Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

      Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбуванi на нiй золотi лiтери розповiдають, що в цьому будинку народився i прожив свою молодiсть вiрний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який вiддав своє життя служiнню людству i науцi. А внизу дошки - свiжа приписка: "...i який був наукою знову повернений життю та людству".
      Знов i знов читає Северсон напис. Радiсно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повiрити, що це написано про нього; як не вiриться i в те, що вiн справдi пролежав довгi десятирiччя в кризi Арктики.
      I не помiчає вiн, що на нього вже давно з порога лагiдно й зацiкавлено дивиться сивоголовий дiдусь.
      - Ну, здрастуй, Лайфе!
      - Здрастуйте... - Северсон здригнувся, глянув на дiдуся.
      - Заходь, любий хлопчику... Я давно вже чекаю на тебе...
      Старий узяв гостя за руку, повiв до будинку. Северсон iшов за ним, як у пiвснi. Та ось вiн стрепенувся:
      - Скажiть, звiдки ви дiзнались, що я приїду?
      - А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? - посмiхнувся дiдусь. - Вiдпочинь пiсля подорожi, а я тим часом злiтаю вниз, у мiстечко, та привезу чогось попоїсти...
      - Дякую, дiдусю! - щиро сказав Северсон, зворушений не стiльки змiстом, скiльки iнтонацiєю слiв старого.- Тiльки дуже прошу: нiкому анi слова! Не розповiдайте про мiй приїзд. Все одно мене тут уже нiхто не знає...
      Дiдусь пiшов. Северсон лишився один.
      Старий буфет стоїть там, де й стояв, - тiльки статуетки
      та посуд розставлено трохи iнакше. У простенькiй вiтальнi все дихає давнiм родинним затишком. Правда, стiна проти вiкна перетворилась на галерею родинних фотографiй. У центрi висять три великi портрети: батька, матерi та молодого Лайфа.
      Северсон сiв за важкий дубовий стiл i перебiг очима по рiзьблених стiльцях. Тут вiн сидiв колись серед сiм'ї.
      Спогади раптом нiби оживають. Йому здалося, що стiл знову святково сервiровано. Батько пiднiмає келих: "Отже, за подальше просування по службi, любi друзi!". Та й чому ж не випити: молодший чиновник посiв нарештi мiсце, якого так довго прагнув.
      Батько не звик пити: пiсля третьої чарки в нього вже засяяли очi.
      - їжте й пийте, настали кращi часи! - вигукує вiн радiсно.
      Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька i шепоче, - на жаль, надто голосно: "Сьогоднi святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски... Адже платня збiльшилась не набагато. Лише настiльки, щоб не повсякчас брати наборг..."
      Деякi з гостей почули цi слова. Посмiшка тьмянiє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потiм один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ...
      Цi спогади важкi. Северсон намагається їх прогнати. Вiн пiдводиться i йде до вiкна.
      "Що ж поробляє мiй дубок? - спадає йому на думку.- Чи не загинув?"
      Бiля завалу камiння високо звiв свою крону могутнiй розлогий дуб.
      "Скiльки часу минуло вiдтодi, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змiнилось..."
      Крона дерева тихо шумiла, немов хотiла погомонiти iз своїм давнiм другом. Урочисту тишу дня порушувало тiльки цвiрiнькання горобцiв, що зчинили за щось сварку.
      Северсон сiв у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сидiли вони з батьком лiтнiми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину пiд ними. Лайфовi вона здавалась надто тiсною; вiн прагнув залетiти у невiдомi далi, щоб боротись i перемагати. А батько мрiяв про те, як було б добре, коли б вiн та всi його сусiди розбагатiли i могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен...
      Але з чого вони могли б розбагатiти?.. Край бiдний, життя важке...
      I ось тепер тут розляглось селище з розкiшними вiллами. Ярлсберг перетворився на мiсто.
      На асфальтованiй дорозi, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантнi обтiчнi форми i їхала зовсiм беззвучно. Придивившись пильнiше, Северсон помiтив у нiй свого нового знайомого.
      Зупинивши машину перед будинком, дiдусь занiс у хату кiлька пакункiв i пiдiйшов до гостя.
      - Ну, синку, як тобi подобається батькiвщина? Розцвiла, як дiвчина на виданнi, чи не так?
