I часом мене охоплює передчуття якогось величезного лиха. Часом думається: все це менi тiльки сниться; я ось-ось прокинусь i побачу мертву зелену кригу печери, почую тоскне завивання хуртовини i далекий-далекий гуркiт "Латама"..."
      Северсон писав так швидко, що його перо майже не вiдривалось вiд паперу.
      Та ось вiн пiдвiв голову, задивився в вiкно.
      Шумлять вiковiчнi дерева... З неголосним басовитим звуком проповзли темним небом три кольоровi лiхтарики незвичайного лiтака.
      "Тiльки ти, Мiсяцю, вiрний друже, ще з часiв мандрiвок нескiнченними просторами крижаної Арктики, i лишився незмiнним. Поясни хоч ти, що вiдбулось у свiтi, чому так змiнилось усе довкола?"
      Та срiбний Мiсяць мовчав, загадково посмiхаючись. А про те, що вiдбувалось на ньому, гiсть з минулого, звичайно, не мав нiякого уявлення.
      Роздiл VII
      Забарна пошта
      iз Всесвiту
      До обсерваторiї академiка Цагена на пiвденному полюсi Мiсяця прилетiли гостi з Землi. Серед них не тiльки фахiвцi з радiоастрономiї, а й мовознавцi та агробiологи. Загадковi сигнали з Всесвiту зацiкавили все людство.
      На великiй скелi поблизу обсерваторiї вже змонтовано три велетенськi радiотелескопи. Закiнчено налагодження спецiальної електронно-обчислювальної машини. На столах розгорнуто стрiчки з таємничими знаками. Але гостям не сидиться в примiщеннi - незабаром почнеться затемнення Сонця.
      Ще кiлька хвилин, i мiсячний годинник покаже полудень.
      Велике яскраве свiтило повiльно пiдповзає до тонюсiнького серпика Землi. Здається, ось-ось обидва небеснi тiла зiткнуться i на весь Всесвiт прокотиться гуркiт космiчної катастрофи...
      Але нi, Сонце просто заповзає за велику темну кулю - нашу планету.
      Яка чудесна картина!.. Серпик перетворився на розжарене, багряне кiльце атмосфери Землi; його оточує срiблясто-зелене сяйво сонячної корони.
      В цьому фантастичному освiтленнi i люди в скафандрах, i мереживнi чашi радiотелескопiв, i прямовиснi гори здаються викуваними з мiдi. Феєричне видовище збуджує, вiд нього не можна вiдiрвати очей. Його зараз ретранслюють телевiзiйнi станцiї всiєї Землi. Але для працiвникiв обсерваторiї воно вже стало звичним явищем. Нiхто й на мить не припиняє роботи.
      - Товаришу Цаген, широкополосий радiорефлектор сигналiв iз Всесвiту не перехоплює, - доповiдає вiдеофоном черговий спостерiгач.
      - Увiмкнiть рефлектор, що працює на пiвтораметровiй хвилi, його монтування вже закiнчене.
      Цаген напружено стежить за цiлим рядом екранiв. На восьми з них уривчастi хвилястi лiнiї, а на дев'ятому - невиразнi смуги... Але ось вони набувають чiткостi. Очi академiка перебiгають на сусiднiй екран.
      - Дивно, Аленко: на пiвтораметровiй хвилi ми знову перехопили сигнали! Iдiть сюди, подивимось.
      Смаглява дiвчина сiдає поруч Цагена.
      - Надзвичайно! - вигукує вона збуджено.- Отже, планета системи Проксима Центавра випромiнює одночасно двi хвилi, i на кожнiй з них - iншi сигнали!
      - Так, безперечно, цiлком iнший код. Справа ще бiльш ускладнюється... - Цаген пiдбiг до вiдеофону i натиснув на кнопку.- Прошу, негайно з'єднайте мене з Всесвiтньою Академiєю. Важливе повiдомлення!
      За хвилину вiн доповiдає з телеграфною стислiстю.
      - Хвиля сто п'ятдесят сантиметрiв - новi сигнали. Хвиля сто сiмдесят вiсiм сантиметрiв - подальшi сигнали. Хвиля сто дев'яносто шiсть сантиметрiв - знову iншi сигнали... Висновок: планета Iкс в сузiр'ї Центавра висилає кiлька рiзних за своїм характером програм. Про дальшi дослiдження повiдомлю пiзнiше. Все.