      - Справдi, розцвiла, дiдусю. Насилу її впiзнав... А чий воно отой розкiшний будинок у центрi селища?
      - Та чий же - звiсно, наш.
      - Ваш?.. Пробачте, а як...
      - Ой лишенько, - засмiявся дiдусь. - Я ж навiть не вiдрекомендувався. Я - Олафсен.
      - Олафсенiв я знав добре... - пригадував Северсон. - Вони жили край села, бiля струмка. З Альбертом Олафсеном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дiтей, це правда...
      - Наймолодшим з тих дiтей був саме я, - посмiхнувся дiдусь. - А бачиш, я багатий, i не тiльки я, а всi в нашому мiстi. Мабуть, ми не зрозумiли один одного щодо того будинку. Вiн належить не менi чи моїй родинi, а всiм у мiстi. Це - наш Будинок культури... А ота снiжно-бiла будова з сонячними вiкнами на протилежному схилi - наш Будинок здоров'я, тобто лiкарня, як ранiше казали. А отой рожевий будинок бiля входу в Бйорнсонову улоговину пiонерський палац наших малят... А тепер поглянь на йотунський горб. Що ти там бачиш?
      - Здається, там стоїть обсерваторiя...
      - Так, наша народна обсерваторiя. Люди тепер просто закоханi в астрономiю. Мої онуки ходять туди щосуботи увечерi.
      - А що ото за велика скляна будова?
      - То наш новий, повнiстю автоматизований текстильний завод.
      Северсон зiрвав стеблинку трави, надкусив її кiнчик.
      - Я все-таки не розумiю, звiдки ви взяли грошi на такi дорогi будови? Позичили їх у банку чи в якогось мiльйонера з Осло?
      - Що ти, синку?! Нi на банк, нi на мiльйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже свiтило. Вони дбали тiльки про те, щоб було добре їм... Таємниця нашого багатства криється в iншому Незабаром ти її побачиш на власнi очi... Але це - пiзнiше. А зараз ходiмо та вип'ємо по чарцi на честь твого повернення.
      Северсон не примусив себе довго запрошувати.
      Роздiл XIII
      Бiля джерела
      багатства
      Зразу ж по обiдi Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомi мiсця.
      - Ця машина - ваша?.. Тобто я маю на увазi - ваше особисте майно? запитав Северсон, вмощуючись у кабiнi невеличкого красивого автомобiля.
      - Так, моя! - гордо вiдповiв дiдусь Олафсен. - Я одержав її як премiю.
      Старий сiв за руль, натиснув на якусь кнопку, i машина, набираючи швидкiсть, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора вiн не чув.
      - Скажiть, а чому двигун працює так тихо?
      - Звичайна рiч, синку, - посмiхнувся дiдусь. - Це в мене електромобiль.
      - Отже, вiн бере енергiю з акумуляторiв?
      - Тiльки на другорядних маршрутах. А на головних - з кабеля, прокладеного пiд землею.
      - Але ж автомашина не має контакту з кабелем... Хiба вже можна пересилати електрику на вiдстань без дротiв?
      - Звичайно. Радiостанцiї робили це ще за часiв твоєї молодостi: випромiнювану ними енергiю перехоплювали приймальнi антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка iндуктує струм у спецiальних котушках на машинi. Це - не останнє слово технiки. У Москвi, Празi та в iнших мiстах, де розвиток пiшов далi, нiж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.
      Северсон замислився:
      - Як ви розумiєте оте "далi, нiж у нас"?
      - Я маю на увазi розвиток людського суспiльства. В Москвi та в Празi, наприклад, по шляху соцiалiзму пiшли ранiше, нiж ми. В них уже комунiзм, у нас - ще соцiалiзм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.
      Северсон промовчав. "Комунiзм", "соцiалiзм" були вiдомi йому з часiв його першого життя як складнi полiтичнi термiни, якi скорiше визначали переконання певної групи людей, анiж говорили про суспiльний устрiй. Те, що для дiдуся Олафсена було близьким i вiдомим змалечку, для Северсона тiльки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотiлось. Все, все треба побачити на власнi очi. Побачене досi - радує. I все ж поспiшати з висновками не слiд.