      Вiн вимкнув апарат i засмiявся:
      - Хай тепер сушать собi мозок, а я - не детектив. Агробiолог Алена Свозилова зосереджено подивилась на академiка:
      - Скажiть, чи пробували ви вiдповiсти на сигнали?
      Цаген знизав плечима:
      - Звичайно, пробував. Як вам вiдомо, сигнали подеколи уриваються. В такi перiоди ми посилювали записанi ранiше сигнали i вiдсилали їх назад на тiй же хвилi. Тепер чекаємо на вiдповiдь. Ви не повиннi забувати, що Проксима Центавра знаходиться на вiдстанi чотирьох свiтлових рокiв. Це значить, що стiльки ж туди летiтимуть i радiохвилi, якi теж поширюються в пустотi зi швидкiстю триста тисяч кiлометрiв на секунду. Отже, понад вiсiм рокiв на всю подорож, - звiсно, якщо таємничi створiння дадуть нам вiдповiдь негайно i якщо вiдповiдатимуть взагалi. Iснування мислячих створiнь на Проксимi ще не доведено, про це не можна забувати.
      - Ми доведемо! - сказала Алена з викликом.
      - Щасти вам! - iронiчно посмiхнувся Цаген. - Як ви можете довести? Досi нiкому не вдалося розшифрувати сигнали, i нема надiї, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозумiло: адже люди на Проксимi, якщо вони там є взагалi, мають зовсiм iнший спосiб мислення, анiж ми.
      - Про iснування людей на Проксимi дiзнаємось iншим чином. Просто полетимо туди подивитись.
      - Красненько дякую! - засмiявся Цаген. - Бажаю вам щасливої дороги i в десять разiв тривалiшого життя! Скiльки ж ви, нещасна дiвчино, туди летiтимете, якщо сонячний промiнь з своєю шаленою швидкiстю мчить понад чотири роки?!
      - Точнiше сказати, чотири роки три мiсяцi двадцять один день i сiм годин. Це я знаю, хоч я для вас тiльки агробiолог! - розсердилась Алена. Це становить близько сорока квадрильйонiв кiлометрiв. Ще з школи пам'ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити що колосальну вiдстань: "Зменшимо наше Сонце i найближчу зiрку - Проксиму Центавра - до розмiру невеликих м'ячикiв. В такiй же пропорцiї зменшимо i вiдстань мiж цими свiтилами. Тодi м'ячик, що означає Сонце, буде в Празi, а той, що означає Проксиму,- десь аж на узбережжi Пiвнiчної Африки..." Все це менi вiдомо, любий Цаген, i все-таки я вiрю, що ми коли-небудь подивимось на Проксиму зблизька. Бiльш нiчого зараз не розповiм, бо ви - Хома невiрний. Скажу тiльки одне: зачекайте, поки доповiдатиме академiк Навратiл на одному з наступних засiдань Всесвiтньої Академiї, а потiм про мене згадаєте... I до побачення на планетi Iкс!
      Роздiл VIII
      Приголомшення
      Лайф Северсон утiк вiд Наташi Орлової, - утiк, як хлопчисько-пустун вiд обридлої виховательки. Кiнець кiнцем скiльки можна його опiкати? Вiн почуває себе цiлком, цiлком добре. I треба нарештi збагнути суть дивних змiн, що сталися в свiтi; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошiв не ховаються злиднi. Адже було так у Лондонi: в Вест-Ендi палаци, а на околицях люди ледь животiють...
      Лишивши для Наташi записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вiкно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, вiн забрався в кущi i простягся горiлиць на барвистому килимi польових квiтiв. На серцi в нього було спокiйно й хороше.
      По небу повiльно пливли легенькi бiлi хмарки. Дерева тихо шелестiли яскравим, нiжним листячком. Звiдкись прилетiв метелик i довiрливо сiв на колiно Северсона. Посмiливiшав наляканий появою людини коник та й врiзав на своїй крихiтнiй скрипочцi нехитру мелодiю.
      "Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсiм як вдома... - мрiяв Северсон. - Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вiтру вiд фiорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!"
      Несподiвано щось зашумiло в повiтрi, i Северсон вiдчув поштовх у пiдошву правого черевика. Вiн швидко розплющив очi, злякано сiв.
      Бiля його нiг лежав дивний лiтачок. З отворiв на крилах моделi пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.
      "Дотепна конструкцiя! - думав Северсон, розглядаючи iграшку. - Лiтає, а пропелера нема... Чи не можна було б використати цю iдею для справжнього лiтака?"
      - Ура, вiн тут! - несподiвано пролунав дитячий голос.
      На галявинку вибiг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помiтивши бiля моделi незнайомого, вiн спочатку розгубився, але потiм у нього в очах спалахнули вогники цiкавостi.
      - Ви - Северсон, правда ж?
      - Нiби так, - посмiхнувся Северсон. - Як ти мене впiзнав?.. Наскiльки я пам'ятаю, ми ще з тобою не зустрiчались.
      - Я - Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, вiдрекомендувався хлопчик, пiдходячи ближче. - Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому свiтi! Я часто бачив вас по телевiзору i в кiно... Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повiтря! Або коли ви дивились першу телевiзiйну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотiв, щоб зi мною трапилося щось схоже!
      Северсон знизав плечима. Вiн марно намагався пригадати, коли це його знiмали на кiноплiвку.
      - Наш учитель багато розповiдав про вас, - провадив далi хлопчина. Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного свiту, але вiн не знає. За тi довгi роки, що ви лежали в кризi, сталося стiльки змiн... Оце для вас сюрприз, правда?
      Северсон заклiпав очима, потiм схопився, наче вражений блискавкою:
      - Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато рокiв у кризi? Та я б замерз на бурульку!
      Митько збентежився, але одразу ж оговтався:
      - Хiба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз - тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рiк?..- вiн знизав плечима.- Не розумiю, навiщо це вiд вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя рокiв через сто!
      - Це сон... маячiння... - у Северсона раптом пiдломилися колiна. Вiн опустився на траву й схопився за голову.
      - Вам погано? - кинувся до нього Митько. - Я зараз викличу лiкаря.
      Северсон схопив хлопчика за руку:
      - Почекай... Нiчого серйозного - ось тiльки кров ударила в голову... Вже знову добре... - вiн навiть спробував посмiхнутись.- Ану, стусони мене! Тiльки як слiд стусони!
      - Навiщо? - здивувався хлопець.
      - Аби я переконався, що не сплю... Знаєш, не хотiв би я прокинутись серед криги. Це не жарт - помирати отаким самотнiм, без надiї на порятунок... - незрячими очима вiн задивився у просторiнь.
      На очi хлопчика набiгли сльози:
      - Що це вам спало на думку, товаришу Северсон! Адже ви вже цiлком здоровий. I яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острiвець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсiм не крижаний. Вiн геть увесь зелений i вкритий весняними квiтками. Нещодавно його показували по телевiзору...
      Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав i допитливо дивився в щирi дитячi очi.
      - Не знаю, хто з нас божевiльний... - сказав вiн скорше самому собi, анiж хлопчиковi. - В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазiя. А я вже замалим не повiрив у твої слова... Ти менi розповiдаєш, що в Арктицi цвiтуть квiти. А куди ж ти подiв льодовики?.. Мабуть, ти нiколи не бачив Пiвночi, бо iнакше не розповiдав би такi казки...
      Северсон погладив хлопчика по головi, жалiючи його. Бiдне, йому не бiльш як дванадцять рокiв, а вже втратило розум... Звiсно, поганий вплив пригодницьких Романiв...
      - Це не казки! - захищався хлопчина. - I я не брешу принципово, можете менi в цьому вiрити! Всесвiтня Академiя наук розбила майже всi льодовики; крига лишилась тiльки бiля Пiвнiчного полюса. Адже ми вивчали про це в школi. А я вчусь добре, в мене майже самi п'ятiрки!
      - Гаразд, гаразд, у такому разi я тобi вiрю! - засмiявся Северсон i ще раз погладив дитину по головi.