      Вирiшивши отак, Северсон ще пильнiше придивлявся до всього навколо. Академiк Тарабкiн мав рацiю: гiсть з минулого не квапився трiумфувати, вiн був ще тiльки глядачем.
      Незабаром автомашина вискочила з мiстечка, пiднялась на скелястий перевал i зупинилась край хвилястої гiрської рiвнини. Северсон знав її добре: ранiше тут були пасовиська.
      З тих часiв рiвнина дуже змiнилась. Колишня пустеля перетворилась на квiтучий край.
      - Вийдемо на хвилинку? - запитав дiдусь Олафсен. - Бачу, що ти вражений.
      Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повiльно обвiв очима краєвид.
      Золотi ниви хвилювались пiд вiтерцем; по них перебiгали мерехтливi тiнi,- так, нiби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корiв та отари овець. Всю рiвнину перетинали смуги садiв. У центрi цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.
      - Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спiльна праця, без утиску та експлуатацiї помiщикiв i банкiрiв...
      - Але ж тут був зовсiм неродючий грунт...
      - Справдi, колись наш грунт був бiдний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так i маєш... Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили... Чи бачив ти таку за твоєї молодостi?
      - По шiсть колоскiв на одному стеблi?! - здивувався Северсон, коли пiдiйшов ближче.
      - Так! - гордо вiдповiв Олафсен. - I це не якась там виродливiсть. Це - виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця... Ми вирощуємо й виводимо зовсiм новi види рослин та тварин.
      - Менi все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!
      - Нi, синку, тут нема нiяких чудес. Ми тiльки оволодiли наукою, яку дав людству великий росiйський вчений Мiчурiн... - Олафсен показав рукою. В будинку, який ти бачиш перед собою, мiститься наша дослiдна станцiя, де ми перевiряємо найновiшi вiдкриття науки та невтомно шукаємо, як полiпшити мiсцевi види рослин i тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудiйних корiв...
      "Соцiалiзм... - промайнула думка в головi Северсона. - Отже, i оцi науковi дослiдження в селищi, яке колись було найгрубiшою провiнцiєю, теж притаманнi соцiалiзму?"
      В Москвi вiн побачив справжнi чудеса, але й не сподiвався, що таких же глибоких, докорiнних змiн зазнала i його батькiвщина. Тепер дiдусь Олафсен своєю розповiддю будив у ньому почуття пiднесеностi, вiри в своїх спiввiтчизникiв, вiри в себе.
      Северсон нiколи не почував особливої схильностi до сiльського господарства, але й його вразило все побачене. Дослiдна станцiя була справжнiм науковим закладом: тваринницькi ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрi автоматичнi машини на полях,- та це ж такi досягнення, про якi не мiг навiть мрiяти отой багатiй Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфiв батько!
      Екскурсiя була така цiкава, що Северсон зовсiм забув про час. I тiльки коли почало заходити сонце, вiн згадав про домовлену зустрiч з Наташею Орловою.
      - Чи не знаєте ви часом, де живе лiкар Галльстрем? - запитав вiн Олафсена. - Я маю передати йому лист вiд академiка Тарабкiна.
      - Звичайно, знаю. Гадаю, що вiн уже вдома.
      Ще й не смеркалось, як автомашина дiдуся Олафсена тихо пiд'їхала до вiлли лiкаря Галльстрема. Назустрiч гостям вийшов ставний мужчина рокiв пiд п'ятдесят. Вiн тепло й щиро привiтав Северсона, запросив до вiтальнi.
      Прочитавши листа, Галльстрем пiдсунувся з своїм крiслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:
      - Академiк Тарабкiн просить мене пiклуватись про ваше здоров'я... Чи будете ви довiряти менi так, як довiряли йому?
      - Не знаю, чи заслуговую я взагалi на таку увагу, - збентежено вiдповiв Северсон. - А до того ж невiдомо, чи знайду я тут роботу i чи зможу стiльки заробити, щоб розрахуватися з вами...
      - Лiкування у нас безплатне, - посмiхнувся Галльстрем. - А знайти роботу допоможу вам я.
      - Ви берете на себе дуже велике зобов'язання, - похитав головою Северсон. - Я надто багато проспав i нiчого не знаю.
      - Вченi з неба не падають, i навiть тепер дiти не народжуються з вищою освiтою. Якщо наполегливо вiзьметесь за навчання, - все надолужите, оволодiєте всiма нашими таємницями.
      - Вчитись - хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й технiка для мене - китайська грамота. Менi здається, що я провалився б i в початковiй школi.
      - Справа не така кепська, як вам здається. В Лондонi ви свого часу одержали непогану освiту. На її базi зможете просуватися далi. Основи лишились незмiнними, наука тiльки розвинулась вглиб i вшир... - Лiкар пiдвiвся, вiдчинив дверi до сусiднього примiщення. - Ось - книжки. Вони до ваших послуг.
      Северсон обвiв пожадливими очима довгi шеренги книжкових шаф.
      - Можна оглянути?
      - Прошу, без будь-яких церемонiй. А я з дружиною зараз приготую вечерю, тому покину вас на часинку.
      Северсон зайшов до кiмнати, витягнув навмання одну з книжок. То був трактат про анабiоз та про оживлення тварин.
      Колишньому льотчиковi, звичайно, важко було розбиратись у специфiчних зворотах, якими ряснiв текст монографiї, i все ж вiн настирливо вчитувався в рядки i навiть розумiв його!
      Невiдомо, скiльки б вiн отак читав, коли б у кiмнатi раптом не пролунав знайомий голос:
      - О, то наш пацiєнт уже почав читати! Чи не зарано? Северсон швидко пiдвiв голову. В дверях поруч Галльстрема стояла усмiхнена Наташа.
      "Може, вона тут уже давно? - раптом спало йому на думку. - Чи не дозволила вона менi пiти пiшки тiльки для того, щоб скрiзь випередити мене та попередити Галльстрема i весь Ярлсберг про мiй приїзд?"
      Посмiшка в Наташi була таки лукава.
      Роздiл XIV
      Запрошення
      Було вже далеко за пiвнiч, коли до кабiнету академiка Навратiла на дванадцятому поверсi Фiзичного iнституту в Празi зайшла "дiвчина з Мiсяця", Алена Свозилова, i, поклавши на стiл великий картонний футляр, тихенько сiла осторонь.
      Академiк навiть не поворухнувся. Безперечно, вiн помiтив дiвчину, але не мав права розпорошувати свою увагу: саме в цi секунди вiн гарячково манiпулював кнопками електронно-обчислювальної машини.
      Аж ось нарештi стихло легеньке шурхотiння; машина закiнчила складнi обчислення i викинула в нiшу карточку з результатом. Академiк Навратiл переписав цифри в блокнот, зiтхнув з полегкiстю, випростав плечi i посмiхнувся до Алени на знак привiтання. Вона вiдповiла йому тим же, анiскiльки не ображаючись,- такий був стиль вiдносин мiж ними.
      - Зауваження Чан-су слушне... - сказав академiк так, нiби й не було майже двотижневої перерви в бесiдi. - Один розум добре, а два ще краще. Траєкторiю слiд змiнити за його пропозицiєю... А що у вас?
      - Зайцев додержав слова! - переможно посмiхнулась Алена. - Я хороший дипломат, правда ж?
      Вона розв'язала стьожки i зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувiй креслень та густо списанi аркушi паперу. Простелила їх на столi, притиснувши кiлькома предметами, що трапились пiд руки.
      Академiк швидко перебiг очима креслення й стовпчики цифр. Його погляд затримався на останнiх рядках доданого листа:
      "...Це свiдчить, що Ваша пропозицiя - здiйсненна. Проект атомної електростанцiї, який Вам надсилаю, перевiрено численними експериментами.
      Радий був би взяти участь у випробуваннi на Мiсяцi,- отже, не забудьте запросити! Розраховуйте на мене також i iгри реалiзацiї Вашого вiдважного й величного проекту.
      Ваш Петро Iванович Зайцев"
      Навратiл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.
      - Погляньте, Аленко: електростанцiя доповнює наш проект просто-таки бездоганно!
      - Еге, а поглянте-но сюди! - переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш. - Петро Iванович вiддає нам своє найновiше вiдкриття! Енергiю атомних ядер буде використано на сiмдесят дев'ять процентiв!
      - Не може бути! - пiдхопився Навратiл. - Це - фантастика... А втiм... - вiн зосереджено перечитував розрахунки. - Так... так... Гм... Послухайте, та це ж просто як у казцi!.. Ось що, люба дiвчинко: спати сьогоднi вам не доведеться.
      - Хiба це первина? - жартiвливо вiдгукнулась Алена. - Всiм у Празi вiдомо, що академiк Навратiл не витикає навiть носа з лабораторiї; бiльш того, вiн втратив усяке уявлення про час...
      - Ай справдi... - Навратiл замислився. - Який сьогоднi день?.. Четвер?
      Алена щиро засмiялась:
      - Ну, чи не правду я сказала?! Сьогоднi субота, любий академiку! Субота, двадцять восьмого вересня...
      - В такому разi до понедiлка нам лишається ще два днi. Як ви гадаєте, чи встигнемо за цей час опрацювати еєсь матерiал i скiнчити проект?
      Дiвчина трохи збентежилась:
      - Ви хотiли б подати його на наступне пленарне засiдання Академiї?
      - Я б хотiв, люба дiвчинонько, щоб цей етап вже лишився позаду, засмiявся академiк. - Знаєте, важко носити свою мрiю багато рокiв у серцi. Я не такий флегматичний, як вам здається: не забувайте, що я з Кийова-Словацького i очiкування мене нервує... Можливо, проект вiдхилять, то було б шкода часу працювати над ним далi.
      - Не можуть вiдхилити! Проект, безперечно, здiйсненний. Але закiнчити його за два днi... - Алена завагалась.
      - ...не встигнемо? - договорив за неї Навратiл. - Що це з вами сталося? Я не впiзнаю вас!.. Чи не робив наш колектив значно бiльше, навiть за коротший термiн? Якщо розподiлимо завдання, то в понедiлок вранцi все буде готове. Треба тiльки взятись як слiд.
      На обличчi Алени спалахнув рум'янець, що проступив навiть крiзь загар.
      - Не думайте, що я хочу втекти з поля бою перед вирiшальною битвою. Але...
      - Але?.. - академiк поглянув на Алену здивовано, а потiм ляснув себе по лобi: - Ах, так, я зовсiм забув! Чекаєте на гостя!
      - Я - нi. Але Академiя... - поправила вона збентежено.
      - Звичайно, звичайно. Я переплутав... Отже, Северсон прилiтає до Праги сьогоднi?
      - Так, опiвднi. З доручення Академiї я маю супроводити його до Академiчного мiстечка... А втiм, Академiя запросила Северсона за вашою порадою... - додала вона докiрливо.
      - Коли б не доктор Свозилова, я б не додумався до такої генiальної пропозицiї. Побоююсь, що це був перший крок до того, щоб втратити свою найкращу спiвробiтницю.
      - Ви докоряєте менi так, нiби ревнуєте! - сказала ображено Алена. Хiба ви не знаєте, яка для мене честь працювати з вами?.. А Северсон... Та я ж з ним тiльки розмовляла кiлька годин у Москвi, а пiсля того ми навiть не бачились...
      - Гаразд, гаразд! - посмiхнувся Навратiл. - Ви не розумiєте жартiв. От що: принесiть i перевiрте ваш проект кухнi - це забере у вас кiлька годин. До дванадцятої впораєтесь - ну, то й їдьте собi на аеродром. Бiльшого вiд вас я все одно не вимагав би.
      ***
      Алена Свозилова сказала правду: пiсля тiєї випадкової зустрiчi в Москвi вона з Северсоном бiльше не зустрiчалась. Але дiвчина не згадала про своє з ним листування та про вiдеофоннi розмови з лiкарем Галльстремом, що торкались виключно стану здоров'я та самопочуття "людини з минулого".
      Навряд чи Алена змогла б сама розiбратись у своїх почуттях, тож, певна рiч, i нiхто не мав права звинувачувати її в прикиданнi. I все ж дiвчинi чомусь не хотiлося розповiдати про тi листи, якi вона одержувала вiд Северсона щотижня, не хотiлося признатися, що в нiй виникає щось далеко складнiше за звичайне пiклування про долю малознайомої людини.
      Северсон писав їй, що регулярно вiдвiдує Будинок культури та Виробничий центр, познайомився та потоваришував з багатьма мешканцями нового Ярлсберга. Друзi запрошували його переселитись до них, але вiн живе в своєму рiдному будинку на горбi i хазяйнує сам. В його листах дуже часто згадувався дiдусь Олафсен: старий лишився йому вiрний i частенько заходить до нього погомонiти.
      Северсон писав скупо, небагатослiвно, але дiвчина вмiла читати мiж рядкiв. З його повiдомлень про те, що вiн наполегливо вивчає основи атомної фiзики та бiологiю, Алена бачила, що "людина з минулого" поступово перетворюється на людину сучасну, - з широким дiапазоном прагнень. Звичайно, це були тiльки першi кроки; Северсон, як нiколи, потребував пiдтримки саме зараз. Лiкар Галльстрем з властивою йому тактовнiстю скеровував енергiю Северсона в потрiбному напрямку, - саме йому слiд було завдячувати, що пацiєнт поступово одужував повнiстю. Але дещо зробила й Алена Свозилова. Це з її iнiцiативи Всесвiтня Академiя наук запросила Северсона на чергове засiдання iсторичної секцiї, де мали розглядатись матерiали, що торкались початку двадцятого сторiччя. Не кажучи вже про те, що Северсон справдi мiг засвiдчити та доповнити факти, про якi не було прямого документального матерiалу, участь "людини з минулого" в такому засiданнi була б дуже корисною, бо, можливо, вперше показала б Северсону, що вiн може знайти собi мiсце в новому суспiльствi.
      Звичайно, Северсон навiть не пiдозрював, що запрошення Академiї вiдоме Аленi Свозиловiй. Навпаки, коли срiблястий ракетоплан лiнiї Осло - Прага приземлився на празькому аеродромi i до гостя пiдбiгла Алена, вiн дуже здивувався:
      - Ви тут?! Як ви дiзнались, що я прилiтаю до Прага?.. Я навмисне про це не писав, щоб зробити вам сюрприз.
      - А тим часом зробила сюрприз вам я! - сказала Алена, простягаючи йому руку. - Ви когось виглядаєте?
      - Так, я повинен зустрiтись з представником Академiї наук.
      Вона посмiхнулась:
      - Цим представником виступаю я.
      - Ви?.. Яким чином?
      - Велiнням долi! - пожартувала Алена. - Ви розчарованi?
      - Навпаки, приємно вражений.
      - Але все ж я хочу уникнути офiцiйностi i бути просто вашим другом. Як вам подобається програма на сьогоднiшнiй день: в другiй половинi дня огляд мiста; увечерi - концерт або опера. Згоднi?
      - Я вам дуже вдячний. Вже давно мрiю оглянути Прагу.
      Можна було скористатися з автомобiля чи побродити по вулицях старовинного мiста пiшки, однак вони вирiшили викликати аеротаксi: з висоти пташиного польоту перспектива розкривається величнiше.
      Вертолiт неквапно пропливав над парками i лiсосмугами, перетканими золотими барвами осенi, iнколи повисав над мальовничими куточками мiста.
      - Ця частина Праги лишилась без змiн, - показала Алена на Градчани1 та на Малу-Страну2. - її вирiшили зберегти як iсторичний пам'ятник. Збережено всi визначнi палаци та художньо цiннi будинки. Деякi з них стоять на своїх мiсцях, iншi ми перенесли, щоб досягнути повної гармонiї мiж старою та новою Прагою. Найбiльше змiнились тi частини мiста, де ранiше на вулицях не було нi сонця, нi зеленi. Погляньте, наприклад, лiворуч, на отой схил. Це Жижков3. Палаци з баштами побудованi вже в атомному вiцi, i все ж це нiяк не порушує стилю нашої "Стобаштової Праги". Архiтектори про це подбали. Промисловi пiдприємства ми перенесли за мiсто, щоб у Празi звiльнилося бiльше мiсця для паркiв.
      - А що ото за велика споруда на горбi? - показав Северсон на Петржин4.
      - Це - наша гордiсть, пам'ятник культури чеського та словацького народiв. На будiвництвi працювали найвидатнiшi художники, скульптори, архiтектори, малярi. Тут зiбранi працi всiх наших мислителiв, учених, художникiв та письменникiв.
      Прогулянкам по мiсту вiддали й половину другого дня, а потiм Северсон з Аленою полетiли до Пржерува, де мiстилась Всесвiтня Академiя наук.
      Завтра в першiй половинi дня в лiвому крилi головного палацу Академiї мала засiдати iсторична секцiя, що запросила Северсона. А в головному залi завтра в другiй половинi дня мав розглядатись проект, який схвилює увесь свiт.
      Але про цей проект Северсон навiть не пiдозрював.
      Роздiл XV
      Смiливий
      проект
      Головний зал Всесвiтньої Академiї наук переповнений вщерть. Прозорi свiтло-зеленi запони на вiкнах роблять сонячне свiтло приємнiшим, розсiяним. Але воно тьмянiє у порiвняннi з сяйвом схованих за капiтелями колон яскравих люмiнесцентних ламп.
      На трибуну пiднiмається академiк Чан-су, керiвник Пiвнiчної обсерваторiї Мiсяця.
      - Я хочу розповiсти вам про результати дослiдження сигналiв з Проксими, - говорить вiн i робить довгу паузу.
      В нього вп'ялись погляди всiх присутнiх. Академiк Ватсон нервово пiдсмикує комiрець, академiк Навратiл гладить долонею колiно. Видно, що обидва хвилюються.
      - Суперечку про суть сигналiв з Всесвiту, яка виникла мiж академiками Навратiлом i Ватсоном, розв'язано...
      - Чому вiн говорить так повiльно? Це мене дратує! - прошепотiла Алена, схиляючись до Северсона.
      - ...Зараз ми вже пересвiдчились, що Проксима або, вiрнiше сказати, одна з планет, що обертається навколо неї, надсилає не окремi сигнали, а дуже складно промодульовану справжню програму. З допомогою спецiальних приймачiв нам пощастило вiдтворити уривки з цiєї програми... Прослухайте їх, прошу, у безпосереднiй переданi з Пiвденної обсерваторiї...
      Чан-су натиснув на кнопку. На великому срiблястому полотнi з'явилось зображення обсерваторiї. Перед складним приладом з численними екранами сидiв спиною до глядачiв чоловiк з навушниками на головi.
      Ось вiн покрутив кiлька ручок. У гучномовцi почулись сигнали, що нагадували телеграфнi знаки рiзної тривалостi та тону.
      Раптом знаки перетворились на дивовижнi голоси, потiм пролунала вересклива музика.
      - Це аж нiяк не доводить, що звуки надсилають мислячi створiння! вигукнув академiк Ватсон. - Така плутанина тонiв може виникнути i при випадковому групуваннi випромiнювання водневих вибухiв у туманностях!
      - Ми передбачали таке заперечення, - спокiйно продовжував Чан-су. Ось фонограма. А поруч неї - запис голосу людини...
      На полотнi з'явилась химерна хвиляста лiнiя, потiм ще одна.
      - Звернiть увагу, прошу: обидвi фонограми дуже схожi. Звiсно, розгадати смисл фраз, якi передаються, надзвичайно важко. Але нема сумнiву в тому, що їх передають з планети бiля Проксими мислячi створiння, з досить високою культурою...
      У залi пролунали оплески. Слово взяв академiк Шайнер.
      - З допомогою надпотужного передавача на Мiсяцi ми пробуємо налагодити зв'язок з iстотами на Проксимi. Рано чи пiзно нам вдасться це зробити. Складнiсть полягає в тому, що ми не знаємо нi їхньої мови, нi способу мислення. Проте є закони, якi лишаються незмiнними для всього Всесвiту. Я маю на увазi математику... Пропоную почати з основ геометрiї - теореми Пiфагора. На Проксимi, звичайно, вона називатиметься зовсiм iнакше, однак її спiввiдношення лишаться. Тож давайте проекзаменуємо мешканцiв Проксими, чи знають вони цю теорему.
      По залу прокотився веселий шум, але академiк Шайнер продовжував:
      - Це буде дуже просто: надiшлемо спочатку три, потiм чотири, i, нарештi, п'ять сигналiв, - тобто потурбуємо дiдугана Пiфагора з його твердженням, що три в квадратi плюс чотири в квадратi дорiвнюються п'ятьом у квадратi... Якщо Проксима ствердить цей результат, то ми...
      У аплодисментах, якi залунали в залi, потонули останнi слова вченого.
      На кафедру вийшов академiк Навратiл.
      - Я хотiв би запропонувати iнший проект, щоб переконатись в iснуваннi мислячих створiнь на невiдомiй планетi... - сказав вiн повiльно, i голос його трошки затремтiв. - Пропоную вирушити до сусiдньої сонячної системи i подивитись на власнi очi...
      Зал загудiв глухо, стривожено.
      - Це неможливо! Як ви гадаєте подолати вiдстань
      бiльшу за чотири свiтлових роки? - скептично озвався академiк Ватсон.
      - Визнаю, що мiй проект звучить досить фантастично, але хiба досi нам не доводилось долати перепони, якi здавались непереборними?.. До двадцять сьомого червня тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертого року багато чого здавалось неможливим. Однак того дня, з пуском першої атомної електростанцiї в Радянському Союзi, почався атомний вiк. Людство оволодiло невичерпним джерелом величезної енергiї. З її допомогою воно перетворило пустелю Сахару на квiтучий сад i витiснило льодовики Арктики майже до Пiвнiчного полюса. Завоювало Мiсяць i дослiдило iншi планети нашої сонячної системи. Продовжило людське життя та скоротило вiдстанi. Навчилось змiнювати елементи, здiйснивши таким чином заповiтну мрiю алхiмiкiв. Перетворило шкiдливе колись радiоактивне випромiнювання на зброю в боротьбi проти мiкробiв... Насмiлюсь сказати, що з такою енергiєю людина не може назавжди лишитись ув'язненою в межах нашої сонячної системи. Iнтереси науки вимагають, щоб ми зазирнули трохи далi. Ось чому я пропоную побудувати космiчний корабель, який буде здатний подолати гiгантську вiдстань в чотири свiтлових роки, його детальний проект я виношу на обговорення Всесвiтньої Академiї наук. Познайомлю вас зараз тiльки з головними даними...
      На проекцiйному полотнi з'явився схематичний розрiз мiжзоряного корабля.
      - В розробцi проекту взяли участь кiлька вiдомих вчених з рiзних країн, - продовжував Навратiл. - Корабель має бути досить великим, приблизно як океанський лайнер...
      - З якого ж матерiалу ви хочете побудувати отакого велетня? Наймiцнiша конструкцiя буде розтрощена власною вагою! - зауважив Ватсон. - Припустимо, що вам, кiнець кiнцем, вдасться його побудувати. Звiсно, потiм з такого корабля можете зробити музей, бо на ньому нiколи не вiдiрветесь вiд Землi.
      - Звичайно, товариш Ватсон правий, - посмiхнувся Навратiл. - Але тому, що нам потрiбний не музей, а мiжзоряний лiтак, яким ми хочемо потрапити на Проксиму, то побудуємо його краще зразу на Мiсяцi, де вшестеро менша сила тяжiння дасть нам можливiсть спорудити бiльш смiливу конструкцiю, а вiдсутнiсть атмосфери - бiльш зручний старт. Як вiдомо, викопних багатств на
      Мiсяцi досить, так що матерiалу завозити не будемо... Лiтак буде устатковано досконалою атомною електростанцiєю конструкцiї академiка Зайцева...
      - Цi коментарi - пiзнiше! - знову встряв Ватсон. - Скiльки часу триватиме полiт?.. Це має бути подорож на все життя?.. Ви будете харчуватись безповiтряним простором?
      - Вiтаю заперечення академiка Ватсона, вони полегшують менi виклад! iронiчно посмiхнувся Навратiл. - Сконструйованi нами новi двигуни-реактори працюватимуть Доти, доки корабель досягне половини швидкостi свiтла, - це буде приблизно за два мiсяцi. Стiльки ж часу вони працюватимуть при гальмуваннi, коли ми наблизимось до Проксими. Бiльшу частину шляху корабель пролетить за iнерцiєю... Вся подорож до сусiдньої сонячної системи Центавра грубо розрахована на вiсiм рокiв. Постачання на цей перiод буде забезпечене штучними споживними речовинами, якi бiльш компактнi...