      - Я навiть не дивуюсь, що вас усе так вражає, - сказав Митько. - Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас нi телебачення, нi реактивних лiтакiв, нi атомних електростанцiй. Тисячi людей, казав вiн, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатiєвi... А якi жахливi були квартирнi умови! Не дивно, що тодi ще iснували заразнi хвороби... А цi вiйни! Важко повiрити, що люди здуру вбивали одне одного за золото... Невже в них не було кращих iнтересiв?
      Северсон знову насторожився. Хiба хлопчик мiг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджi справдi казковi, i їх не побудуєш за кiлька мiсяцiв... А отой чудесний вiдеофон i незвичайнi лiтаки? А те, що нi Роберт, нi Альберт досi не вiдповiдають на листи?
      Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:
      "Нi, нi, все це безглуздя! Цього не може бути!"
      - Почекай, Митько... - сказав вiн задумливо. - Менi щось спадало на думку... Мене знайшли напiвзамерзлим, i я внаслiдок цього втратив на якийсь час пам'ять i здатнiсть мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсiм не постарiвся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собi навiть молодшим, анiж тодi, коли стартував з Тромсе.
      Митько стиснув Северсону руку:
      - Ви замерзли зовсiм, товаришу Северсон, i пролежали в кризi багато рокiв... Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозiв вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають i риби, i жаби, ви ж це знаєте... А навеснi, коли крига розтане, вони оживають i - фррр! - знову бадьорi.
      - Так ти гадаєш, що i в мене така ж холодна кров, як у жаби, i я мiг спокiйно замерзнути, а потiм розморозитись?
      - Я вам цього не говорю! - запротестував Митько. - З вами було не так просто. Ви навiть не уявляєте, скiльки зусиль доклали тарабкiнцi, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кiнофiльм...
      - Не глузуй з мене! - засмiявся Северсон. - Замерзлу людину не пробудиш. Вона - мертва.
      - Але ви ще не знаєте, що вченi роздiлили смерть на двi. Одна смерть називається клiнiчною, а друга - бiологiчною. Людина спочатку помирає клiнiчною смертю, а це ще нiчого. Учитель розповiдав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому роцi, пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москвi. Вiн оживив мертвого солдата Черепанова, який загинув вiд втрати кровi пiд час операцiї. Черепанов пiсля цього довго хворiв, але нарештi-таки видужав. В музеї ви можете знайти "Правду" за одинадцяте вересня сорок четвертого року i прочитати це повiдомлення...
      - Почекай, через скiльки хвилин пiсля смертi оживив його отой Нєговський?
      - Приблизно через п'ять хвилин.
      - А я, коли повiрити тобi, лежав заморожений багато рокiв!
      - Це правда, - охоче пiдтвердив Митько. - Але ви весь час були мертвi клiнiчно. Пiд час великих морозiв не може настати бiологiчна смерть, яка остаточно руйнує органiзм. Це вам пiдтвердить i наш учитель... Чи не чули ви часом про росiйського вченого Бахметьєва? Вiн жив тодi, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв провадив першi вдалi дослiди з оживленням заморожених iстот. А трохи пiзнiше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мiкроорганiзми, рачкiв та iншi дрiбнi створiння, що пролежали у вiчнiй мерзлотi десятки тисяч рокiв!.. Яке ж тут чудо? Нiякого! Северсон зосереджено звiв брови:
      - Гаразд. Це здається вiрогiднiш. I все ж менi незрозумiло, як можна оживити мертвого, - хай навiть клiнiчно мертвого, як ти кажеш.
      - Я можу це вам пояснити, - сказав хлопець, гордий можливiстю показати набутi з популярних книжок та лекцiй знання. - Першими спробували оживляти мертвих чеськi лiкарi Спiна та Велiх. їхнiй задум не вдався, бо зони ще не знали про iснування груп кровi. Так само не пощастило i росiйському лiкарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успiху професор Нєговський... Але ще ранiше дуже цiкавi дослiди здiйснив московський професор Брюхоненко. Уявiть собi, вiн ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому роцi мiг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, i поводила очима... А знаєте, що тодi сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, i лiкарi навчаться оживляти замерзлих людей, - навiть Амундсена, якщо його вдасться вiдшукати... Тож чи вiрите ви менi тепер, що насправдi замерзли i що академiк Тарабкiн вас повернув до життя?
      Северсон провiв рукою по спiтнiлому чолу i знизав плечима: